Чи знали ви, що вихідець із Поросся став першим українським православним священиком, який побував на Алясці та у США, заснував першу в історії цієї країни слов’янську організацію та започаткував українську діаспору в Америці? Якщо ні, раджу вам познайомитися з такою людиною, як Агапій Гончаренко.

⬇️

Гумницький Андрій Онуфрійович народився 31 серпня 1832 року у селі Крива Таращанського повіту (нині — Таращанська громада) в сім’ї священика Онуфрія Гумницького. Походив він із козацького роду Богунів. Про його дитинство відомо небагато. Андрій рано навчився читати, мав мало друзів (якщо вони взагалі були), любив природу та книги.

У 1853 році закінчив Київську духовну семінарію й пішов на службу до Києво-Печерської лаври, де прийняв чернече ім’я Агапій. Його духовна кар’єра розвивалася успішно: між 1853–1857 роками митрополит Філарет призначив його секретарем канцелярії, що дало йому змогу ознайомитися з управлінням Російської православної церкви зсередини.

У 1857 році його направили послом до Афін, де він почав вивчати грецьку мову. Проте через політичні погляди, дружбу з вільнодумцями та події 1855 року, які торкнулися його рідного краю, Агапій дедалі більше сумнівався в діях імператора і все частіше йшов наперекор РПЦ. Це призвело до того, що 16 лютого 1860 року під час вечері у посла Російської імперії в Греції Олександра Озерова йому повідомили про наказ на арешт і повернення до Росії. По дорозі в Росію його друзі його викрали, і вже 4 березня він опинився в Лондоні, де почав активно співпрацювати з емігрантами-декабристами.

У 1861 році він узяв псевдонім Агапій Гончаренко. У Лондоні його життя було насиченим: він познайомився з італійським політиком Джузеппе Мадзіні, який порадив емігрувати до США. Подорожуючи, він відвідав Османську імперію, побував на горі Афон, де зустрів свого дядька Дмитра Богуна та був посвячений у священики Грецької православної церкви. Як паломник, відвідав Єрусалим і Єгипет. В Александрії на нього здійснила замах царська охорона, за голову було призначено винагороду у 5000 рублів. Щоб уникнути переслідувань, 18 жовтня 1864 року він вирушив до Смірни, а в 1865 році прибув до США, у Нью-Йорк, де працював учителем грецької мови. Одним із його учнів був Юджин Скайлер – майбутній посол США в Румунії, Болгарії та Сербії.

Він займався також редагуванням і перекладом Біблії арабською мовою. У 1867 році відбувся продаж Аляски США. Тоді через мале знання російської мови нова влада уклала з Агапієм угоду про організацію друкарень. Уже наступного року він заснував газету «The Alaska Herald», де публікував переклади новин з англійської на російську мову, уривки з творів Тараса Шевченка та матеріали українською мовою у спеціальному блоці «Свобода». Таким чином він став засновником української та російської журналістики у США.

У своїх публікаціях Гончаренко захищав права нових громадян Америки, виступав проти утисків уряду та компаній, наголошував на важливості освіти, критикував російський імперіалізм і перекладав уривки з Конституції США. Газета навіть доходила до Сибіру та Далекого Сходу.

Крім того, він заснував першу в США слов’янську організацію «Товариство декабристів». У 1872 році продав свій бізнес Генрі Джорджу, частину коштів передав Смітсонівському інституту та Бібліотеці Конгресу, а сам переселився до передмістя міста Гейвард (Каліфорнія), де створив хутір «Україна». Там, разом із дружиною, він жив у достатку: мав п’ять акрів землі, білий котедж на пагорбі, прибудовану кухню та сад. На брамі двору було написано слово «Україна».

Агапій продовжував працювати над літературою та видав книгу «Спогади Агапія Гончаренка, українського козака-священика».

5 травня 1916 року Агапій Гончаренко помер у віці 84 років. Його та дружину поховали у дворі власного господарства, яке в 1999 році було занесено до списку історичних місць Каліфорнії.

Наш канал

Наш чат

За 260 кілометрів від дому

Колись на цьому каналі я вже згадувалося про населені пункти, які були засновані вихідцями з Поросся за межами регіону. Тоді я розповідав, як євреї зі Сквири заснували місто Нью-Сквер. Цього разу я розповім про частинку Поросся на Полтавщині: як туди потрапили вихідці з нашого регіону та що з ними сталося згодом.

Початок

Все починається наприкінці XVI століття, коли з Білої Церкви та її околиць невідома кількість селян та козаків вирушила на Лівобережжя. Вони оселилися на березі річки Псел, заснувавши села Балаклія та Білоцерківка.

У 1633 році Станіслав Конецпольський купив ці землі у Христини Зубрикової-Корженьовської, а згодом Білоцерківка перейшла у власність Яреми Вишневецького.

У часи Національно-визвольної війни 1648–1657 рр. обидва населені пункти виросли до рівня невеликих містечок. У цей самий період у них з’являються свої козацькі сотні. Так, у 1648 році виникає Балаклійська козацька сотня реєстрового козацтва, яка у 1648–1660 рр. входила до складу Полтавського полку, а в 1661–1663 рр. — до Кременчуцького полку. Того ж року сотня перейшла до Миргородського полку, а у 1665 році була ліквідована.¹

Балакліївська сотня складалася з сіл Попове, Корнієвки та містечка Балаклія. Останнє було приєднане до складу Білоцерківської сотні, яка виникла у 1660 році. На відміну від сусідки, вона була нереєстровою. До її складу входили містечко Білоцерківське, село Борки (нині-Бірки)² та село Зубані, яке у ході ревізії 1723 року приєднали до Остапівської сотні, а також містечко Балаклія, включене у 1665 році.

Ця сотня проіснувала значно довше, аж до 1782 року. Останнім відомим сотником став Жиченко Василь, який керував нею у 1752 році.

Часи Російської імперії

У середині 18 – на початку 20 століття район став густо заселеним. Вихідці з Білоцерківки й Балаклії почали освоювати навколишні території, засновуючи хутори, які згодом переростали в села. У регіон переселялися також вихідці з Полтавщини та Поділля, що теж створювали свої поселення.

Село Білоцерківка перейшло у власність поміщиків Базилевських. У 1885 році воно стало волосним центром Білоцерківської волості. Приблизно в той самий час частина козацьких сімей покинула село й переселилася на Кавказ, де заснувала село Ново-Івановське. Нащадки білоцерківських переселенців живуть там і сьогодні, однак вони втратили національну свідомість і ототожнюють себе з росіянами.

У цей самий час формується Балаклійська волость. На жаль я не знайшов про неї інформації, окрім того що між 1913 та 1915 роками її очолював Василь Лукич Кудренко.

Радянський період та сучасність

У 1923 році Білоцерківську волость ліквідували, а на її місці утворили Білоцерківський район, до складу якого увійшли територія однойменної волості, Калениківської волості та частини сусідніх. Але цей район проіснував недовго, 2 вересня 1930 року його ліквідували, а територію поділили між Решетилівським і Лубенським районами.

Унаслідок Голодомору 1932–1933 рр. у Білоцерківці та Балаклії разом загинуло 858 осіб. У часи нацистського вторгнення в навколишніх лісах діяли партизанські загони.

У 1966 році було створено Балаклійську та Білоцерківську сільради. Вже за часів незалежності, 13 серпня 2015 року, утворилася Білоцерківська громада. 12 червня 2020 року її територія збільшилася за рахунок приєднання ліквідованої Рокитянської громади.

¹ Цікавий епізод в історії Балаклії стався у 1657 році. Тоді, після повстання Пушкаря і Барабаша, частина козаків, селян та міщан покинула ці території та, в пошуках кращого життя, вирушила на Слобожанщину. У 1663 році вони оселилися на берегах річки Сіверський Донець, заснувавши сучасне місто Балаклія та Черкаські Бишки. Цікавим є те, що в той час росичі складали в місті більшість населення, попри те що там також жили вихідці з сучасної Черкаської області та козаки з Росії. Також вони встигли деякий час покерувати навколишньою територією, у 1670 році було створено Балаклійський слобідський полк. Звісно, проіснував він недовго, лише до 1677 року.

Буцька Фортеця та Буцький Ґрунт:

Після зведення на початку XVII століття невеликого замку в Буках, прилеглий до нього край (переважно межиріччя Тікича й Конели) певний час носив назву «Буцький Ґрунт». Цей замочок, вочевидь, мав на меті контролювати юридичні межі з Білоцерківським староством на лівому березі Тікича та встановити контроль над прикордонним регіоном.

1601—1606 рр. Буцький ґрунт зазнавав наїздів коругв князя О. Острозького та С. Йордана

В перші роки населення Буків збільшувалося, зокрема, за рахунок втеч з інших маєтків Брацлавщини, як наприклад 1617 р.

В 1638 році чернігівський воєвода Марцін (Мартин) Калиновський за 119 тисяч золотих здав в оренду на 3 роки гданському купцеві містечка Буки, Іваньки, Маньківку, Мошурів та місто Умань, з правом виробляти поташ, селітру і смольчугу

В подальші часи, внаслідок численних нападів, татари повністю зруйнували Буцьку фортецю, а містечко зазнало майже спустошення.

Наступником Буцького Ґрунту стала Буцька Козацька Сотня.

Невеликий момент з історії сусіднього регіону, який пов’язаний з історією Поросся

https://t.me/ZhashkivSupremacy

Рано чи пізно я повернуся в свій прайм 2024 року...

#непотемі