Публікую продовження моєї статті…про те, як кримінальна субкультура може змінити армійський колектив.

Радянський урок

Історія вже знає приклади проникнення кримінальних норм до війська. Після масової амністії 1953 року та інших амністій середини 1950-х із радянських таборів вийшла велика кількість людей. Частина колишніх ув’язнених призовного віку згодом потрапила до лав Радянської армії.
Існує поширена історична версія, що цей процес сприяв перенесенню до війська певних кримінальних практик.

Саме з цим іноді пов’язують формування радянської «дідівщини».
Було б спрощенням виводити дідівщину лише з амністій. На неї впливали післявоєнні соціальні зміни, масовість призовної армії, слабкість сержантського корпусу, закритість військових частин і безкарність насильства.

Проте кримінальна субкультура дала цим явищам готову мову, систему статусів і ритуалів.

У результаті в багатьох радянських частинах формальний статут співіснував із неформальним «законом казарми». Старослужбовець отримував владу над молодшим не завдяки знанням чи посаді, а завдяки праву принижувати. Це була логіка зони, перенесена за військовий паркан.

«Вагнер»: коли страх замінює військовий статут.

Досвід російської ПВК «Вагнер» підтвердив незручний факт: завербовані в’язні можуть воювати відчайдушно й результативно.

Під час боїв за Бахмут формування Пригожина, значну частину штурмової піхоти якого становили засуджені, виявилося боєздатнішим за багато регулярних російських підрозділів.

Ув’язнені погоджувалися на майже самогубні завдання, йшли в лобові штурми та приймали надзвичайно високий ризик смерті в обмін на шанс отримати свободу.

Проте «Вагнер» — не приклад для наслідування, а застереження про ціну такої боєздатності. Колектив з високою концентрацією раніше судимих осіб ризикує перетворитись на гібрид місць позбавлення волі. Що власне і відбулось з «Вагнером» внутрішня дисципліна якого відтворювала найжорстокіші порядки кримінального середовища: владу сильнішого, безумовне підпорядкування та покарання фізичною розправою. За відмову виконувати наказ або спробу втечі бійцеві загрожував не військовий суд, а смерть.

Спеціальний підрозділ не є ізольованим островом

Український закон недаремно передбачив службу засуджених у спеціалізованих підрозділах. Це дає змогу проводити відбір, підготовку та нагляд, не розчиняючи новобранців у великому армійському колективі.

Проте спеціалізований підрозділ не існує у вакуумі. Ним мають командувати офіцери й сержанти. Він взаємодіє із сусідніми частинами, штабами, медиками, логістикою та підрозділами забезпечення.

Тому ізоляція сама по собі проблеми не розв’язує. Найгіршим рішенням було б призначати для таких підрозділів командирів, які намагатимуться керувати «мовою зони».

Щойно офіцер визнає кримінального «авторитета» посередником між собою та особовим складом, держава фактично легалізує паралельну владу.
Командири таких підрозділів мають розуміти кримінальну субкультуру, але не підкорятися їй.

Потрібні ретельний психологічний і безпековий відбір, сильний професійний сержантський корпус, конфіденційні механізми повідомлення про насильство, робота психологів та невідворотність покарання.

Особливо важливо не допустити перенесення до військового колективу тюремних каст і принижень.

Не ярлик, а відповідальність

Людина з кримінальним минулим може стати хоробрим і дисциплінованим воїном.
Служба здатна дати їй можливість захистити країну, повернутися до суспільства та побудувати іншу біографію. Ставити тавро на всіх колишніх засуджених було б не лише несправедливо, а й нерозумно в умовах війни.

Та наївність тут не менш небезпечна за упередження. Разом із додатковим людським ресурсом армія отримує ризик утворення спільнот, де авторитет виборюють насильством, слабкість карають приниженням, а неформальний статус ставлять вище за закон.

У найскладніших боях підрозділи із засуджених справді можуть давати потрібний результат. Але його ціною може виявитись інфікування армійських колективів кримінальною моделлю взаємин.

Тому маємо, як то кажуть, завдання «з зірочкою»: використати мотивацію та бойовий потенціал людей із кримінальним минулим, не дозволивши кримінальним правилам стати основою відносин у підрозділі.

🔗https://www.pravda.com.ua/columns/2026/07/03/8042145/

👀 яке прикре самогубство

Міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш розпорядився розсекретити інформацію про всю допомогу, надану Україні за 2022–2026 роки.

«Але чи повинна штурмова військова частина виконувати функції реабілітаційного центру? Ні.

Принципове завдання війська полягає в тому, щоб навчити людину воювати, а не лікувати наслідки багаторічної наркотичної залежності.

Ми повинні готувати штурмовиків, операторів дронів, саперів і командирів відділень, а не замінювати собою державну систему наркологічної допомоги», - військовослужбовець Андрій Оністрат.

https://www.pravda.com.ua/columns/2026/07/07/8042764/

Щоразу після публікації фото загиблих від ракетних атак читаю дискусію в соцмережах - де межа, після якої вже не варто оприлюднювати такі фото.

В мене немає відповіді. Я не знаю.
Я погоджуюсь з доводами обох дискутуючих сторін.

Але в пошуку відповіді зрозуміла, що в цьому випадку дуже важко визначити де закінчується приватне і починається наше спільне горе, наша спільна безпека, наші спільні аргументи, які ми хочемо донести світу і якими ми можемо сигналізувати, що нас тут вбивають.

Багато за ці дні було в інфо просторі гучних вбивств.
Хотілось би, щоб мій пост прочитали ті, хто ще не вчинив вбивство, але в процесі задуму чи планування.

Про цінність людського життя і мерзенність вбивства не буду писати, бо якщо ви в процесі задуму чи планування, то це вже не аргумент.

Я просто вам скажу, що з дуже великою ймовірністю ваш злочин розкриють. Бо вбивства серед інших злочинів - мають зазвичай найвищий рівень розкриття.
Якщо про більшість крадіжок правоохоронцям навіть не стає відомо, то про вбивства відомо практично завжди. Нерозкриті є, але дуже мало у порівнянні з іншими злочинами.
І це точно не ваш випадок.

Неможливо вчинити вбивство і не залишити ніяких слідів. Не тіште себе ілюзіями. І не дивіться детективи. В житті все не так.

І ще один момент. Є відоме слідству явище, коли вбивці самі себе викривають - повертаються на місце злочину, розмовляють з незнайомцями тощо.
Бо якщо ви не соціопат, ваша психіка навряд зможе з цим жити.
Ви самі себе здасте рано чи пізно.

Сирського знімуть.

Буде велике свято.

Свято народовладдя.

Але нічого не зміниться.

Не зміниться для військових, які проходять службу (в них буде той самий хуйовий дизель, той самий зламаний корч, той самий командир і ті самі побратими).

Не зміниться для цивільних, у яких служать рідні чи яких самих чекає служба.

Мобілізація - дуже посилиться вже зараз, цього не уникнути.

Штурми - будуть.
Штурмові підрозділи теж.

Офіцери і командири - ті самі.

Неможливо зробити щось інше, коли в тебе ті самі ресурси.

Те саме майно.
Ті самі фінанси.
Ті самі люди (їх немає).
Та сама система управління.
Та сама школа війни.

Ті самі законодавчі запобіжники (відсутні).

Можна лише ефективно керувати наявними ресурсами.

А так в цій системі небагато хто може.

Тому.. так, Сирського знімуть.

Випуститься пар.

Будуть гарні новини.

Буде велике свято, буде шампанське.

А потім.. потім буде похмілля.

І сурова реальність на ранок.

Головний біль.

Мобілізація в росії.

І мінус Головком - "старий совок", який знав свою армію, знав армію ворога, тримав все контролі і міг реально ефективно перегравати русню на поворотах.

Мовою оригіналу. Зі спогадів солдата, який воював в окопах в Першу світову.
1917 рік.

«Никто ничего не понимал, но тут появилась толпа демонстрантов и высокий солдат громким голосом сказал - рабочие, солдаты и крестьяне не признают больше царя Николая.
Русский народ не желает продолжения войны.
Солдат закончил свою речь лозунгами - долой царя, долой войну.
Солдаты смешались с демонстрантами
Так революции пришла в армию
И армия начала разваливаться. Участились случаи самосуда над офицерами и массового дезертирства. Солдатам надоело гнить в окопах уже казавшейся бесконечной войны».

Що було далі, всі знають.

Я бачила, як Олександр Сирський планував оборону Києва і воював за Київ. Бачила, як звільняв Харків навесні 2022-го і Харківщину восени того ж року. Бачила, як у червні 2022 року його перекинули на схід, коли ще трохи — і ми могли втратити Донеччину.

Я бачила його в роботі.

У нього беззаперечно є військовий талант. Це визнають усі, хто працював із ним поруч.
Він мислить нестандартно, і саме завдяки таким рішенням вистояв Київ. Хоча шансів тоді майже не було. Ворог багатократно переважав у живій силі, техніці, авіації. У нас залишалося боєприпасів приблизно на місяць війни, а фронт розтягнувся на більше ніж дві тисяч кілометрів.

Але талант — це не все. У Сирського є знання і найбільший досвід серед українських воєначальників саме у плануванні великих операцій. Він планував усі успішні наступальні операції цієї війни.

Тому закиди про «радянську освіту» звучать щонайменше дивно. Після цього він пройшов усі рівні сучасної військової освіти вже в незалежній Україні — від тактичного до стратегічного. Закінчував все з відзнаками і навіть отримав меч Королеви (Queen's Sword) — одну з найпрестижніших відзнак у системі професійної військової освіти України.
Він кандидат військових наук.
Пройшов низку курсів підготовки НАТО, володіє англійською мовою і є одним із найосвіченіших українських військових.

Але повернуся до бойових дій.

Найбільша проблема, яка проявилася у 2022 році, полягала в тому, що українська армія десятиліттями готувалася лише до оборони. Наступальні дії фактично не були закладені в систему підготовки та військове мислення. Найважче було подолати саме цей психологічний і професійний бар’єр.

Саме це Сирський сказав мені у вересні 2022 року, коли я запитала, що було найскладнішим під час проведення Харківської наступальної операції.

За своєю військовою природою він — «наступальний» командир. І він не боїться ухвалювати рішення.

Не хочу нікого образити, але я знаю внутрішню військову ситуацію не із соціальних мереж. Красиві фотографії на тлі прапора в командному пункті й ухвалення рішень — це зовсім різні речі. Під час війни популярних рішень не буває. Перед командувачем стратегічного рівня щодня стоїть вибір між власною популярністю і рішенням, яке необхідно прийняти.

Набагато легше знайти пояснення, чому якесь рішення не було ухвалене.

Я розмовляла з генералами НАТО, збирала матеріали для книги про нашу війну їх очима, яка вже вийшла друком. Практично всі вони говорили про так званий «почерк Сирського» — стиль ведення операцій, який вони сьогодні аналізують і вже вивчають на курсах НАТО, де він сам колись навчався.

Під цим «почерком» вони розуміють його здатність довго чекати потрібного моменту, тонко відчувати найслабше місце противника і завдавати несподіваного удару саме тоді, коли це дає максимальний ефект.

Другий феномен — здатність проводити успішні наступальні операції в умовах, коли противник має чисельну й технічну перевагу.

У НАТО чесно визнають, що такого досвіду вони не мають. Саме тому приїжджають до нього на фронт і вчаться.

Бо він постійно на фронті.

Це ще одна його особливість. Він знає фронт краще, ніж багато хто з нас знає власне місто. Уже четвертий рік він фактично живе під землею — ближче до лінії бойового зіткнення, ніж іноді перебувають окремі командири бригад чи корпусів.

Коли ж у розпал критики йому почали дорікати навіть «червоними очима», це стало для мене вершиною цинізму. Бо це не наслідок фотосесій чи недосипання перед камерами. Це наслідок років життя і роботи у підземних командних пунктах.

На нього вже було кілька замахів. Не можу писати подробиці, бо ворог теж читає. Але сам факт багато про що говорить. Для росіян він є одним із ключових українських воєначальників. Вони добре розуміють його професійний рівень і знають, наскільки небезпечним для них є його вміння вводити противника в оману.

Так, він жорсткий.

А яким має бути командувач мільйонною армією під час великої війни?

Так, він не медійний. І не живе соцмережами.

Він воює за Україну.

Його головний результат — це те, що Україна існує.

Саме битва за Київ стала переломним моментом цієї війни.

початок тексту тут ⬆️

Саме Сирський за два тижні до вторгнення організував і підготував систему оборони Києва. Безумовно, вона не вистояла б без тисяч українських військових і цивільних. Але без грамотного планування не було б і самої успішної оборони.

Так, це Залужний прийняв правильне рішення і довірив Сирському оборону Києва. І не треба їх стравлювати. Це українські генерали, які тоді робили все, щоб Україна вистояла.

У 2024 році Сирський зірвав російський наступ, який противник уже готував. Саме операція на Курщині змусила росію змінити свої плани й перекидати війська. Її метою ніколи не була окупація території росії. Головне завдання полягало в тому, щоб зірвати наступ противника і відтягнути його сили. Це завдання було виконано.

Понад два роки Сирський створює для України сильні позиції для можливих перемовин. За цей час українські війська під його командуванням повернули більше 700 квадратних кілометрів території.

І зараз ми також проводимо наступальні дії. Просто він не любить говорити про результати, доки операція триває.

Щодо розмов про його «несучасність».

Він має військову інженерну освіту і прекрасно знається на сучасних технологіях. З конструкторами, інженерами та виробниками озброєння він говорить однією мовою. Просто такі зустрічі майже ніколи не стають публічними. І після зустрічей з ним вони переробляють зразки озброєння і техніки. В тому числі дрони.

У Збройних Силах практично немає зразка зброї, з якого він особисто не стріляв.

Так, в армії є проблеми. Їх багато. Є помилки. Є системні речі, які необхідно змінювати. Є наслідки того, що держава десятиліттями не готувалася до війни такого масштабу. Є знесилення війною.

Та коли країна починає так гидко принижувати та знищувати Головнокомандувача української армії, генерала, який звільнив найбільше українських територій, який спланував і реалізував усі успішні наступальні операції цієї війни, — вона однозначно стає слабшою.

Це не шлях до вирішення проблем армії. Це зменшення власної обороноздатності.

росіяни про такий подарунок і не мріяли.

трохи матчастини

Політичні цілі військовим ставить Президент. Це його безпосередні повноваження.

А Головнокомандувач, як його прямий підлеглий, знаходить способи як це реалізувати.

У цій вертикалі оперативного керування військами нема посади міністра оборони. Щоб він там зʼявився треба Конституцію змінювати.

Просто цікаво🤔, а що робити з вже спланованими операціями?
Відміняти?

Я не лише читач і підписник Украінської правди, а й автор.
На Українській правді більше 60 моїх статей з 2014 року.

За ці 12 років була лише ділова доброзичлива комунікація і завжди фахова з боку редакції.

Для мене це завжди честь, коли мої тексти зʼявляються на шпальтах УП.

Але вчора була якась дивна історія з публікацією абсолютного фейку про мене. От взагалі. Навіть не 10% відсотків правди, а інше додумано.
А повністю вигадана історія без єдиної живої людини, яка б реально підтвердила моє до того відношення. Бо самої ситуації не було. Комусь я постійно ввижаюсь, там де мене не було.

Я не знаю кому належить ідея з роликами на підтримку Головкома. І тим більше я нікого не просила про це - ні військових, ні цивільних.
Його і так підтримують. Без прохань.

Я написала текст від себе, бо я з ним працювала під час оборони Києва і звільнення Харківщини тощо, багато чого бачила особисто. Тому вважала своїм обовʼязком написати.

Я розумію, що мене зараз хочуть персонально втягнути в комунікацію і в ситуацію, що склалась.

Але навіть в період кривавих інформаційних боїв варто перевіряти достовірність інформації. Тим більше я на звʼязку. І журналістка УП мені писала вчора і я відповіла на питання. Але чомусь по суті самого фейка в мене не спитали. Я б теж відповіла.

Я думаю це якась прикра випадковість. Це буває, коли несеться інформація з реактивною швидкістю.

Тому в мене нема нарікань.

Я лише прошу, за можливості писати чи набирати мені. Я відповім на всі питання, які стосуються мене особисто.

Дякую Вам, Генерале, з великої літери.

Дякую за оборону Києва. Ви перевернули шахову дошку, зламали плани ворога й довели всьому світу, що Україна здатна перемагати. Саме Ви повернули слово «перемога» до нашого словника.

Дякую за звільнення Харківщини.

За перший в історії України наступ наших військ на територію ворога — Курську операцію.

Ви змінили хід війни, перевівши Україну від багатовікової оборони до активних наступальних дій.

Дякую за розгром ПВК «Вагнер». Понад 22 тисячі знищених найманців. Якби їх не зупинили тоді, ціна для Донеччини могла бути набагато страшнішою.

Ви прийняли Україну в обороні й залишаєте її з досвідом успішних наступальних операцій.

Дякую за понад два роки щоденної боротьби, за рішення, які створювали для України сильніші позиції — і на полі бою, і за столом майбутніх переговорів. За стійкість фронту. За звільнені за останній рік понад 700 квадратних кілометрів української землі.

Усі сплановані та реалізовані Вами операції вже стали частиною історії України.

Історія відсіє дрібʼязкову метушню сьогодення і залишить те, що дійсно мало значення.

Дякую за службу.

Вчора вийшло інтервʼю ще начальника Генштабу Андрія Гнатова.

Багато світла проливає на певні процеси, варто подивитись. Щоб розуміти причини всього, що буде далі відбуватись.

✔️Гнатов уперше розповів, з якими двома пропозиціями Федорова не погодився Генштаб

✔️Ультиматумів не було, – Гнатов розповів, в чому розійшлися Сирський і Федоров

✔️Є ймовірність, що Росія відкриє ще один напрямок бойових дій

✔️Україна наближається до моменту, який може змінити перебіг війни, але для цього потрібна злагоджена робота армії, держави та суспільства.

✔️За його словами, перелом можливий лише тоді, коли Сили оборони вчасно отримуватимуть усе необхідне:зброю, техніку, боєприпаси, паливо та належне забезпечення військових.

✔️Він також попередив, що найбільшою загрозою для України може стати внутрішній розкол у суспільстві, адже це створює ідеальні умови для ворога.

https://youtu.be/ozEJ7WOQRA8?si=gyDrW_ZCyIW-OwbF

Кажуть, що в політиці мало жінок. А насправді там мало чоловіків.

Сьогодні День народження в українського генерала під командуванням якого звільнено найбільше українських земель у цій війні.

Вітаю, пане Генерале!