Лво Ціншань посміхнувся, повернув голову, і його очі були сповнені глузування. Зі сміхом він запитав: — Як думаєш, він прийде чи ні?

Янь Джвень сидів мовчки, не видаючи жодного звуку.

— Я… я можу дзвонити йому, коли п'яний, бо... у нас є почуття одне до одного. Навіть якщо ми розлучимося, наші... наші почуття однаково залишаться... — Лво Ціншань запитав. — А як щодо тебе? Коли ти будеш п'яний, ти наважишся йому подзвонити? У тебе є... хоч якісь, блять, підстави змушувати його витирати за тобою лайно?

Що ж подобається Хе Джао? Це було справді непросте запитання.
Сє Ю вважав, що смак у Хе Джао був надзвичайно хорошим лише в одному.
У виборі хлопця. Навіть кращим, ніж у більшості людей.

Кохати Лі Чишу означало бути обережним понад усе. А кохати сімнадцятирічного Лі Чишу – тим паче.

— Розважайся сам, — Янь Джвень підвівся.

Лінь Сюхвань порожньо запитав: — Куди ти йдеш?

— Начальник купив усі наші жетони, — Янь Джвень схопив Пей Жаня за зап'ястя й відтягнув його вбік. — Я пограю трохи з начальником.

[У майстра справді є така неймовірно красива людина поруч?! Не вірю! Напевно, його просто прикрасили для малюнку!]

[Feiyi: Справді є.]

[Зачекайте хвилинку, цей фон... він здається мені, справжньому фанату кіберспорту, дивно знайомим.]

[Тож не тільки я так подумав! Це якийсь кіберспортсмен? Це не має сенсу, я мав би запам'ятати когось настільки гарного.]

[Feiyi: Не кіберспортсмен.]

Надіславши речення, Пей Жань подумав хвилинку, а потім додав ще одну серйозну відповідь до обговорення—

[Feiyi: Але він також дуже добре грає у комп'ютерні ігри.]

Настрій Дзян Чена зараз був схожий на миску гнилих помідорів, але зачіска Ґу Фея, так само як і його ноги, були надто привабливими, тож навіть крізь ці “гнилі помідори” він усе ж кілька разів глянув на нього.