Речник Центру «Миротворець» Євген Вольнов, також відомий як пранкер "майор Чорнобаєв", вчергове підключився до службової відеоконференції російських чиновників та представників підприємств-виробників БПЛА.

Цього разу нарада стосувалася розвитку та сертифікації російських безпілотних авіаційних систем. Серед учасників були заступник керівника «Росавіації» Андрій Потьомкін, представники «Авіарегістру Росії», Мінпромторгу та російських підприємств, пов'язаних із виробництвом БПЛА.

Але найбільш цікава частина почалася вже наприкінці наради.

Вольнов запитав росіян, чому українські інженери здатні швидко створювати ефективні бойові БПЛА, тоді як російські структури за три роки та мільярди рублів нацпроєкту спромоглися «народити тільки пачку сертифікатів для звіту перед Мінпромторгом». На запитання Потьомкіна «А ви хто?» Вольнов спочатку назвався «Дронтехом». Коли чиновник перепитав, чи так само написано у нього в паспорті, пролунала відповідь: «В паспорті написано СБУ. Дякую за інформацію. Все записано, ви всі записані. Готуйтеся бути на “Миротворці”».

Після цього учасники почали поспіхом залишати відеоконференцію.

Волонтери InformNapalm звернули увагу ще на одну цікаву деталь. На останніх кадрах відео видно, що одне з підключень до закритої відеоконференції відбувалося через профіль «ООО Альбатрос».

І тут історія стає ще цікавішою. У 2024 році українські хактивісти групи «Кібер Спротив» отримали доступ до закритих масивів даних російського заводу-виробника БПЛА «Альбатрос». Загальний обсяг здобутих даних перевищував 100 ГБ. Ці матеріали були передані розвідувальним структурам України та міжнародній розвідувальній спільноті InformNapalm і стали основою великого циклу CYBINT-досліджень AlabugaLeaks (частина 1, частина 2, частина 3), опублікованого багатьма мовами світу.

Саме завдяки цьому витоку вдалося детально дослідити внутрішню діяльність «Альбатроса», його зв'язки з виробництвом російських БПЛА в ОЕЗ «Алабуга», співпрацю з Kaspersky Lab, використання іноземних компонентів та схеми обходу санкцій.

Це хороший приклад того, як один успішний витік може давати вторинний ефект роками. Отримані одного разу корпоративні контакти, облікові записи, структура підприємства, внутрішні документи та інші цифрові сліди можуть ставати зачіпками вже для наступних кібероперацій, соціальної інженерії та операцій психологічного впливу проти російського ВПК. Ланцюжок компрометації може бути значно довшим за момент самого зламу.

@informnapalm

У продовження попереднього допису є ще один важливий аспект, який мало хто розглядає.

Короткочасні операції когнітивного впливу на кшталт підключення до внутрішніх відеоконференцій противника можуть давати хороший психологічний та медійний ефект. Але коли така операція спирається на реальне проникнення за внутрішній цифровий периметр противника, виникає значно важливіше питання: хто ще користується цим доступом і яку цінність він має для розвідки?

Бо доступ — це ресурс.

Уявімо ситуацію: одна українська структура місяцями непомітно спостерігає за внутрішньою інфраструктурою російського підприємства, збирає контакти, документи, листування та зв’язки. Інша структура незалежно отримує доступ до тієї самої системи й вирішує використати його для короткої операції психологічного впливу.

Ефектний вихід у конференцію може тривати дві хвилини. Після нього росіяни змінять паролі, перевірять облікові записи, перебудують інфраструктуру — і разом із публічним ефектом може згоріти доступ, який мав набагато більшу розвідувальну цінність.

Ми не стверджуємо, що саме так сталося у випадку з конференцією «Росавіації». Але сам ризик цілком системний.

В Україні одночасно існують кіберспроможності СБУ, ГУР, ЗСУ, Держспецзв’язку та інших структур. На стратегічному рівні їхню діяльність у сфері кібербезпеки має координувати НКЦК при РНБО. Проте окремі Кіберсили ЗСУ як повноцінний рід сил із власним керівним органом досі лише формуються.

І саме тут особливо важливий military deconfliction — розподіл цілей, доступів і завдань, щоб одна дружня структура випадково не «спалила» операцію іншої.

Певною мірою схожу проблему Україна вже проходить у сфері далекобійних ударів. По російському тилу одночасно працюють різні компоненти Сил оборони — СБУ, ГУР, ССО, Сили безпілотних систем та інші. Але в безпілотному домені принаймні вже створено Сили безпілотних систем як окремий профільний рід сил, який системно розвиває відповідні спроможності ЗСУ.

У кібердомені цей інституційний процес ще не завершений.

І тут проблема не в тому, що українські кіберфахівці мало атакують Росію. Навпаки — за роки війни накопичено величезну кількість компетенцій, доступів та успішних операцій.

Проблема в тому, щоб перетворити десятки сильних команд і окремих успішних операцій на єдину систему ведення війни в кіберпросторі, де доступ до противника оцінюється так само серйозно, як розвідувальний актив або високоточний боєприпас.

Бо іноді найкраща кібероперація — не та, про яку завтра дізнаються всі.

А та, про яку противник дізнається тільки через кілька місяців або навіть років.

@informnapalm

І можливо через декілька років, якщо OPSEC буде дотриманий належним чином і нікуди в медіа не протече інфа, зʼявляться більш детальні дані та докази, як же так сталося, що так швидко настав "закат" для російського "Рассвєта" 😏

Максим Майоров, історик та експерт Центру дослідження безпекового середовища "Прометей" сьогодні нагадав, що цього року 31 серпня виповнилось
30 років Хасавюртівським угодам:

31 серпня 1996 року в дагестанському місті Хасавюрт за посередництва ОБСЄ голови чеченської і російської делегацій підписали два документи: Декларацію і Спільну заяву про принципи визначення основ взаємовідносин.

Того дня Аслан Масхадов і Олександр Лебедь поклали край першій російсько-чеченській війні.

Як і перемога моджахедів у Грозному напередодні, згода Москви на завершення війни стала великою несподіванкою. Для суспільств вона принесла полегшення, для яструбів – розчарування. Для Росії це була в першу чергу не воєнна, а моральна поразка. Безславний провал хижої імперії. Чеченцями світ захоплювався як фінами під час Зимової війни.

Ічерійське керівництво дуже цінувало мирні домовленості з РФ. Масхадов регулярно відзначав річниці Хасавюртівських угод (на які запрошував, зокрема, російського колегу – Лебедя). А 12 травня – дату наступного Договору про мир і принципи взаємовідносин (1997) – оголосив національним святом “на честь завершення 400-річного протистояння з Росією”.

Зараз росіяни намагаються представити міжвоєнну Ічкерію, як охоплену хаосом failed state, але вони забувають додати, що самі доклали до цього руку.

Чеченці дивом змогли перемогти у війні, але здобути після цього мир і стабільність вже просто не мали сил.

За двадцять місяців війни крихітна республіка перетворилася на купу руїн. Замість обіцяної допомоги від Москви, Ічкерія отримала в підсумку політичну й економічну ізоляцію від зовнішнього світу.

Легальної роботи для населення в республіці бракувало, але були в надлишку зброя та бойовий досвід партизанського ополчення. Державні інститути через брак ресурсів не змогли нормально запрацювати, суспільним регулятором натомість лишалися звичаєве право та вожді воєнної демократії.

Міжнародне визнання, інвестиції та зовнішнє сприяння у розбудові дієвих інститутів могли реально зміцнити ічкерійську державність та врятувати її від сумнозвісних ексцесів міжвоєння. Але Москва зробила все, щоб позбавити республіку підтримки, залишити її у “сірій зоні” та в розрусі.

До прикладу, торгівля заручниками в Чеченії виросла з практики обмінів. З кремлівської точки зору, військовополонених у цій війні не існувало. Чеченські бранці вважалися “арештованими злочинцями”, а російські – “заручниками” в руках незаконних збройних формувань.

“Федерали” так само захоплювали цивільних, виставляли “такси” за повернення трупів і загалом надали цій сфері виразного кримінального характеру. Чеченських командирів і цивільних заохочували “торгувати душами” і включатися в цей “бізнес” навіть за межами Кавказу. Після війни фігури типу Бориса Березовського заробляли собі політичний капітал на звільненні заручників, а фактично діяли в змові з бандитами, спонсоруючи їх щедрими сумами викупу.

Чеченська держава щиро намагалася боротися з криміналом, але була для цього занадто слабка, ще й мусила протистояти корупційній заразі, яку з ентузіазмом прищеплювали росіяни.

З боку Кремля не бракувало також втручання у політичні справи чеченців, поширення розкладової пропаганди та вмілої гри на внутрішніх суперечностях ічкерійських лідерів. Москва перехопила ініціативу в репрезентації ЧРІ для зовнішнього світу. З одного боку, демонізувала її, з іншого – наполягала, що Чеченія – внутрішня справа РФ.

Політично, дипломатично і морально Ічкерія виявилася роззброєною ще в переддень нового вторгнення росіян восени 1999 року. Імперія взяла тихий реванш за “ганьбу” Хасавюртівських угод. Подальша розправа була вже справою техніки.

Ця історія про те, що мир з Москвою може бути небезпечнішим, ніж відкрита війна. Якщо це мир, після якого Росія плекає реваншизм і нарощує спроможності. Якщо зовнішній світ зітхнув з полегшенням і припинив “обтяжливу” підтримку жертви агресії. Якщо загартоване війною суспільство щиро увірувало у “завершення 400-річного протистояння” і необачно втратило пильність"