Окремо прошу тих, хто набрав від 0 до 30 балів, відмітитися в чаті — хочу побачити цих сонечок впевненості в собі особисто. Ми вам щиро поплексаємо і розпитаємо як вам це вдається)

щойно презентувала плід своїх страждань на презентації клієнту. як ви взагалі витримуєте оцю тишу в очікуванні фідбеку?

вам теж не ок, коли все ок?

та що я знаю. мені ще рано. ще треба вчитися
та кому це треба. кому це сподобається
от зараз точно не вдастся і всі побачать, що я невдаха

такс, ну що розім’ялися, потягнулися, повправлялися в самоїдстві, а тепер все ж пішли снідати реальну їжу

Сьогодні СЕО похвалив мене за важливий текст, який розіслали на всю команду, 300 колег. Я зависла над клавіатурою, повідомлення з компліментами вже прочитане, секунди перетворюються на хвилини, а я все ще не знаю що відповісти. Приємно, але якось занадто. Занадто приємно — це погано, дурний знак. Так не мало бути. Трясця, треба було написати якось скромніше, добре, але більш непримітно. А тепер я за крок до викриття. А що як комусь прийде в голову прогнати текст через ZeroGPT? Ну тобто як. Я нічого не крала. Просто вони там всі під враженням, а я ж текст написала з чатом. Не чатом, а з чатом, але все ж. Не сама ж. Ну забріфувала, згодувала йому наш корпоративний TOV, ну відсіяла там відвертий прохідняк, добріфувала нашим контекстом, цінностями. Один стилістичний прийом від чату, другий мій. Переписала подачу, трохи підтончила, підстругала. 
Але ж не сама! Ну посиділа подумала, поварилася в тому. Нічого такого прям не зробила. А вони там всі впісюються як круто, пишуть дифірамби, а я що — сиджу думаю чи зізнаватися чи мовчати. Це вже брехня чи наша нова реальність? Промовчу, а то совість з'їсть вночі

на мій самозванський кліч відгукнулися деякі мої колеги, захотіли підтримати мою сповідь. Передаю вам історію моєї колеги, випускової редакторки, яка дозволила анонімно поділитися своєю боротьбою із суворим внутрішнім голосом, що цькує ⬇️
«Я зараз скажу свою думку і з мене будуть сміятися. Я не можу мати правильного рішення, бо в мене немає експертизи, профільної освіти, досвіду. Хто я така, щоб казати, що мені щось не подобається? Я навіть так зробити не можу, то як мені дозволено критикувати інших?»

Ці думки-переслідувачі, ці вакуумні заглушки власного голосу, які закривають мій рот на брейнштормах, нарадах, у робочих чатах, коли приймаються рішення.

Тут всі дорослі, а я — дитина. Я можу робити тільки технічні завдання, можу лиш виконувати чужі вказівки, бо мені страшно пропонувати, сперечатися, доводити свою думку. У мене немає експертизи, тільки інтуїція — кому вона треба? З мене будуть сміятися.
«Ти пам'ятаєш, що тебе взяли на цю роботу не за скіли? Ти просто була поруч і дуже хотіла. Тебе взяли як іще одні руки, які будуть робити те, що ніхто не встигає». 

Я пам'ятаю.
А ще пам'ятаю, як зробила з нуля великий проєкт. Як розбиралася крізь тупі сльози (як поетично! фу. думаєш, ти гарно пишеш?) у речах, про які ніколи до цього не чула (навколо усі, звісно ж, давно ці речі знали).

«Але це просто тому, що ти відповідальна. Не тому, що твої думки цінні. Будь-хто впорався б. Ти нічого не знаєш про те, що робиш. І усі навколо це знають».

Це все туфта. І неправда. Думка, яку я не озвучила, виявилася правильною. Рішення, яке ховалося в моїй голові, спрацювало. Просто запропонувала його не я.

От і дописуючи цей текст, я думаю, що якось забагато на себе беру. 
«Ну і чим цінна твоя історія? Такі у всіх є. Що унікального ти розкрила?».

Скоріш за все, нічого. Але принаймні скажу, як я борюся з цим дурацьким голосом в лапках: відкриваю рот і кажу свою думку. Може, і посміються — люблю, коли людям весело.

а ось не анонімно, а дуже навіть відкрито своїм самозванством ділиться Саша Трегуб в книжці «Метод Казана»:

«Що мої рішення інтуїтивні. Що я не можу пояснити, чому зробив так, а не інакше. Що коли читаю деякі авторитетні книжки, я не розумію слова й почуваюся ідіотом. Що робота в редакції — це незаслужений приз. Чудовий, але ніби вкрадений.

Я почувався фальшивкою.

Синдром самозванця знайомий багатьом творчим людям. Особливо тим, хто усвідомлює свої обмеження, — незалежно від досвіду. Сумніваються новачки. Сумніваються досвідчені. Я був лише краплею в морі людей, що переймаються однаковими питаннями: чи маєш ти право цим займатися? Чи маєш ти ліцензію на заняття творчістю?

З того часу минуло півтора десятиліття. Я таки став дизайнером. Потім артдиректором. Потім підприємцем. Викладачем. Інвестором. І знаєте що? Нічого не змінилося.

— Скільки можна морочити їм голову? Це надто затягнулося. Зізнавайся.

Цей страх такий сильний і такий розповсюджений, що про нього — і протидію йому — ми ще поговоримо на сторінках цієї книжки.»

а що як ніхто не впевнений до кінця?
і це не секрет, який я пропустила
а просто правило гри