Для нас важливо розділяти офіційні документи і все, що відбувається навколо них. Є позиція адміністрації США щодо мирного плану, яку ми обговорюємо на кількох майданчиках з американцями та європейцями. Йдеться про спробу створити реалістичний механізм припинення війни: гарантії безпеки, роль союзників, наслідки для Росії в разі повторної агресії. Це складна та крихка дискусія, у якій кожне слово на вагу золота.

Окремо – історія з неформальними контактами, записами розмов, витоками. Очевидно, що ці сюжети впливатимуть насамперед на внутрішню політику, внутрішні дискусії в різних країнах, зокрема у США. Україна до організації цих публікацій, зрозуміло, не має жодного стосунку. Ми діємо прямо: в межах партнерських домовленостей, із прозорою логікою й абсолютно зрозумілими для наших союзників червоними лініями.

Найбільш чутливі питання – території, чисельність війська, альянсні можливості – вимагають розмови на найвищому рівні між Володимиром Зеленським і Дональдом Трампом. Президент України в будь-який момент готовий бути на такій зустрічі. Зрозуміло, що без особистої розмови президентів коректно відповісти на найчутливіші питання неможливо. Так само зрозуміло, що Рф поки не демонструє бажання закінчувати війну…

Про відставку пана Єрмака. Це типова демократична практика. Україні часто закидають, що ми перетворюємося на «міні-Росію», обмежуючи соціальні й політичні права. Справді, війна накладає певні обмеження. Але наявність у нас живої демократії проявляється саме в таких подіях: у відставці міністрів, перезавантаженні уряду, тепер у відставці голови Офісу Президента.

На тлі великої війни, коли суспільство багато втрачає від терористичних практик росіян і багато віддає через волонтерство на армію та відновлення, будь-яка підозра в корупції б’є по довірі значно сильніше, ніж у мирний час. Навіть якщо юридичні процедури ще тривають, сам факт проблемних запитань формує фон, на який влада не може не реагувати.

Ідеться про класичний демократичний механізм. Якщо посадовець викликає в суспільства сумніви і це заважає Президенту реалізовувати стратегію, посадовець бере на себе політичну відповідальність і йде у відставку. Так знижується напруга між народом і державою.

Гостра геополітична криза змушує Європу відмовитися від аутсорсу безпеки й будувати реальну стратегічну незалежність. Та організаційно Євросоюз надто зосереджений на дотриманні правил і досягненні консенсусу. Це породжує нездатність до швидких і силових відповідей на загрози.

Україна пропонує Європі готовий стратегічний актив для подолання цього розриву. Наше військо є найбоєздатнішою силою на континенті з унікальним досвідом війни високої інтенсивності. Наш оборонно-промисловий комплекс є живою лабораторією інновацій, де всі рішення проходять перевірку на полі бою.

Прокидаючись після десятиріч сну про «вічний мир», Європа має готову основу для переозброєння. Та почати процес вона може лише разом, усвідомивши спільну загрозу. Подолати проросійські блоки всередині Союзу, підтримати Україну і скористатися нашою пропозицією допомоги – європейські лідери мають складне завдання, але вже не мають альтернативи.

Дипломатичний процес переважно відбувається за лаштунками, але навіть крізь завісу риторики й дезінформації позиції сторін читаються доволі чітко.
• Україна прагне завершити війну й безумовно готова до перемовин. Ми спираємося на факти, зберігаємо суб’єктність і не дозволимо нав’язати умови, які обмежують нашу безпеку, території чи право на майбутнє.
• Європа розуміє, що «мир» на російських умовах означає пряму загрозу її безпеці та майбутньому континенту.
• Сполучені Штати хочуть прагматичного переговорного процесу й швидкого завершення війни, очікуючи компромісів від обох сторін.
• Росія ж намагається поєднати два треки: нескінченну війну та імітаційні «мирні ініціативи», покликані через демонстративне «бажання миру» добиватися послаблення санкцій.
Будь-який територіальний приз за рахунок України Кремль сприйме як сигнал, що насильство працює і його можна повторювати. Тому прийнятними є лише такі умови миру, які зменшують, а не збільшують імовірність нової війни у Європі.

Сьогодні ми маємо фактичну окупацію частини території України. Росія проводить там відверто репресивну політику: знищує українську ідентичність, депортує і вбиває людей. Усі дії агресора на цих територіях – воєнні злочини або злочини проти людяності.

Саме тому Москва так чіпляється за «остаточне вирішення» питання територій. Вона прагне втекти від безстрокової юридичної відповідальності за масові злочини. Одна річ – фактична окупація, інша – домогтися номінального визнання цих земель «своїми» й заявити про відсутність правових проблем.

Для цього Росія по суті пропонує вписати в міжнародне право нову доктрину: будь-яку окупацію можна легалізувати, а всі наслідки для агресора – зняти. Складно уявити, що у світі знайдеться багато охочих підписатися під такою логікою.

Президент Зеленський говорить про готовність України до виборів і просить парламент подумати, як змінити Конституцію та законодавство, щоб провести вибори під час війни. Але перед цим учасники переговорного процесу мають забезпечити розв’язання трьох базових питань.

Перше – безпека. Під час передвиборчої кампанії та голосування не мають бити ракети й дрони. На мій погляд, досягти цього можна лише через оголошення перемир’я.

Друге – реалізація виборчого права. Бойові дії тривають уздовж лінії фронту протяжністю понад 1200 кілометрів. Сотні тисяч українців беруть у них участь, і не менше проживає у прифронтових зонах. Як забезпечити їхнє право обирати й бути обраними? Відповідь: перемир’я.

Третє питання – фінансування. У нас мільйони переселенців, і це зумовлює значно складнішу та дорожчу логістику виборчих процедур. Пошук таких колосальних коштів не має бути проблемою лише України.

Якщо на ці три питання будуть знайдені відповіді, ми готові.

Хай там як, «мирний план із 20 пунктів» фіксує фундаментальний статус/кво всіх сторін і посередників…
1. США справді хочуть закінчення бойових дій і активно працюють у модерації…
2. Україна вкрай конструктивна у визначенні справді робочої «формули закінчення війни»...
3. Європа абсолютно суб'єктна та ініціативна в розумінні ризиків, які становить для Європейського континенту Росія…

І тільки Росія вкотре демонструє повне нехтування будь-якими домовленостями і все ще грає в неформальну, але очевидну гру з обнуління глобального лідерства США.

Міжнародний олімпійський комітет, демонстративно дискваліфікувавши перед першим стартом українського скелетоніста Владислава Гераскевича, все/таки вирішив довести, що репутації нічого не варті, що гуманізм – це суцільна фікція, що потенційні російські спонсорські кеш/контракти для спортивних посадовців важать більше за російські масові вбивства, що замовчування агресії, масових умисних звірств вигідніше за чесність, що лицемірство – основа, на жаль, сучасного олімпійського руху... Мовчазна згода з агресором і сором’язливе відвертання від жертв агресії, поза сумнівом, далі призводитимуть до ерозії глобальних цінностей. Але це вибір МОК, безумовний та абсурдний…

Бездоганний вибір Владислава Гераскевича – це маніфестна й абсолютно виправдана спроба виступити на очах у мільйонів глобальних глядачів у «шоломі пам’яті», на якому зображені спортсмени – жертви російської агресії, його друзі, які ніколи більше не зможуть реалізувати свої спортивні амбіції. Гераскевич явно перегорнув сторінку під назвою «Старі традиції МОК: не бачимо, не чуємо, не знаємо, вітаємо вбивць», підняв тему спортивного нейтралітету як навмисного й монетизованого лицемірства на новий рівень і довів, що сила духу, відданість справжнім ідеалам важливіші за «тут і зараз». Гераскевич зробив тему російського геноциду, російських масових убивств цивільного населення в Україні базовою темою Олімпійських ігор – 2026. Хотіла цього пані Ковентрі чи ні, уже неважливо. І це само собою безцінний і найважливіший результат, який залишає шанс людству і який явно відправляє на узбіччя історії лицемірів у спортивних костюмах…