Епікуреїзм або есе на філософію
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Чому саме епікуреїзм? Напрочуд химерний вибір для тривожної прагматичної людини, для якої «насолода від життя» це явно не першопричина проживати це життя.
До підготовки цього питання на семінарське заняття я намагалася жити за принципами стоїцизму, адже люди справді не всемогутні. Люди залежать від власних емоцій, котрі часом не можуть контролювати, від інших мінливих непослідовних людців, від різноманітних обставин та неочікуваних поворотів життя.
Якщо можеш це змінити, то нумо – міняй, а як ні, то змирись.
Так, ми не всесильні, але вчення стоїцизму базується ще й на змозі розуму впоратися із життєвими незгодами, а також відкиданні усіх негативних емоцій. Не хочу заглиблюватися у психологію, але немає «позитивних» та «негативних» емоцій. Людині притаманні усі емоції і це абсолютна норма, радше слід хвилюватися, якщо людина не відчуває якусь емоцію. Все ж, це наша людська природа – ми не кам’яні брили та й не варто прагнути ними стати. Почуття це не соромно.
Отож, головними філософськими опонентами стоїків були саме епікурейці.
« – Оце вчення яке зручне: отримуєш насолоду від життя і не напружуєшся» – подумала я на початку знайомства із цим вашим «епікуреїзмом».
А втім, якщо посидіти значно довше, розібратися набагато глибше, почати читати «Про природу речей» Кара, то можна значно переглянути не лише своє перше враження та сприйняття епікуреїзму, а й дещо змінити у своєму світогляді. Я не розглядаю «Про природу речей» як щось космологічне, хімічне чи фізичне (хоча деякі згадані там явища справді є істинними), я спиралась на цей твір виключно із філософсько-моральної точки зору.
У книзі дійсно є багато моральних настанов на теми: живих та неживих тіл; душі та смерті; людське суспільство, закони, релігії, критику страху перед богом.
Так от, епікур це не про егоїзм, секс, безбожність, безвідповідальність. Сам Епікур зазначав, що переслідування приємних відчуттів на шкоду власним довгостроковим інтересам нічим хорошим не закінчиться.
Він акцентує на тому що гарне життя це про хороші взаємини із оточенням, допитливість до світу та вміння цінувати те, що маєш.
Кетрін Вілсон (професорка філософії) у своїй книзі “How to Be an Epicurean: The Ancient Art of Living Well” виділяє три основних вчення Епікура:
1) Все, включно із розумом людини, у нашому Всесвіті складається з матерії – атомів.
2) Щодо існування богів немає однозначної відповіді, але остаточно спростовується їх зв’язок із створенням світу.
3) Смерть – фінальний етап нашого життя, Потойбіччя не існує.
Зізнатися чесно, розмірковуючи над прочитаним та розглянутим, мені відгукнулася моя власна маленька несвідома частинка епікуреїзму в глибині душі. (Якщо слідувати думці епікурейців про матеріальність душі, то вона справді ж може мені відгукнутися чи не так?))
То наскільки ж я наближена до цього вчення і що у підсумку моєї рефлексії я можу сказати?
Впродовж усього життя я задавалася питанням – чи буде людям, котрі відмовляють собі в земних радощах та насолоді життям стовідсотково забезпечене містечко в раю?
Що як після смерті і справді немає подальшого життя для нашої душі? Що як душа є нероздільною із нашим тілом, одним цілим, і помирає разом із ним у той самий момент, коли наше серце зупиняється, а із грудей виходить наш останній видих?
Чому ж так соромно визнати, що смачна їжа, приємна атмосфера, чудова компанія, тілесна близькість це щось заборонене?
Невже, слід витрачати власне єдине життя на те, щоб після смерті, можливо, (а можливо і ні) отримати вічне щасливе життя, якщо можна вже проживати це щасливе життя?
Із сьогодення ми можемо побачити, що бог чи боги ніяк не втручається у повномасштабне вторгнення: тоді чому ж епікурейське судження про те, що якщо і є хтось над людьми, то йому однаково на нас усіх – є хибним?
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Чому саме епікуреїзм? Напрочуд химерний вибір для тривожної прагматичної людини, для якої «насолода від життя» це явно не першопричина проживати це життя.
До підготовки цього питання на семінарське заняття я намагалася жити за принципами стоїцизму, адже люди справді не всемогутні. Люди залежать від власних емоцій, котрі часом не можуть контролювати, від інших мінливих непослідовних людців, від різноманітних обставин та неочікуваних поворотів життя.
Якщо можеш це змінити, то нумо – міняй, а як ні, то змирись.
Так, ми не всесильні, але вчення стоїцизму базується ще й на змозі розуму впоратися із життєвими незгодами, а також відкиданні усіх негативних емоцій. Не хочу заглиблюватися у психологію, але немає «позитивних» та «негативних» емоцій. Людині притаманні усі емоції і це абсолютна норма, радше слід хвилюватися, якщо людина не відчуває якусь емоцію. Все ж, це наша людська природа – ми не кам’яні брили та й не варто прагнути ними стати. Почуття це не соромно.
Отож, головними філософськими опонентами стоїків були саме епікурейці.
« – Оце вчення яке зручне: отримуєш насолоду від життя і не напружуєшся» – подумала я на початку знайомства із цим вашим «епікуреїзмом».
А втім, якщо посидіти значно довше, розібратися набагато глибше, почати читати «Про природу речей» Кара, то можна значно переглянути не лише своє перше враження та сприйняття епікуреїзму, а й дещо змінити у своєму світогляді. Я не розглядаю «Про природу речей» як щось космологічне, хімічне чи фізичне (хоча деякі згадані там явища справді є істинними), я спиралась на цей твір виключно із філософсько-моральної точки зору.
У книзі дійсно є багато моральних настанов на теми: живих та неживих тіл; душі та смерті; людське суспільство, закони, релігії, критику страху перед богом.
Так от, епікур це не про егоїзм, секс, безбожність, безвідповідальність. Сам Епікур зазначав, що переслідування приємних відчуттів на шкоду власним довгостроковим інтересам нічим хорошим не закінчиться.
Він акцентує на тому що гарне життя це про хороші взаємини із оточенням, допитливість до світу та вміння цінувати те, що маєш.
Кетрін Вілсон (професорка філософії) у своїй книзі “How to Be an Epicurean: The Ancient Art of Living Well” виділяє три основних вчення Епікура:
1) Все, включно із розумом людини, у нашому Всесвіті складається з матерії – атомів.
2) Щодо існування богів немає однозначної відповіді, але остаточно спростовується їх зв’язок із створенням світу.
3) Смерть – фінальний етап нашого життя, Потойбіччя не існує.
Зізнатися чесно, розмірковуючи над прочитаним та розглянутим, мені відгукнулася моя власна маленька несвідома частинка епікуреїзму в глибині душі. (Якщо слідувати думці епікурейців про матеріальність душі, то вона справді ж може мені відгукнутися чи не так?))
То наскільки ж я наближена до цього вчення і що у підсумку моєї рефлексії я можу сказати?
Впродовж усього життя я задавалася питанням – чи буде людям, котрі відмовляють собі в земних радощах та насолоді життям стовідсотково забезпечене містечко в раю?
Що як після смерті і справді немає подальшого життя для нашої душі? Що як душа є нероздільною із нашим тілом, одним цілим, і помирає разом із ним у той самий момент, коли наше серце зупиняється, а із грудей виходить наш останній видих?
Чому ж так соромно визнати, що смачна їжа, приємна атмосфера, чудова компанія, тілесна близькість це щось заборонене?
Невже, слід витрачати власне єдине життя на те, щоб після смерті, можливо, (а можливо і ні) отримати вічне щасливе життя, якщо можна вже проживати це щасливе життя?
Із сьогодення ми можемо побачити, що бог чи боги ніяк не втручається у повномасштабне вторгнення: тоді чому ж епікурейське судження про те, що якщо і є хтось над людьми, то йому однаково на нас усіх – є хибним?
Епікур затверджує, що наше прагнення до задоволення, а не страждань — це звичайна природна поведінка.
Чому хтось свідомо повинен воліти отримати біль?
Я як мазохістка можу по секрету сказати, що навіть ми теж бажаємо задоволення, просто дещо нетиповим способом, котре настає якраз опісля болю.
«Ми вважаємо, що біль краще, ніж задоволення, тому що це дає нам більше задоволення.» (За Епікуром)
З погляду сподвижників цього вчення хороше життя має два критерії для того, щоб зробити правильний вибір – розсудливість та мораль.
Завдяки розсудливості ми можемо «фільтрувати» наші бажання насолоди і міркувати чи не зашкодить котресь із них нам у майбутньому, а мораль є своєрідним запобіжником для того чи не шкодить наше бажання іншим людям, адже стосунки із іншими людьми є чи ненайголовнішим пунктом, котрий прошитий крізь усю ідеологію.
То що є поганого у цьому всьому?
Свідомо обирати прагнення отримати задоволення від життя на противагу тривогам та стражданням, керуючись розумом та морально-етичними нормами?
Та нічого поганого в цьому немає, тому годі вже робити вибір на користь власним стражданням.
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Додаток:
На жаль, я не можу умістити усі мої думки щодо величезного напряму у філософії, але дуже захопившись власним дослідженням, поспішаю поділитися моїми улюбленими цитатами Епікура та моїми міні-рефлексіями:
«Не можна жити приємно, не живучи розумно, морально і справедливо, і, навпаки, не можна жити розумно, морально і справедливо, не живучи приємно.»
Дана цитата яскраво демонструє ідеологію всього епікуру – плекаючи розсудливість та мораль, обираючи для себе задоволення, ми воістину живемо щасливо. Для них це взаємопов’язані речі, адже розумна людина і буде для себе обирати насолоду життям.
«Ми повинні шукати когось, кого їсти і пити, перш ніж шукати щось, щоб їсти і пити, оскільки вживання самого поживи - це життя лева або вовка..»
Ця цитата найкраще описує, що люди для епікурейців є найбільшою цінністю. Беззаперечно, вона затверджує, що ми можемо «їсти та пити» інформацію, яку дає нам інша людина, та час, який ми з нею проводимо.
«Отже, смерть не є реальною ні для живих, ні для мертвих, оскільки вона далека від першої і, коли вона наближається до останньої, вони вже зникли..»
Смерть взагалі є абстрактним поняттям, так само як і любов чи щастя, та ж насолода, якою просочена ідеологія. А втім, для епікурейців всі ж речі є матеріальними, тому смерть є ірреальною, адже не може існувати ні для живих, ні для уже мертвих.
«Звикнути думати, що смерть для нас є ніщо, тому що все добро і все зло перебувають у відчуттях, а саме смерть полягає в позбавленні відчуттів. Отже, пряме переконання, що смерть для нас - ніщо, робить смерть життя приємною; не тому, що додає невизначений час, а тому, що позбавляє нас надмірного прагнення до безсмертя.»
Смерті не слід боятися, адже коли ми помремо нам буде байдуже. Навіщо боятися того, що є «нічим», адже саме це відчувають покійники. Смерть приємна, адже все має свій початок та свій кінець, не варто прагнути до безсмертя.
«Якщо Бог бажає запобігти злу, але не може цього зробити, тоді Він безсилий
Якщо Він міг би це зробити, але не бажає, тоді Він сповнений злоби.
Якщо Він має як силу, так і бажання, то звідки береться зло?
Якщо ж Він не має ні сили, ні бажання — тоді за що називати Його Богом?»
Я бачила цю цитату колись давно на просторах інтернету, але не могла подумати, що буду знатися на її авторі, тим паче над цілою філософською гілкою.
Ай справді – чому Бог дозволяє зло? Це не лише людський фактор, навіть якщо ми похідні спадкоємці «грішності» від славнозвісних Адама та Єви, які мало того ослухалися бога, так ще й не визнали своєї провини перед ним.
Бог сам дозволив злу з’явитися на землю, а потім поставив перед вибором без вибору: або вести праведне життя і жити вічно після смерті, або горіти в пеклі. Як нам викорінити зло, якщо ми мусимо миритися із світом злом, при цьому зосереджуючись на замолюванні гріхів перед богом.
Чому хтось свідомо повинен воліти отримати біль?
Я як мазохістка можу по секрету сказати, що навіть ми теж бажаємо задоволення, просто дещо нетиповим способом, котре настає якраз опісля болю.
«Ми вважаємо, що біль краще, ніж задоволення, тому що це дає нам більше задоволення.» (За Епікуром)
З погляду сподвижників цього вчення хороше життя має два критерії для того, щоб зробити правильний вибір – розсудливість та мораль.
Завдяки розсудливості ми можемо «фільтрувати» наші бажання насолоди і міркувати чи не зашкодить котресь із них нам у майбутньому, а мораль є своєрідним запобіжником для того чи не шкодить наше бажання іншим людям, адже стосунки із іншими людьми є чи ненайголовнішим пунктом, котрий прошитий крізь усю ідеологію.
То що є поганого у цьому всьому?
Свідомо обирати прагнення отримати задоволення від життя на противагу тривогам та стражданням, керуючись розумом та морально-етичними нормами?
Та нічого поганого в цьому немає, тому годі вже робити вибір на користь власним стражданням.
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Додаток:
На жаль, я не можу умістити усі мої думки щодо величезного напряму у філософії, але дуже захопившись власним дослідженням, поспішаю поділитися моїми улюбленими цитатами Епікура та моїми міні-рефлексіями:
«Не можна жити приємно, не живучи розумно, морально і справедливо, і, навпаки, не можна жити розумно, морально і справедливо, не живучи приємно.»
Дана цитата яскраво демонструє ідеологію всього епікуру – плекаючи розсудливість та мораль, обираючи для себе задоволення, ми воістину живемо щасливо. Для них це взаємопов’язані речі, адже розумна людина і буде для себе обирати насолоду життям.
«Ми повинні шукати когось, кого їсти і пити, перш ніж шукати щось, щоб їсти і пити, оскільки вживання самого поживи - це життя лева або вовка..»
Ця цитата найкраще описує, що люди для епікурейців є найбільшою цінністю. Беззаперечно, вона затверджує, що ми можемо «їсти та пити» інформацію, яку дає нам інша людина, та час, який ми з нею проводимо.
«Отже, смерть не є реальною ні для живих, ні для мертвих, оскільки вона далека від першої і, коли вона наближається до останньої, вони вже зникли..»
Смерть взагалі є абстрактним поняттям, так само як і любов чи щастя, та ж насолода, якою просочена ідеологія. А втім, для епікурейців всі ж речі є матеріальними, тому смерть є ірреальною, адже не може існувати ні для живих, ні для уже мертвих.
«Звикнути думати, що смерть для нас є ніщо, тому що все добро і все зло перебувають у відчуттях, а саме смерть полягає в позбавленні відчуттів. Отже, пряме переконання, що смерть для нас - ніщо, робить смерть життя приємною; не тому, що додає невизначений час, а тому, що позбавляє нас надмірного прагнення до безсмертя.»
Смерті не слід боятися, адже коли ми помремо нам буде байдуже. Навіщо боятися того, що є «нічим», адже саме це відчувають покійники. Смерть приємна, адже все має свій початок та свій кінець, не варто прагнути до безсмертя.
«Якщо Бог бажає запобігти злу, але не може цього зробити, тоді Він безсилий
Якщо Він міг би це зробити, але не бажає, тоді Він сповнений злоби.
Якщо Він має як силу, так і бажання, то звідки береться зло?
Якщо ж Він не має ні сили, ні бажання — тоді за що називати Його Богом?»
Я бачила цю цитату колись давно на просторах інтернету, але не могла подумати, що буду знатися на її авторі, тим паче над цілою філософською гілкою.
Ай справді – чому Бог дозволяє зло? Це не лише людський фактор, навіть якщо ми похідні спадкоємці «грішності» від славнозвісних Адама та Єви, які мало того ослухалися бога, так ще й не визнали своєї провини перед ним.
Бог сам дозволив злу з’явитися на землю, а потім поставив перед вибором без вибору: або вести праведне життя і жити вічно після смерті, або горіти в пеклі. Як нам викорінити зло, якщо ми мусимо миритися із світом злом, при цьому зосереджуючись на замолюванні гріхів перед богом.
Який сенс складати руки у жесті молитви та промовляти її власними вустами, вкладаючи віру від усього серця, якщо тебе не почують?
Який сенс вірити у того, хто нічим тобі не збирається зарадити?
Чула фразу, що якщо в людей буде все добре, то їм не буде за що молитися.
Але ж – тоді вони могли б вдячно молитися за те, що у них все добре і щоб це добре продовжувалося… Це було б більш логічним..
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
п.с. до вашої уваги представляється моє есе із філософії, яке взагалі не планувало тут з'являтися, але воно дуже захопило свою авторку і тому тепер буде ось тут красуватися :зз
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
Який сенс вірити у того, хто нічим тобі не збирається зарадити?
Чула фразу, що якщо в людей буде все добре, то їм не буде за що молитися.
Але ж – тоді вони могли б вдячно молитися за те, що у них все добре і щоб це добре продовжувалося… Це було б більш логічним..
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
п.с. до вашої уваги представляється моє есе із філософії, яке взагалі не планувало тут з'являтися, але воно дуже захопило свою авторку і тому тепер буде ось тут красуватися :зз
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
❤1
Наразі я поступово працюю над ідеєю написання книги про зомбі-апокаліпсис в Україні.
Відповіді на топ-10 запитань, які виникнуть у вашій голові, захейтивши ідею книги:
1. Як взагалі можна додуматися до такої теми під час війни? Ти головою зовсім не думаєш?
Чи простіше кажучи, звідки з'явилася ідея?
Я не писала книг близько двох років: спочатку мій фокус із творчості переключився на підготовку до складання вступних іспитів та особисті проблеми, а потім відбулося повномасштабне вторгнення.
Кому зараз треба мої книги, коли стільки людей щодня гине, коли невідомо що буде далі і ти втрачаєш усілякий сенс щось робити?
Під впливом сильного стресу та тривожних думок, ти дезмотивуєшся робити бодай щось, при цьому картаючи себе, що ти мусиш щось робити, бо в цю секунду, як ти пластом лежиш на дивані — хтось позбувається свого життя.
Випадково починаю читати комікс "ходячих мерців" улітку. Читаючи про ненаситних зомбі та сильних духом людей, які зберігають у своїх серцях надію та продовжують боротися за своє життя, за свої мрії, за своє майбутнє — я мимоволі починаю поєднувати це із алегорією на бездушних кровожерливих росіян та незламних українців, які на передовій, у тилу чи закордоном боряться за власну надію. Восени виходить четверта частина коміксу і я розумію, що хотіла б написати про зомбі-апокаліпсис не десь там, в Омериці, а в Україні. Не для того щоб применшити злочини росіян чи дискредитувати військових, паразитувати на війні або ж нести наративи "могло бути і гірше, ніж російсько-українська війна". Це мій спосіб не втрачати надію та не опускати руки, пишучи про щось подібне.
2. Якщо ти так хочеш писати про надію українців, то до чого власне приплітати сюди зомбі? Чому ти просто не напишеш про людей під час війни та їх спроби не полишати надію?
Я із заходу України, хоч і війна зачепила усіх українців — я не сиділа в підвалі під обстрілами, моє село чи місто не було окуповане, я не мусила рятувати своє життя переїздом до інших міст України чи до чужих країн закордоном. Я можу багато думати й перейматися за цивільних та військових, але я ніколи не зрозумію що саме їм довелося пережити. Я розумію, що не зможу написати про щось подібне, бо я цього не переживала. Свої думки про невизначеність, невідомість та боротьбу — я можу змалювати на фоні апокаліптичного світу, де зомбі-апокаліпсис дістанеться до усіх куточків світу. Зомбі-апокаліпсис це нереальні події, які зможуть мені дати можливість не картати себе, пишучи про страшний досвід, якого я не маю.
3. А ти подумала як буде людям, які на власні очі бачили жахи війни, пережили ті страшні події, коли побачать, що якась малолітня піздючка пише про зомбі, вплітаючи їх у такі серйозні страшні реальні події?
Так, я дуже багато думала про те, що мою ідею та книжку в цілому може накрити хвиля гейту. Війна досі триває, українці на нервах, а я ходжу по тоненькому льоду. Але кожна людина має право висловити свою думку, знайти спосіб як пережити те, що її хвилює. Я безмежно поважаю усіх військових, підтримую та співпереживаю усім, хто бачив те на власні очі. Я писатиму це в першу чергу для себе, для закриття "власного гештальту". Несу відповідальність за те що висвітлюю в маси, тому готова до критики та несприйняття. Тема найгостріша із усіх можливих: наші жахливі реалії та вигадки дівчини, яка не знає усього страхіття слова "війна", а втім я просто приймаю рішення поділитися "своїм гештальтом".
4. Якщо ти так хотіла поділитися своїми переживаннями та висвітлити цю алегорію на українців та росіян, змальовуючи зомбі-апокаліпсис, тоді чому б не написати про майбутнє "після перемоги " чи навіть минуле "до війни"?
Як на мене деякі українці уже живуть "в майбутньому ", де ми перемогли, безтурботно гуляючи та напиваючись серед ночі, ігноруючи комендантську, забуваючи донатити та продовжуючи жити своє життя далі. Безумовно, людина може адаптуватися до будь-яких обставин, а втім ми не мусимо думати, що УЖЕ перемогли — ми мусимо наближати перемоги усіма можливими та неможливими способами.
Чому ж тоді не минуле?
Відповіді на топ-10 запитань, які виникнуть у вашій голові, захейтивши ідею книги:
1. Як взагалі можна додуматися до такої теми під час війни? Ти головою зовсім не думаєш?
Чи простіше кажучи, звідки з'явилася ідея?
Я не писала книг близько двох років: спочатку мій фокус із творчості переключився на підготовку до складання вступних іспитів та особисті проблеми, а потім відбулося повномасштабне вторгнення.
Кому зараз треба мої книги, коли стільки людей щодня гине, коли невідомо що буде далі і ти втрачаєш усілякий сенс щось робити?
Під впливом сильного стресу та тривожних думок, ти дезмотивуєшся робити бодай щось, при цьому картаючи себе, що ти мусиш щось робити, бо в цю секунду, як ти пластом лежиш на дивані — хтось позбувається свого життя.
Випадково починаю читати комікс "ходячих мерців" улітку. Читаючи про ненаситних зомбі та сильних духом людей, які зберігають у своїх серцях надію та продовжують боротися за своє життя, за свої мрії, за своє майбутнє — я мимоволі починаю поєднувати це із алегорією на бездушних кровожерливих росіян та незламних українців, які на передовій, у тилу чи закордоном боряться за власну надію. Восени виходить четверта частина коміксу і я розумію, що хотіла б написати про зомбі-апокаліпсис не десь там, в Омериці, а в Україні. Не для того щоб применшити злочини росіян чи дискредитувати військових, паразитувати на війні або ж нести наративи "могло бути і гірше, ніж російсько-українська війна". Це мій спосіб не втрачати надію та не опускати руки, пишучи про щось подібне.
2. Якщо ти так хочеш писати про надію українців, то до чого власне приплітати сюди зомбі? Чому ти просто не напишеш про людей під час війни та їх спроби не полишати надію?
Я із заходу України, хоч і війна зачепила усіх українців — я не сиділа в підвалі під обстрілами, моє село чи місто не було окуповане, я не мусила рятувати своє життя переїздом до інших міст України чи до чужих країн закордоном. Я можу багато думати й перейматися за цивільних та військових, але я ніколи не зрозумію що саме їм довелося пережити. Я розумію, що не зможу написати про щось подібне, бо я цього не переживала. Свої думки про невизначеність, невідомість та боротьбу — я можу змалювати на фоні апокаліптичного світу, де зомбі-апокаліпсис дістанеться до усіх куточків світу. Зомбі-апокаліпсис це нереальні події, які зможуть мені дати можливість не картати себе, пишучи про страшний досвід, якого я не маю.
3. А ти подумала як буде людям, які на власні очі бачили жахи війни, пережили ті страшні події, коли побачать, що якась малолітня піздючка пише про зомбі, вплітаючи їх у такі серйозні страшні реальні події?
Так, я дуже багато думала про те, що мою ідею та книжку в цілому може накрити хвиля гейту. Війна досі триває, українці на нервах, а я ходжу по тоненькому льоду. Але кожна людина має право висловити свою думку, знайти спосіб як пережити те, що її хвилює. Я безмежно поважаю усіх військових, підтримую та співпереживаю усім, хто бачив те на власні очі. Я писатиму це в першу чергу для себе, для закриття "власного гештальту". Несу відповідальність за те що висвітлюю в маси, тому готова до критики та несприйняття. Тема найгостріша із усіх можливих: наші жахливі реалії та вигадки дівчини, яка не знає усього страхіття слова "війна", а втім я просто приймаю рішення поділитися "своїм гештальтом".
4. Якщо ти так хотіла поділитися своїми переживаннями та висвітлити цю алегорію на українців та росіян, змальовуючи зомбі-апокаліпсис, тоді чому б не написати про майбутнє "після перемоги " чи навіть минуле "до війни"?
Як на мене деякі українці уже живуть "в майбутньому ", де ми перемогли, безтурботно гуляючи та напиваючись серед ночі, ігноруючи комендантську, забуваючи донатити та продовжуючи жити своє життя далі. Безумовно, людина може адаптуватися до будь-яких обставин, а втім ми не мусимо думати, що УЖЕ перемогли — ми мусимо наближати перемоги усіма можливими та неможливими способами.
Чому ж тоді не минуле?
❤3
Чесно кажучи, я думала над цією ідеєю, але вже і забула яким було це життя до "повномасштабного", а життя що колись було іншим? Якщо казати про той рік, коли почалася російсько-українська війна — тоді я була у третьому класі і пам'ятаю лише як страшно було дивитися новини з батьками, а також як мама переймалася за нашу бабусю із Донецьку. Змалювати життя в ті роки, мені було б заскладним.
Також, я могла б вигадати якийсь власний світ із війною та зомбі-апокаліпсисом, але тоді моя алегорія щодо гнилої нації буде марною.
5. Чи не є це часом якась алегорія на те що зомбі, себто росіяни, захоплять увесь світ?
Які схожості має зомбі та рашист?
Безмозга почвара, яка може лише знищувати все та всіх на своєму шляху.
1:1
Пухлина планети від якої треба позбутися, але на жаль це неможливо наразі — що тих, що тих є багацько.
1:1
Сволота, яка розповзлася усім світом
1:1
Які відмінності між ними?
Росіяни коять це свідомо на відміну від зомбі. Це найбільш страшно насправді.
Ні, це не є алегорією на захоплення світу росіянами, це якраз алегорія на те, що ця кровожерлива наволоч може нести лише смерть та руйнування, нічого святого. У книзі росіяни це гнила нація, в прямому сенсі — гнила.
6. Чи буде у книзі багато деталей щодо політики, територій чи постатей?
Для мене ідея всієї книги це акцент на персонажах, їх долях, думках, страхах, переживаннях, боротьбі та надії. Зомбі-апокаліпсис це фонові події, які й допомагають нам зрозуміти героїв та самим змусити себе вірити у здійснення їх мрій та наших власних.
У книзі не буде згадки ані про конкретні міста/села, не планується якихось постатей та різкої політики. У ній існують лише кровожерливі почвари, які знищують людство, та звичайні люди.
7. Тоді до чого тут війна й українці, якщо там майже нічого про неї немає? Ще скажи шо там "ні всьо так адназначна"?
Ні, якраз у книзі все дуже адназначна. На початку книги будуть згадки про російсько-українську війну із конкретними винуватцями, але наголошувати на військових подіях я не можу, адже я висвітлюю надію простих людей у краще та їх життєві перепитії.
8. Чи не применшують твої зомбі єдине світове суцільне зло — росіян?
Ні, адже вони і є росіянами.
А росіяни свідомо творять геноцид українців, причому не вперше за історію.
9. Але ж за ідеєю зараза від твоїх зомбі-рашистів передається через укус і поширюється на українців. Можливо, це гра у свої ж ворота?
Першочергова несвідома задача зомбі це жерти людей. Першочергова свідома задача росіян це знищувати українців, Україну та все українське. Укуси чи подряпини залишаються, якщо людині вдалося вижити після нападу зомбі. На жаль, вона теж перетворюється на цю мерзену сволоту. Це не гра у власні ворота, це виключно створення тла для змалювання долей персонажів.
10. Якщо у твоїй книзі не буде перемоги людства над росіянами чи означатиме це той факт, що ти думаєш, що росіяни можуть нас перемогти?
У книзі зображено виключно моє бажання змалювати людей та їх віру у краще без усіляких нагромаджень щодо знищення усіх росіян. Чому так? Тому що першочерговий фокус саме на людях. Я б воліла написати про знищення усіх росіян, але я не знаю як грамотно це вписати у книгу, яка висвітлює іншу тему.
росіянам аж ніяк нас не перемогти, усе буде Україна!
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
п.с. якось так. най тут буде.
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
Також, я могла б вигадати якийсь власний світ із війною та зомбі-апокаліпсисом, але тоді моя алегорія щодо гнилої нації буде марною.
5. Чи не є це часом якась алегорія на те що зомбі, себто росіяни, захоплять увесь світ?
Які схожості має зомбі та рашист?
Безмозга почвара, яка може лише знищувати все та всіх на своєму шляху.
1:1
Пухлина планети від якої треба позбутися, але на жаль це неможливо наразі — що тих, що тих є багацько.
1:1
Сволота, яка розповзлася усім світом
1:1
Які відмінності між ними?
Росіяни коять це свідомо на відміну від зомбі. Це найбільш страшно насправді.
Ні, це не є алегорією на захоплення світу росіянами, це якраз алегорія на те, що ця кровожерлива наволоч може нести лише смерть та руйнування, нічого святого. У книзі росіяни це гнила нація, в прямому сенсі — гнила.
6. Чи буде у книзі багато деталей щодо політики, територій чи постатей?
Для мене ідея всієї книги це акцент на персонажах, їх долях, думках, страхах, переживаннях, боротьбі та надії. Зомбі-апокаліпсис це фонові події, які й допомагають нам зрозуміти героїв та самим змусити себе вірити у здійснення їх мрій та наших власних.
У книзі не буде згадки ані про конкретні міста/села, не планується якихось постатей та різкої політики. У ній існують лише кровожерливі почвари, які знищують людство, та звичайні люди.
7. Тоді до чого тут війна й українці, якщо там майже нічого про неї немає? Ще скажи шо там "ні всьо так адназначна"?
Ні, якраз у книзі все дуже адназначна. На початку книги будуть згадки про російсько-українську війну із конкретними винуватцями, але наголошувати на військових подіях я не можу, адже я висвітлюю надію простих людей у краще та їх життєві перепитії.
8. Чи не применшують твої зомбі єдине світове суцільне зло — росіян?
Ні, адже вони і є росіянами.
А росіяни свідомо творять геноцид українців, причому не вперше за історію.
9. Але ж за ідеєю зараза від твоїх зомбі-рашистів передається через укус і поширюється на українців. Можливо, це гра у свої ж ворота?
Першочергова несвідома задача зомбі це жерти людей. Першочергова свідома задача росіян це знищувати українців, Україну та все українське. Укуси чи подряпини залишаються, якщо людині вдалося вижити після нападу зомбі. На жаль, вона теж перетворюється на цю мерзену сволоту. Це не гра у власні ворота, це виключно створення тла для змалювання долей персонажів.
10. Якщо у твоїй книзі не буде перемоги людства над росіянами чи означатиме це той факт, що ти думаєш, що росіяни можуть нас перемогти?
У книзі зображено виключно моє бажання змалювати людей та їх віру у краще без усіляких нагромаджень щодо знищення усіх росіян. Чому так? Тому що першочерговий фокус саме на людях. Я б воліла написати про знищення усіх росіян, але я не знаю як грамотно це вписати у книгу, яка висвітлює іншу тему.
росіянам аж ніяк нас не перемогти, усе буде Україна!
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
п.с. якось так. най тут буде.
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
❤3
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Ти бачиш її?
Поглянь на неї уважніше.
Нуж-бо,
вглядайся у її темні обриси.
Так, ще трішки.
Оченята вже ж звикають до неї потрохи, чи не так?
І що ти бачиш там,
там, у темряві?
Вона темним серпанком простелила усю кімнату. Вона закралась у кожному кутику, у кожній рівнині.
Так, що ти в ній побачив?
Свій найжахливіший кошмар?
Чи може свій прихисток?
Тебе заспокоює її присутність у кімнаті?
Малими дітьми усі хутчіше бігли з вбиральні до ліжка, щоб темрява їх не поглинула, щоб те, що у темряві їх не дістало.
Під ковдрою безпечно, ще й тепло.
Постривай-постривай...
А що ж сидить там?
Там, на стільчику ?
Кого там ховає пані темрява?
Хто там причаївся і ніяк не вилазить?
Ану покажись – я під рятівною ковдрою і я тебе не боюсь!
Світло вмикається, на мить осліплюючи тебе, та розсікає темряву навколо. Вона ховається у темні закутки, під ліжко, під шафу, у тінь предметів...
А! ЦЕ ж лише речі на стільці!
Тю..
Ох ця бурхлива дитяча фантазія)
Малою, я часом вмирала від страху – що ж там, у тій непроглядній темряві? Навіть коли мої очі звикали до темряви, я боялась темних кутків, яких все ніяк не розгледіти.
Я накривалась із головою рятівною ковдрою.
Я знала, що "це" у кімнаті.
Воно дивиться на мене. Воно хоче заподіяти мені лиха.
Але коли я вся мокра лежала під жаркою ковдрою, не могла геть дихати через задуху — я випригувала із ліжка і миттю вмикала підсвітку на столі.
Світло
Уже не страшно
І таким чином я засинала зі спокійною душею і освітленою кімнатою.
Часом я роблю так само.
Коли я згадую це ядюче відчуття з дитинства — всередині раптово з'являється тривога і ти боїшся поворохнутись, ба боїшся дихати.
Ти відвертаєшся лицем до стіни, а спиною до дверей.
Ти відчуваєш, що позаду точно "щось" є
І ти збираєш усі свої сили у кулак і вмикаєш світло на столі.
Полегшення.
Темрява в кімнаті розтупилась.
" Поводжу себе, мов мала дитина, їй-богу. Вмикати світло, щоб не було лячно засинати у темряві.. "
Врешті-решт я точно колись схибнусь...
п.с. а втім, дорослішаючи – люди стають зіпсованими, темними.
можливо, вони не бояться темряви в кімнаті, адже всередині них таїться щось значно темніше?
Темрява у всьому.
Ти не можеш довго дивитися на світло – необхідно заплющити очі та знову заглибитись у пітьму.
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Ти бачиш її?
Поглянь на неї уважніше.
Нуж-бо,
вглядайся у її темні обриси.
Так, ще трішки.
Оченята вже ж звикають до неї потрохи, чи не так?
І що ти бачиш там,
там, у темряві?
Вона темним серпанком простелила усю кімнату. Вона закралась у кожному кутику, у кожній рівнині.
Так, що ти в ній побачив?
Свій найжахливіший кошмар?
Чи може свій прихисток?
Тебе заспокоює її присутність у кімнаті?
Малими дітьми усі хутчіше бігли з вбиральні до ліжка, щоб темрява їх не поглинула, щоб те, що у темряві їх не дістало.
Під ковдрою безпечно, ще й тепло.
Постривай-постривай...
А що ж сидить там?
Там, на стільчику ?
Кого там ховає пані темрява?
Хто там причаївся і ніяк не вилазить?
Ану покажись – я під рятівною ковдрою і я тебе не боюсь!
Світло вмикається, на мить осліплюючи тебе, та розсікає темряву навколо. Вона ховається у темні закутки, під ліжко, під шафу, у тінь предметів...
А! ЦЕ ж лише речі на стільці!
Тю..
Ох ця бурхлива дитяча фантазія)
Малою, я часом вмирала від страху – що ж там, у тій непроглядній темряві? Навіть коли мої очі звикали до темряви, я боялась темних кутків, яких все ніяк не розгледіти.
Я накривалась із головою рятівною ковдрою.
Я знала, що "це" у кімнаті.
Воно дивиться на мене. Воно хоче заподіяти мені лиха.
Але коли я вся мокра лежала під жаркою ковдрою, не могла геть дихати через задуху — я випригувала із ліжка і миттю вмикала підсвітку на столі.
Світло
Уже не страшно
І таким чином я засинала зі спокійною душею і освітленою кімнатою.
Часом я роблю так само.
Коли я згадую це ядюче відчуття з дитинства — всередині раптово з'являється тривога і ти боїшся поворохнутись, ба боїшся дихати.
Ти відвертаєшся лицем до стіни, а спиною до дверей.
Ти відчуваєш, що позаду точно "щось" є
І ти збираєш усі свої сили у кулак і вмикаєш світло на столі.
Полегшення.
Темрява в кімнаті розтупилась.
" Поводжу себе, мов мала дитина, їй-богу. Вмикати світло, щоб не було лячно засинати у темряві.. "
Врешті-решт я точно колись схибнусь...
п.с. а втім, дорослішаючи – люди стають зіпсованими, темними.
можливо, вони не бояться темряви в кімнаті, адже всередині них таїться щось значно темніше?
Темрява у всьому.
Ти не можеш довго дивитися на світло – необхідно заплющити очі та знову заглибитись у пітьму.
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
🔥3❤1
Є лише два варіанти.
І обидва із них мене не влаштовують.
Чудова ситуація, знаю :)
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Чи була у вас коли-небудь ситуація,
в якій ви мусили обрати між двох зол?
І давайте упустимо фразу великого Ґеральта, в котрій йдеться про те, що нічого із двох зол не потрібно обирати)
Вам треба щось обрати — хочете ви цього чи ні
Відповіді на наші найбільш потаємніші бажання закладені в нас самих — відповідно ми завжди знаємо правильний для нас варіант. Врешті-решт ми рано чи пізно дійдемо до цього правильного варіанту.
Якби за філософські роздуми платили хоча б по гривні, то мені наразі було б легше обрати для себе "правильний варіант". Але мені не платять за рефлексії, тому я продовжую заливати солоними слізьми кафель у туалеті, а також свої штани. Я уже понад дві години просто безперервно плачу. Почало здаватися, що води в людському організмі значно більше, аніж говорять вчені, лол.
"ТОБІ ТРЕБА ЗЙОБУВАТИ ЗВІДСИ" — кричить моє нутро.
І тут починається найцікавіше, адже скільки б ти разів поспіль не обирав варіант "ще трошки потерплю домашній аб'юз" — тобі все одно доведеться обрати варіант зі зйобуванням. Ти систематично відкладаєш його, немов пропозиції про оновлення системи телефону. Так легше, тому що телефон оновлюється дуже довго, а ше й так ліньки насправді.
Але телефону не стає краще в такому випадку — він глючить, зависає, його доведеться постійно перезавантажувати, аж допоки ти його нарешті не оновиш.
Так само тобі доведеться з'їбатися з дому.
У тебе є об'єктивні причини не поспішати. Наразі твоя зарплата ледь-ледь становить половину суми оренди квартири, а ще треба платити за комуналку та за щось їсти.
Ти точно не найдурніша людина в цьому Всесвіті, тому як тільки твої емоції утихають, а казанок починає варити — ти усвідомлюєш, що не потягнеш.
Йобані гроші, чому вас не можна нарвати з куща????!!!!
І ти знову обираєш варіант "терпіти дискомфортний комфорт".
Дискомфортний комфорт — таким поняттям я вирішила називати свій дім. Ну як дім — місце тимчасового проживання.
Але цей термін можна використовувати щодо різних штук, які вам дуже багато дискомфорту завдають ( морального, емоційного, фізичного), а втім вам комфортно, бо ви звикли. Хомо сапієнс-сапієнс пристосовується до усього, навіть до токсичного середовища. І у цьому, мабуть, є наша помилка.
Якщо щоразу виконувати одну і ту ж дію — результат не буде відрізнятися.
Чи є це позицією жертви раціонально усвідомлювати, що обравши інший варіант, ти не довго зможеш бути "самостійною", треба іншу роботу чи знімати житло із кимось навпіл. Самотужки тобі поки не під силу..
Тому у розпачі ти вимушена обирати вкотре свій дискомфортний комфорт, але з надією, що тобі вдасться обрати колись інакший.
п.с. надія помирає останньою, надіюсь, що ти не випередиш її та доживеш до моменту, коли ти нарешті зможеш обрати "правильний варіант")
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
І обидва із них мене не влаштовують.
Чудова ситуація, знаю :)
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Чи була у вас коли-небудь ситуація,
в якій ви мусили обрати між двох зол?
І давайте упустимо фразу великого Ґеральта, в котрій йдеться про те, що нічого із двох зол не потрібно обирати)
Вам треба щось обрати — хочете ви цього чи ні
Відповіді на наші найбільш потаємніші бажання закладені в нас самих — відповідно ми завжди знаємо правильний для нас варіант. Врешті-решт ми рано чи пізно дійдемо до цього правильного варіанту.
Якби за філософські роздуми платили хоча б по гривні, то мені наразі було б легше обрати для себе "правильний варіант". Але мені не платять за рефлексії, тому я продовжую заливати солоними слізьми кафель у туалеті, а також свої штани. Я уже понад дві години просто безперервно плачу. Почало здаватися, що води в людському організмі значно більше, аніж говорять вчені, лол.
"ТОБІ ТРЕБА ЗЙОБУВАТИ ЗВІДСИ" — кричить моє нутро.
І тут починається найцікавіше, адже скільки б ти разів поспіль не обирав варіант "ще трошки потерплю домашній аб'юз" — тобі все одно доведеться обрати варіант зі зйобуванням. Ти систематично відкладаєш його, немов пропозиції про оновлення системи телефону. Так легше, тому що телефон оновлюється дуже довго, а ше й так ліньки насправді.
Але телефону не стає краще в такому випадку — він глючить, зависає, його доведеться постійно перезавантажувати, аж допоки ти його нарешті не оновиш.
Так само тобі доведеться з'їбатися з дому.
У тебе є об'єктивні причини не поспішати. Наразі твоя зарплата ледь-ледь становить половину суми оренди квартири, а ще треба платити за комуналку та за щось їсти.
Ти точно не найдурніша людина в цьому Всесвіті, тому як тільки твої емоції утихають, а казанок починає варити — ти усвідомлюєш, що не потягнеш.
Йобані гроші, чому вас не можна нарвати з куща????!!!!
І ти знову обираєш варіант "терпіти дискомфортний комфорт".
Дискомфортний комфорт — таким поняттям я вирішила називати свій дім. Ну як дім — місце тимчасового проживання.
Але цей термін можна використовувати щодо різних штук, які вам дуже багато дискомфорту завдають ( морального, емоційного, фізичного), а втім вам комфортно, бо ви звикли. Хомо сапієнс-сапієнс пристосовується до усього, навіть до токсичного середовища. І у цьому, мабуть, є наша помилка.
Якщо щоразу виконувати одну і ту ж дію — результат не буде відрізнятися.
Чи є це позицією жертви раціонально усвідомлювати, що обравши інший варіант, ти не довго зможеш бути "самостійною", треба іншу роботу чи знімати житло із кимось навпіл. Самотужки тобі поки не під силу..
Тому у розпачі ти вимушена обирати вкотре свій дискомфортний комфорт, але з надією, що тобі вдасться обрати колись інакший.
п.с. надія помирає останньою, надіюсь, що ти не випередиш її та доживеш до моменту, коли ти нарешті зможеш обрати "правильний варіант")
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
💔3😢2
Який це рівень паскудства — зрадити когось?
А який рівень паскудства зрадити себе?
Який це в біса рівень паскудства щоразу себе зраджувати.
Ти настільки безхребетна, що не годна дотримуватися домовленості із самою собою.
Ти систематично себе зраджуєш, а потім страждаєш.
Твій виснажений голодний організм страждає, бо ти щоранку повторюєш собі тих три заповітні слова: " Сьогодні ляжу раніше".
Тим часом уже четверта.
А ти продовжуєш губитися у часі. Але ж плинність часу неосяжна... що таке взагалі той час?
А втім, не знання законів не звільняє тебе від відповідальності, Софіє.
Ти продовжуєш спізнюватися, продовжуєш відкладати все наостанок.
Ти їси як паршиве порося — назви останній день, коли ти тричі повноцінно харчувалася?
Ти перетворила власні пересохлі губи в криваве покусане місиво. Хоча ти дала собі слово ще після завершення найперших стосунків — завжди користуватися бальзамами аби вони не перетворювалися на казна-що.
Тривожність.
Я просто тривожна.
Це виправдання для усіх, для усього, для себе.
Тому можна знову панікувати про стан свого здоров'я: а чи немає у мене раку?
А може я невиліковно хвора???
Як притупити бажання здати купу аналізів?
Тому можна втикати в стіну о четвертій ночі і пускати скупу гірку сльозу, бо ти така вся бідна нещасна, тьху ти.
Жалюгідно.
Все жалюгідно, ти — жалюгідна.
В тебе канікули, а ти весь час кудись летиш спішиш, а втім сидиш на одному місці. Ти не робиш ані чого-небудь корисного. Ти просто існуєш. Які новорічні свята? Ви хочете викликати в мене бажання повішатися на новорічній гірлянді?
Хоча якби ж мене турбували ті свята, лол.
А що ж мене турбує?
Що я тупцюю на одному місці.
Що я не знаю до чого ще в собі докопатися.
Що люди поруч опікуються мною значно більше, аніж я собою. Хоча вкотре когось сварюкаю за пізній сон чи скіпання прийому їжі.
А я не людина чи що? Чому я себе не контролюю?
Бо я заїбала сі себе контролювати. Агресивна мотивація: ААААААА ВСТАВАЙ, РОБИ, ДЄЛОЙ.
а я просто не можу.
Музика не мотивує, в голові купа тривожних думок.
Тривожних, які не доводять до панічки, вони просто тривожать¿
Перманентно тривожать, жалять час від часу.
І шо їм ото приробить?
Чи то собі?
бо знову безпричинно шось стан —давай па-новой, всьо хуйня.
Тяжко
Хоч завтра я зможу відчути себе небайдужою, щасливою, але потім рандомно все одно мене якась паскуда з голови вжалить(((
Може досить уже мазохізму?
Може досі себе жалити, паскудо?
ги-ги, самокритично.
Ну в мене зараз самооцінка така. Хоча я сьогодні неодноразово відчувала себе каралєвой.
А втім, кому потрібна та ментальна стабільність?
Мені, кому ж і ще¿
п.с. а нема п.с. як і нема метальної стабільності.
дякую за витрачений час, якщо його хоч хтось ще на це текстове ниття витрачає
до зустрічі ¿
А який рівень паскудства зрадити себе?
Який це в біса рівень паскудства щоразу себе зраджувати.
Ти настільки безхребетна, що не годна дотримуватися домовленості із самою собою.
Ти систематично себе зраджуєш, а потім страждаєш.
Твій виснажений голодний організм страждає, бо ти щоранку повторюєш собі тих три заповітні слова: " Сьогодні ляжу раніше".
Тим часом уже четверта.
А ти продовжуєш губитися у часі. Але ж плинність часу неосяжна... що таке взагалі той час?
А втім, не знання законів не звільняє тебе від відповідальності, Софіє.
Ти продовжуєш спізнюватися, продовжуєш відкладати все наостанок.
Ти їси як паршиве порося — назви останній день, коли ти тричі повноцінно харчувалася?
Ти перетворила власні пересохлі губи в криваве покусане місиво. Хоча ти дала собі слово ще після завершення найперших стосунків — завжди користуватися бальзамами аби вони не перетворювалися на казна-що.
Тривожність.
Я просто тривожна.
Це виправдання для усіх, для усього, для себе.
Тому можна знову панікувати про стан свого здоров'я: а чи немає у мене раку?
А може я невиліковно хвора???
Як притупити бажання здати купу аналізів?
Тому можна втикати в стіну о четвертій ночі і пускати скупу гірку сльозу, бо ти така вся бідна нещасна, тьху ти.
Жалюгідно.
Все жалюгідно, ти — жалюгідна.
В тебе канікули, а ти весь час кудись летиш спішиш, а втім сидиш на одному місці. Ти не робиш ані чого-небудь корисного. Ти просто існуєш. Які новорічні свята? Ви хочете викликати в мене бажання повішатися на новорічній гірлянді?
Хоча якби ж мене турбували ті свята, лол.
А що ж мене турбує?
Що я тупцюю на одному місці.
Що я не знаю до чого ще в собі докопатися.
Що люди поруч опікуються мною значно більше, аніж я собою. Хоча вкотре когось сварюкаю за пізній сон чи скіпання прийому їжі.
А я не людина чи що? Чому я себе не контролюю?
Бо я заїбала сі себе контролювати. Агресивна мотивація: ААААААА ВСТАВАЙ, РОБИ, ДЄЛОЙ.
а я просто не можу.
Музика не мотивує, в голові купа тривожних думок.
Тривожних, які не доводять до панічки, вони просто тривожать¿
Перманентно тривожать, жалять час від часу.
І шо їм ото приробить?
Чи то собі?
бо знову безпричинно шось стан —давай па-новой, всьо хуйня.
Тяжко
Хоч завтра я зможу відчути себе небайдужою, щасливою, але потім рандомно все одно мене якась паскуда з голови вжалить(((
Може досить уже мазохізму?
Може досі себе жалити, паскудо?
ги-ги, самокритично.
Ну в мене зараз самооцінка така. Хоча я сьогодні неодноразово відчувала себе каралєвой.
А втім, кому потрібна та ментальна стабільність?
Мені, кому ж і ще¿
п.с. а нема п.с. як і нема метальної стабільності.
дякую за витрачений час, якщо його хоч хтось ще на це текстове ниття витрачає
до зустрічі ¿
💔4
Чому ти не робиш цього?
Чому ти не маєш бажання здати мільярд аналізів на все на світі?
Чому ти раптово не починаєш ловити тривожку через те, що — а раптом ти хвора на щось?
Чому ти не тривожишся після тих ж аналізів чи оглядів через причину "може мене під час цього заразили чимось?"
Гадаю, що тобі просто байдуже на своєму здоров'я. Ось я то за своє здоров'я переймаюсь на відміну від тебе.
Іпохондрія?
Та, ні, тю. Я просто піклуюсь про своє здоров'я.
Ну можливо трошки часом хвилююсь за своє здоров'я, але не думаю, що варто це нарікати таким страшним словом як "іпохондрія".
Я пам'ятаю як чула багато про важливість стерильних шприців при ін'єкціях чи аналізах. Я ще в середній школі щоразу докопувалася до медсестер чи стерильні у них голки.
Пам'ятаю як мені часом не вірили вдома батьки, коли мене щось боліло. Я починала сама сумніватися в тому чи воно мене болить.
Пам'ятаю як у мене в крові знайшли якусь дивну штуку чисто випадково і залякували жахливими наслідками.
Пам'ятаю як я усю ніч не могла заснути від болі збоку живота, а на ранок узд не показував ніяких проблем.
Пам'ятаю як у мене знайшли жорстке запалення і я здала купу аналізів, тривожучись чи все зі мною в порядку.
А потім в мене погіршилися із цим всім проблеми і я кілька місяців була твердо переконана, що у мене є конкретний діагноз і на узд лікарі дурні і цього не бачать.
Це жахливо.
Це жахливо бути не об'єктивною та хвилюватися за те над чим ти контролю не маєш...
Це жахливо шукати причину в собі та здоров'ї свого організму, коли в твоєму житті все добре та спокійно.
Це жахливо лізти до інтернету і накручувати себе. Але зараз я здебільшого боюсь лізти до інтернету і накручую себе просто так.
Я просто тривожна.
Занадто тривожна.
І в хороших умовах моя тривожність проростає.
Вона проростає, бо всередині жевріє глибинне переконання — я не окей, зі мною щось не так, у мене не може бути все добре.
А втім, я справді не ок, бо занадто опікуюсь своїм здоров'ям.
Іпохондрія?
Ні, навряд.
Хоча......
Я почитаю про неї в інтернеті — можливо, побачу там більш нереальний діагноз і буду заганятися саме через нього)
п.с.
не думала, що почну цей рік із нотатки про іпохондрію, одначе це чудово описує мій довготривалий стан
дякую за увагу
до зустрічі¿
Чому ти не маєш бажання здати мільярд аналізів на все на світі?
Чому ти раптово не починаєш ловити тривожку через те, що — а раптом ти хвора на щось?
Чому ти не тривожишся після тих ж аналізів чи оглядів через причину "може мене під час цього заразили чимось?"
Гадаю, що тобі просто байдуже на своєму здоров'я. Ось я то за своє здоров'я переймаюсь на відміну від тебе.
Іпохондрія?
Та, ні, тю. Я просто піклуюсь про своє здоров'я.
Ну можливо трошки часом хвилююсь за своє здоров'я, але не думаю, що варто це нарікати таким страшним словом як "іпохондрія".
Я пам'ятаю як чула багато про важливість стерильних шприців при ін'єкціях чи аналізах. Я ще в середній школі щоразу докопувалася до медсестер чи стерильні у них голки.
Пам'ятаю як мені часом не вірили вдома батьки, коли мене щось боліло. Я починала сама сумніватися в тому чи воно мене болить.
Пам'ятаю як у мене в крові знайшли якусь дивну штуку чисто випадково і залякували жахливими наслідками.
Пам'ятаю як я усю ніч не могла заснути від болі збоку живота, а на ранок узд не показував ніяких проблем.
Пам'ятаю як у мене знайшли жорстке запалення і я здала купу аналізів, тривожучись чи все зі мною в порядку.
А потім в мене погіршилися із цим всім проблеми і я кілька місяців була твердо переконана, що у мене є конкретний діагноз і на узд лікарі дурні і цього не бачать.
Це жахливо.
Це жахливо бути не об'єктивною та хвилюватися за те над чим ти контролю не маєш...
Це жахливо шукати причину в собі та здоров'ї свого організму, коли в твоєму житті все добре та спокійно.
Це жахливо лізти до інтернету і накручувати себе. Але зараз я здебільшого боюсь лізти до інтернету і накручую себе просто так.
Я просто тривожна.
Занадто тривожна.
І в хороших умовах моя тривожність проростає.
Вона проростає, бо всередині жевріє глибинне переконання — я не окей, зі мною щось не так, у мене не може бути все добре.
А втім, я справді не ок, бо занадто опікуюсь своїм здоров'ям.
Іпохондрія?
Ні, навряд.
Хоча......
Я почитаю про неї в інтернеті — можливо, побачу там більш нереальний діагноз і буду заганятися саме через нього)
п.с.
не думала, що почну цей рік із нотатки про іпохондрію, одначе це чудово описує мій довготривалий стан
дякую за увагу
до зустрічі¿
❤4
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Псссс, тривожники, а ви теж боїтесь жахастиків?
Надивившись перед сном страшні історії дзюндзі іто — у голові почали прокручуватися картинки з аніме.
Я часто люблю тривожитися і параноїти, уявляючи , що я не одна в кімнаті або ж малюючи в своїй хворобливій уяві щось, що мене жахає чи побачене, яке мене жахнуло.
В один із моментів виникла думка: та чому ж ти курва, бобер, дзенькую барже, я пердолю боїшся тих вигадок?
І раптово, неочікувано, негадано-неждано з'явилася відповідь: бо ти боїшся бути на місці тих нещасних, з якими це трапилося.
З людьми в аніме/фільмах/серіалах/книгах або ж з потенційною собою.
А тут і можна підловити тривогу, яка така: здрасті, а можна я провезу контрабандою Соні страх "кошмарного, сповненого болю майбутнього" під виглядом "ааа страшна бабайка зараз підійде тебе і вкусить за жопу"???
А чому нізя((
Я боюсь, що щось кріпове станеться зі мною. Я адаптувалася ставити себе на місце людей, тварин, вигаданих персонажів — на жаль, це приносить побічний ефект у вигляді тривоги " а раптом у мене теж буде так ?"
До речі, це може бути одна із передумов іпохондрії. А також савєцкій наратив"а раптом це саме з тобою станеться?"
Ви могли це чути у фразах:
" От дивись як дядя пєтя спився, в нього взагалі так вся сім'я спилася."
" От Свєтка принесла в подолі в шістнадцять, дивись шоб ти потім так не принесла".
" Ой, в Інки моєї аднакурсніци раптово ковід знайшли — ах, згоріли всі легені. Вона взагалі ніяких симптомів не мала, не мала і тут їй стало погано — в лікарні не встигли спохватитися як вона вже згоріла"
" От Ростік баби Нюри із сусіднього під'їзду не здав екзамени і не вступив. Тепер то дома сидить, то вулицею десь ошивається. Так і може як дядя пєтя закінчити, ше й якусь зараз Свєтку обрюхатить і всією сім'єю зіп'ються чи ковід хапнуть".
Коротше, це все вигадки — страшилки ваші. Я знайшла логічне пояснення тривогам і йду спати.
Навіть не в гарячому поті, задихаючись від духоти зимової ковдри!
Зараз ще ніжку висону із-під ковдри, бо я знаю — нічого страшного там нема!
пс. щось за ніжку я погарячкувала, заберу назад під ковдру, а то мало лі...
всяке на світі буває, недаремно у різних частинах світу можна зустріти майже однаковий образ вампірів — і чомусь вони у всіх п'ють людську кров, а не молоко.
хоча так і всього боятися — можна як дядя пєтя закінчити ;)
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Псссс, тривожники, а ви теж боїтесь жахастиків?
Надивившись перед сном страшні історії дзюндзі іто — у голові почали прокручуватися картинки з аніме.
Я часто люблю тривожитися і параноїти, уявляючи , що я не одна в кімнаті або ж малюючи в своїй хворобливій уяві щось, що мене жахає чи побачене, яке мене жахнуло.
В один із моментів виникла думка: та чому ж ти курва, бобер, дзенькую барже, я пердолю боїшся тих вигадок?
І раптово, неочікувано, негадано-неждано з'явилася відповідь: бо ти боїшся бути на місці тих нещасних, з якими це трапилося.
З людьми в аніме/фільмах/серіалах/книгах або ж з потенційною собою.
А тут і можна підловити тривогу, яка така: здрасті, а можна я провезу контрабандою Соні страх "кошмарного, сповненого болю майбутнього" під виглядом "ааа страшна бабайка зараз підійде тебе і вкусить за жопу"???
А чому нізя((
Я боюсь, що щось кріпове станеться зі мною. Я адаптувалася ставити себе на місце людей, тварин, вигаданих персонажів — на жаль, це приносить побічний ефект у вигляді тривоги " а раптом у мене теж буде так ?"
До речі, це може бути одна із передумов іпохондрії. А також савєцкій наратив"а раптом це саме з тобою станеться?"
Ви могли це чути у фразах:
" От дивись як дядя пєтя спився, в нього взагалі так вся сім'я спилася."
" От Свєтка принесла в подолі в шістнадцять, дивись шоб ти потім так не принесла".
" Ой, в Інки моєї аднакурсніци раптово ковід знайшли — ах, згоріли всі легені. Вона взагалі ніяких симптомів не мала, не мала і тут їй стало погано — в лікарні не встигли спохватитися як вона вже згоріла"
" От Ростік баби Нюри із сусіднього під'їзду не здав екзамени і не вступив. Тепер то дома сидить, то вулицею десь ошивається. Так і може як дядя пєтя закінчити, ше й якусь зараз Свєтку обрюхатить і всією сім'єю зіп'ються чи ковід хапнуть".
Коротше, це все вигадки — страшилки ваші. Я знайшла логічне пояснення тривогам і йду спати.
Навіть не в гарячому поті, задихаючись від духоти зимової ковдри!
Зараз ще ніжку висону із-під ковдри, бо я знаю — нічого страшного там нема!
пс. щось за ніжку я погарячкувала, заберу назад під ковдру, а то мало лі...
всяке на світі буває, недаремно у різних частинах світу можна зустріти майже однаковий образ вампірів — і чомусь вони у всіх п'ють людську кров, а не молоко.
хоча так і всього боятися — можна як дядя пєтя закінчити ;)
дякую за витрачений час!
до зустрічі ¿
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
❤2👏1
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
В моєму житті все склалося саме таким чином аби я написала якийсь жахастик.
Із дитинства я із очманінням та цікавістю дивилася "слідство ведуть екстрасенси" та "містичні історії", у середній школі на уроках фізкультури я розповідала власні страшилки від яких у згрупуваних навколо мене однокласників волосся ставало дибки — все далі дорослішаючи я цікавилася усіма страхітливими легендами, історіями на ютубі про маньяків, а також людськими страхами, зокрема й власними.
Саме так, я й сама страждала через свою цікавість до містичного чи кривавого, будь-то татові розмови про колишню роботу міліціонера чи все ж пошук інформації про страшне чудо-юдо, назву якого я десь почула.
Яким чином я страждала?
У крайній нотатці я розписувала про свою хворобливу фантазію та тривожність — мені буває складно заснути в темряві.
Так, в умовах війни останнє, що має лякати тебе вночі це якісь вигадки — війна ось, що є найстрашнішим.
А втім, я всього лише не об'єктивна емоційно-нестабільна травмована дівчина. Якщо тривоги вночі немає — моя тривожність знайде через що потривожитися, повірте на слово.
Химерні високі тінясті фігури, зіткані із темних обрисів моєї кімнати, небіжчики, котрі знову пізнали маленький ковток життя та здійнялися із занедбаної могили на своїх гнилих рештках ніг, а також жахливі слизькі тварюки, що жадають людського серця. Я сама подекуди боялася спати після своїх страшилок на тих уроках фізкультури.
Мій основний стоп-сигнал — не пиши щось страшне, бо сама ж потім боятимешся.
Але можливо цей відтермінований момент настав?
Можливо, відсутність фантазії чи її страх — може відступити назад та дати дорогу мені нарешті написати щось незвичайне та моторошне?
( так-так я закинула писати про зомбі-апокаліпсис через кільканадцять причин, а ще своєї черги на шанс бути дописаними чекають кілька книг моєї ранньої юності, але що як я можу зараз написати те, на що я багато наважувалася?)
Питання: звідки цей незвіданний прилив мотивації?
Ось ця заворожуюча пані на фото до цієї нотатки цьому відповідь!
Ми зустрілися із нею похмурим вечором, ще й у зливу. Я судомно шукала в "Аврорі" вишивку чи картину по номерах, адже мої нав'язливі думки вкотре брали мене під своє колюче крило, а залишки здорового глузду давали шанс ще трошки довше при ньому ж залишитися.
Слід було знайти монотонне й цікаве водночас заняття, тому я налаштована була ну просто навдивовижу серйозно.
Пані вирізнялася просто несказанно на фоні дитячих та дивних картин по номерах. Вона була єдиною і я справді здивувалася, зустрівши її в "Аврорі" серед того мотлоху.
Наступного дня я обходила інші місцини із подібним товаром, але та пані вигравала по ціні та по своїй унікальності, тому я повернулася по неї.
Я одразу ж почала малювати та відволікатися від усього негативу, час летів, немовби скажений — 6 годин безперервного розмальовування.
Я дивилася на неї і щось мене в ній приваблювало аж до якогось містицизму.
В інтернеті про автора та тим паче про конкретну картину мало якоїсь конкретної детальної інформації, відомо, що мистикиня надихалася Клімтом.
Сьогодні я знову малювала і раптом мене осяйнула ідея. Здавалося, вона зароджувалася тоді, коли ще я побачила цю пані.
Ні.
Ця ідея завжди жила в мені, в моєму розумі, текла моїми венами, залишалася на кінчиках моїх пальців і шукала можливості виплиснутися на папір.
Ця ідея це частина мене: мої бажання, страждання, спокута, біль, жадоба, розпач, божевілля, натхнення.
Натхнення.
Ця пані є втіленням натхнення визначного художника. А також посередником до мого натхнення.
Вона пустила невидимі павутинки між мною та чимось, що було давно закладеним в мені.
Виходить, що я надихнулася уже творінням, яке теж з'явилося через натхнення.
Сама ця думка змушує мої мізки вибухнути, а серце пришвидшити своє биття.
Низка ідей, які пронизили мій мозок, немов виставлені в ряд доміно змушує відчувати себе живою та надає якогось сенсу існувати далі.
Навіть якщо ця ідея так і нереалізується по-людськи як і все решту..
відчувати себе живою завдяки мистецтву це неперевершено.
В моєму житті все склалося саме таким чином аби я написала якийсь жахастик.
Із дитинства я із очманінням та цікавістю дивилася "слідство ведуть екстрасенси" та "містичні історії", у середній школі на уроках фізкультури я розповідала власні страшилки від яких у згрупуваних навколо мене однокласників волосся ставало дибки — все далі дорослішаючи я цікавилася усіма страхітливими легендами, історіями на ютубі про маньяків, а також людськими страхами, зокрема й власними.
Саме так, я й сама страждала через свою цікавість до містичного чи кривавого, будь-то татові розмови про колишню роботу міліціонера чи все ж пошук інформації про страшне чудо-юдо, назву якого я десь почула.
Яким чином я страждала?
У крайній нотатці я розписувала про свою хворобливу фантазію та тривожність — мені буває складно заснути в темряві.
Так, в умовах війни останнє, що має лякати тебе вночі це якісь вигадки — війна ось, що є найстрашнішим.
А втім, я всього лише не об'єктивна емоційно-нестабільна травмована дівчина. Якщо тривоги вночі немає — моя тривожність знайде через що потривожитися, повірте на слово.
Химерні високі тінясті фігури, зіткані із темних обрисів моєї кімнати, небіжчики, котрі знову пізнали маленький ковток життя та здійнялися із занедбаної могили на своїх гнилих рештках ніг, а також жахливі слизькі тварюки, що жадають людського серця. Я сама подекуди боялася спати після своїх страшилок на тих уроках фізкультури.
Мій основний стоп-сигнал — не пиши щось страшне, бо сама ж потім боятимешся.
Але можливо цей відтермінований момент настав?
Можливо, відсутність фантазії чи її страх — може відступити назад та дати дорогу мені нарешті написати щось незвичайне та моторошне?
( так-так я закинула писати про зомбі-апокаліпсис через кільканадцять причин, а ще своєї черги на шанс бути дописаними чекають кілька книг моєї ранньої юності, але що як я можу зараз написати те, на що я багато наважувалася?)
Питання: звідки цей незвіданний прилив мотивації?
Ось ця заворожуюча пані на фото до цієї нотатки цьому відповідь!
Ми зустрілися із нею похмурим вечором, ще й у зливу. Я судомно шукала в "Аврорі" вишивку чи картину по номерах, адже мої нав'язливі думки вкотре брали мене під своє колюче крило, а залишки здорового глузду давали шанс ще трошки довше при ньому ж залишитися.
Слід було знайти монотонне й цікаве водночас заняття, тому я налаштована була ну просто навдивовижу серйозно.
Пані вирізнялася просто несказанно на фоні дитячих та дивних картин по номерах. Вона була єдиною і я справді здивувалася, зустрівши її в "Аврорі" серед того мотлоху.
Наступного дня я обходила інші місцини із подібним товаром, але та пані вигравала по ціні та по своїй унікальності, тому я повернулася по неї.
Я одразу ж почала малювати та відволікатися від усього негативу, час летів, немовби скажений — 6 годин безперервного розмальовування.
Я дивилася на неї і щось мене в ній приваблювало аж до якогось містицизму.
В інтернеті про автора та тим паче про конкретну картину мало якоїсь конкретної детальної інформації, відомо, що мистикиня надихалася Клімтом.
Сьогодні я знову малювала і раптом мене осяйнула ідея. Здавалося, вона зароджувалася тоді, коли ще я побачила цю пані.
Ні.
Ця ідея завжди жила в мені, в моєму розумі, текла моїми венами, залишалася на кінчиках моїх пальців і шукала можливості виплиснутися на папір.
Ця ідея це частина мене: мої бажання, страждання, спокута, біль, жадоба, розпач, божевілля, натхнення.
Натхнення.
Ця пані є втіленням натхнення визначного художника. А також посередником до мого натхнення.
Вона пустила невидимі павутинки між мною та чимось, що було давно закладеним в мені.
Виходить, що я надихнулася уже творінням, яке теж з'явилося через натхнення.
Сама ця думка змушує мої мізки вибухнути, а серце пришвидшити своє биття.
Низка ідей, які пронизили мій мозок, немов виставлені в ряд доміно змушує відчувати себе живою та надає якогось сенсу існувати далі.
Навіть якщо ця ідея так і нереалізується по-людськи як і все решту..
відчувати себе живою завдяки мистецтву це неперевершено.
❤3👍1