Неймовірно і парадоксально – але факт. Люди, які страждають на депресію, переживають одночасно складнощі з тим, щоб звернутися по допомогу – до психолога, психотерапевта чи психіатра.
Це дуже прикра ситуація, і я колись також мала такий сумний досвід: в мене були симптоми депресії вже доволі давно, однак я щиро вважала, що вони ще недостатні для того, щоб звернутися за медикаментозною підтримкою.
Тому хочу поділитися з вами тим, чому так трапляється. Можливо, хтось впізнає себе та цей пост буде поштовхом для того, щоб нарешті ризикнути почати лікування (так-так, лікування, депресія – це справжня хвороба)
Справа у тому, що одним з основних симптомів депресії є недовіра до себе, самознецінення, самозвинувачення, взагалі токсичне ставлення до себе. Люди щиро не вважають себе гідними допомоги, їм здається, що навіть якщо вони звернуться до лікаря, він їх прогонить або посміється, тому навіщо соромитися зайвий раз. Тобто, один з основних симптомів депресії – депресивні думки – підступним чином заважає людині з депресією звернутися по допомогу. Я, наприклад, під час клінічної депресії думала приблизно так: "навіщо мені займати час лікаря, професіонала, який зайнятий насправді важливими справами та реальними пацієнтами, я ж мабуть просто собі все накрутила, і лікар побачить це з порогу..."
Якщо ви читаєте цей текст і впізнаєте себе – не вагайтеся більше. Для більшої впевненості пройдіть опитувальник в інтернеті на визначення рівня депресії, наприклад, опитувальник Бека. Він простий, швидкий та достатньо надійний, щоб спиратися на його результати для первинної консультації у психолога або психіатра (це взагалі різні спеціалісти, але я навмисно не роблю тут різниці. Бо важливо – почати. Деяким простіше піти спочатку до психолога за підтримкою та валідації свого стану, хтось більше довіряє лікарям та «пігулочкам»)
Інші причини, чому людям, які страждають на депресивні симптоми, складно буває звернутися по допомогу
1. Страх осуду: Деякі люди з депресією бояться, що їх осудять або не зрозуміють, якщо вони розкажуть про свої проблеми. Це може бути пов'язано з негативним ставленням до психічних розладів у суспільстві, або з особистим досвідом стигматизації.
2. Страх перед лікуванням:
Деякі люди бояться звертатися до психіатра або психолога, тому що вони не знають, чого очікувати від лікування. Вони можуть боятися, що їм призначать "сильні" ліки, які матимуть побічні ефекти, або що їм доведеться "розкривати душу" незнайомцю.
3. Відчуття безнадії:
Депресія може призвести до почуття безнадії, коли людині здається, що нічого не може допомогти їй почуватися краще. В такому стані люди можуть втратити мотивацію до пошуку допомоги.
4. Відсутність знань про депресію: Деякі люди не розуміють, що депресія - це не просто "поганий настрій", а серйозний медичний стан, який потребує лікування. Це може призвести до того, що люди з депресією не сприймають свій стан серйозно, або вважають, що їм просто потрібно "взяти себе в руки".
5. Тривога та апатія: Депресія може значно посилити тривогу та апатію, що може зробити людині складним навіть подумати про те, щоб звернутися за допомогою.
Що робити, якщо ви підозрюєте, що у вас або у вашого близького депресія?
Не ігноруйте проблему. Депресія - це серйозний стан, який не мине сам собою.
Поговоріть з кимось, кому ви довіряєте. Це може бути друг, член сім'ї, лікар або психолог.
Зверніться за допомогою до фахівця. Психіатр або психолог зможуть оцінити ваш стан і призначити відповідне лікування.
Пам'ятайте:
Ви не самотні. Депресія - це поширений розлад, який зачіпає мільйони людей у всьому світі.
Існує допомога. Завдяки правильному лікуванню люди з депресією можуть одужати і жити повноцінним життям.
Не соромтеся просити про допомогу. Звертатися за допомогою до фахівця - це не ознака слабкості, а свідчення вашої сили та мужності.
Автор матеріалу: Роксана Баширова
Це дуже прикра ситуація, і я колись також мала такий сумний досвід: в мене були симптоми депресії вже доволі давно, однак я щиро вважала, що вони ще недостатні для того, щоб звернутися за медикаментозною підтримкою.
Тому хочу поділитися з вами тим, чому так трапляється. Можливо, хтось впізнає себе та цей пост буде поштовхом для того, щоб нарешті ризикнути почати лікування (так-так, лікування, депресія – це справжня хвороба)
Справа у тому, що одним з основних симптомів депресії є недовіра до себе, самознецінення, самозвинувачення, взагалі токсичне ставлення до себе. Люди щиро не вважають себе гідними допомоги, їм здається, що навіть якщо вони звернуться до лікаря, він їх прогонить або посміється, тому навіщо соромитися зайвий раз. Тобто, один з основних симптомів депресії – депресивні думки – підступним чином заважає людині з депресією звернутися по допомогу. Я, наприклад, під час клінічної депресії думала приблизно так: "навіщо мені займати час лікаря, професіонала, який зайнятий насправді важливими справами та реальними пацієнтами, я ж мабуть просто собі все накрутила, і лікар побачить це з порогу..."
Якщо ви читаєте цей текст і впізнаєте себе – не вагайтеся більше. Для більшої впевненості пройдіть опитувальник в інтернеті на визначення рівня депресії, наприклад, опитувальник Бека. Він простий, швидкий та достатньо надійний, щоб спиратися на його результати для первинної консультації у психолога або психіатра (це взагалі різні спеціалісти, але я навмисно не роблю тут різниці. Бо важливо – почати. Деяким простіше піти спочатку до психолога за підтримкою та валідації свого стану, хтось більше довіряє лікарям та «пігулочкам»)
Інші причини, чому людям, які страждають на депресивні симптоми, складно буває звернутися по допомогу
1. Страх осуду: Деякі люди з депресією бояться, що їх осудять або не зрозуміють, якщо вони розкажуть про свої проблеми. Це може бути пов'язано з негативним ставленням до психічних розладів у суспільстві, або з особистим досвідом стигматизації.
2. Страх перед лікуванням:
Деякі люди бояться звертатися до психіатра або психолога, тому що вони не знають, чого очікувати від лікування. Вони можуть боятися, що їм призначать "сильні" ліки, які матимуть побічні ефекти, або що їм доведеться "розкривати душу" незнайомцю.
3. Відчуття безнадії:
Депресія може призвести до почуття безнадії, коли людині здається, що нічого не може допомогти їй почуватися краще. В такому стані люди можуть втратити мотивацію до пошуку допомоги.
4. Відсутність знань про депресію: Деякі люди не розуміють, що депресія - це не просто "поганий настрій", а серйозний медичний стан, який потребує лікування. Це може призвести до того, що люди з депресією не сприймають свій стан серйозно, або вважають, що їм просто потрібно "взяти себе в руки".
5. Тривога та апатія: Депресія може значно посилити тривогу та апатію, що може зробити людині складним навіть подумати про те, щоб звернутися за допомогою.
Що робити, якщо ви підозрюєте, що у вас або у вашого близького депресія?
Не ігноруйте проблему. Депресія - це серйозний стан, який не мине сам собою.
Поговоріть з кимось, кому ви довіряєте. Це може бути друг, член сім'ї, лікар або психолог.
Зверніться за допомогою до фахівця. Психіатр або психолог зможуть оцінити ваш стан і призначити відповідне лікування.
Пам'ятайте:
Ви не самотні. Депресія - це поширений розлад, який зачіпає мільйони людей у всьому світі.
Існує допомога. Завдяки правильному лікуванню люди з депресією можуть одужати і жити повноцінним життям.
Не соромтеся просити про допомогу. Звертатися за допомогою до фахівця - це не ознака слабкості, а свідчення вашої сили та мужності.
Автор матеріалу: Роксана Баширова
ТЕРОРИСТИЧНІ СИНДРОМИ, названі на честь міст:
Стокгольмський синдром - коли заручники починають симпатизувати терористам. Після пограбування банку в Стокгольмі 1973 року - четверо співробітників банку були взяті в заручники на шість днів. Після того як викрадачі здалися, заручники заявили, що більше боялися поліції, зібрали гроші на захист викрадачів і відмовилися свідчити проти них.
Лімський синдром - це коли викрадачі починають симпатизувати своїм заручникам. Синдром названий на честь кризи в столиці Перу в грудні 1996 року, коли члени революційного руху захопили 600 гостей у резиденції японського посла. Загарбники настільки перейнялися співчуттям до гостей, що за кілька днів відпустили більшість із них.
Лондонський синдром - це коли заручники провокують свою смерть, дратуючи викрадачів. Синдром був названий на честь облоги іранського посольства в Лондоні 1981 року.
Сараєвський синдром – той, при якому людина відчуває надзвичайний, ірраціональний страх перед артилеристами, а також проявляє симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР), пов'язаного з війною та вторгненням. Був натхненний Сараєвською кризою 1914 року, коли вбивство ерцгерцога Фердинанда та його дружини Софії спричинило Першу світову. Частіше зустрічається серед жителів Боснії і Герцеговини.
Бруклінський синдром - виник під час Другої світової, коли психіатри ВМС США помітили поведінкові характеристики у деяких мобілізованих, призваних на військову службу з Бруклінського району Нью-Йорку. Цитата: "через специфічні культурні особливості, чоловіки з Брукліну тяжіють до надмірного протистояння". З огляду на стосунки міста з американськими серійними вбивцями в 1970-х. іноді цей синдром використовується для позначення антисоціальних рис, поширених серед жителів міста
Матеріал ТГ - каналу "Психотравма війни"
https://t.me/posttraumaticstress
Стокгольмський синдром - коли заручники починають симпатизувати терористам. Після пограбування банку в Стокгольмі 1973 року - четверо співробітників банку були взяті в заручники на шість днів. Після того як викрадачі здалися, заручники заявили, що більше боялися поліції, зібрали гроші на захист викрадачів і відмовилися свідчити проти них.
Лімський синдром - це коли викрадачі починають симпатизувати своїм заручникам. Синдром названий на честь кризи в столиці Перу в грудні 1996 року, коли члени революційного руху захопили 600 гостей у резиденції японського посла. Загарбники настільки перейнялися співчуттям до гостей, що за кілька днів відпустили більшість із них.
Лондонський синдром - це коли заручники провокують свою смерть, дратуючи викрадачів. Синдром був названий на честь облоги іранського посольства в Лондоні 1981 року.
Сараєвський синдром – той, при якому людина відчуває надзвичайний, ірраціональний страх перед артилеристами, а також проявляє симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР), пов'язаного з війною та вторгненням. Був натхненний Сараєвською кризою 1914 року, коли вбивство ерцгерцога Фердинанда та його дружини Софії спричинило Першу світову. Частіше зустрічається серед жителів Боснії і Герцеговини.
Бруклінський синдром - виник під час Другої світової, коли психіатри ВМС США помітили поведінкові характеристики у деяких мобілізованих, призваних на військову службу з Бруклінського району Нью-Йорку. Цитата: "через специфічні культурні особливості, чоловіки з Брукліну тяжіють до надмірного протистояння". З огляду на стосунки міста з американськими серійними вбивцями в 1970-х. іноді цей синдром використовується для позначення антисоціальних рис, поширених серед жителів міста
Матеріал ТГ - каналу "Психотравма війни"
https://t.me/posttraumaticstress
Наші емоції — це ключ до розуміння себе і навколишнього світу. Вони відіграють важливу роль у житті і самопочутті кожної людини. Емоції — миттєві, інтенсивні реакції на зовнішні подразники, тоді як почуття — це більш довготривалі стани свідомості, повʼязані з індивідуальним сприйняттям і оцінкою світу навколо.
Емоції виконують ряд важливих функцій:
Вказують на стан організму та ступінь задоволення його потреб. При задоволенні ми відчуваємо насолоду, а якщо його тривалий час немає — можемо страждати.
За допомогою емоцій ми спілкуємось один з одним. Вони дозволяють висловлювати ставлення до чогось і вказують на цінності особистості.
З емоціями також пов'язана наша поведінка та способи адаптуватися до стресу. Переживаючи страх, хтось відреагує втечею, інший застигне, а хтось кинеться вперед.
Інколи може здаватись, що емоцій та почуттів занадто багато: багато сліз, руйнуючої агресії, роздратування чи претензій до іншого. Емоційної напруги стільки, що здається маленька дрібниця ладна похитнути настрій, чи поточний стан речей. І емоції радше не допомагають, а заважають. Бо, не зрозуміло, що в такому разі з ними робити і як відчути спокій.
Відреагування у формі виплеску емоцій — це перший крок до покращення емоційного стану. Це може бути крик, експресія рухів, будь-які дії у простір без проживання та без глибинного опрацювання проблеми. Важливо не направляти цю енергію на близьких вам людей. Це можна роботи наодинці, та більш ефективно, якщо в цей час, по-іншу сторону від людини буде психотерапевт, який контейнує цей виплеск.
Контейнування — це здатність до витримування різних видів психічних проявів, таких як емоції, напруга, інстинктивні імпульси тощо. Цей термін частіше асоціюється зі стосунками «батьки — діти». В основі техніки контейнування лежать уявлення про те, що маленька дитина не в змозі впоратися зі своїми емоціями, переживаннями, і їй потрібна людина, яка допоможе пережити неконтрольовані, лякаючі, незрозумілі стани. Тому дитина несвідомо віддає свої переживання у світ, очікуючи, що хтось їх прийме і зробить з ними щось: вона може кричати, плакати, вимагати увагу. І тоді поряд з нею потрібен дорослий, який може вмістити в себе стан дитини, переробити його та повернути назад в екологічному вигляді. Адже здатність розпізнавати емоції, як свої, так і чужі — не вроджена, а набута у процесі життя.
Також полегшення емоційного стану може прийти через проживання свого стану. Прожити означає спочатку помітити, а потім назвати словами та відчути кожне виникаюче почуття без відволікань та переключень.
Однак справжнє задоволення можливе тільки через глибинне усвідомлення та опрацювання внутрішньої проблеми. Тоді можна подивитись на емоції та почуття як на функцію, що слугує певній меті. Усвідомлення своїх емоцій допомагає трансформувати їх у бажання чи дії. Саме завдяки ним можна зрозуміти чого вам хочеться: чому одна ситуація дратує, а інша викликає злість. Емоції є певним орієнтиром наших бажань, неусвідомлених потреб. За заздрістю може бути прихована злість чи сором. За злістю — безсилля, а за страхом — цікавість.
Інколи клієнти приходять у психотерапію з запитом на контроль своїх емоцій. Але психотерапевт не навчить вас їх контролювати, скоріше навпаки зворотною дією психотерапії буде здатність розпізнавати і проживати свої емоції, бути чутливим до своїх станів та розуміння чого вам не вистачає задля щасливого “тут і зараз”.
Вміння розуміти свої емоції є ключовим аспектом на шляху до емоційного дорослішання та щастя. Відкриття для себе власного емоційного світу допомагає стати більш зрілим, адаптивним, підтримує відчуття внутрішнього спокою і рівноваги.
Автор: Каміла Абдулаєва
https://www.facebook.com/kamila.abdulaeva.7
Емоції виконують ряд важливих функцій:
Вказують на стан організму та ступінь задоволення його потреб. При задоволенні ми відчуваємо насолоду, а якщо його тривалий час немає — можемо страждати.
За допомогою емоцій ми спілкуємось один з одним. Вони дозволяють висловлювати ставлення до чогось і вказують на цінності особистості.
З емоціями також пов'язана наша поведінка та способи адаптуватися до стресу. Переживаючи страх, хтось відреагує втечею, інший застигне, а хтось кинеться вперед.
Інколи може здаватись, що емоцій та почуттів занадто багато: багато сліз, руйнуючої агресії, роздратування чи претензій до іншого. Емоційної напруги стільки, що здається маленька дрібниця ладна похитнути настрій, чи поточний стан речей. І емоції радше не допомагають, а заважають. Бо, не зрозуміло, що в такому разі з ними робити і як відчути спокій.
Відреагування у формі виплеску емоцій — це перший крок до покращення емоційного стану. Це може бути крик, експресія рухів, будь-які дії у простір без проживання та без глибинного опрацювання проблеми. Важливо не направляти цю енергію на близьких вам людей. Це можна роботи наодинці, та більш ефективно, якщо в цей час, по-іншу сторону від людини буде психотерапевт, який контейнує цей виплеск.
Контейнування — це здатність до витримування різних видів психічних проявів, таких як емоції, напруга, інстинктивні імпульси тощо. Цей термін частіше асоціюється зі стосунками «батьки — діти». В основі техніки контейнування лежать уявлення про те, що маленька дитина не в змозі впоратися зі своїми емоціями, переживаннями, і їй потрібна людина, яка допоможе пережити неконтрольовані, лякаючі, незрозумілі стани. Тому дитина несвідомо віддає свої переживання у світ, очікуючи, що хтось їх прийме і зробить з ними щось: вона може кричати, плакати, вимагати увагу. І тоді поряд з нею потрібен дорослий, який може вмістити в себе стан дитини, переробити його та повернути назад в екологічному вигляді. Адже здатність розпізнавати емоції, як свої, так і чужі — не вроджена, а набута у процесі життя.
Також полегшення емоційного стану може прийти через проживання свого стану. Прожити означає спочатку помітити, а потім назвати словами та відчути кожне виникаюче почуття без відволікань та переключень.
Однак справжнє задоволення можливе тільки через глибинне усвідомлення та опрацювання внутрішньої проблеми. Тоді можна подивитись на емоції та почуття як на функцію, що слугує певній меті. Усвідомлення своїх емоцій допомагає трансформувати їх у бажання чи дії. Саме завдяки ним можна зрозуміти чого вам хочеться: чому одна ситуація дратує, а інша викликає злість. Емоції є певним орієнтиром наших бажань, неусвідомлених потреб. За заздрістю може бути прихована злість чи сором. За злістю — безсилля, а за страхом — цікавість.
Інколи клієнти приходять у психотерапію з запитом на контроль своїх емоцій. Але психотерапевт не навчить вас їх контролювати, скоріше навпаки зворотною дією психотерапії буде здатність розпізнавати і проживати свої емоції, бути чутливим до своїх станів та розуміння чого вам не вистачає задля щасливого “тут і зараз”.
Вміння розуміти свої емоції є ключовим аспектом на шляху до емоційного дорослішання та щастя. Відкриття для себе власного емоційного світу допомагає стати більш зрілим, адаптивним, підтримує відчуття внутрішнього спокою і рівноваги.
Автор: Каміла Абдулаєва
https://www.facebook.com/kamila.abdulaeva.7
Чи задумувались ви над тим, що таке дружба і чи потрібна вона дорослим? В чому її важливість?
Люди, зазвичай, багато приділяють уваги стосункам, а, якщо говорити точніше, то саме стосункам романтичним, батьків і дітей, робочим стосункам. Люди приходять в терапію, щоб нарешті "розібратися" з мамою або прийняти рішення щодо свого партнера чи навчитися краще розуміти свою дитину і, майже ніколи, не приходять, щоб зрозуміти чи вміють вони дружити і чи є вони хорошим надійним другом.
Але, останнім часом, це стало змінюватися і все частіше люди приходять з тим, що хочуть дружити, що їм хочеться глибоких, довірчих стосунків з іншими, але вони не знають як це робити. Або, що їм хочеться бути хорошим надійним другом, але їм це, з якихось причин, не вдається.
І, особисто мене, така тенденція тішить. Тому що навичку дружити, я вважаю важливою. На мою думку, навичка дружити потім лягає основою у всі інші види стосунків, які ми створюємо з людьми.
Дружба сильно відрізняється від кровноспоріднених стосунків, тому що друга, на відміну від родичів, ми обираємо самостійно серед великої кількості різних людей. І це один з перших і дуже важливих виборів, які ми робимо, ще будучи дітьми.
Навичка дружити починає формуватися ще в дитинстві, коли дитина виходячи з кола батьків-бабусь-дідусів, стикається з іншими дітьми, з інших родин, іншого виховання, інших культур.
Дитина вчиться сприймати і помічати різницю між собою і іншими дітьми, вчиться взаємодіяти, відчувати свої кордони, регулювати дистанцію між собою і іншими, відстоювати своє і домовлятися, ділитися своїм, щось дарувати і приймати подарунки від інших дітей.
Найважливіше, чому вчиться дитина в дружніх стосунках - це взаємодопомога. А ще, набуває важливого для себе знання, - що є ще хтось, хто теж «за мене», що б не сталося(а іноді і ще більше за мене, ніж я сам)!
Дружба в молодшому віці - це цінне надбання, яке потім буде опорою для дорослої людини в її побудові контактів з іншими. Тому, так важливо дозволяти дитині набувати цей досвід самостійно, не підміняти собою її (дитини) друзів.
Мама і тато - це батьки, це ті люди, на яких дитина може спертися, а друзі - це рівні дитині, з ким можна взаємодіяти.
Для розвитку дружби необхідна довіра, повага, щирість, вміння розділяти і витримувати почуття іншого, взаємна симпатія, спільність інтересів і цінностей.
Те, як ми вибирали собі друзів ще в дитинстві, як будували з ними стосунки, чи вдавалось нам це там і тоді, чи здатні ми були довіряти і цінувати довіру до себе, чи переживали цінність таких стосунків для себе, впливатиме на те, як ми будемо вибирати собі партнера, якого рівня близькості з ним зможемо досягти, чи вдасться нам побудувати з ним глибокі взаємовідносини.
Часто дружбу відокремлюють від кохання, бодай, це різні категорії і не можна їх поєднувати. Мені, якщо чесно, важко уявити собі двох щиро люблячих один одного людей, які при цьому не є друзями один одному.
Можливо, так впливає на моє розуміння дружби і кохання культурний контекст. Оскільки, в українській мові, спорідненість цих категорій проявлена навіть на рівні мови: жінка – дружина, що означає подруга життя. А шлюбна пара – чоловік і жінка – це подружжя (і теж є однокорінним зі словом «дружити»).
Автор матеріалу: Юлія Косянчук
Люди, зазвичай, багато приділяють уваги стосункам, а, якщо говорити точніше, то саме стосункам романтичним, батьків і дітей, робочим стосункам. Люди приходять в терапію, щоб нарешті "розібратися" з мамою або прийняти рішення щодо свого партнера чи навчитися краще розуміти свою дитину і, майже ніколи, не приходять, щоб зрозуміти чи вміють вони дружити і чи є вони хорошим надійним другом.
Але, останнім часом, це стало змінюватися і все частіше люди приходять з тим, що хочуть дружити, що їм хочеться глибоких, довірчих стосунків з іншими, але вони не знають як це робити. Або, що їм хочеться бути хорошим надійним другом, але їм це, з якихось причин, не вдається.
І, особисто мене, така тенденція тішить. Тому що навичку дружити, я вважаю важливою. На мою думку, навичка дружити потім лягає основою у всі інші види стосунків, які ми створюємо з людьми.
Дружба сильно відрізняється від кровноспоріднених стосунків, тому що друга, на відміну від родичів, ми обираємо самостійно серед великої кількості різних людей. І це один з перших і дуже важливих виборів, які ми робимо, ще будучи дітьми.
Навичка дружити починає формуватися ще в дитинстві, коли дитина виходячи з кола батьків-бабусь-дідусів, стикається з іншими дітьми, з інших родин, іншого виховання, інших культур.
Дитина вчиться сприймати і помічати різницю між собою і іншими дітьми, вчиться взаємодіяти, відчувати свої кордони, регулювати дистанцію між собою і іншими, відстоювати своє і домовлятися, ділитися своїм, щось дарувати і приймати подарунки від інших дітей.
Найважливіше, чому вчиться дитина в дружніх стосунках - це взаємодопомога. А ще, набуває важливого для себе знання, - що є ще хтось, хто теж «за мене», що б не сталося(а іноді і ще більше за мене, ніж я сам)!
Дружба в молодшому віці - це цінне надбання, яке потім буде опорою для дорослої людини в її побудові контактів з іншими. Тому, так важливо дозволяти дитині набувати цей досвід самостійно, не підміняти собою її (дитини) друзів.
Мама і тато - це батьки, це ті люди, на яких дитина може спертися, а друзі - це рівні дитині, з ким можна взаємодіяти.
Для розвитку дружби необхідна довіра, повага, щирість, вміння розділяти і витримувати почуття іншого, взаємна симпатія, спільність інтересів і цінностей.
Те, як ми вибирали собі друзів ще в дитинстві, як будували з ними стосунки, чи вдавалось нам це там і тоді, чи здатні ми були довіряти і цінувати довіру до себе, чи переживали цінність таких стосунків для себе, впливатиме на те, як ми будемо вибирати собі партнера, якого рівня близькості з ним зможемо досягти, чи вдасться нам побудувати з ним глибокі взаємовідносини.
Часто дружбу відокремлюють від кохання, бодай, це різні категорії і не можна їх поєднувати. Мені, якщо чесно, важко уявити собі двох щиро люблячих один одного людей, які при цьому не є друзями один одному.
Можливо, так впливає на моє розуміння дружби і кохання культурний контекст. Оскільки, в українській мові, спорідненість цих категорій проявлена навіть на рівні мови: жінка – дружина, що означає подруга життя. А шлюбна пара – чоловік і жінка – це подружжя (і теж є однокорінним зі словом «дружити»).
Автор матеріалу: Юлія Косянчук
Гроші та сором
Вебінар для психотерапевтів і не тільки
Будемо розглядати гроші як прояв лібідуозної енергії і досліджувати вплив почуття сорому на здатність взаємодіяти з грошима.
17 квітня 2024 р. о 12-00 за Києвом
Вартість участі 1000 грн
Ведуча Людмила Підлужна
Асоційований тренер НАГТУ, супервізор, гештальт терапевт, оргконсультант
Реєстрація за посиланням
Вебінар для психотерапевтів і не тільки
Будемо розглядати гроші як прояв лібідуозної енергії і досліджувати вплив почуття сорому на здатність взаємодіяти з грошима.
17 квітня 2024 р. о 12-00 за Києвом
Вартість участі 1000 грн
Ведуча Людмила Підлужна
Асоційований тренер НАГТУ, супервізор, гештальт терапевт, оргконсультант
Реєстрація за посиланням
Цікаво, як часто ми плутаємо силу з напругою. Сьогодні на вранішній консультації тендітна дівчина порівняла свій стан із хронічною стійкою в планці. Коли м'язи перенапружені вже патологічно і супроводжуються болем і спазмами. Але дівчина продовжує терпіти гіпертонус, вважаючи, що в цьому - сенс сили. Її особистої сили.
Але ж подібне перенапруження загрожує анаеробним гліколізом. Бо сила - це штука, яка зростає тільки в умовах динамічних навантажень. Коли після напруження слідує розслаблення, потім знов напруження і - знову релакс.
Це правило діє не тільки для м'язів тіла.
З психічними, емоційними навантаженнями - рівно те ж саме.
Наразі ми на війні. Всі. Буквально.
Плюс - непрості стосунки з батьками, партнерами та дітьми, які нікуди не ділися. Як і особисті пекельні події в житті.
Тож використовуйте будь-яку можливість знімати напругу. Не бійтеся втратити свою силу (ось тут корінь страху! ось! хапайте його!). Пам'ятайте, що від стискання-розтискання ви станете тільки сильнішими.
Тому просто зараз або у ці вихідні, зробіть щось для себе.
Нарубайте улюбленого салату, послухайте концертне виконання (когось) або подивіться кіно. Віддайте себе найкращим рукам масажиста, зведіть бухгалтерію хмаринок/зірок в небі.
Для нашої нервової системи наразі все згодиться.
Але ви зрозуміли головне: напруга-релакс-напруга-релакс.
У цьому сила.
Матеріал ТГ-каналу "Психотравма війни"
https://t.me/posttraumaticstress
Але ж подібне перенапруження загрожує анаеробним гліколізом. Бо сила - це штука, яка зростає тільки в умовах динамічних навантажень. Коли після напруження слідує розслаблення, потім знов напруження і - знову релакс.
Це правило діє не тільки для м'язів тіла.
З психічними, емоційними навантаженнями - рівно те ж саме.
Наразі ми на війні. Всі. Буквально.
Плюс - непрості стосунки з батьками, партнерами та дітьми, які нікуди не ділися. Як і особисті пекельні події в житті.
Тож використовуйте будь-яку можливість знімати напругу. Не бійтеся втратити свою силу (ось тут корінь страху! ось! хапайте його!). Пам'ятайте, що від стискання-розтискання ви станете тільки сильнішими.
Тому просто зараз або у ці вихідні, зробіть щось для себе.
Нарубайте улюбленого салату, послухайте концертне виконання (когось) або подивіться кіно. Віддайте себе найкращим рукам масажиста, зведіть бухгалтерію хмаринок/зірок в небі.
Для нашої нервової системи наразі все згодиться.
Але ви зрозуміли головне: напруга-релакс-напруга-релакс.
У цьому сила.
Матеріал ТГ-каналу "Психотравма війни"
https://t.me/posttraumaticstress
Інтенсивний курс "Просування психотерапевтих послуг"
29 квітня -3 травня 2024 рік
Друзі, запрошуємо всіх, хто зацікавлений у формуванні особистого бренда психолога та хоче якісно прокачати свої навички на інтенсивний курс!
⠀
Що будемо вивчати?
⠀
1️⃣Позиціонування (хто я, що пропоную, скільки це коштує)
2️⃣Цільова аудиторія (кому потрібні мої послуги)
3️⃣Створення контенту (не продавати, а розказувати)
4️⃣Просування (від перших підписників до потоку клієнтів)
5️⃣Зворотній зв'язок (відчувати поле і залишатись актуальним)
Формат
🔸5 онлайн зустрічей Zoom – щодня лекція і завдання (звичайно запис буде)
🔸Перевірка завдання та зворотній зв'язок
🔸Чат для спілкування, обговорення, підтримки
Розклад лекцій:
понеділок 11-00,
вівторок 11-00,
середа 12-00,
четвер 11-00,
п'ятниця 11-00
Запис лекцій буде.
Кожен день буде завдання (на тему лекції), яке бажано зробити до 17-00 цього ж дня. На кожне завдання буде зворотній зв'язок і поміч в роботі.
Ведучий
Олексій Виноградов
Понад 10 років був власником компанії, яка займалась просуванням бізнесу в інтернеті
Акредитований гештальт-терапевт і Супервізор НАГТУ
⠀
Вартість участі 1500 грн, з 26 квітня вартість 2000 грн.
Реєстрація за посиланням
29 квітня -3 травня 2024 рік
Друзі, запрошуємо всіх, хто зацікавлений у формуванні особистого бренда психолога та хоче якісно прокачати свої навички на інтенсивний курс!
⠀
Що будемо вивчати?
⠀
1️⃣Позиціонування (хто я, що пропоную, скільки це коштує)
2️⃣Цільова аудиторія (кому потрібні мої послуги)
3️⃣Створення контенту (не продавати, а розказувати)
4️⃣Просування (від перших підписників до потоку клієнтів)
5️⃣Зворотній зв'язок (відчувати поле і залишатись актуальним)
Формат
🔸5 онлайн зустрічей Zoom – щодня лекція і завдання (звичайно запис буде)
🔸Перевірка завдання та зворотній зв'язок
🔸Чат для спілкування, обговорення, підтримки
Розклад лекцій:
понеділок 11-00,
вівторок 11-00,
середа 12-00,
четвер 11-00,
п'ятниця 11-00
Запис лекцій буде.
Кожен день буде завдання (на тему лекції), яке бажано зробити до 17-00 цього ж дня. На кожне завдання буде зворотній зв'язок і поміч в роботі.
Ведучий
Олексій Виноградов
Понад 10 років був власником компанії, яка займалась просуванням бізнесу в інтернеті
Акредитований гештальт-терапевт і Супервізор НАГТУ
⠀
Вартість участі 1500 грн, з 26 квітня вартість 2000 грн.
Реєстрація за посиланням
Дослідження ізраїльтян, які вже багато років живуть у війні, свідчать про те, що ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) гарантовано отримають від 20 до 30% населення, яке знаходилося в подіях, що травмують. Насправді страшна цифра. Дуже.
Адже що таке "травма" взагалі?
Бач, цими словами маніпулюють усі, кому не лінь.
Або ж, навпаки, знецінюють і висміюють.
Травма - це будь-яка подія в житті людини, яка назавжди і безповоротно різко змінює її життя.
НАЗАВЖДИ. Ось що таке травма.
Тому, друзі, це страшно...
Адже війна назавжди змінила кожного українця. І приблизно 25% людей, незалежно від того, чи були вони на фронті, чи ні, отримають ПТСР.
Тому що війна змінила життя.
Життя кожного.
Про ПТСР днями я напишу окремий пост, тому що це - страшна річ, яка веде до ментальних і фізичних хвороб, і більшість її лікувати не буде.
Це теж за статистикою.
Але сьогодні я хочу описати і нагадати про інше явище.
І назва йому - посттравматичне зростання.
Фактично, абсолютно протилежне ПТСР-у явище.
Мені щиро хочеться підтримати тих людей, які проживають подібні стани, але іноді сумніваються, а чи мають вони взагалі право переживати такі творчі і позитивні стани, коли навколо відбуваються жахи війни.
Отже, основні ознаки посттравматичного зростання:
🔻 Ви переповнені вдячністю за життя.
🔻Ви переповнені новими прагненнями, маєте бажання жити більш повноцінним життям.
🔻 Ваші стосунки з іншими стали набагато здоровішими, збалансованішими та загалом щасливішими.
🔻 Вам стало легше заводити і підтримувати дружбу, й отримувати задоволення від спілкування.
🔻 Ви добре усвідомлюєте всі можливості, які є навколо вас, і які ви можете використовувати, якщо цього захочете.
🔻 Ви бачите можливості та нові відкриті двері, яких раніше не бачили.
🔻 Ви відчуваєте себе сильнішими: розумово і фізично.
🔻 Ви добре усвідомлюєте свою особистість і не дозволяєте зовнішньому впливу заважати вашому особистому щастю.
🔻 Ви відчуваєте свою духовність, розумієте сенс і велику мету вашого життя.
Яскравим прикладом посттравматичного зростання є історія Віктора Франкла.
Загалом, якщо все це відбувається з вами, то, друзі, вам не здається...
Тому що деякі починають сумніватися в своїй адекватності і задаються питаннями типу "А чи маю я право взагалі так добре і вдячно себе відчувати?", "Чи не бішуся я з жиру?", "А чи точно варто використовувати всі можливості без сорому і провини перед іншими, позбавленими і тими, що страждають".
Посттравматичне зростання не виключає горя і болю від усього, що відбувається, але це дивовижний стан, у якому хочеться і можеться творити 🤍
Бережіть його, будь ласка.
П. С. І, як говорить стародавня буддійська приказка: болю не уникнути, але страждати від нього не обов'язково.
Автор: Ольга Кравцова
https://www.facebook.com/olga.kravtsova.148
Адже що таке "травма" взагалі?
Бач, цими словами маніпулюють усі, кому не лінь.
Або ж, навпаки, знецінюють і висміюють.
Травма - це будь-яка подія в житті людини, яка назавжди і безповоротно різко змінює її життя.
НАЗАВЖДИ. Ось що таке травма.
Тому, друзі, це страшно...
Адже війна назавжди змінила кожного українця. І приблизно 25% людей, незалежно від того, чи були вони на фронті, чи ні, отримають ПТСР.
Тому що війна змінила життя.
Життя кожного.
Про ПТСР днями я напишу окремий пост, тому що це - страшна річ, яка веде до ментальних і фізичних хвороб, і більшість її лікувати не буде.
Це теж за статистикою.
Але сьогодні я хочу описати і нагадати про інше явище.
І назва йому - посттравматичне зростання.
Фактично, абсолютно протилежне ПТСР-у явище.
Мені щиро хочеться підтримати тих людей, які проживають подібні стани, але іноді сумніваються, а чи мають вони взагалі право переживати такі творчі і позитивні стани, коли навколо відбуваються жахи війни.
Отже, основні ознаки посттравматичного зростання:
🔻 Ви переповнені вдячністю за життя.
🔻Ви переповнені новими прагненнями, маєте бажання жити більш повноцінним життям.
🔻 Ваші стосунки з іншими стали набагато здоровішими, збалансованішими та загалом щасливішими.
🔻 Вам стало легше заводити і підтримувати дружбу, й отримувати задоволення від спілкування.
🔻 Ви добре усвідомлюєте всі можливості, які є навколо вас, і які ви можете використовувати, якщо цього захочете.
🔻 Ви бачите можливості та нові відкриті двері, яких раніше не бачили.
🔻 Ви відчуваєте себе сильнішими: розумово і фізично.
🔻 Ви добре усвідомлюєте свою особистість і не дозволяєте зовнішньому впливу заважати вашому особистому щастю.
🔻 Ви відчуваєте свою духовність, розумієте сенс і велику мету вашого життя.
Яскравим прикладом посттравматичного зростання є історія Віктора Франкла.
Загалом, якщо все це відбувається з вами, то, друзі, вам не здається...
Тому що деякі починають сумніватися в своїй адекватності і задаються питаннями типу "А чи маю я право взагалі так добре і вдячно себе відчувати?", "Чи не бішуся я з жиру?", "А чи точно варто використовувати всі можливості без сорому і провини перед іншими, позбавленими і тими, що страждають".
Посттравматичне зростання не виключає горя і болю від усього, що відбувається, але це дивовижний стан, у якому хочеться і можеться творити 🤍
Бережіть його, будь ласка.
П. С. І, як говорить стародавня буддійська приказка: болю не уникнути, але страждати від нього не обов'язково.
Автор: Ольга Кравцова
https://www.facebook.com/olga.kravtsova.148
Часом до мене приходять клієнти із запитом на підвищення рівня енергії.
І це одна з найбільш неоднозначних тем, бо я в ній і заряджена, і розгублена водночас.
Немає відповіді на це питання, яке би підходило кожному.
Але є певний замєс із фізичного та психологічного стану, з власних очікувань, соціальних інтроектів, як воно мало би бути… І зрештою з порівнянь, як воно у інших.
Мої власні спостереження свідчать про таке:
1. Запас енергії дуже сильно залежить від наявності психологічних травм. Тому що коли стається подія, обробити яку не вистачило психічних ресурсів, то психіка умовно розщеплюється на здорову та травмовану частину. Утримання травмованої частини вимагає колосальної частини енергії щодня. Навіть якщо травматична подія сталася років 30 тому, але на разі не розпакована і неперепрожита, у мене для вас погані новини.
2. Друга погана новина в тому, що навіть якщо всі травми усвідомлені, розпихані по поличках і з присвоєними порядковими номерами лежать там розібрані, то рівень енергії все одно не буде таким, яким би він міг бути без всього цього навантаження. Він буде значно вищим, але все одно матиме менший обсяг за дотравматичний рівень.
3. Люди, які звикли звинувачувати себе, які мають безліч установок на кшталт того, що треба мислити позитивно, а злість, заздрість та інші емоції з умовно негативного спектру - то є погано, в мене для вас теж погана новина. Тому що не можна відчувати радість, не відчуваючи сум. Не можна взяти і відмінити злість тільки тому, що вона не угодна. Все, що відчувається і витісняється, вимагає обслуговування у вигляді енергетичних запасів.
Продовження: https://www.facebook.com/photo/?fbid=843651521133924&set=a.475594664606280
Часом до мене приходять клієнти із запитом на підвищення рівня енергії.
І це одна з найбільш неоднозначних тем, бо я в ній і заряджена, і розгублена водночас.
Немає відповіді на це питання, яке би підходило кожному.
Але є певний замєс із фізичного та психологічного стану, з власних очікувань, соціальних інтроектів, як воно мало би бути… І зрештою з порівнянь, як воно у інших.
Мої власні спостереження свідчать про таке:
1. Запас енергії дуже сильно залежить від наявності психологічних травм. Тому що коли стається подія, обробити яку не вистачило психічних ресурсів, то психіка умовно розщеплюється на здорову та травмовану частину. Утримання травмованої частини вимагає колосальної частини енергії щодня. Навіть якщо травматична подія сталася років 30 тому, але на разі не розпакована і неперепрожита, у мене для вас погані новини.
2. Друга погана новина в тому, що навіть якщо всі травми усвідомлені, розпихані по поличках і з присвоєними порядковими номерами лежать там розібрані, то рівень енергії все одно не буде таким, яким би він міг бути без всього цього навантаження. Він буде значно вищим, але все одно матиме менший обсяг за дотравматичний рівень.
3. Люди, які звикли звинувачувати себе, які мають безліч установок на кшталт того, що треба мислити позитивно, а злість, заздрість та інші емоції з умовно негативного спектру - то є погано, в мене для вас теж погана новина. Тому що не можна відчувати радість, не відчуваючи сум. Не можна взяти і відмінити злість тільки тому, що вона не угодна. Все, що відчувається і витісняється, вимагає обслуговування у вигляді енергетичних запасів.
Продовження: https://www.facebook.com/photo/?fbid=843651521133924&set=a.475594664606280
Для зменшення невизначеності, коли ми щось переживаємо, відчуваємо, ми намагаємось якось це переживання визначити – воно хороше чи погане? Воно легко переживається чи ні? Нам хочеться про це говорити чи краще уникнути навіть цього?
Сором, якраз, одне з таких почуттів, яке складно переживається і немає якогось чіткого розуміння – так, сором – це добре чи погано?
Давайте почнемо з того, що сором – це таке переживання, для якого важлива наявність Іншого. Того, хто соромить. Це таке соціальне почуття, яке регулює нашу поведінку і взаємодію з іншими, в суспільстві ( на самоті, у себе вдома ми можемо ходити хоч голяка, але навряд чи ми так зробимо, виходячи на вулицю, де є багато людей. Скоріш за все, ми все ж таки, щось на себе накинемо).
Маріо Джейкобі (юнгіанський психоаналітик) виділяє дві функції сорому:
1) оберігати нас від порушення громадської угоди (тобто існувати в суспільстві, де є закон, мораль, етика) і
2) проживати почуття своєї ідентичності, пізнавати правду про себе.
Отже, одна з функцій сорому – це регулювати нашу поведінку і взаємодію з іншими, корегувати дистанцію між нами і іншими (ми можемо зрозуміти наскільки відкритими, відвертими ми можемо бути з тою чи іншою людиною).
І ще одна функція сорому – це моніторити відповідність наших дій і виборів нашим цінностям. Це про те, що всі ми маємо певні знання про свої здібності, досвід, можливості, обмеження і, якщо, в якійсь момент ми намагаємось бути тими, ким ми не є, може з’являтися сором. Отже, в цей момент сором покликаний вказати на невідповідність того, ким ми є і тим, як ми вибираємо про себе заявити.
Цим сором може бути нам корисний.
Але є і інший бік цього переживання – коли це почуття поглинає нас цілком і повністю і єдине, чого хочеться в цей момент – це зникнути, буквально «не бути». І цей сором часто ще називають токсичним, оскільки він вже не виконує своєї регуляторної функції, а навпаки, шкодить. Стикаючись з таким переживанням, ми, наче, паралізуємось.
Токсичний сором виникає там, де нас можуть оцінювати або засуджувати не за наші дії, а за те, якими ми є, за нашу сутність. Той, хто соромить нас за це, наче звертається до нас зі словами «не будь», «не будь таким», «не проявляйся, не потребуй, не бажай конкретно цього…»
Як наслідок такого послання, людина, яку так соромлять, може переживати себе негідною, неправильною, невпевненою у своєму праві на існування, на те, щоби бути. Це дуже болісне переживання, яке зрештою впливає на самооцінку, на те, як ми себе сприймаємо, що собі дозволяємо, як проявляємось в групі людей, чи беремо те, що нам потрібно, чи займаємо своє місце в колективі, в житті, в цьому світі.
Більше того, часто, це історія довжиною у життя, що почалась колись в дитинстві, де мама, тато чи бабуся чи інша якась значуща людина соромили нас за те, які ми (критикували за вибір, висміювали нашу незграбність, засуджували наш спосіб чи темп мислення і розв’язання задач), а далі це ставало нашим внутрішнім голосом і вже нам не потрібні інші люди,- ми самі соромимо себе за свою незграбність, бездарність, нездатність. І це вже є нашою правдою про самих себе – ми нездатні на швидкі рішення, незграбні, бездарні і ще якісь. У випадку якоїсь помилки, ми сприймаємо це як підтвердження цієї правди і будь-який коментар зі сторони сприймаємо як оцінювання чи засудження, а, якщо хтось спробує нас заспокоїти і підтримати, ми просто цьому не віримо.
З таким сприйняттям себе важко жити і тому, напрацьовується певний механізм, як не зустрічатися з цими переживаннями. Існує декілька стратегій:
Продовження: https://www.facebook.com/GestaltClub
Сором, якраз, одне з таких почуттів, яке складно переживається і немає якогось чіткого розуміння – так, сором – це добре чи погано?
Давайте почнемо з того, що сором – це таке переживання, для якого важлива наявність Іншого. Того, хто соромить. Це таке соціальне почуття, яке регулює нашу поведінку і взаємодію з іншими, в суспільстві ( на самоті, у себе вдома ми можемо ходити хоч голяка, але навряд чи ми так зробимо, виходячи на вулицю, де є багато людей. Скоріш за все, ми все ж таки, щось на себе накинемо).
Маріо Джейкобі (юнгіанський психоаналітик) виділяє дві функції сорому:
1) оберігати нас від порушення громадської угоди (тобто існувати в суспільстві, де є закон, мораль, етика) і
2) проживати почуття своєї ідентичності, пізнавати правду про себе.
Отже, одна з функцій сорому – це регулювати нашу поведінку і взаємодію з іншими, корегувати дистанцію між нами і іншими (ми можемо зрозуміти наскільки відкритими, відвертими ми можемо бути з тою чи іншою людиною).
І ще одна функція сорому – це моніторити відповідність наших дій і виборів нашим цінностям. Це про те, що всі ми маємо певні знання про свої здібності, досвід, можливості, обмеження і, якщо, в якійсь момент ми намагаємось бути тими, ким ми не є, може з’являтися сором. Отже, в цей момент сором покликаний вказати на невідповідність того, ким ми є і тим, як ми вибираємо про себе заявити.
Цим сором може бути нам корисний.
Але є і інший бік цього переживання – коли це почуття поглинає нас цілком і повністю і єдине, чого хочеться в цей момент – це зникнути, буквально «не бути». І цей сором часто ще називають токсичним, оскільки він вже не виконує своєї регуляторної функції, а навпаки, шкодить. Стикаючись з таким переживанням, ми, наче, паралізуємось.
Токсичний сором виникає там, де нас можуть оцінювати або засуджувати не за наші дії, а за те, якими ми є, за нашу сутність. Той, хто соромить нас за це, наче звертається до нас зі словами «не будь», «не будь таким», «не проявляйся, не потребуй, не бажай конкретно цього…»
Як наслідок такого послання, людина, яку так соромлять, може переживати себе негідною, неправильною, невпевненою у своєму праві на існування, на те, щоби бути. Це дуже болісне переживання, яке зрештою впливає на самооцінку, на те, як ми себе сприймаємо, що собі дозволяємо, як проявляємось в групі людей, чи беремо те, що нам потрібно, чи займаємо своє місце в колективі, в житті, в цьому світі.
Більше того, часто, це історія довжиною у життя, що почалась колись в дитинстві, де мама, тато чи бабуся чи інша якась значуща людина соромили нас за те, які ми (критикували за вибір, висміювали нашу незграбність, засуджували наш спосіб чи темп мислення і розв’язання задач), а далі це ставало нашим внутрішнім голосом і вже нам не потрібні інші люди,- ми самі соромимо себе за свою незграбність, бездарність, нездатність. І це вже є нашою правдою про самих себе – ми нездатні на швидкі рішення, незграбні, бездарні і ще якісь. У випадку якоїсь помилки, ми сприймаємо це як підтвердження цієї правди і будь-який коментар зі сторони сприймаємо як оцінювання чи засудження, а, якщо хтось спробує нас заспокоїти і підтримати, ми просто цьому не віримо.
З таким сприйняттям себе важко жити і тому, напрацьовується певний механізм, як не зустрічатися з цими переживаннями. Існує декілька стратегій:
Продовження: https://www.facebook.com/GestaltClub
Емоційні гойдалки: що таке межова організація особистості
27 травня в 20-00
- стрімке зближення на початку знайомства
- різка втрата інтересу до людей і справ, стрімке віддалення
- раптові зміни настрою
- категоричність як риса характеру
- часта зміна захоплень та хобі
Якщо ви впізнали в цьому описі свого партнера, близьку людину або себе - цей вебінар допоможе вам краще зрозуміти що таке межова особистість та як краще з нею взаємодіяти.
Ведуча Олена Вишневська
Майстер клас проходить у рамках проекту Гештальт Практикум.
Щоб долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій.
Вартість участі 500 грн
Реєстрація за посиланням
27 травня в 20-00
- стрімке зближення на початку знайомства
- різка втрата інтересу до людей і справ, стрімке віддалення
- раптові зміни настрою
- категоричність як риса характеру
- часта зміна захоплень та хобі
Якщо ви впізнали в цьому описі свого партнера, близьку людину або себе - цей вебінар допоможе вам краще зрозуміти що таке межова особистість та як краще з нею взаємодіяти.
Ведуча Олена Вишневська
Майстер клас проходить у рамках проекту Гештальт Практикум.
Щоб долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій.
Вартість участі 500 грн
Реєстрація за посиланням
Бути видимим, в тій чи іншій мірі є потреба у кожної людини. Тобто бути побаченою, чи поміченою, потрібною, визнаною.Так виявляється відчуття інтересу та небайдужості.
Спочатку це - МАМА, що дає віддзеркалення своїм поглядом, рухами. Пізніше - інші значимі фігури. І ця потреба задовольняється або ні - лінійно. Тобто в контакті з конкретною людиною.
А от бути видимим в середовищі (групі, системі) значно складніший процес, він вимагає ризику, та здатності переживати цілу низку почуттів, та передує цьому первинний імпульс, що реалізується в активність, дію. Більше того, важливо вибудовувати зв'язки, і не переживати себе одиноким.
Коли з дитинства імпульс проявленості підтриманий батьками, або хоча б не проігнорований, легше опертися і не боятись помилитись. Бо важливість реалізувати натхнення, інтерес, має більше переваг, аніж реакція зовнішнього середовища. А коли ще є зворотній зв'язок з доброзичливим відгуком, відчувати себе живим серед людей стає можливим .
Але, коли хочеться вийти в світ одразу "зіркою", і ставити до себе вимоги досконалості, орієнтуючись ,в першу чергу на результат, чи подобатись всім одразу, або очікувати схвалення, імпульс проявленості буде загублений.
В конфлюентному полі, з осуджуючою чи нарцистичною культурою, імпульс проявленості буде сублімуватись в оцінювання та заздрість до іншого, щоб можна було виправдати свій страх, пасивність, опір до ризику, ілюзія контролю буде вводити в оману почуття безпеки, і створювати підміну, пригнічуючи вітальність.
Зручна, схвалююча реакція, дасть більше прийняття, та ціна питання цьому, якість вашого життя в амплітудах неконгруентних імпульсів. І зниження імунітету протистояти викликам, конфліктам, фрустрації.
Таке життя в нірці: тепло зручно, непомітно, і з великою невпевненістю і собі.та й не буде доступу до форми, об'єму власної автентичності.
Як повертатись до проявленості?
🎯Робити кроки, орієнтуючись на відгук найближчого кола
🎯Проходити через сором оцінювання і фокусуватись, що імпульс живий і реалізувався в інтерес та цікавість
Але первинний імпульс, це інтерес до власної автентичності, з прийняттям власних форм взаємодії з світом, що далі може рухати до нового досвіду, а значить до якісних змін.
Автор: Людмила Підлужна
https://www.facebook.com/lydmila.pidluzhnaya
Спочатку це - МАМА, що дає віддзеркалення своїм поглядом, рухами. Пізніше - інші значимі фігури. І ця потреба задовольняється або ні - лінійно. Тобто в контакті з конкретною людиною.
А от бути видимим в середовищі (групі, системі) значно складніший процес, він вимагає ризику, та здатності переживати цілу низку почуттів, та передує цьому первинний імпульс, що реалізується в активність, дію. Більше того, важливо вибудовувати зв'язки, і не переживати себе одиноким.
Коли з дитинства імпульс проявленості підтриманий батьками, або хоча б не проігнорований, легше опертися і не боятись помилитись. Бо важливість реалізувати натхнення, інтерес, має більше переваг, аніж реакція зовнішнього середовища. А коли ще є зворотній зв'язок з доброзичливим відгуком, відчувати себе живим серед людей стає можливим .
Але, коли хочеться вийти в світ одразу "зіркою", і ставити до себе вимоги досконалості, орієнтуючись ,в першу чергу на результат, чи подобатись всім одразу, або очікувати схвалення, імпульс проявленості буде загублений.
В конфлюентному полі, з осуджуючою чи нарцистичною культурою, імпульс проявленості буде сублімуватись в оцінювання та заздрість до іншого, щоб можна було виправдати свій страх, пасивність, опір до ризику, ілюзія контролю буде вводити в оману почуття безпеки, і створювати підміну, пригнічуючи вітальність.
Зручна, схвалююча реакція, дасть більше прийняття, та ціна питання цьому, якість вашого життя в амплітудах неконгруентних імпульсів. І зниження імунітету протистояти викликам, конфліктам, фрустрації.
Таке життя в нірці: тепло зручно, непомітно, і з великою невпевненістю і собі.та й не буде доступу до форми, об'єму власної автентичності.
Як повертатись до проявленості?
🎯Робити кроки, орієнтуючись на відгук найближчого кола
🎯Проходити через сором оцінювання і фокусуватись, що імпульс живий і реалізувався в інтерес та цікавість
Але первинний імпульс, це інтерес до власної автентичності, з прийняттям власних форм взаємодії з світом, що далі може рухати до нового досвіду, а значить до якісних змін.
Автор: Людмила Підлужна
https://www.facebook.com/lydmila.pidluzhnaya
🏓 Ми часто вживаємо словосполучення "виконавча функція мозку" і як без неї потерпають люди з РДУГ, але ніколи глибоко не занурювалися у те, що ж це таке. Цей допис - саме для того, аби розібратися, що саме входить у поняття "виконавча функція".
❗ Виконавча функція — це набір розумових навичок, які включають робочу пам’ять, гнучкість мислення та самоконтроль. Ми використовуємо ці навички щодня, щоб навчатися, працювати та керувати повсякденним життям.
Підґрунтя до розвитку виконавчої функції мозку формується ще в утробі, і вона поступово розвивається рік за роком у перші два десятиліття життя людини. Дорослі покладаються на виконавчу функцію дітей, стимулюють її розвиток, аби справлятися з поточними задачами дитинства.
Але ті підлітки, які мають відставання у розвитку виконавчої функції, відрізняються від однолітків дезорганізованістю, забудькуватістю і проблемою почати задачу. Вони гублять речі, забувають виконати завдання, дуже легко відволікаються. Іноді їм може й простіше організувати себе, зате “провисає” інша річ, а саме - навички саморегуляції та контролю над поведінкою.
У нейротипових людей лобні долі, які відповідають за виконавчу функцію, формуються до 25 років. Люди ж з діагнозом РДУГ мають відставання у 5 років від нейротипових людей. Тобто у 15-ти річного підлітка з РДУГ може бути розвиток виконавчої функції як у десятилітки.
За що саме відповідають лобні долі?
➡Лобні долі вирішують, що варте нашої уваги і що варто того, щоб ми цим займалися
➡Лобні долі забезпечують безперервність та узгодженість поведінки в часі
➡Модулюють емоційну та міжособистісну поведінку таким чином, аби вона була прийнятною у межах як внутрішніх, так і зовнішніх рамок
➡Лобні долі моніторять, оцінюють та корегують.
Ось перелік виконавчих функцій, які можуть страждати у людей з РДУГ:
▶Гальмування реакції - або здатність думати перш ніж діяти.
▶Робоча пам’ять - здатність тримати в голові інформацію, доки людина виконує комплексні задачі.
▶Емоційний контроль - здатність керувати емоціями.
▶Стала увага - здатність тримати увагу на ситуації та задачі попри чинники, що відволікають, включно з нудьгою чи втомою
▶Здатність ініціювати виконання задач - вчасно та ефективно, у тому числі долаючи прокрастинацію.
▶Здатність планувати та пріоритизувати - уміння створити покроковий план задля досягнення мети чи завершення виконання задачі.
▶Організаційні навички - здатність побудувати для себе систему, яка допоможе дати раду із матеріалами чи інформацією
▶Тайм-менеджмент - здатність оцінювати, скільки саме часу людина має, як найкраще розподілити його, як лишатися у часових межах і встигати до дедлайнів.
▶Стійкість у досягненні цілей - здатність тримати у голові мету, рухатися до неї послідовно і не відволікатися на конкуруючі інтереси.
▶Гнучкість - здатність переглядати плани в зв’язку з перешкодами, новою інформацією, помилками чи збоями
▶Метапізнання - здатність відступити і змогти з відстороненої позиції поглянути на себе чи на ситуацію, зрозуміти, як можна розв’язати проблему. Такий собі Zoom-out.
Матеріал платформи Бути дорослим з РДУГ - ADHD, СДВГ
(Конспект з книжки: Coaching students with executive skills deficits. Peg Dawson, Richard Guare, 2012)
❗ Виконавча функція — це набір розумових навичок, які включають робочу пам’ять, гнучкість мислення та самоконтроль. Ми використовуємо ці навички щодня, щоб навчатися, працювати та керувати повсякденним життям.
Підґрунтя до розвитку виконавчої функції мозку формується ще в утробі, і вона поступово розвивається рік за роком у перші два десятиліття життя людини. Дорослі покладаються на виконавчу функцію дітей, стимулюють її розвиток, аби справлятися з поточними задачами дитинства.
Але ті підлітки, які мають відставання у розвитку виконавчої функції, відрізняються від однолітків дезорганізованістю, забудькуватістю і проблемою почати задачу. Вони гублять речі, забувають виконати завдання, дуже легко відволікаються. Іноді їм може й простіше організувати себе, зате “провисає” інша річ, а саме - навички саморегуляції та контролю над поведінкою.
У нейротипових людей лобні долі, які відповідають за виконавчу функцію, формуються до 25 років. Люди ж з діагнозом РДУГ мають відставання у 5 років від нейротипових людей. Тобто у 15-ти річного підлітка з РДУГ може бути розвиток виконавчої функції як у десятилітки.
За що саме відповідають лобні долі?
➡Лобні долі вирішують, що варте нашої уваги і що варто того, щоб ми цим займалися
➡Лобні долі забезпечують безперервність та узгодженість поведінки в часі
➡Модулюють емоційну та міжособистісну поведінку таким чином, аби вона була прийнятною у межах як внутрішніх, так і зовнішніх рамок
➡Лобні долі моніторять, оцінюють та корегують.
Ось перелік виконавчих функцій, які можуть страждати у людей з РДУГ:
▶Гальмування реакції - або здатність думати перш ніж діяти.
▶Робоча пам’ять - здатність тримати в голові інформацію, доки людина виконує комплексні задачі.
▶Емоційний контроль - здатність керувати емоціями.
▶Стала увага - здатність тримати увагу на ситуації та задачі попри чинники, що відволікають, включно з нудьгою чи втомою
▶Здатність ініціювати виконання задач - вчасно та ефективно, у тому числі долаючи прокрастинацію.
▶Здатність планувати та пріоритизувати - уміння створити покроковий план задля досягнення мети чи завершення виконання задачі.
▶Організаційні навички - здатність побудувати для себе систему, яка допоможе дати раду із матеріалами чи інформацією
▶Тайм-менеджмент - здатність оцінювати, скільки саме часу людина має, як найкраще розподілити його, як лишатися у часових межах і встигати до дедлайнів.
▶Стійкість у досягненні цілей - здатність тримати у голові мету, рухатися до неї послідовно і не відволікатися на конкуруючі інтереси.
▶Гнучкість - здатність переглядати плани в зв’язку з перешкодами, новою інформацією, помилками чи збоями
▶Метапізнання - здатність відступити і змогти з відстороненої позиції поглянути на себе чи на ситуацію, зрозуміти, як можна розв’язати проблему. Такий собі Zoom-out.
Матеріал платформи Бути дорослим з РДУГ - ADHD, СДВГ
(Конспект з книжки: Coaching students with executive skills deficits. Peg Dawson, Richard Guare, 2012)
👾1
Є три установки, які ведуть до неврозу. Не я до цього придумав. Це Альберт Елліс. Я просто перескажу своїми словами.
Перший. Я мушу. Я повинен бути сміливим, розумним і кмітливим. Я повинна любити свою маму, завжди бути правию і робити дорослих щасливими. Додайте ще пару хороших дівчаток, поганих хлопчиків, героїв та принцес на горошок.
Другий. Вони повинні. Ну, а я знаю! А вони ні! Носять короткі спідниці, але одягатися треба скромно. Вони витрачають гроші в ресторанах, але повинні допомагати бродячим собакам. Вони йдуть на край світу, але повинні пам'ятати, що ми там нікому не потрібні.
Третій. Я їм винен. "Тут, Фея. Сорок років я жила хорошою дівчиною, шила сукні, збирала горох, саджала троянди, спала в залі, де мій принц чи хоча б кінь? "
Принц пішов. Принц вже обкатав тата столицю поганими дівчатами, вліз у борги, побачив папарацці з невідомим актором, який приймав незаконні речовини, пережив скандал і канабіс, відмовився від престолу, пішов на реабілітацію, повернувся, покаявся і проводить І спостерігає за целібатом.
Можливо. І швидше за все одружився з тією ж загубленою вівцею.
Як би добре ти не був, як би правильно не поводився, будь вірним, виконуй всі прохання, не проси і терпляче чекай - винагороди не буде. Принц не прийде до тебе в старості і скаже: "Дякую, що визначився з тестом для Люська і переніс кошеня через дорогу. "
Знаєте скільки разів я чула: "А то я до ранку писав йому рапорт, потім вислухав його скарги на життя, потім грошей дав, потім відніс йому пиріг на чистку і вовки мене ганяли, а він мене не зустрів на аеропорт і не дали мені шматка хліба. Адже людина має розуміти, що вона також повинна. "Ні, я не повинен, тому що ти зробив це не для нього, а для себе. Якби ти на нього працювала, він би сам рапорт написав, сам заробляв гроші і платив за таксі, в якому ти йому приніс пиріг. А так ти все зробив для себе, щоб показати, який ти розумний і хороший, сам помреш, а товариша рятуєш і плюєш, що не робив, не сварив, а теплого взуття немає - їх пожерли вовки.
Мій тато все життя працював на будівництві. Обожнюю і свого тата, і дивитись з ним радянські фільми. Сюжет: будують щось важливе для лісу, цілий день бригада працює під дощем, а ввечері приходять працівники і падають з мокрого ліжко без електропостачання, бо цілий день дощ, в житловому бараку тече дах, люди застудилися, але будівництво важливіше, а не для місцевого життя. Тому що люди повинні думати спочатку про загальну справу, а потім про свої особисті інтереси. Отже мій тато думає, що вони дійсно погані будівельники, а їхній прораб - мудак, тому що якщо вони всі захволять пневмонію і помруть у лісі без медичної допомоги, будівництво зупиниться на пару місяців, поки на місце не привезе нову бри Загиблих, звичайно, називатимуть героями. Після смерті. Нормальний прораб спочатку наказує відремонтувати дах, забезпечує гарячою їжею, ванну, а потім вимагає план і подвиг.
Життя - це така штука. Десь ти маєш рацію, десь ти лев. Десь ти герой, а десь сидиш в кущах. Іноді ти виграшна красуня, а іноді ти ігноруєш свою туш і відкриваєш ще одну пляшку вина без пробки. Але спочатку треба відремонтувати свій дах, а потім будувати майбутнє для всіх.
Багато моїх клієнтів мають гарячі аргументи, коли чують, як я кажу смирення. Але в корені смирення слово "мир". Коли змиришся з тим, що ти не найкраща людина на цій землі. Не найкраща дівчина. Не найкраща донечка. Вам немає місця на дошці пошани. А медаль вам не дали. Ти теж можеш сердитися на свою матір. І не треба бути ідеальною дружиною. А останню сорочку сусіду не віддавати. Це не про подання. Це про те, як знайти спокій у душі. Не витрачайте своє життя на очікування справедливості, спочатку віддайте його в борги, а потім придушіть про те, що не повернете його. А ти можеш віддавати стільки, скільки можеш, не шкоди собі. Тому що ти можеш. І ти хочеш. І не тому, що вони будуть вам за це винні.
Автор: Олена Пастернак
Перший. Я мушу. Я повинен бути сміливим, розумним і кмітливим. Я повинна любити свою маму, завжди бути правию і робити дорослих щасливими. Додайте ще пару хороших дівчаток, поганих хлопчиків, героїв та принцес на горошок.
Другий. Вони повинні. Ну, а я знаю! А вони ні! Носять короткі спідниці, але одягатися треба скромно. Вони витрачають гроші в ресторанах, але повинні допомагати бродячим собакам. Вони йдуть на край світу, але повинні пам'ятати, що ми там нікому не потрібні.
Третій. Я їм винен. "Тут, Фея. Сорок років я жила хорошою дівчиною, шила сукні, збирала горох, саджала троянди, спала в залі, де мій принц чи хоча б кінь? "
Принц пішов. Принц вже обкатав тата столицю поганими дівчатами, вліз у борги, побачив папарацці з невідомим актором, який приймав незаконні речовини, пережив скандал і канабіс, відмовився від престолу, пішов на реабілітацію, повернувся, покаявся і проводить І спостерігає за целібатом.
Можливо. І швидше за все одружився з тією ж загубленою вівцею.
Як би добре ти не був, як би правильно не поводився, будь вірним, виконуй всі прохання, не проси і терпляче чекай - винагороди не буде. Принц не прийде до тебе в старості і скаже: "Дякую, що визначився з тестом для Люська і переніс кошеня через дорогу. "
Знаєте скільки разів я чула: "А то я до ранку писав йому рапорт, потім вислухав його скарги на життя, потім грошей дав, потім відніс йому пиріг на чистку і вовки мене ганяли, а він мене не зустрів на аеропорт і не дали мені шматка хліба. Адже людина має розуміти, що вона також повинна. "Ні, я не повинен, тому що ти зробив це не для нього, а для себе. Якби ти на нього працювала, він би сам рапорт написав, сам заробляв гроші і платив за таксі, в якому ти йому приніс пиріг. А так ти все зробив для себе, щоб показати, який ти розумний і хороший, сам помреш, а товариша рятуєш і плюєш, що не робив, не сварив, а теплого взуття немає - їх пожерли вовки.
Мій тато все життя працював на будівництві. Обожнюю і свого тата, і дивитись з ним радянські фільми. Сюжет: будують щось важливе для лісу, цілий день бригада працює під дощем, а ввечері приходять працівники і падають з мокрого ліжко без електропостачання, бо цілий день дощ, в житловому бараку тече дах, люди застудилися, але будівництво важливіше, а не для місцевого життя. Тому що люди повинні думати спочатку про загальну справу, а потім про свої особисті інтереси. Отже мій тато думає, що вони дійсно погані будівельники, а їхній прораб - мудак, тому що якщо вони всі захволять пневмонію і помруть у лісі без медичної допомоги, будівництво зупиниться на пару місяців, поки на місце не привезе нову бри Загиблих, звичайно, називатимуть героями. Після смерті. Нормальний прораб спочатку наказує відремонтувати дах, забезпечує гарячою їжею, ванну, а потім вимагає план і подвиг.
Життя - це така штука. Десь ти маєш рацію, десь ти лев. Десь ти герой, а десь сидиш в кущах. Іноді ти виграшна красуня, а іноді ти ігноруєш свою туш і відкриваєш ще одну пляшку вина без пробки. Але спочатку треба відремонтувати свій дах, а потім будувати майбутнє для всіх.
Багато моїх клієнтів мають гарячі аргументи, коли чують, як я кажу смирення. Але в корені смирення слово "мир". Коли змиришся з тим, що ти не найкраща людина на цій землі. Не найкраща дівчина. Не найкраща донечка. Вам немає місця на дошці пошани. А медаль вам не дали. Ти теж можеш сердитися на свою матір. І не треба бути ідеальною дружиною. А останню сорочку сусіду не віддавати. Це не про подання. Це про те, як знайти спокій у душі. Не витрачайте своє життя на очікування справедливості, спочатку віддайте його в борги, а потім придушіть про те, що не повернете його. А ти можеш віддавати стільки, скільки можеш, не шкоди собі. Тому що ти можеш. І ти хочеш. І не тому, що вони будуть вам за це винні.
Автор: Олена Пастернак
Окрім війни, сімейних проблем та конфліктів на роботі що ще додає тривоги в житті?
Ось "тріщини" кудою зливається наш внутрішній ресурс, підвищується напруга та тривога.
1. Нерозуміння і неприйняття свого РЕАЛЬНОГО "розміру".
2. Вимоги до себе або надмірно завищені, або занижені.
3. Постіне порівння себе з іншими.
4. Знецінення маленьких досягнень.
6. Сильна орієнтація на зовнішні стандарти та ідеали.
Ось такі, невинні на перший погляд, орієнтири через певний час приводять до конфлікту між внутрішніми очікуваннями, з одного боку, і реальністю з іншого.
До чого це може привести?
Нашою супутницею в бажанні бути БІЛЬШИМИ І КРАЩИМИ ніж ми є насправді буде фонова тривога.
Спочатку вона не помічатиметься, далі ми успішно будемо відганяти її від себе вдаючи непереборного термінатора. Будь які старання тривоги пробити нашу ментальну оболонку сплавлену із залізобетонних аргументів про важливість харизми, успіху та безстрашність будуть успішно розсипатися в порох. Але вічно так тривати не може, бо тривога яка є емоцією, в еволюційному ланцюжку набагато старша за будь які, розумові операції.
Непохитне мислення у напрямку харизми та удосконалення, а також боротьба з власними недоліками рано чи пізно почнуть давати тріщину, через яку буде просочуватися тривога в самих неочікуваних проявах
Що це може бути?
Наприклад, ПАНІЧНА АТАКА - виплекане дитя придушеної, несвідомої тривоги, яка роками жила в темній шафі і чекала коли її господиня загляне всередину, щоб сердешно поговорити віч-на- віч.
Окрім панічних атак, тривога може давати про себе знати у надмірній увазі до свого здоров'я - ІПОХОНДРІЇ, порушеннях ХАРЧОВОЇ ПОВЕДІНКИ (переїданя, недоїдання), ПСИХОСОМАТИЧНИМИ симптоми, пригріченим настроєм, відсутністю задоволення, упадком сил і навіть ДЕПРЕСІЄЮ.
Автор: @irina_yevs
Ось "тріщини" кудою зливається наш внутрішній ресурс, підвищується напруга та тривога.
1. Нерозуміння і неприйняття свого РЕАЛЬНОГО "розміру".
2. Вимоги до себе або надмірно завищені, або занижені.
3. Постіне порівння себе з іншими.
4. Знецінення маленьких досягнень.
6. Сильна орієнтація на зовнішні стандарти та ідеали.
Ось такі, невинні на перший погляд, орієнтири через певний час приводять до конфлікту між внутрішніми очікуваннями, з одного боку, і реальністю з іншого.
До чого це може привести?
Нашою супутницею в бажанні бути БІЛЬШИМИ І КРАЩИМИ ніж ми є насправді буде фонова тривога.
Спочатку вона не помічатиметься, далі ми успішно будемо відганяти її від себе вдаючи непереборного термінатора. Будь які старання тривоги пробити нашу ментальну оболонку сплавлену із залізобетонних аргументів про важливість харизми, успіху та безстрашність будуть успішно розсипатися в порох. Але вічно так тривати не може, бо тривога яка є емоцією, в еволюційному ланцюжку набагато старша за будь які, розумові операції.
Непохитне мислення у напрямку харизми та удосконалення, а також боротьба з власними недоліками рано чи пізно почнуть давати тріщину, через яку буде просочуватися тривога в самих неочікуваних проявах
Що це може бути?
Наприклад, ПАНІЧНА АТАКА - виплекане дитя придушеної, несвідомої тривоги, яка роками жила в темній шафі і чекала коли її господиня загляне всередину, щоб сердешно поговорити віч-на- віч.
Окрім панічних атак, тривога може давати про себе знати у надмірній увазі до свого здоров'я - ІПОХОНДРІЇ, порушеннях ХАРЧОВОЇ ПОВЕДІНКИ (переїданя, недоїдання), ПСИХОСОМАТИЧНИМИ симптоми, пригріченим настроєм, відсутністю задоволення, упадком сил і навіть ДЕПРЕСІЄЮ.
Автор: @irina_yevs
❤🔥1
Люди весь час кажуть: «Ти, мабуть, такий щасливий!», і ти щасливий, але все одно… ні. А повинен. Тож ти починаєш думати, що з тобою щось не так. Тобі кажуть: «Не сприймай життя так серйозно, просто насолоджуйся і отримуй задоволення!» але ти не знаєш, як це зробити. Тож ти починаєш відчувати, що все це має бути якоюсь величезною помилкою. Цей успіх витрачений на тебе марно. Це мало статися з кимось іншим, з тим, хто на це заслужив.
Ти починаєш втрачати себе, дуже сильно. Ти потрапляєш в кризу ідентичності. Дзеркало кожного ранку порожнє. Ти починаєш псувати всі свої стосунки, вступаєш у сутички з усіма, з ким працюєш, тобі кажуть, що ти «надмірно емоційний» і що ти «забагато думаєш»… але як вони уявляють, твої книжки будуть написані без цього ? Ти не можеш вибрати, коли бути чутливим, а коли ні. Немає вимикача для смутку та страху.
Тобі кажуть «стань сильнішим». Бо ти тепер «публічна особа». Ти знаходиш в Твіттері фотографію, яку якийсь ідіот зробив, не питаючи тебе і твоїх дітей, коли ви були в тематичному парку, і ти впадаєш в гнів. А ти не повинен. Тобі просто повинно бути все одно щодо цього. Але ти не знаєш як. Тебе запрошують на вечірки та заходи, ти не розумієш чому, але якщо ти на них йдеш, відчуваєш себе ніяково і не на місці, а якщо не йдеш, хтось, хто не знав твого імені п'ять хвилин тому, ображається і пише в інтернеті, що ти грубий та переоцінений. Якщо ти даєш інтерв’ю, ти «успішно продаєшся», а якщо ні, то «зарозумілий».
Ти починаєш отримувати багато електронних листів, більшість із них надзвичайно приємні, але деякі з них надходять від людей, які запитують у тебе багато про що. І деякі з них дуже зляться, коли ти не встигаєш відповісти. Твій телефон продовжує дзвонити. Дедлайни, маркетинг, PR, зустрічі. Більше зустрічей. Більше електронних листів від людей, які розлючені, що ти не відповів на їхні останні листи. «Ким, бляха, ти себе вважаєш?», — запитують тебе, і ти думаєш сам собі «Ти мені скажи». Ти розчаровуєш. Ти підвів їх усіх.
Продовження у ТГ - каналі https://t.me/psiholog_plohih
Ти починаєш втрачати себе, дуже сильно. Ти потрапляєш в кризу ідентичності. Дзеркало кожного ранку порожнє. Ти починаєш псувати всі свої стосунки, вступаєш у сутички з усіма, з ким працюєш, тобі кажуть, що ти «надмірно емоційний» і що ти «забагато думаєш»… але як вони уявляють, твої книжки будуть написані без цього ? Ти не можеш вибрати, коли бути чутливим, а коли ні. Немає вимикача для смутку та страху.
Тобі кажуть «стань сильнішим». Бо ти тепер «публічна особа». Ти знаходиш в Твіттері фотографію, яку якийсь ідіот зробив, не питаючи тебе і твоїх дітей, коли ви були в тематичному парку, і ти впадаєш в гнів. А ти не повинен. Тобі просто повинно бути все одно щодо цього. Але ти не знаєш як. Тебе запрошують на вечірки та заходи, ти не розумієш чому, але якщо ти на них йдеш, відчуваєш себе ніяково і не на місці, а якщо не йдеш, хтось, хто не знав твого імені п'ять хвилин тому, ображається і пише в інтернеті, що ти грубий та переоцінений. Якщо ти даєш інтерв’ю, ти «успішно продаєшся», а якщо ні, то «зарозумілий».
Ти починаєш отримувати багато електронних листів, більшість із них надзвичайно приємні, але деякі з них надходять від людей, які запитують у тебе багато про що. І деякі з них дуже зляться, коли ти не встигаєш відповісти. Твій телефон продовжує дзвонити. Дедлайни, маркетинг, PR, зустрічі. Більше зустрічей. Більше електронних листів від людей, які розлючені, що ти не відповів на їхні останні листи. «Ким, бляха, ти себе вважаєш?», — запитують тебе, і ти думаєш сам собі «Ти мені скажи». Ти розчаровуєш. Ти підвів їх усіх.
Продовження у ТГ - каналі https://t.me/psiholog_plohih
Гроші та базові потреби
Майстер клас
🗓 Дата: 9 липня 🕢 Час: з 19:30 до 21:00
Запрошую вас на майстер-клас, присвячений дослідженню чотирьох важливих потреб, які реалізуються, зокрема, через гроші:
- Безпека
- Кохання та любов (в залежності від того, це про парність або про дружбу)
- Влада
- Свобода
Кожна з цих потреб впливає на те, як саме ми заробляємо або отримуємо гроші, на чому фокусуємося при виборі роботи/професійної діяльності, та які почуття при цьому переживаємо. Також з цими потребами пов’язані і наші стратегії витрат/зберігання, або ж хронічна заборгованість перед кредиторами.
На додачу, я би хотіла дослідити з вами, як саме ці потреби можуть програватись/загострюватись в періоди криз, як загально суспільних, так і особистих. І як розуміючи більш глибоко себе та свої потреби, обрати підходящу для вас стратегію поводження з грошима під час кризи. Як саме можна допомогти собі впоратися з життєвими викликами, бо наразі, вважаю це дуже актуальною темою. Запрошую всіх бажаючих.
Ведуча Лариса Софіна
Кандидат психологічних наук, гештальт терапевт, коуч та бізнес-тренер, тренер Київського Гештальт Університету, ведуча 1 сходинок навчання гештальт терапії та спеціалізації «Гештальт підхід в роботі з організаціями», спеціалізація в темах: Гроші, Просування та Лідерство, 20 років роботи з клієнтами та групами.
Вартість участі 1000 грн
Майстер клас
🗓 Дата: 9 липня 🕢 Час: з 19:30 до 21:00
Запрошую вас на майстер-клас, присвячений дослідженню чотирьох важливих потреб, які реалізуються, зокрема, через гроші:
- Безпека
- Кохання та любов (в залежності від того, це про парність або про дружбу)
- Влада
- Свобода
Кожна з цих потреб впливає на те, як саме ми заробляємо або отримуємо гроші, на чому фокусуємося при виборі роботи/професійної діяльності, та які почуття при цьому переживаємо. Також з цими потребами пов’язані і наші стратегії витрат/зберігання, або ж хронічна заборгованість перед кредиторами.
На додачу, я би хотіла дослідити з вами, як саме ці потреби можуть програватись/загострюватись в періоди криз, як загально суспільних, так і особистих. І як розуміючи більш глибоко себе та свої потреби, обрати підходящу для вас стратегію поводження з грошима під час кризи. Як саме можна допомогти собі впоратися з життєвими викликами, бо наразі, вважаю це дуже актуальною темою. Запрошую всіх бажаючих.
Ведуча Лариса Софіна
Кандидат психологічних наук, гештальт терапевт, коуч та бізнес-тренер, тренер Київського Гештальт Університету, ведуча 1 сходинок навчання гештальт терапії та спеціалізації «Гештальт підхід в роботі з організаціями», спеціалізація в темах: Гроші, Просування та Лідерство, 20 років роботи з клієнтами та групами.
Вартість участі 1000 грн
Чому зникає задоволення в довготривалих стосунках і як його повернути
Життя в парі закономірно супроводжується чергуванням певних періодів (криз).
Кожна сімейна система проходить через ці випробування.
Хай то буде переїзд в спільне помешкання, зміна професії, народження первістка, дитячий садочок, школа, підлітковий період, «спорожніле гніздо» і т.д.
Це лише маленька частинка того, що чекає нас на життєвому шляху. І це все впливає на стосунки.
Кожна криза це випробування для пари, тому в такі періоди дуже легко втратити задоволення від стосунків.
Цікавитесь темою здорових та щасливих стосунків?
Тоді цей вебінар для вас.
Вас чекає:
✅ структурована та зрозуміла теоретична частина.
✅ практична частина, яка дасть можливість подивитись на свої стосунки під іншим кутом.
Ведуча Оксана Істоміна Гербер акредитований гештальт терапевт НАГТУ. Студентка 3 сходинки НАГТУ. Ведуча терапевтичних груп «я і не моя ЗАЛЕЖНІСТЬ».
Вебінар проходить у рамках проєкт Гештальт Практикум.
Щоб, долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій(60+ вебінарів)
Вартість участі 500 грн/ місяць. Ви можете в будь-який момент скасувати підписку.
Життя в парі закономірно супроводжується чергуванням певних періодів (криз).
Кожна сімейна система проходить через ці випробування.
Хай то буде переїзд в спільне помешкання, зміна професії, народження первістка, дитячий садочок, школа, підлітковий період, «спорожніле гніздо» і т.д.
Це лише маленька частинка того, що чекає нас на життєвому шляху. І це все впливає на стосунки.
Кожна криза це випробування для пари, тому в такі періоди дуже легко втратити задоволення від стосунків.
Цікавитесь темою здорових та щасливих стосунків?
Тоді цей вебінар для вас.
Вас чекає:
✅ структурована та зрозуміла теоретична частина.
✅ практична частина, яка дасть можливість подивитись на свої стосунки під іншим кутом.
Ведуча Оксана Істоміна Гербер акредитований гештальт терапевт НАГТУ. Студентка 3 сходинки НАГТУ. Ведуча терапевтичних груп «я і не моя ЗАЛЕЖНІСТЬ».
Вебінар проходить у рамках проєкт Гештальт Практикум.
Щоб, долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій(60+ вебінарів)
Вартість участі 500 грн/ місяць. Ви можете в будь-який момент скасувати підписку.
Я прийшла в терапію 9 років тому.
А відчувається наче в іншому житті.
Бо здається те, якою я є зараз і якою була - не можуть бути однією людиною.
До терапії мене не було.
Я була відлунням світу. Він визначав мою цінність та значимість, мої права і те, якою я є та чого хочу.
Світ тримав мене і був основною опорою, адже я була враженням, яке справляла на інших.
Тому я не могла жити без визнання, схвалення, захоплення та любові оточуючих.
Мені страшно було розчарувати когось, викликати невдоволення чи щоби про мене думали погано. Не кажучи вже про відмову чи відкидання.
Я зваблювала цей світ, доводячи йому повсякчас, що варта уваги, поваги та любові…
У мене не було моїх кордонів, моїх потреб. Я не могла себе захисти від тих, хто міг мене образити. Я не могла говорити про те, що мені потрібно і що не так.
Все, що я могла - бути максимально ідеальною і підходящою, аби не зустрітися зі знеціненням, засудженням чи відкиданням.
Аби не втратити цей звʼязок зі світом, бо як же мені тоді знати що я хороша, що я взагалі є?!
Та всередині повсякчас нила пустка. Скільки туди не кидай, завжди було недостатньо.
Я все одно відчувала себе недостойною, гіршою інших та безмежно самотньою...
В мені було так багато сорому, що я боялася в ньому захлинутися…
Звичайно, зараз якісь речі, що я описую залишилися в мені. І мої автоматичні реакції в перші секунди все ті ж.
Та змінилося те, що моя пустка всередині заповнилася. Заповнилася мною.
Моїми почуттями, моїми потребами, моїми цінностями, моїм досвідом.
Тепер Я є.
Я знаю яка я.
Я знаю хто я.
Я можу існувати окремо від світу, бути іншою, бути різною і залишатися цінною та важливою при цьому.
В першу чергу для себе.
Мені важливий світ і контакт з ним, його відзеркалення мене, та він вже не визначає мене.
Це право у мене.
І я з цікавістю дивлюсь вперед - що ще я можу про себе дізнатися, якою я можу проявитися і бути.
Я більше не боюся жити «неправильне» життя.
Я люблю жити своє життя, яким би воно не було.
Автор: Тамара Ковч
@tamara_kovch
А відчувається наче в іншому житті.
Бо здається те, якою я є зараз і якою була - не можуть бути однією людиною.
До терапії мене не було.
Я була відлунням світу. Він визначав мою цінність та значимість, мої права і те, якою я є та чого хочу.
Світ тримав мене і був основною опорою, адже я була враженням, яке справляла на інших.
Тому я не могла жити без визнання, схвалення, захоплення та любові оточуючих.
Мені страшно було розчарувати когось, викликати невдоволення чи щоби про мене думали погано. Не кажучи вже про відмову чи відкидання.
Я зваблювала цей світ, доводячи йому повсякчас, що варта уваги, поваги та любові…
У мене не було моїх кордонів, моїх потреб. Я не могла себе захисти від тих, хто міг мене образити. Я не могла говорити про те, що мені потрібно і що не так.
Все, що я могла - бути максимально ідеальною і підходящою, аби не зустрітися зі знеціненням, засудженням чи відкиданням.
Аби не втратити цей звʼязок зі світом, бо як же мені тоді знати що я хороша, що я взагалі є?!
Та всередині повсякчас нила пустка. Скільки туди не кидай, завжди було недостатньо.
Я все одно відчувала себе недостойною, гіршою інших та безмежно самотньою...
В мені було так багато сорому, що я боялася в ньому захлинутися…
Звичайно, зараз якісь речі, що я описую залишилися в мені. І мої автоматичні реакції в перші секунди все ті ж.
Та змінилося те, що моя пустка всередині заповнилася. Заповнилася мною.
Моїми почуттями, моїми потребами, моїми цінностями, моїм досвідом.
Тепер Я є.
Я знаю яка я.
Я знаю хто я.
Я можу існувати окремо від світу, бути іншою, бути різною і залишатися цінною та важливою при цьому.
В першу чергу для себе.
Мені важливий світ і контакт з ним, його відзеркалення мене, та він вже не визначає мене.
Це право у мене.
І я з цікавістю дивлюсь вперед - що ще я можу про себе дізнатися, якою я можу проявитися і бути.
Я більше не боюся жити «неправильне» життя.
Я люблю жити своє життя, яким би воно не було.
Автор: Тамара Ковч
@tamara_kovch
🥰2
Вже з місяць медитую на одну мамину фразу. І чим більше про неї міркую, тим більше знаходжу в ній відповідей на екзистенційні питання. Зараз її слова допомогають мені знайти той спокій, який я так довго шукав, я все менше тривожуся й все більше радію життю.
Отже, років зо п'ять назад я запитав маму:
- А ти живеш, як треба, чи як ти хочеш? - хотів я порозумничати й психологічно просвіщати.
- Я живу, як мені получається, - відрізала вона.
Я обломався тоді й надовно про психологію замовк.
Тепер повертаюся до цих її слів і знаходжу в них більше мудрості, аніж деінде. Вони нарешті вказали на той вихід із лабіринтів думок про те як правильно жити. Щоб його відшукати, я в свій час багато читав різних філософів, але мама, сама того не розуміючи, перевершила їх всіх.
Для цього кожен із них розбудовував свою логічну й етичну систему, причому не завжди просту. І майже кожен учив, як треба вчиняти, як сприймати себе і світ, як ставитися до обставин та інших людей і так далі. І кожен схиляв до певної моделі, формував зразок того, яким треба бути й до чого треба прагнути.
Все це дуже приваблює, але намагається підігнати людину до того, чим вона не є, робити те, що їй складно, або не може взагалі. Зрештою це втомлює й зневірює.
Фраза "Живи, як тобі получається" дозволяє людині бути собою й робити, що вона може. Якщо може рухатися до того, чого хоче - рухатися. Якщо не може - чекати й накопичувати сили. Якщо сумно - сумувати, якщо радісно - радіти, боляче - плакати і так далі. Ніби все просто.
Але сучасна людина всіляко намагається уникнути болю й втратити контроль. Тому парадоксально заганяє себе в коло тривожності, страху й інших страждань. І хоче вийти з нього, знайшовши якусь рятівну філософську модель - як, наприклад, я в свій час.
Але така вже моя даність, що я не є чимось окремим від обставин мого життя - вони є частиною мене. І найлогічніше - це прийняти їх, здатися тому потоку подій, який визначає моє в цьому світі буття. Звісно, їхньою складовою є і мій розум, і мої сили, і моя воля. Десь я можу їх застосувати, і десь не можу - важливо просто це розрізнити. А ця навичка приходить із досвідом, часто - не без болю. Але й його важливо прийняти та відболіти.
Зрештою, найбільший дар людині - це її в цьому світі життя. Таке, яке вже є. І що може бути найнерозумнішим, як це не приймати та шукати щось інше? Коли я направляю свою увагу на те, чого не існує, я не можу насолодитися тим, що є.
Шкода, що мамині слова тільки зараз почали до мене доходити. Я би стільки зайвих клопотів уникнув. Розслабився й вчиняв би розумніше - згідно моєї природи. Тішився б більше, частіше відчував би вдячність. Шкода, що й мама тільки нещодавно почала жити за таким правилом - можливо, коли я був малим, то навчився б інакшого ставлення до себе й життя. Але вже як є - такі вже мої обставини.
На днях один клієнт запитав, як йому бути в його непростій життєвій ситуації з матір'ю. Я подумав трохи й відповів: "Як тобі получається". І додав, що все одно буду з ним і за нього. Клієнт видихнув і розслаблено посміхнувся. Це було, напевно, найважливішим за ту сесію. "Дякую тобі за ці твої слова", - сказав він. "Та це не мої, це моєї мами", - відповів я, і ми сміялися
Автор : Віталій Жданов
https://www.facebook.com/vzdanov
Отже, років зо п'ять назад я запитав маму:
- А ти живеш, як треба, чи як ти хочеш? - хотів я порозумничати й психологічно просвіщати.
- Я живу, як мені получається, - відрізала вона.
Я обломався тоді й надовно про психологію замовк.
Тепер повертаюся до цих її слів і знаходжу в них більше мудрості, аніж деінде. Вони нарешті вказали на той вихід із лабіринтів думок про те як правильно жити. Щоб його відшукати, я в свій час багато читав різних філософів, але мама, сама того не розуміючи, перевершила їх всіх.
Для цього кожен із них розбудовував свою логічну й етичну систему, причому не завжди просту. І майже кожен учив, як треба вчиняти, як сприймати себе і світ, як ставитися до обставин та інших людей і так далі. І кожен схиляв до певної моделі, формував зразок того, яким треба бути й до чого треба прагнути.
Все це дуже приваблює, але намагається підігнати людину до того, чим вона не є, робити те, що їй складно, або не може взагалі. Зрештою це втомлює й зневірює.
Фраза "Живи, як тобі получається" дозволяє людині бути собою й робити, що вона може. Якщо може рухатися до того, чого хоче - рухатися. Якщо не може - чекати й накопичувати сили. Якщо сумно - сумувати, якщо радісно - радіти, боляче - плакати і так далі. Ніби все просто.
Але сучасна людина всіляко намагається уникнути болю й втратити контроль. Тому парадоксально заганяє себе в коло тривожності, страху й інших страждань. І хоче вийти з нього, знайшовши якусь рятівну філософську модель - як, наприклад, я в свій час.
Але така вже моя даність, що я не є чимось окремим від обставин мого життя - вони є частиною мене. І найлогічніше - це прийняти їх, здатися тому потоку подій, який визначає моє в цьому світі буття. Звісно, їхньою складовою є і мій розум, і мої сили, і моя воля. Десь я можу їх застосувати, і десь не можу - важливо просто це розрізнити. А ця навичка приходить із досвідом, часто - не без болю. Але й його важливо прийняти та відболіти.
Зрештою, найбільший дар людині - це її в цьому світі життя. Таке, яке вже є. І що може бути найнерозумнішим, як це не приймати та шукати щось інше? Коли я направляю свою увагу на те, чого не існує, я не можу насолодитися тим, що є.
Шкода, що мамині слова тільки зараз почали до мене доходити. Я би стільки зайвих клопотів уникнув. Розслабився й вчиняв би розумніше - згідно моєї природи. Тішився б більше, частіше відчував би вдячність. Шкода, що й мама тільки нещодавно почала жити за таким правилом - можливо, коли я був малим, то навчився б інакшого ставлення до себе й життя. Але вже як є - такі вже мої обставини.
На днях один клієнт запитав, як йому бути в його непростій життєвій ситуації з матір'ю. Я подумав трохи й відповів: "Як тобі получається". І додав, що все одно буду з ним і за нього. Клієнт видихнув і розслаблено посміхнувся. Це було, напевно, найважливішим за ту сесію. "Дякую тобі за ці твої слова", - сказав він. "Та це не мої, це моєї мами", - відповів я, і ми сміялися
Автор : Віталій Жданов
https://www.facebook.com/vzdanov
