Тебек, ніби зізнаючись, швидко заговорив.

– Я вперше готую кімчі джім. Коли будеш їсти, просто уяви собі це як щось, що схоже на кімчі джім.

– …

– Я спробував приправити його, додати перець, подрібнений часник та все інше, але смак…

– Буде смачно. Бо Тебек це зробив, – сказав Шіну, наче це було цілком природньо.

– …

Коли Шіну клацнув язиком і спробував відштовхнути руку Тебека від книги, Тебек раптово схопив Шіну за зап’ястя.

– А як щодо того, щоб ми спробували, перш ніж ти мене вб’єш?

– Перестань верзти дурниці…

– Спробуймо, а якщо буде жахливо, то вбий мене.

– Гей.

– Це ж просто поцілунок, що тут такого?

– ……

Після того як він захворів, у нього з’явилася звичка купувати купу дивних речей – чим дорожчі, тим краще. Але, принісши їх додому, він майже не користувався ними: вони просто припадали пилом.
Я думаю, це була своєрідна манія – успішний двадцятирічний Лі Чишу намагався відшкодувати все те, чого був позбавлений маленький Лі Чишу, який колись не мав нічого.

Лінь Сюхвань гукнув йому вслід: — Гей, давай ще трохи поспілкуємось. Всі в моїй прямій трансляції хочуть послухати твій голос, не поспішай класти слухавку.

— Це терміново, — сказав Янь Джвень.

— Навіщо спішити?

Янь Джвень стиснув телефон, його голос змішався з шумом вітру: — Я поспішаю знайти тобі невістку.

Закінчивши, він запитав Янь Джвеня: — Ти вже відпрацював свої шістдесят годин?

— Ні, начальник побоювався, що в мене не буде грошей, тож розрахувався зі мною достроково, — Янь Джвень із цікавістю запитав. — Як гадаєш, про що він думав? Не боявся, що я втечу?

— Це означає, що вона вже стала твоєю постійною замовницею і надалі обов’язково замовлятиме лише тебе, — впевнено відповів Лінь Кан. — Ти їй точно подобаєшся!

За столом повисла тиша.

Через деякий час Янь Джвень коротко засміявся: — Справді? Але мій начальник — чоловік.

Лінь Кан: — ...

Мені було все одно, я просто хотів спокійно подрімати поруч із ним. Тож коли Лі Чишу сів на траву й розгорнув підручник, я скористався нагодою, щоб покласти голову йому на коліна. Мені було трохи неспокійно, тож я обійняв його за коліно, щоб переконатися, що він залишиться поруч, коли я прокинуся – хоч це й було лише психологічним заспокоєнням.

Він перечитав повідомлення двічі, перш ніж натиснути [Відправити].

[У користувача ввімкнена перевірка друзів — ви ще не в його/її списку друзів...]

Лво Ціншань мить стояв приголомшений, побачивши червоний знак оклику.

Він здивовано розширив очі, набрав кілька розділових знаків, ніби щоб переконатися, і нарешті усвідомив цей факт —

Пей Жань справді заблокував його.

Упродовж усіх тих років Лі Чишу безліч разів між рядків, жартуючи й розмовляючи зі мною, ненароком відкривав сліди свого тьмяного й безрадісного юнацтва, але ніколи не розповідав усе до кінця. Мені здавалося, ніби я знаю про його бідність, труднощі й самотність, але той Лі Чишу в моїй голові завжди був лише уривчастою уявою.
Пізніше я зрозумів: насправді я майже нічого про нього не знав.