В Німеччині вийшла книга «Битва за Київ: як це було насправді та що це означає для Європи».
Документальна історія нашої війни, яку тепер буде знати широке коло європейських читачів.

Мої спогади про ті події теж є у цій книзі - щиро вдячна за цю нагоду директору берлінського історичного музею Berlin Story Bunker та автору книги Wieland Giebel

У книжці «Битва за Київ» Віланд Ґібель розповідає, як українські військові, бійці Національної гвардії та цивільні особи стримували одну з найпотужніших армій світу у вирішальні дні війни — в аеропорту «Гостомель», біля дамби в Козаровичах, під час наступу ворога з півночі та в запеклій боротьбі за виживання в Ірпені.

Книжка ґрунтується на 50 інтерв’ю, які автор провів в Україні у 2025 та 2026 роках із солдатами, командирами та очевидцями подій.

Автор розмірковує над тим, чому стійкість українського цивільного населення виявилася настільки глибокою.

Один із ключових висновків книги Віланд Гібель сформулював так: «Зброю можна купити, бойовий дух — ні».

На обкладинці: Сергій Фалатюк, боєць Національної гвардії, який збив перший російський бойовий гелікоптер — що стало вирішальним моментом — під час битви за Київ.

У дискусії щодо «мирних» переговорів із росією залишається надто багато невідомих, аби стверджувати що вони призведуть до миру чи бодай до зупинки війни.

Як мінімум, є три ключові питання, без відповідей на які немає сенсу говорити про перспективи мирних домовленостей.

Перше. Чи готова Росія домовлятися?

Для переговорів потрібна воля обох сторін. Не просто сісти за стіл переговорів, а саме домовлятися. Не тиснути, не шантажувати, не висувати ультиматуми, а шукати взаємоприйнятні рішення.

Чи готова до цього росія? Наразі її керівництво відкрито демонструє, що ні. І характер бойових дій свідчить про незмінність російських цілей — захопити всю Україну, а не лише її частину.

Друге. Як змусити Росію виконувати взяті на себе зобов’язання?

росія систематично порушувала свої зобов’язання перед Україною. Від міжнародних договорів до Мінських домовленостей.

Наразі немає дієвого механізму, який би гарантував виконання росією майбутньої мирної угоди.

Тому цілком можливий сценарій, за якого Україна виконає свої зобов’язання, а мир так і не настане. Натомість росія отримає вигідніші позиції для подальшого наступу.

Третє. На які поступки готове українське суспільство заради припинення війни?

Переговори передбачають пошук компромісів і взаємні поступки. Але де межа прийнятного для України?

Якщо суспільство і влада не знайдуть спільної позиції щодо можливих поступок з нашого боку, досягнення домовленостей, які матимуть підтримку всередині країни, буде вкрай складним.

І ще один принципово важливий момент. Чи можливі мирні переговори одночасно з бойовими діями?

Формально — так. Але тоді постає питання: де проходить межа між переговорами та примусом до поступок?

Адже продовження бойових дій з боку агресора — це не просто обставина, за якої відбуваються переговори. Це інструмент прямого тиску на іншу сторону. Тобто на нас.

І якщо військова сила використовується для нав’язування умов миру, то це не переговори, а продовження агресії іншими засобами.

Тому головне питання сьогодні — не лише в тому, коли почнуться переговори, а й у тому, чи здатні вони забезпечити реальний і тривалий мир, а не просто створити умови для наступного етапу війни.

"Мир настане, коли Путін переконається, що ситуація зайшла в глухий кут, що він не може просунутися далі", - Міністр оборони Італії Гвідо Крозетто

✔️Нарешті в Європі звучить зріла реалістична оцінка ситуації. Тиск. Всі країни мають доєднатись до тотального тиску на росію. Економічного, військового, політичного.
Перемовини з росією без механізму забезпечення виконання домовленостей - це самообман і продовження війни. Жодного разу росія не виконала домовленості, яких ми з нею досягали. Щоразу продовжувала війну. Щоразу використовувала переговори для посилення власної позиції.

Як Росія воюватиме з країнами НАТО?

Для початку — послаблюватиме їх зсередини. Власне, вона вже це робить. Методично, системно і далеко не перший рік.

Росія вправно використовує демократичні інструменти проти самих демократій.
І, звісно, гроші.
За російські гроші навіть у Європі вручають премії митцям, які підтримують російську пропаганду.

Ні, це не обов’язково хабарі. Росія десятиліттями фінансує європейські фестивалі, конкурси, ЗМІ, мистецькі проєкти, громадські ініціативи, наукові школи тощо.
Не всі, звісно. Але цього впливу вже достатньо, щоб у частини європейського суспільства сформувалося стійке позитивне ставлення до «хороших рускіх» і російської «великої культури». А через культуру, мистецтво й гуманітарні зв’язки Росія поступово легітимізує все, що їй потрібно.

Так само давно і глибоко росія проникла в європейську політику. Політики, які отримують російську підтримку, беруть участь у виборах, потрапляють до парламентів і навіть урядів європейських держав.

І демократії виявляються беззахисними перед таким впливом.

Це як у дитинстві, пам’ятаєте? Одна дитина старанно будує будиночок із піску, а інша підходить і одним ударом ноги все руйнує. І та, що будувала, виявляється беззахисною. Адже її вчили ставитися до інших із любов’ю, розумінням і терпимістю. Навіть до тих, хто навмисно руйнує створене нею.

Приблизно так виглядають і відносини Європи з росією. Одні будують, інші руйнують. І поки перші намагаються дотримуватися правил, другі використовують ці правила проти них.

Тому їхній «будиночок» і руйнують.

А те, що західні партнери надто повільно усвідомлювали роль України у власній безпеці, послабило їх ще більше.

Адже це війна не лише на наше виснаження. Це війна і на виснаження Заходу.

Якби від самого початку повномасштабного вторгнення партнери надали Україні достатньо зброї, боєприпасів і засобів захисту, щоб ми могли адекватно відповісти на російську агресію, ми б зупинили цю орду.

Натомість у 2022–2023 роках ми воювали в умовах тотального дефіциту практично всього. І поки Україна виснажувалася в боях, росія отримувала час для адаптації, нарощування військового виробництва та підготовки до тривалого протистояння.

Тому війна росія проти Заходу вже давно почалася. Просто вона поки що не схожа на ту війну, до якої звикли готуватися країни НАТО.

І своєю нерішучістю вони самі наблизили загрозу прямого воєнного зіткнення.

Є одна небезпечна закономірність: коли цивілізація стикається з варварством, а демократія — з тоталітаризмом, перевагу нерідко отримує той, хто не обмежує себе жодними правилами.

Не тому, що він сильніший. А тому, що готовий використовувати проти противника все, зокрема його принципи, свободи й цінності.

Саме тому росія прагне спочатку послабити західні демократії зсередини: підірвати довіру до державних інституцій, розколоти суспільства, вплинути на політичні рішення, паралізувати здатність до спільних дій.

І лише потім перевіряти їхню готовність захищатися військовою силою.

Бо найкраща для росіі перемога над НАТО — це перемога, заради якої навіть не доведеться воювати з усім Альянсом.