История о мудрой судье и котике

В этом тексте будет одно грубоватое слово. Но мне было важно сохранить аутентичность.

* * *

Первый год моей адвокатской практики. Командировка в один хозяйственный суд.

Оппоненты в заседание не явились, судья, довольно взрослая женщина, позвала в кабинет.

— Ну, рассказывай.

Как я понял, заседание началось. Дверь в кабинет оставалась открытой и судья, кажется, продолжала заниматься своими делами.

Я волнительно начал выступать, доказывая святую правоту нашей позиции. Через пару минут судья остановила:

— Котик, не переживай, мы всё удовлетворим. Возьми бумажку и напиши коротенечко то, что сейчас сказал.

Я, конечно, обрадовался. Выигрывать всегда приятно. Но осталось стойкое ощущение, что если бы приехал только котик со стороны оппонентов, то выиграл бы он.

Поднялся этажом выше, устроился за столом и начал писать дополнительные пояснения. Через какое-то время услышал громкий голос откуда-то снизу:

— Эй, Индустрия! Ты там долго ещё? (Меня окликнули по названию клиента, которое, конечно, изменено).

Я торопливо закончил, спустился в кабинет, отдал бумажку и собирался уходить, но судье хотелось поговорить.

— Видно, что ты парень умный. Знаешь, что сейчас актуально? У меня вот сын занимается в Киеве медиацией, вот это тема сейчас!

Судья, похоже, ожидала, что я заинтересуюсь, но я в ответ замямлил что-то уклончивое.

— Ой, знаешь была у меня история! Одно дело у нас было и вот мы заседаем уже который месяц. А там ходит этот профессор! Такой умный и так он всё долго рассказывает, так раздражает всех! Ну реально профессор! И вот они, наконец, начали соглашаться на какое-то мировое. И этот профессор то одно попросит, то другое изменение ему нужно! И вот я не выдержала, и когда он что-то там очередное запросил, я ему говорю «Нахер пошел!». Представляешь? Он сидит в шоке, замолчал сразу! А-ха-ха! «Нахер пошел», и он с таким лицом сидит! Люда, помнишь, да?

Секретарь или помощница судьи заулыбалась и кивнула. Я сидел и не знал, что делать со своим лицом и со всё более ветшающим за́мком идеалистических иллюзий внутри меня.

* * *

Эта судья давно в отставке. Уверен, почти у каждого коллеги есть подобная история. Морали не будет, сами всё понимаете.

Експертно-людський словник, бліц-випуск

1. НАРАТИВ — використовується, коли недостатньо просто сказати «тема» чи «посил», а треба припорошити виступ налітом гуру інформаційного фронту.

2. РАМКА — слово, яке рандомно додається до прикметників у реченні з метою видалення з дискусії кухонного присмаку. Напр. стратегічна рамка, американська рамка, наративна рамка.

3. І ТАК ДАЛІ — стійкий вираз, який використовується як вигук наприкінці речення. Покликаний створити відчуття глибини думок. Ефект досягається шляхом створення враження наявності додаткових змістовних пластів, за допомогою натяку на їх наявність.

Див. також:
Політико-людський словник

Словник сучасної телеграм-пропаганди

Підкреслення, курсив, жирний — коли що?

Написав, чому краще ніколи нічого не підкреслювати в документах, і не курсивити жирним.

https://kuniansky.com.ua/all/bold-italic-underline/

Всесильна вісімка набирає обертів

Конституційний Суд дужчає у своїй новій ролі «відчувача» того, що є правильним, а що ні.

У свіжому рішенні за конституційною скаргою Петра Конторського КС визначив, що встановлений парламентом судовий збір за звернення до Верховного Суду є завеликим.

КС офіційно встановив, що платити 200% ставки судового збору, що підлягала сплаті при поданні позову, — то забагато.

Чому? Тому що такий розмір «не відповідає принципу домірності».

Було б чудово, якби судді КС у своєму рішенні пояснили простим смертним, а як власне визначати, яка сума є домірною, а яка ні?

200% ставки то забагато, ми зрозуміли. А якби вона була 190%? 180%?

А ставка 150% для апеляційного оскарження норм чи ні? Її варто спробувати оскаржити до КС?

В який момент відбувається подолання порогу домірності?

У якому виші вчать відчувати цей момент?

Чому думка 18 юристів з цього питання має більшу вагу, ніж думка парламентарів, обраних на прямих виборах?

Нагадаю, відповідно до нашої Конституції, до повноважень КС не належить визначення того, що є домірним, а що ні.

Не належить до його повноважень й оцінка законів крізь призму їх відповідності практиці ЄСПЛ чи практиці іноземних конституційних судів.

КС має лише вирішувати питання про тлумачення і відповідність актів Конституції України. Все.

Але наш КС намагається бути ЄСПЛом для внутрішнього користування. Бути «добрим» парламентом, що виправляє помилки «злого» (справжнього) парламенту.

То ж нестерпно нудно, нескінчено читати одну й ту саму Конституцію. Її текст майже не змінюється, так нецікаво.

Напевно, звідти й з'явився такий чудовий винахід, як «принцип дружнього ставлення до міжнародного права», що насправді є виправданням звільнення від оков тексту Конституції.

З роками кількість символів у рішеннях КС зростає, але від того їх обґрунтованість чомусь не збільшується. Як і повага до КС.

У поєднанні з неспроможністю оперативно вирішувати дійсно важливі складні справи з політичним присмаком, подібна творчість КС виглядає як намагання замаскувати власну нездатність бути справжнім бастіоном захисту Конституції.

Аби усі ми вчергове аплодували якомусь афоризму з окремої думки судді і не помічали ознак інституційної хвороби, що спіткала наше конституційне судочинство.

Див. також:
Всесильна вісімка

Підсумки конституційної мішури

Практика ЄСПЛ як необхідне зло

Військові суди?

Частішають заклики «відродити розвалену військову юстицію».

Не беруся щось казати з приводу запровадження якоїсь спеціалізації для сторони обвинувачення. Але відродження військових судів видається помилкою.

Основний аргумент — цивільні не можуть судити військових.

За словами голови Верховного Суду, «нарікання військової спільноти стосуються перш за все того, що процеси, які відбуваються в армії, цивільна людина не завжди може зрозуміти».

А як цивільна людина може судити енергетиків за порушення правил ядерної безпеки? Вона що, знає як побудований реактор?

Як цивільний суддя може виносити вироки за кіберзлочинами? Він що, айтішник?

А як йому судити лікарів за неналежне виконання професійних обов'язків? Він же не знається на медицині!

Але у тому-то й задум. Сенс правосуддя, зокрема, у тому, що, незалежно від типу злочину, його незамиленим оком має оцінити стороння цивільна людина. У змагальному процесі, де обвинувачення і захист мають переконувати суддю, а не розраховувати на його бойовий досвід.

Суддя не має бути спеціалістом у жодній сфері, окрім юриспруденції. Він має вміти розібратися у будь-чому. У цьому сенсі незамилене око — не недолік, а перевага.

"Судові рішення виправдані, коли їх сприймає більша частина суспільства. В даному разі, якщо судять військовослужбовців за специфічною категорією кримінальних проваджень, пов'язаних із несенням військової служби, то дуже важливо, щоб було сприйняття саме військовими. А найбільше вони будуть сприймати, коли ти свій серед своїх", – підкреслює голова ВС.

Судові рішення мають бути не «виправданими», а законними і обґрунтованими. Якщо ж суддю дуже хвилює, як хтось сприйме його рішення, йдеться про консеквенціалізм. А це, як розуміють постійні читачі, суперечить методу чесного читання.

Та й який сенс запроваджувати військові суди, якщо у будь-яких справах крапку все одно ставитиме аж ніяк не військовий Верховний Суд?

А як ми можемо йти шляхом запровадження повноцінного суду присяжних, якщо до них взагалі не ставиться жодних вимог, окрім віку у 21 рік?

Здається, розмови про військові суди здебільшого викликані завантаженістю загальних судів і їх повільністю. Але це привід вирішувати цю проблему, а не створювати паралельну правову реальність зі швидким та «досвідченим» правосуддям.

В нас вже є схожий ескперимент — Дія Сіті. Замість того, аби осучаснити податкове і трудове законодавство, держава створила паралельну правову реальність і вивела деяких айтішників з-під дії «поганих» законів. Цим держава публічно визнала відсталість існуючого регулювання, але досі нічого з цим не зробила.

Чергова спроба створити «швидкі та справедливі» суди означатиме, що держава вчергове визнала власну схильність до лікування симптомів, а не причин хвороби.

Нарадча кімната-шмімната 3

Верховна Рада таки скасувала нарадчі кімнати.

Я вже писав, чому це лише погіршить існуючу ситуацію для учасників справи.

Основний ризик закладено у цій нормі, яку так і не змінили до другого читання:
У виняткових випадках залежно від складності справи суд може відкласти ухвалення та проголошення судового рішення на строк не більше десяти днів з дня переходу до стадії ухвалення судового рішення, оголосивши дату та час його проголошення.

Що таке «винятковий випадок»? Це випадок, який є винятком, а не правилом. За моїм внутрішнім камертоном, зворот «винятковий випадок» має сенс, коли йдеться десь про 1-5% від загальної кількості будь-чого.

Але чомусь здається, що судді дуже рідко бачитимуть у цій нормі щось, окрім слів «суд може».

Так, нарадча кімната то справжній атавізм. Якщо новий закон виконувати так, як написано, то все буде не так погано.

Але його дуже рідко будуть виконувати так, як написано. Судді можуть просто сприйняти цю норму як право у кожному першому випадку відкладати ухвалення рішення на 10 днів.

Фактично цей закон лише полегшить життя суддям, прибравши над ними дамоклів меч у вигляді обов'язку одразу видавати скорочене рішення та заборони розглядати справи у час, коли вони у нарадчій.

А взагалі, якщо суддя не може/не хоче видавати рішення вчасно, його жодним законом не змусити. У Київському окружному минулого року після судових дебатів замість «суд видаляється до нарадчої» я почув, що «суд продовжить розгляд справи у письмовому провадженні», хоча таке взагалі не передбачено.

Також бентежить те, що законодавець упустив шанс по-справжньому зекономити час суду і сторін, скасувавши нікому не потрібне зачитування рішень уголос. Особливо це стосується вироків.

Тобто суд буде зобов'язаний резервувати окремий час на нікому не потрібне проголошення, на яке майже ніколи ніхто не з’являтиметься.

Такі-от авангардні реформи.

Див. також:
Нарадча кімната-шмімната

Нарадча кімната-шмімната 2

Обыкновенные пытки

р.

Одним із поворотних моментів мого документоскладального життя стало усвідомлення того, що немає жодної причини розшаркуватися з датами.

Сьогодні 04.02.2025.

«4 лютого 2025 року» іноді може бути доречним, наприклад, поряд з підписом чи в шапці договору.

Але точно не «04.02.2025 року».

Колись ще була спокуса прибирати нулі і писати «4.02.2025», але, як на мене, це занадто. Наше око звикло миттєво сприймати вісім цифр, розділених крапками, саме як дату. Якщо формат відмінний від ДД.ММ.РРРР, око може спотикатися й втрачати час.

Усім зрозуміло, що «2025» — це рік, тож немає жодної причини додавати те багатостраждальне «р.».

Важливі міркування, які ґрунтуються на чомусь

Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко написав статтю Довіра до суду: важливі міркування, які ґрунтуються на фактах.

В ній він намагається довести, що насправді судам не так вже й не довіряють:
Я переконаний у тому, що дійсний рівень довіри до суду є значно вищим, ніж це здається, нам лише потрібно це довести.

Тобто шановний Голова ВС вважає, що довіра — це категорія, яка підлягає доведенню.

Аргументи судді Краченка, якщо відверто, дещо збентежують:
Для тих, хто не знає, повідомлю, що на початку кожного судового розгляду суддя запитує в учасників процесу: "Чи довіряєте Ви суду?". (...)
За даними судової статистики, відводи заявляються в 1% справ, які розглядаються судами. (...)
Таким чином, якщо конкретний учасник не довіряє складу суду, він може заявити відвід, і в 99% випадків учасники цим правом не користаються. Я цілком свідомий того, що цей показник не можна сприймати як абсолютний показник довіри до суду, проте серед усіх факторів, ведучи мову про довіру до суду, ми не можемо нехтувати цим показником.

По-перше, для тих, хто не знає, повідомлю, що на початку судового засідання суддя має роз’яснювати учасникам справи їхнє право заявляти відводи та з’ясовувати, чи мають вони відводи, а не питати їх про довіру.

По-друге, розцінювати кожен відвід судді як акт недовіри судам загалом — це певне перебільшення.

Також суддя Кравченко посилається на дослідження, з якого випливає, що «понад половина осіб, які мали досвід участі в судових процесах, вважають ухвалене у їхній справі рішення законним і справедливим». Що, вочевидь, має наштовхнути на думку, що загальна недовіра до судів зумовлена не їх «поганою» роботою, а умовним телевізором, який викривлює реальний стан речей.

Безперечно, суди щороку ухвалюють сотні тисяч рішень у безконфліктних або незначних побутових справах про розлучення, встановлення юридичних фактів, соціальних спорах тощо.

Але коли людину просять уявити суд, навряд чи вона думає про наполегливу, кропітку працю місцевого суду з розгляду буденних справ.

Скоріше вона пригадає якусь трансляцію з умовного Печерського суду, де комусь до пізньої ночі обирали запобіжний захід, а сам судовий процес більше нагадував балаган, ніж відправлення правосуддя.

Чи асоціюються наші суди з відчуттям впевненості, що вони захистять права і свободи громадян за будь-яких обставин?

Верховний Суд уже третій рік не наважується констатувати, що право громадян на свободу пересування не може обмежуватися підзаконними актами.

П'ятий рік він не наважується сказати, що санкції не можна запроваджувати проти власних громадян, якими б падлюками вони не були. Для цього є кримінальне судочинство і покарання.

Довіра до судів формується, починаючи з найвищого рівня. І дивитися треба статистику скасування Указів Президента, Кабміну і міністерств, а не відсоток оскарження рішень про розлучення і поділ майна.

Суддя Кравченко пише:
З високою імовірністю можна припустити, що низький рівень довіри до судів є наслідком вкрай низького рівня довіри до державних органів в цілому (...)

Але в цьому й полягає проблема: громадяни вважають суди звичайною складовою системи державних органів, а не самостійною гілкою влади.

Звісно, суди є частиною державного апарату. Але вони не є частиною органів управління чи правоохоронних структур. Тож пояснення судді Кравченка мають не заспокоювати, а навпаки — насторожувати.

Зрештою складається враження, що аргументація судової «системи» про довіру їй спрямована не на громадян, а на керівництво держави. І мета цього — довести власну миролюбність і відсутність необхідності подальшого реформування.

І переживати деякі функціонери можуть не за те, як виглядають в очах громадськості, а за власне місце у нашій чудовій, наново створеній адміністративно-командній системі.

Див. також
Хто насправді не довіряє судам

​Проти ідей, а не людей

Відчуваю посилення ворожого ставлення до носіїв ідей судового активізму, і це мене дещо турбує.

Відкидаючи зайву скромність, скажу, що я був і, здається, залишаюся чи не єдиним в Україні юристом, який постійно пише про метод чесного читання і опонує мейнстримному сприйняттю верховенства права як універсального виправдання невиконання прямих норм закону.

Мені не потрібне схвалення від ЄСПЛ у справі «Укркави», аби вважати, що суд мав застосувати закон у тому вигляді, в якому його написано, а не в якому, на думку суду, він мав би бути.

Але я наївно вважаю, що атакувати треба ідеї, а не їхніх носіїв.

Тому відчуваю відразу, коли бачу зловтішальну реакцію на згадане рішення ЄСПЛ із переходом на особистості суддів.

Дозвольте нагадати хрестоматійну історію про справжню дружбу між суддями ВС США Скалією і Гінзбург.

Обидва кардинально розходилися у підходах до тлумачення правових норм, проте в житті дружили сім'ями та разом відпочивали. Також вони виявляли професійну турботу один про одного: завчасно ділилися проектами власних рішень, питали порад, давали можливість підготувати кращу окрему думку.

Подивіться, як вони самі розповідають про це.

Нам слід прагнути до такого рівня дискусії, а не бризкати отрутою на тих, чиї думки не подобаються, вигадуючи їм прізвиська, висміюючи їхні хобі чи фото.

Сенс боротьби між умовними текстуалістами й активістами не в тому, аби зробити так, аби хтось з них зрештою зник. А в тому, щоб переконати якомога більше людей у правильності чи хибності певних поглядів.

Ну попросили ж по-людськи

Мюнхенська безпекова конференція, зараз.

Актуальні уроки англійської мови

Є три слова:
1. Entitled — у значенні характеристики людини, яка вважає, що вона заслуговує на привілеї чи особливе ставлення лише за фактом власного існування.

2. Defensive — у значенні характеристики людини, яка схильна уникати критики й заперечувати будь-які випади на власну адресу.

3. Dismissive — вперте небажання брати щось до уваги.

Усі три слова не мають чітких відповідників в українській чи російській мовах, але описують риси, які часто поєднуються в одних і тих самих людях.

Нездатність визнати власну неправоту. Категоричність. Недопущення навіть самої думки, що можешь у чомусь помилятися.

Такі люди часто схильні кайфувати від власної крутості та одночасно люблять підначувати й засуджувати інших. Однак вони панічно бояться, що підначувати й засуджувати будуть їх.

Вони просто не можуть уявити себе не на коні і здатні майже на будь-що, аби не допустити такого сценарію.

Про що це я?

А от саме про те, про що ви подумали.

Из Словаря современной телеграм-пропаганды, часть 2

Слова-маркеры, которые кричат о том, что публикация искусственная:
Нам пишут..., наши источники сообщают..., стало известно..., появилась информация... — короли бездоказательных утверждений. Кто стоит за «нам» и «наши», никогда не уточняется.

Знакомьтесь, это... — после такого вступления никогда не идёт ничего хорошего, а начинается торпедирование адресата гадостями.

Военные (блогеры, журналисты) разоблачили... — несмотря на то, что в таких текстах всегда указана фамилия какого-то одного неоднозначного комментатора, его суждения преподносятся именно как мнение всех военных/блогеров/журналистов.

Всё это топорные и устаревшие приёмы 15-летней давности в стиле пабликов «Подслушано в Житомире». С трудом представляется, как кто-то до сих пор готов платить за такое деньги.

См. также:
Из Словаря современной телеграм-пропаганды

Проклятие юриста № 2

Політико-людський словник

Експертно-людський словник

Складність — не ознака інтелекту

Мій невеликий адвокатський досвід каже: чим легшою та очевиднішою є відповідь на правове питання, тим складнішим і зарозумілішим буде судове рішення, покликане те питання розв'язати.

Перш за все, це стосується справ, де потрібно врятувати чиновника. Деякі судді, здається, вважають себе мудрими державниками і охороняють спокій начальства, яке не може помилятися.

Звідси конструкції накшталт:
(...) вимагати надання цієї інформації (...) це, по суті, нівелювати інститут Президента України як такий у системі публічної влади, чого, на думку колегії суддів, не можна допускати.

або

Довід касаційної скарги щодо формування висновку застосування пункту 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду (...) не приймається через відсилочний характер цієї норми та відсутність її впливу на вирішення спірних правовідносин. Водночас інші норми права, зазначені заявником касаційної скарги (...) можуть мати лише імпліцитний вплив на вирішення спору.

чи

Право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

Об’єднує ці пасажі те, що їх неможливо зрозуміти з першого прочитання. І що вони видаються не дуже переконливими та майже демонстративно штучними.

* * *

У 2005 році вийшла наукова стаття Деніела Оппенгаймера Consequences of Erudite Vernacular Utilized Irrespective of Necessity: Problems with Using Long Words Needlessly, де досліджувалася проблема недоречного вживання складних словесних конструкції.

Її резюме приблизно таке: надмірне ускладнення тексту знижує оцінку інтелекту автора, а не підвищує її. І, навпаки, автор, який спрощує текст, здається розумнішим.

Тобто читач схильний сприймати недоречні ускладнення не як ознаку великої вченості, а як щось протилежне.

Саме тому спроби обґрунтувати просте складним не досягають мети й не вражають глибиною. Натомість такі потуги у судових рішеннях виглядають як розписка у власній неспроможності сказати «ні» і нарешті набути суб'єктності.

Див. також:
Доброчесність, компетентність, роботизованість

Чем заумнее, тем хуже

Активісти проти суверенів

Прочитав чергову статтю активістів Фундації DEJURE та Центру протидії корупції на тему реформи правосуддя.

Якщо робити коротке резюме, міжнародні експерти — наше все, Верховний Суд треба «очистити», а Рада суддів — «одіозна».

Знову переконався, наскільки схожими є умовні активісти та умовний колективний ОАСК. Під останнім маю на увазі борців із «зовнішнім управлінням» та затятих прихильників суверенітету, який вони, здається, розуміють як право робити що хочеться у власній вотчині.

Активісти переконані, що треба просто закошмарити суддів вимогами, регуляціями, ритуалами та процедурами за участі іноземних експертів. Щоб судова влада тремтіла в очікуванні публічного осуду за кожен чих.

Суверени хочуть, аби від них відчепились і не заважали «чудить».

Активісти хочуть бачити в судах і органах, що відбирають суддів, виключно людей, які відповідають їх ідеалістично-казковим уявленням.

Суверени хочуть бачити там себе і своїх друзів.

Їх об’єднує віра в те, що кадри вирішують усе і що варто лише розставити на ключові місця правильних людей — і все одразу стане чудово.

І ті, і інші сповнені категоричності й не сприймають картини світу, в якій для них немає місця.

Обидві сторони байдужі до питань юридичної освіти, «науки» та концептуальних питань тлумачення норм права.

Так, суверени останнім часом критикують суддівський активізм. Але чомусь здається, що вони це роблять не тому, що занурилися у питання, а тому, що у цьому явищі є слово «активізм» і його сповідують судді, проти яких вони працюють.

От і вариться наша юридична спільнота в чудовій атмосфері, де судова влада є не суб’єктом, а об’єктом. Ззовні цей об'єкт обкладають дедалі новими приниженнями, а зсередини розхитують натяками, що всі реформи треба просто згорнути і діяти за старими добрими поняттями.

Платон мені не друг, але...

ВРП таки звільнила Павла Вовка з посади судді.

Віщую подвоєння публікацій про члена ВРП Романа Маселка, зовнішнє управління і всіляке копирсання у брудній білизні тих, хто причетний до цього звільнення.

Але я проглянув рішення дисциплінарної палати ВРП, і рішення самої ВРП. Прикро, але моє шкідливе тяжіння до методу чесного читання, змушує бурчати навіть у випадку, коли це захищає тих, хто не дуже подобається.

Напевно всі пам'ятають ті самі «плівки Вовка», на яких зафіксоване матюкливе спілкування, як кажуть, голови ОАСК з «підлеглими» суддями і плетіння ним ляльководницьких інтриг в судовій системі.

Проблемка в тому, що в КПК написано:
Інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження.

Тобто ви не можете фіксувати спілкування людини, а потім використовувати плоди такого фіксування за межами кримінального процесу. Навіть якщо слідчий дозволив щось розголосити, закон забороняє використовувати таку інформацію і крапка. Навіть якщо це Вовк.

Я не побачив у рішеннях ВРП переконливого спростування цього аргумента. Побачив лише, що Верховний Суд відмовився розглядати позов про оскарження відповідних дій ВРП як такий, що не підлягає розгляду в жодному суді (див. мою думку щодо практики такого відфутболювання позовів, розділ «Приклад справжнього судового активізму»).

Не претендую на глибину аналізу рішень ВРП, але для мене цей момент робить всю ситуацію щонайменше дискусійною.

Ну а в цілому, так. Є люди, які сприймають «48 законів влади» Роберта Гріна не як застереження, а як настільну книгу. Такі люди втрачають інтерес до «звичайної» роботи, їм хочеться просунутися на мета-рівень і відчути себе великими гросмейстерами обкашлювання питань.

І дуже шкідливо, коли такі люди обіймають святу посаду судді.