The Ukrainians Media
1.23K subscribers
654 photos
6 videos
596 links
Українські історії, що надихають і змінюють. Інтерв'ю, репортажі, подкасти, новини здорової людини
Download Telegram
«Я після побоїв іще був трохи в дурці. Мене весь час боліла голова. Сестра відвезла туди, щоб дали мені якийсь препарат. Його довго не могли дістати, потім замовили. Він дорогий. Але від нього голова менше болить. Коли мене били, то казали: «Так тобі треба, брудний циган».

Артур Локатус з Дрогобича щоденно працює по чотирнадцять годин, розвантажуючи на ринку квіти. У свої 27 він знайшов сили протистояти зневазі, побоям та власним залежностям.

Тепер не боїться нічого — окрім хіба себе самого.

https://theukrainians.org/kvity-vid-artura/
Згідно з «Білою книгою» Міністерства оборони, у Збройних силах України служать і працюють понад 55 000 жінок. Це 22% від загального особового складу. Для порівняння: у Канаді цей показник сягає 15%, в Іспанії — 14%, Німеччині — понад 10%.

Аеророзвідниця, старший стрілець, радіотелефоністка, парамедик, фінансистка - у #InternationalWomensDay розповідаємо більше про українських захисниць, які ламають стереотипи про військових.

https://theukrainians.org/4-5-0/
​#theukrainians_про_канабіс

👥 26 жовтня у Києві відбувся «Конопляний марш свободи» за легалізацію медичного канабісу. На нього вийшло близько двохсот учасників. Організатори акції закликали Верховну Раду ухвалити законопроєкт про легалізацію медичного канабісу. Хоча на сьогодні у парламенті немає подібного законопроєкту. Можливо тому, що у суспільстві досі панують міфи, що трава не лікує. Ба більше, дехто наляканий, що такі ініціативи будуть лише хаотичними, а все українське супспільство згодом масово нагадуватиме Снуп Дога (лише дредів не вистачатиме). Проте це лише міф. І у цьому ви зможете переконатись, якщо прочитаєте репортаж із конопляної плантації у Швейцарії. А переглянути інші міфи можна ось тут.

Пані Уляна Супрун також вважає, що цей законопроєкт потрібен. А що думаєте ви?

Готові допомогти двом мільйонам наших громадян полегшити біль та впоратися з іншими розладами?
​#theukrainians_про_УКФ

1 листопада Український культурний фонд оголосив старт конкурсних програм. Минулого року новостворена інституція підтримала майже триста проєктів на суму 150 мільйонів гривень. Серед них — театральні, видавничі, музичні та кінопроєкти, виставки та фестивалі, які оживили культурне життя України. Цьогорічний план — чотириста тридцять два проєкти на 510 мільйонів. Часто персона, яка очолює впливову державну інституцію, настільки асоціюється з нею, що особистості майже не видно. Тому ми вирішили поспілкуватися з першою виконавчою директоркою УКФ Юлією Федів.

Добре, що існує УКФ, проте ще краще, що існують люди, які створюють круті проєкти і без великих кошторисів. Читайте історію ІТ-спеціаліста, який береже пам’ять про дерев’яні будинки Чернігівщини.

Звісно, можна покрутити пальцем біля скроні, але, як сказав пан Ярослав Грицак: «Спосіб життя східноєвропейського інтелектуала — робити багато того, чого за ідеєю ти не повинен робити.».

А що ви думаєте?
​#theukrainians_про_медицину

«Діагноз»: з’явився трейлер документалки про команду Супрун.
Команда документалістів Babylon’13 протягом трьох років фіксувала роботу колишньої виконувачки обов’язків міністра охорони здоров’я Уляни Супрун.

Уляна Супрун написала: «У перші дні роботи в Міністерстві охорони здоров’я, коли знайомилися з співробітниками та оглядала приміщення, у підвалі ми знайшли скульптуру Гіппократа. Вона була з розбитою рукою та стояла захаращена іншими речами обличчям до стіни. Це стало своєрідним символом того, що систему охорони здоров‘я потрібно повернути обличчям до людей. І ми почали це робити. Згодом Гіппократа відремонтували і поставили на вході до міністерства, де він стоїть і сьогодні. Та розпочали трансформацію системи, яка триває досі».

Проте трансформація відбувається не лише через великі структури, а зокрема завдяки людям. У Кропивницькому розвивають кардіо- та нейрохірургію двоє лікарів з Луганська. До них у місті цього не було.

Окрім цього, якщо ви не довіряєте лікарям і досі не підписали декларації, то читайте історію про лікаря у білій футболці. Можливо, після цього й підпишите.

Нашу медицину мають піднімати не лише лікарі та міністри, а й також пацієнти.
​#theukrainians_про_мейкерство

Нещодавно ми опублікували історію айтішника, який створює гітари, скрипки та баритони зі сміття. І хтось у коментарях запитав, чому ми не вжили слова «столяр»/«майстер музичних інструментів». Можна відповісти, що «мейкер» звучить значно креативніше, але краще повернутись до джерел.

У 2006 році з ініціативи журналу Make: відбувся перший фестиваль Maker Faire у Каліфорнії. Подія зібрала інженерів, науковців та винахідників, яким подобалося навчатись та ділитись своїм досвідом з іншими. З того часу рух мейкерства поширився в інші країни, а фестиваль перетворився на місце зустрічі креативних людей. Згідно зі стандартами Maker Faire — світового руху мейкерів — захід відбувається у форматі «покажи і розкажи», тому цікавить не лише дорослих, а й дітей.

В Україні теж відбуваються фестивалі мейкерства. Давніше ми написали міні-репортаж із фестивалю винахідництва та креативності Lviv Mini Maker Faire, а також брали інтерв‘ю в учасників Kyiv Maker Faire. Ба навіть є фотозвіт з Dnipro Maker Faire.

Але хто ж ці такі мейкери? Детальніше про мейкерів і як у них з‘явились ярмарки в Україні читайте ось тут.

«Спочатку важко пояснити людям, хто такий мейкер. Це ж не лише стартапер, не лише вчитель, не лише підприємець чи майстер. Це все разом.»

А ви б хотіли бути мейкером?
❤1
​#theukrainians_про_холод

Зима близько. Хоч снігу ще нема.

Певне, вас також лякає ця погода, коли тобі приходять нагадування з Facebook, що 19-го листопада випав сніг, у той час, як у Львові досі ходять в кросівках. Ну, можливо, ще не лячно, але, якщо ви захотіли мати активний відпочинок, поїхати в Карпати, тоді що? Звісно, питати за цю чудасію можна в охоронців гірської погоди — метеорологів. Саме від їхньої роботи залежить прогноз погоди у ваших смартфонах. А про те, як вони пильнують вірогідність сходження лавин, можете прочитати у нашому репортажі.

Якщо ж вам так і не терпиться піднятись на якусь вершину і вам не дуже хочеться чекати на прогнози метеорологів, то для натхнення тримайте історію першої українки, яка підкорила Еверест, і увійшла до Національного реєстру рекордів України.

А, можливо, вам просто хочеться пообніматися з пінгвінами?

Про антарктичні будні на станції Вернадського читайте ось тут.

І як сказала одна науковиця, яка потрапила до Антарктиди всупереч усьому:

«Легко любити китів. У дитинстві багато хто мріє про далекі експедиції, та потім ці мрії зникають, ― пояснює Оксана своє захоплення. ― Але є люди, які вчасно «не виросли» з китів, ― я саме з таких.»

Читайте, надихайтеся, збирайте гроші, і бігом шукати снігові місцини, бо не знати, чи той сніг в Україні тепер випаде.
Аби забезпечити двох дітей-школярів, 57-річний переселенець з Донбасу Олександр Фішич важко працює двірником. А ще здає кольоровий метал і склотару. Під час карантину своїм Сашкові та Соні він купив по планшету. Розповідає, хоч і довелося відкладати на «ті книжечки з доступом в інтернет», але «диджиталізація — важлива штука, та й треба було дистанційно вчитися».

***

Наталя Вікторівна поховала чоловіка, меншого сина та середню доньку. У 2017-му вона, попри пропозиції соцпрацівників, стала опікункою для трьох неповнолітніх онуків. Тепер каже, що найважливіше у житті — знати, що ти нікого не зрадив. Ні своїх близьких, ні власну совість.

***

Журналістка Reporters. Ольга Омелянчук і фоторедактор Данило Павлов поїхали на Київщину, аби розповісти історії родин, чиї й без того скрутні ситуації погіршилися через пандемію. А замість цього побачили сім’ї, де вчинками, словами і навіть рухом та поглядом доводять: любов перемагає будь-які обставини.

Дві історії про батьківську вірність читайте у нашому репортажному медіа Reporters. ⟶ bit.ly/2EwfWIn.
У нас cьогодні вийшов сильний текст Ольги Омельянчук. Це історія про 20-річного киянина Максима, який після власної смерті урятував чотирьох людей. Хто дає згоду на трансплантацію органів померлих, що із цим зараз відбувається в Україні і як донорство трактує церква — читайте на Reporters.

https://www.reporters.media/dozvil-na-zhyttya/
Інклюзивний дизайн — необхідна річ для суспільства. Пандуси та безбордюрні переходи уже стали звичними явищами в українських містах. Але інклюзивний дизайн — не лише про фізичні об’єкти. Він також про доступність цифрового простору.

Інклюзивний підхід до створення сайтів та мобільних додатків набуває все більшої популярності. У США та Європі така опція уже стала трендом, в Україні ж поки що вона не дуже поширена. Попри те, є ініціативи, що намагаються пропагувати доступність у цифровому світі. Одна з них — онлайн-курс «Інклюзивний дизайн графічних інтерфейсів» на платформі Projector.

Ми поспілкувалися з творцями навчального курсу, дизайнерами Славою Шестопаловим та Женею Шикірявим з IT-компанії ELEKS, і розпитали їх про інклюзивний дизайн у цифровому просторі, веб-доступність та її користь — як для користувачів, так і для власників бізнесів. Читайте на The Ukrainians.

https://theukrainians.org/inclusive-design-eleks/
Фото дня у нас на Reporters. Прощання з курсантами й викладачами Харківського національного університету Повітряних сил імені Кожедуба, які 25 вересня загинули у катастрофі Ан-26.

Десятий згори у списку загиблих, що його опублікувало Міноборони, — солдат служби за контрактом Олександр Скочков. Шість років тому, 14 червня 2014-го, з польоту Іл-76 у небі над Донбасом не повернувся його батько, штурман авіаційної ескадрильї, гвардії капітан Ігор Скочков. У той день сталася найбільша одномоментна втрата Збройних Сил України — у збитому ворогом літаку загинули 49 осіб: сорок армійців 25-ї окремої десантно-штурмової бригади та дев’ятеро членів екіпажу. На момент трагедії молодшому Скочкову було всього 14. Він чекав закінчення школи, щоби вступити в університет і стати льотчиком — як батько.

Загиблих у катастрофі Ан-26 поховають, зокрема, у Харкові й області, на Львівщині та в Миколаєві.

https://www.reporters.media/nazavzhdy-u-nebi/
Америка уже святкує перемогу Джо Байдена на виборах президента. Настрій, що панує на вулицях Нью-Йорка, зафіксував Саша Маслов. Дивіться фоторепортаж у нас на Reporters.

https://www.reporters.media/ameryka-svyatkuye-peremogu-bajdena/
Підете на прем'єру документального фільму «Земля блакитна, ніби апельсин»? Ходіть!

А перед цим читайте інтерв’ю із режисеркою Іриною Цілик у нас на Creatives.

https://tsilyk.creatives.media
«Мені не страшно почати життя з нуля».

Наріман Алієв один з найталановитіших режисерів сучасної України. Він — кримський татарин, який народився у Криму. Його батьки ще жили у засланні.

У розмові з Наріманом говоримо про ідентичність кримського татарина на материковій Україні, про реалії кінодистрибуції і про те, чим живе півострів у час, коли на материку йде повномасштабна війна. Читайте на The Ukrainians.

Світлина: Данило Павлов.
«Базова потреба безпеки не закрита в жодного з українських музеїв».

Юлія Ваганова очолює Музей Ханенків, що в Києві. За її плечима — робота в «Мистецькому арсеналі», Національному художньому музеї та Центрі сучасного мистецтва.

У цій розмові в центрі уваги — рух, розвиток і набуття усвідомлення й мови для бесіди про музей як інституцію. Окремий фокус — на темі крихкості мистецтва: у воєнних реаліях воно як ніколи загрожене. Читайте на The Ukrainians.

Світлина: Данило Павлов.
«Я не вірив, що ця війна буде такою страшною. Не-ві-ри-в. Ми ж лише відремонтували будинок».

18 березня 2022 року війна забрала маму В’ячеслава Ялова: дві російські ракети вбили жінку просто на очах у 18-річного хлопця. Через декілька днів обстріли повністю зруйнували родинний будинок у селищі Верхньоторецьке.

Тепер у В’ячеслава немає ні родичів, ні дому. Залишилось четверо неповнолітніх братів та сестер. Усі п’ятеро мешкають у прихистку дрогобицького гуртожитку.

Попри весь біль та морок, В’ячеслав допомагає тим, хто також постраждав від війни. А ще вірить, що після перемоги зможе знову поїхати у рідне село. Щоб принести квіти на могилу мами.

Його історію читайте у нас на Reporters.

Світлина: Павло Паламарчук.
«Мені важливо показувати, що жодна література не існує окремо»

Кейт Цуркан з Нью-Йорка, але вже 5 років живе в Чернівцях. Вона — головна редакторка літературного журналу «Apofenie». Це медіа зосереджене на малопомітних культурах і голосах, тих, що досі були на периферії.

Попри війну, Кейт залишається тут. Тепер пише репортажі про Україну, розповідає історії українських митців, що вступили до лав Збройних Сил чи територіальної оборони, описує західним читачам досвід життя під сиренами, розказує про будні війни в Інституті раку чи про переселенців у Чернівцях. А ще — постійно промотує українські голоси для закордонних аудиторій.

ЇЇ історію читайте на The Ukrainians.

Світлина: Юлія Вебер.
❤1
«Ваша кров сьогодні врятувала життя»

Кирило Желев захищає Україну. На фронт добровольцем пішов ще сім років тому. Він — батько чотирьох дітей і активний донор. До початку повномасштабного вторгнення рф систематично здавав кров у київському «Охматдиті».

Кирило — донор тромбоконцентрату, який життєво необхідний багатьом онкохворим. У донорстві не бачить особливого подвигу. Каже, що воно повинно бути нормою. Тому активно популяризує донацію серед побратимів.

Прочитайте його історію на Reporters.

Світлина: Данило Павлов.
«Мене тримає бажання залишатись і допомагати. Я усе ще повинен бути тут».

Пилип Москаленко — студент з Харкова. Попри постійні обстріли, покидати місто не хотів. Почав волонтерити. З продуктами і ліками навідує бабусь, які теж залишилися.

А ще — проводить уроки для дітей, які цілодобово перечікують війну на одній із станції метро. Вчить їх того, що сам знає найкраще, — англійської мови.

Його історію спільно з UNICEF Ukraine розповідаємо у новому спецпроєкті «Любов = відповідальність».

Прочитайте 💛