Отакі от справи)
Сподіваюсь вам було цікаво, дуже люблю цей проєкт і замовників своїх 🌝

Якщо у вас виникли якісь питання чи я щось не сказала, пишіть ) розповім все-все

Привіт) вчора так класно поспілкувалися, дякую вам❤️

Сьогодні буду цілий день недоступна, тому поки їду в потязі, поділюся темою, яку приберегла.

Хочу з вами поділитися принципами, які мені по життю дуже важливі і роблять мене мною. В роботі вони теж проявляються. Можливо вам це відгукнеться, можливо надихне, а може ви прочитаєте і зрозумієте, що це не про вас, і це абсолютно ок, бо ми всі різні.

Я їх так умовно назвала: Казати Так, Казати Ні

Перше — це казати Так. Це про пробувати різне, подаватись на програми і конкурси, відгукуватись на вакансії, які вам дійсно бажані, навіть якщо вони здаються недосяжними.

Буває здається цікава можливість, але наче нереально і немає сенсу подаватись. Що дуже велика конкуренція, що є хтось кращий, що взагалі і не помітять. Але насправді кудись проходять, чи шось виграють лише ті, хто подаються, а не всі можливі на планеті.

Хочу вам розповісти одну історію з життя, щоб це довести, можливо це вас надихне зробити те, що ви дуже хочете, але невпевнені чи вийде.

Якось я вчилась в універі і на сторінці факультету зʼявилось оголошення: можливість поїхати вчитись за обміном в Іспанію на семестр, зі стипендією.

Звучить вау, правда? Така можливість. І здається: які шанси, на цілому факультеті людей 300-400 напевно?

Було два місця від факультету, я подала заявку.

Так!
Три людини, ви уявляєте? Три! І два місця. Звісно, що я пройшла і мій одногрупник.

Тобто ви розумієте, я можу обʼєктивно оцінити свої знання і спрагу до телекомунікацій (я вчилась на телекомунікаціях), це не про применшення себе, це реальність, я знаю, що я явно не людина, яка захоплювалася цим найбільше чи знала найбільше чи ще шось. Знала хлопців, які були в захваті від всих цих телекомунікаційних штук і горіли цим. Але вони чомусь заявку не подали.

Цією історію хочу показати, що справжня конкуренція може бути далека від тої, що уявляється у нас в голові.

Ця історія не про дизайн, але очевидно, що і на дизайн вона лягає дуже добре, та і на будь що інше.

Це була частинка про казати Так. Але також важливо казати Ні.

Ні — зневажливому ставленню, токсичним клієнтам, російським шрифтам врешті решт, якими б гарними вони не були, безоплатним тестовим без зрозумілої мети (або щоб довести, що ви зацікавлені в агенції). Тестові — це ок, якщо вони з повагою один до одного і з чітким розумінням нашо.

Знаю, що є різні життєві ситуації і не завжди робиться так, як хочеться. Але мені особисто дуже важливо казати Ні, якщо я розумію що мені не ок. Ні — так не буде, давайте по-іншому, щось придумаємо разом. Або зовсім ні, якщо на зустріч не йдуть.

Бо всі зароблені гроші все рівно потім підуть на відновлення менталки (якщо хвате).

Завжди, завжди, завжди! на заміну приходить клієнт, що поважає; шрифт, що не російський; агенція, яка не потребує тестового чи поважає час витрачений на нього. Не було ще жодного разу, щоб не прийшло.

А вільний час, що зʼявляється завжди можна використати по-іншому: зробити особистий проєкт в портфоліо, спробувати щось, що раніше відкладалось.

Поважати себе вкрай важливо, бо з поваги до себе починається повага до інших.

Пишіть ваші думки, цікаво може вам щось відгукнулось, або навпаки викликало спротив. А я десь ввечері прочитаю і відповім на все-все 🌝

Привіт)
Планшет лишився вдома, тому сьогодні без обкладинки 👀
на вихідних вже вас грузити не буду, сьогодні поділюсь декількома інтерв’ю, які слухала і мені дуже сподобалось як люди мислять і формують свої думки. Це наче теж в продовження теми першого дня: через мінімум передати максимум.

Перше — це уривок інтервʼю з Соломією Павличко, яке нещодавно виставили Суспільне.

Неймовірна жінка. Як же вона ясно мислила і вміла чітко і влучно передати свою думку. Жодного зайвого слова, так чисто і наче прозоро. Вона мене вразила!

Також згадала ці три інтервʼю. Теж сподобалась ясність думки і загалом, про що говорили, що для людей важливо.

1) Розмова з Мстиславом Черновим

2) Інтервʼю з Ілларіоном Павлюком. Мала нагоду послухати його наживо у Фанківську на презентації Книги Еміля, було дуже цікаво!

3) Розмова з Ліною Костенко. Ну тут взагалі без коментарів, айконік. Фантастична людина, ясності думки якої в 96 років (!!) можна позаздрити.