Дуже раджу підписатися — @MovieDigest

Це український канал про кіно з характером: не звалище трейлерів і «що вийшло на Netflix», а добірки й контекст. Там збирають жанри крізь десятиліття, підказують, що варте уваги, і роблять це зі смаком — «мистецтво кіно і трохи попкорну». Якщо хочеш не просто дивитися щось увечері, а трохи краще орієнтуватися в кіно — саме сюди.

🏴 Чорна рада. Хроніка 1663 року | Пантелеймон Куліш

Куліш спирався на «Літопис Самовидця», літопис Граб’янки, архівні документи й фольклор, але будував роман за вальтерскоттівською моделлю: реальна подія + вигадані герої + любовна лінія + морально-політична теза.

Куліш 1857 року видав два різні тексти майже одночасно: українською окремою книжкою («Чорна рада. Хроніка 1663 року») і російською в журналі «Русская беседа» та окремим томом. Сам він називав український текст оригіналом, російський — вільним перекладом, і прямо писав: у перекладі є місця, яких немає в оригіналі, і навпаки; «по тону і духу це два різні твори».

Після смерті Богдана Хмельницького Гетьманщина розвалюється. Лівобережжя й Правобережжя розходяться, старшина б’ється за булаву, Москва вже втручається. Кульмінація — Ніжинська рада 27–28 червня 1663 року, яку назвали «чорною», бо в ній уперше масово голосувала «чернь» — рядові козаки, запорожці, голота, а не лише полковники.

Сьогодні «Чорну раду» читають не як шкільний «патріотичний твір про козаків», а як текст про те, як держава гине зсередини.

Актуальні акценти:

Популізм і «чернь». Брюховецький обіцяє рівність («нема вже ні моє, ні твоє — усе обще») і отримує владу коштом старшини. Потім віддає більше прав Москві. Паралелі з маніпуляцією масами й «соціальним реваншем» сучасні коментатори проводять прямо.

Внутрішній розкол небезпечніший за зовнішнього ворога. Куліш не ідеалізує ні Січ, ні старшину. Запорозька воля в нього жива й красива, але вибухова; старшинська «культура» — єдина опора порядку, але жадібна. Без єдності обидві сторони програють.

Якість влади. Роман наполягає: у кризу потрібні досвідчені, а не найголосніші.

Москва як постійний гравець. Не абстрактне «зло», а конкретна технологія: підтримати слабшого претендента, розіграти соціальний конфлікт, узаконити результат радою, потім забрати автономію статтями.

Шевченко роман хвалив («Добре, дуже добре ти зробив»), Франко назвав його найкращим твором історичної прози в українській літературі, твір входить до сотні найкращих за версією PEN. Текстологи нагадують: популярні видання часто йдуть за львівським друком 1890 року, а не за першодруком 1857-го, і в них є спотворення. Критичне видання все ще готується.

@paliturka / Підтримати

🇮🇱 Книга, яка сколихнула Ізраїль і змінила уявлення про історію країни останніх років

Нова книга журналістів Шломі Ельдара і Рут Юваль «Заручники: 843 дні забуття» стверджує: приблизно за десять днів до 7 жовтня 2023 року президент ОАЕ Мухаммед бін Заїд особисто попередив Біньяміна Нетаньяху, що Ях’я Сінвар готує велику операцію проти Ізраїлю. Прем’єр, за версією авторів, не передав цю інформацію керівникам ШАБАКу, «Моссаду» і Генштабу.

Попередження виникло на тлі таємних опосередкованих переговорів Ізраїлю і ХАМАС влітку 2023 року. Сторони майже дійшли згоди щодо обміну полоненими, але на початку вересня Сінвар обірвав контакти і через посередника з ФАТХ передав: якщо Ізраїль не просунеться вперед, його чекає «величезна несподіванка» і «зільзаль» — землетрус. Пізніше він загострив формулювання: «мати всіх несподіванок», «жахлива, надзвичайна операція».

15 вересня сигнал дійшов до голови ШАБАКу Ронена Бара. Той повідомив Нетаньяху і запропонував або вдарити по керівництву ХАМАС, або різко посилити оборону перед святами. Рішень не ухвалили: силові структури не зрозуміли масштабу загрози і, як і раніше, очікували удару радше на Західному березі.
Побачивши, що Ізраїль майже не реагує, бін Заїд сам зателефонував Нетаньяху — захищена лінія, близько 45 хвилин.

За словами трьох високопоставлених іноземних джерел, він прямо сказав: Сінвар готує велику операцію, яка може призвести до кровопролиття, дестабілізувати регіон і підірвати Авраамові угоди. Нетаньяху відповів спокійно: Ізраїль готовий, головна небезпека — Західний берег. Після цього, стверджує розслідування, він не сказав про цей дзвінок ні Бару, ні Давіду Барнеа, ні Герці Галеві.

Приблизно тоді ж схоже попередження прем’єрові передав голова єгипетської розвідки Аббас Камель. 1 жовтня, за шість днів до атаки, Бар знову запропонував ударити по Сінвару. Нетаньяху відповів у дусі «підготуйте плани» і наказав «поки що не загострювати ситуацію». Про дзвінки з Абу-Дабі і Каїра на нараді, за книгою, не згадували.

Високопосадовець ШАБАКу сказав авторам: якби вони про це знали, то склали б два і два і інакше оцінили б увесь вересень 2023 року.

🇺🇦 Україні також потрібне подібне розслідування, яке з’ясує чимало незрозумілих моментів нашої історії за останні п’ять років. Особливо питання, чому повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року виявилося раптовим, хоча про нього попереджало чимало людей. Чому російські війська за перші чотири дні війни на південному сході захопили територію, більшу за Швейцарію, з населенням близько 1,5 млн.

@paliturka / Підтримати

🇻🇦Найважливіші книги людства, заборонені Ватиканом

Це не офіційний рейтинг Ватикану, а добірка найвідоміших і найвпливовіших книжок, які справді були внесені до Index Librorum Prohibitorum. Індекс існував від XVI століття до 1966 року. Після його скасування ці твори знову можна читати без церковної кари.

У тому самому каталозі були й наукові імена, без яких немислима історія Нового часу: Миколай Коперник, Джордано Бруно і Галілео Галілей. Ми вилучили їх із цієї десятки, щоб звільнити місце для філософії та літератури, однак з Індексу їх не прибирали. Прикметно, що Ватикан не заборонив праць Чарльза Дарвіна, зате заборонив трактат його діда Еразма Дарвіна Zoonomia (1817). У ньому Еразм Дарвін твердив, що всі теплокровні тварини могли походити від «однієї живої нитки».

Точної цифри, скільки книжок Ватикан заборонив за всю історію, немає. Різні джерела називають від 4000 до 6000 назв.

1. Нікколо Макіавеллі — «Державець»
Політика без християнської моралі. Одна з перших книжок у римському списку.

2. Джованні Боккаччо — «Декамерон»
Через «непристойність» і насмішки з духовенства.

3. Данте Аліґ’єрі — «Про монархію»
Трактат про незалежність світської влади від папи. «Божественну комедію» при цьому не забороняли.

4. Вольтер — «Кандид» і десятки інших творів
Сатира на церкву, релігію і «найкращий зі світів». В Індексі у Вольтера було дуже багато окремих праць.

5. Іммануїл Кант — «Критика чистого розуму»
За філософію, що обмежувала богословське знання й утверджувала автономію розуму.

6. Ґюстав Флобер — «Пані Боварі»
Скандал через тему подружньої зради. До списку внесли 1864 року.

7. Віктор Гюґо — «Знедолені» і «Собор Паризької Богоматері»
Церква вважала романи надто чуттєвими і критичними щодо суспільства та духовенства. «Знедолені» залишалися в Індексі десятиліттями.

8. Жан-Поль Сартр — усі твори
1948 року Ватикан заборонив opera omnia (всі роботи): екзистенціалізм без Бога, свободу без благодаті, атеїзм. Під заборону потрапили «Буття і ніщо», «Нудота» та п’єси.

9. Сімона де Бовуар — «Друга стать» і «Мандарини»
1956 року Ватикан вніс обидва тексти до Індексу. «Другу стать» засудили за екзистенціалізм, критику шлюбу, тему контрацепції та жіночої сексуальності. Це одне з найпізніших гучних внесень літературно-філософських творів до списку.

10. Нікос Казандзакіс — «Остання спокуса Христа»
Одна з останніх великих рішень Індексу (середина 1950-х). Церква вбачала в романі викривлення образу Христа.

@paliturka / Підтримати

🇺🇸 Від 25% до 41% американців вірять у різні теорії змови довкола 9/11. Хто ці люди і чому їх не переконати?

Книжка Джонатана Кея Серед правдолюбів: мандрівка американським підпіллям теорій змови, що розростається (2011). Кей два роки ходив на конференції, сидів на форумах, їздив до людей додому й розмовляв із ключовими постатями руху «Правда про 11 вересня». Завдання — зрозуміти, хто ці люди, як влаштоване їхнє середовище і чому після 11 вересня конспірологія стала масовою.

Кей — канадський журналіст, за першою освітою податковий юрист. Пише сухо, з іронією, без істерики. Він прямо застерігає: справжні змови в історії трапляються. Його цікавить інший тип мислення — коли будь-яке спростування лише «доводить», що змова ще ширша.

Головна теза: 11 вересня завдало удару по спільному відчуттю реальності. До того американці могли сперечатися про політику, але загалом жили в одному світі фактів. Після — частина суспільства пішла в паралельний всесвіт, де ЗМІ, комісії та інженери — частина прикриття. Інтернет це закріпив.

Кей веде американську конспірологію від антимасонства й Товариства Джона Берча через «Протоколи сіонських мудреців». «Протоколи» для нього не просто антисемітська підробка, а шаблон: одна всесильна кліка, безмежне зло, вона вже при владі, нею рухає жадібність, вона гіперкомпетентна. У сучасних теоріях кліка змінює ім’я — неоконсерватори, глобалісти, ЦРУ, Моссад, «глибинна держава» — структура та сама.

Три американські корені, за Кеєм: апокаліптична релігійність, недовіра до великої держави й шок від нових технологій.

Кей ділить активістів на диваків-одержимих і паліїв. Перші шукають місію і сенс (часто після кризи середнього віку, часто технічні фахівці, учителі, журналісти-розслідувачі). Другі молодші й використовують конспірологію як радикальну політику. Фігурує десяток соціологічних типів: невдалий історик, розгадувач головоломок, травмований уцілілий, університетський революціонер, космічний мандрівник, егоманьяк тощо.

Важливий висновок Кея: єдиний стійкий предиктор віри в одну теорію змови — віра в інші.

Що Кей думає про «суперечку з правдолюбами»?
Коротко: майже даремно. Логіка влаштована так, що будь-який контрдоказ («НІСТ порахував», «свідки бачили літак», «комісія написала») стає доказом ще більшого прикриття. Кей порівнює це з релігією: маніхейська картина світу, пояснення зла, відчуття обраності («ми бачимо те, чого сліпі не бачать»), обіцянка, що правда колись переможе.

Звідси його практичний висновок: сперечатися фактами з переконаною людиною майже безглуздо; важливіше вчити розпізнавати форму конспірологічного наративу до того, як він «заразить».

@paliturka / Підтримати

Топ-5 книг, які навмисно замовчували

🇮🇪 1. Джеймс Джойс — «Улісс» (1922)

Ірландський роман, надрукований у Парижі. У США розділи з журналу The Little Review визнали непристойними ще до виходу книги; пошта і митниця палили примірники. У Британії ввезення заборонили 1923 року, офіційна заборона трималася до 1936-го. Суддя, який забороняв книгу в Англії, зізнався, що прочитав лише останні сторінки. Легально в США роман вийшов після рішення судді Вулсі 1933 року: книга непристойна не тому, що в ній є секс, а якщо вона загалом збуджує пожадливість. До того шедевр модернізму існував як контрабанда.

🇬🇧 2. Д. Г. Лоуренс — «Коханець леді Чаттерлі» (1928)

Повний текст у Британії не можна було видати 32 роки. Penguin ризикнув 1960-го — і отримав процес за законом про непристойні публікації. Прокурор запитав присяжних, чи готові вони «дозволити своїм дружинам і слугам» читати цю книгу. Penguin виграв. Наклад потім розійшовся мільйонами. Класичний випадок: не «не помітили», а свідомо тримали за дверима як порнографію, хоча йшлося про роман про клас, тіло і повоєнну Англію.

🇺🇸 3. Девід Вайз і Томас Росс — «Невидимий уряд» (1964)

Перша серйозна журналістська книга про ЦРУ для широкої публіки: невидима частина американської влади, таємні операції, брак контролю. Автори не працювали в розвідці, цензурі агентства не підлягали. ЦРУ все одно вкрало гранки, склало список «порушень», умовляло Random House зняти книгу і розглядало план скупити весь наклад. Видавець Беннетт Серф відповів: продамо вам перший тираж — і одразу замовимо другий, третій і четвертий. Агентство відступило. Книга стала бестселером і зламала попереднє газетне мовчання: до неї звичайний читач майже не знав, чим ЦРУ займається за кордоном.

🇫🇷 4. Маркіз де Сад — «120 днів Содому» / «Жюстіна» (кінець XVIII ст.)

Писав у Бастилії на вузькому сувої. Рукопис «120 днів» вважали втраченим після штурму в’язниці, потім він десятиліттями жив у підпіллі. Легально Сада у Франції майже не існувало до середини XX століття: тексти тримали в «Пеклі» Національної бібліотеки, друкували анонімно й за кордоном. У 1954–1958 роках видавець Жан-Жак Повер пішов під суд за повне зібрання. Книги наказали знищити, Повера оштрафували. Лише з 1960-х Сад поволі вийшов із катакомб — аж до «Плеяди». Це найдовше французьке замовчування: півтора століття текст існував як кримінальний предмет, а не як література.

🇬🇧 5. Джордж Орвелл — «Колгосп тварин» (1945) і його ненадрукована передмова

Саму книгу відмовили чотири видавці. Один спочатку погодився, потім сходив до Міністерства інформації — і відступив: критикувати Сталіна, поки СРСР союзник, «несвоєчасно». Орвелл написав передмову «Свобода друку». Там головне не про СРСР, а про Англію:
«Зловісний факт літературної цензури в Англії полягає в тому, що вона здебільшого добровільна… Незручні факти тримають у темряві без жодної офіційної заборони — бо існує мовчазна угода, що “не варто” про це згадувати».
Передмова до першого видання не увійшла. Її знайшли й опублікували лише 1972 року. Тобто текст про змову мовчання сам на 27 років потрапив у цю змову.

@paliturka / Підтримати

🇺🇦 Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці | Ярослав Трофімов

Перші розділи книги — не про героїзм, а про колективний самообман. У середині лютого 2022, за десять днів до удару, більшість у Києві залишалися «дивно безтурботними». Це не метафора Трофімова-патріота. Він описує загальний клімат: вулиці, кабінети, західні столиці, редакції.

Коли 24 лютого крізь вікна долинуло глухе «бухання», з’ясувалося, що безтурботність була не спокоєм сильних, а відмовою дивитися на найтяжчий сценарій. Книга починається з порожнього Hyatt напередодні вторгнення — майже всі вже виїхали — і з питання українського радника з безпеки: «Ви не знаєте, як люди себе поведуть». Держава втрималася. Але ціну питання поставили запізно.

Серед помилок, яких можна було уникнути, Трофімов називає одну майже господарську і тому особливо злу: під час відходу з Херсона українські сили не знищили Антонівський міст. У рецензіях на книгу цю фразу повторюють як одну з найжорсткіших: «одна з найбільших прорахунків України за всю війну».

Міст через Дніпро — не символ. Це єдина нормальна переправа біля самого Херсона. У лютому 2022-го його не підготували і не підірвали так, щоб закрити росіянам дорогу з лівого берега: хтось говорить про евакуацію своїх і цивільних, хтось — про хаос командування, хтось прямо про здачу.

Потім його рвуть уже росіяни — щоб українці не перейшли слідом. Виходить класична ціна незробленого жесту: спочатку міст допомагає ворогові увійти, потім його знищує ворог, щоб ви не вийшли. Книга фіксує тип рішення: лишити інфраструктуру «про всяк випадок», коли війна давно перестала бути «про всяк випадок».
Поруч із цим — інші південні підриви перших годин, які не спрацювали, Чонгар, швидкий прохід із Криму.

Трофімов складає їх в одну лінію з лютневою безтурботністю. Поки в Києві ще сперечалися, чи буде велика війна, на півдні вже не спрацювали найпростіші речі: міст, міни, наказ, який має спрацьовувати без наради.

«Our Enemies Will Vanish» легко читати як гімн стійкості. Так її й хвалили на Заході. Але якщо читати уважно, це ще й перелік того, чого не зробили, поки був час. Дивний спокій лютого. Влада, яка боялася паніки сильніше, ніж колон. Міст, який залишили цілим і потім отримали назад уже зламаним чужими руками. Гімн обіцяє, що вороги розтануть, як роса. Трофімов показує, що роса сама не тане. Її треба підривати вчасно.

Книга Ярослава Трофімова «Our Enemies Will Vanish» вийшла англійською 2024 року у видавництвах Penguin Press і Michael Joseph. Український переклад анонсовано під назвою «Наші вороги зникнуть»; наклад ще готують.

@paliturka / Підтримати

🇵🇹 Сліпота | Жозе Сарамаґо

«Сліпота» (порт. Ensaio sobre a Cegueira — буквально «Есе про сліпоту») — роман португальця Жозе Сарамаґо 1995 року. За три роки автор отримав Нобелівську премію; цю книгу часто називають однією з причин нагороди.

Дія відбувається в безіменному місті безіменної країни. Раптом люди починають сліпнути — не в темряву, а в суцільне молочно-біле сяйво. Влада саджає перших хворих на карантин у занедбаній психлікарні. Порядок руйнується майже одразу: бруд, голод, насильство, самосуд. Серед групи є одна людина, яка бачить, — дружина офтальмолога. Вона вдає сліпу, щоб лишитися з чоловіком, і стає провідницею маленької «сім’ї» тих, хто вижив.

Імен персонажам не дано. Є «перший сліпий», «злодій», «дівчина в темних окулярах», «хлопчик із косоокістю», «дружина лікаря». Так Сарамаґо робить історію притчею: це може статись будь-де і з будь-ким.

Про що книга насправді

Фізична сліпота — лише оболонка. Сарамаґо показує, як тонко тримається цивілізація і як швидко людина, позбавлена звичних орієнтирів, скочується до інстинкту. Страх, влада над слабкими, сором, жалість і раптова солідарність живуть поряд. Знаменита думка роману: люди осліпли не в момент епідемії — вони вже були сліпими, просто цього не помічали.

У 2004 році вийшло продовження — «Прозріння» (Ensaio sobre a Lucidez): та сама країна, інші «вибори», знову політична притча, знову дружина лікаря. У 2008 році вийшов фільм Фернанду Мейрелліша з Джуліанною Мур. Екранізація сильна візуально, але книга глибша й важча.

@paliturka / Підтримати