​​🔥 «Я знав кожну цеглину цієї частини»: історія рятувальника Віталія Підлісного

Віталій Підлісний. Начальник караулу 6-ї державної пожежно-рятувальної частини Харкова. Людина, яка виросла буквально всередині пожежної служби.
П'ятирічним хлопчиком він уперше переступив поріг 3 ДПРЧ — туди, де служила мати. Батько починав начальником караулу в 7-й частині. «Я в третій частині з п'яти років. Там кожну цеглину знаю». Особливої мрії стати рятувальником не було — було захоплення тими, хто поруч. Відважні, сильні, витривалі хлопці. Він хотів бути серед них. «Це було за покликом серця. Мій свідомий вибір».

24 лютого 2022-го зателефонував начальник: «Піднімай усіх по тривозі. Війна». «Я не вірив до останнього, поки не вийшов на вулицю і не почув свист ракет». Дружина й син були далеко — спершу в Києві, потім у Кіровоградській області. Саме це дозволяло працювати: знаючи, що рідні в безпеці, можна було цілком віддаватися службі.

Лютий 2024-го. Селище Жуковське. Через кілька годин після ракетного удару — дим над розбитою п'ятиповерхівкою. Віталій пішов по лом, піднявся на плиту й почув тихий стогін. «Я кажу: тут хтось є. А мені: та тут уже чотири години, який там хтось...» Але не відступив. Під завалами — чоловік на ім'я Костянтин. Падаючі конструкції утворили над ним «капсулу». Дістали живим. «Якби не той лом, якби не та секунда... Чудом він вижив». Що відчуває рятувальник після порятунку? «Радість і гордість. Щасливий фінал». І жодного разу не пошкодував про вибір.

Та є спогади, які не відпускають. Коли загинули побратими з 6-ї частини — саме Віталій збирав хлопців на той виїзд. Останні слова водія Вадима Зінченка: «Ми далеко від місця. Відпочивай, все добре». О дев'ятій ранку весь особовий склад досі виходить на хвилину мовчання. «Буває хочеться подзвонити — а потім спогад: його вже нема». Чи лікує час? «Думаю, що ні».

Мрія — одна: «Прокинутися, відкрити новини, а там: війна закінчилася».
💙 Слава рятувальникам! Вічна пам'ять тим, хто не повернувся з виклику.