Холодна зима повернулася. Фронтові громади страждають найбільше: обстріли і мороз.

Разом з Caritas Czech Republic домовились про зимову допомогу на 1,5 мільйона. Пелети для опалення, утеплення будинків, нові вікна для гуртожитку переселенців.

У Криворізькому районі – Грушівська громада, у Нікопольському – Томаківська. Люди, які живуть під щоденними обстрілами і нікуди не їдуть.

Роздача пакунків вже йде. Планували 1500 людей. Завдяки економії охопимо понад 2200.

У пакунках – спальні мішки, термоковдри, павербанки, термоси, ліхтарики, переносні плити з пальниками тощо.

Дякую Caritas Czech Republic. Партнерство, яке рятує.

Увага! На вулицях Червоногригорівки суббоєприпаси, не підходьте, не чіпайте - небезпечно для життя та здоров'я!

Якщо знайшли подібне - телефонуйте до поліції або ДСНС!

У зведеннях країна бачить «Шахеди» та ракети. Про КАБи майже не пишуть. Хіба що реактивні.

Для тих, хто далеко від фронту, їх не існує.

А вони є. І б’ють майже щодня.

Покровське, Синельниківський район. 130 кілометрів від центру Дніпра. Ми на зв’язку з громадою щодня. Там все розбито КАБами.

Ось так виглядають прифронтові громади, з яких оголошено евакуацію.​​​​​​​​​​​​​​​​

Говорив з Оленою Веретеніною, директоркою Нікопольського професійного ліцею, та іншими керівниками закладів освіти Нікопольщини, Синельниківщини, (Покровської громади).

Від початку повномасштабної війни керівниця веде статистику, де знаходяться учні, скільки навчаються, хто повернувся. Цифри кажуть більше за промови.

Жовтень 2022-го. Тільки 45% учнів залишаються у Нікополі та районі. Кожен четвертий за кордоном. Все зрозуміло, місто під обстрілами, родини рятували дітей як могли.

Лютий 2026-го. 80% вдома, на Нікопольщині. За кордоном вже не 25%, а тільки 11%.

Картина скрізь схожа.

Це не соціологія. Це дані одного конкретного закладу. Але вони фіксують те, що варто бачити.

Люди повертаються. Не тому що стало безпечно, адже не стало. Не тому що хтось закликав, адже ніхто не закликав. Повертаються, бо так влаштована логіка дому. Вона сильніша за логіку страху.

І кожна дитина в цій таблиці – не просто статистика. Це мама, тато, іноді бабуся з дідусем. Це родина, яка обирає своє місто. Це сильніше за будь-яку соціологію.

Це відповідь на питання, яке хвилює всіх: чи буде кому жити в цих містах і громадах?

Нікопольщина, під регулярними обстрілами, відповідає: так.

І це приклад не лише для Нікополя та району. Та сама логіка спрацює для Синельниківського району, для прифронтових громад Покровського, Межової, Новопавлівки. Щойно стане безпечніше, люди поїдуть додому. Бо дім є дім.

А ми все там відбудуємо. Разом.

Гроші прийдуть за людьми. А люди повертаються навіть без безпеки, Нікополь це доводить щодня.

І наша робота – бути готовими. Проєкти, партнери, рішення – саме для цього працюємо зараз. Бо це все має бути до, а не після.

Україні потрібен мир.
Не перемир’я, а безпека, з якою можна планувати життя і відбудову.