💥Монумент «Батьківщина-мати» планують декомунізувати до Дня Незалежності та встановити на щиті скульптури тризуб замість радянського герба.

Про це повідомив міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко.

Сьогодні, 13 липня, дозвіл на заміну радянського герба на герб України на монументі «Батьківщина-мати» видала Державна інспекція архітектури та містобудування України.

Завершити проєкт «Тризуб Батьківщини» планують до Дня Незалежності України.
Тризуб, який розмістять на щиті монумента, буде зі сталі, виготовленої на «Запоріжсталі».

За словами міністра, вартість проєкту становитиме 28 млн грн, і на його реалізацію не використовуватимуть бюджетних коштів: «Гроші на відновлення історичної справедливості зібрано виключно від великого бізнесу, який хоче бути причетним до великого в усіх сенсах проєкту».

Рік тому, в липні 2022 року, з ініціативи Український інститут національної пам'яті відбулося опитування в «Дії» щодо долі радянського герба на щиті «Батьківщини-матері». 85% проголосували за те, щоб замінити герб СРСР на тризуб. Усього участь у голосуванні взяли понад 778 тисяч людей.

Рік тому, 14 липня, росіяни завдали ракетного удару по середмістю Вінниці, який забрав життя 29 людей. Серед загиблих були 3 дитини🕯

💔 Чотирирічна Ліза Дмітрієва саме поверталася з мамою зі заняття з логопедом.
💔 Семирічний Максим Жарій у момент удару проходив обстеження у медичному центрі та загинув разом із матір'ю.
💔 Восьмирічний Кирило Пяхін чекав дядька у припаркованому авто і потрапив у «вогняну пастку».

За допомогою після удару звернулися 202 особи, 68 було госпіталізовано.

Це був перший удар по Вінниці від березня. Ціллю стали не військові, а цивільні обʼєкти. За повідомленням тодішнього голови Нацполіції Ігоря Клименка, 3 російські ракети поцілили в будівлю з офісними приміщеннями. Від ударів постраждали також Будинок офіцерів та розташовані неподалік житлові будинки. Будинок офіцерів де-юре належав Повітряним силам України, а де-факто був культурним закладом, де проводилися концерти. Тут працювали десятки дитячих гуртків, спілок, громадських організацій, були студії звукозапису, кафе.

Інформація про цей воєнний злочин російської армії зібрана в матеріалі на сайті Віртуального музею російської агресії
#воєннізлочини #Памятаємо #війна #війнавукраїні #RussianWarAgainstUkraine

🗓 Верховна Рада України перенесла дати трьох державних свят.

За відповідний законопроєкт народні депутати проголосували 14 липня 2023 року. Його підтримав 241 парламентар. Законопроєкт вніс на розгляд Президент України Володимир Зеленський.

Згідно з ухваленим рішенням з 1 вересня 2023 року на державному рівні переноситься святкування:

▪️ Різдва – з 7 січня на 25 грудня,

▪️Дня Української Державності – з 28 липня на 15 липня,

▪️Дня захисників та захисниць України – з 14-го на 1 жовтня.

Перенесення цих святкових днів пов’язане з тим, що цього року Православна церква України та Українська греко-католицька церква ухвалили перехід з Юліанського на Новоюліанський календар. Цей перехід відбудеться з 1 вересня 2023 року.

Оскільки День Державності та День захисників і захисниць України мають привʼязку і до релігійної традиції – вшанування Святого рівноапостольного князя Володимира та Покрови Пресвятої Богородиці відповідно – перенесення дат синхронізує відзначення державних свят із новим календарем.

Цього року День Державності востаннє відзначатиметься 28 липня.

​​16-те липня 33 роки тому було в Україні сповненим емоцій. Цього дня в 1990 році Верховна Рада проголосила Декларацію про державний суверенітет України🇺🇦

Це був важливий крок на шляху до проголошення незалежності.

У першу річницю ухвалення Декларації про державний суверенітет відбулися багатолюдні мітинги та демонстрації в багатьох регіонах.

Базові положення цього документа згодом увійшли до Конституції та законів України.

Як це сталося?

На початку 1980-х років керівництво СРСР, шукаючи вихід із глибокого застою, розпочало «косметичний ремонт» системи, відомий як «перебудова». Проте паростки свободи зробили процес неконтрольованим, і радянська імперія стала розпадатися...

Як готували Декларацію?

З 28 червня до 11 липня 1990 року у Верховній Раді УРСР тривало представлення та обговорення проєктів Декларації. Всього їх було 12: офіційний від Президії Верховної Ради, від депутатської групи «За радянську суверенну Україну» і дев’ять від опозиції, в тому числі авторські. Зрештою за основу Декларації взяли проєкти депутата-народорадівця Сергія Головатого і Президії.

З 384 депутатів, зареєстрованих у залі, «за» проголосували 355, проти – 4, утримався – 1, решта – не брали участі у голосуванні.

Майже всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР.
Оскільки абсолютну більшість депутатів Верховної Ради становили комуністи (239), Декларації не надали статус конституційного акта.
Водночас до Конституції включили статті, що проголошували верховенство українських законів над законами Радянського Союзу. Це було важливо для наповнення Декларації реальним змістом.

Під тиском суспільних настроїв навіть КПУ на XXVIII з’їзді ухвалила резолюцію про державний суверенітет.

Одразу після ухвалення історичного рішення переповнений емоціями Левко Лук’яненко на площі перед Верховною Радою заявив: «Ця Декларація – це програма виходу України з-під влади Москви. Від нас із вами залежить, чи Декларація стане практичною програмою будівництва незалежної України, чи промосковським комуністам-ортодоксам вдасться перетворити її в черговий порожній папірець».

Якими були практичні наслідки?

«На той момент головна відмінність між суверенітетом і незалежністю була така: суверенітет установлював пріоритет законів республіки над союзними, а незалежність повністю виводила союзні закони за межі правового поля, і республіка керувалася тільки власними», – зазначив історик Сергій Плохій у книзі «Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу».

У преамбулі та десяти розділах Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

У Декларації про державний суверенітет вперше в новітній історії поруч із «Українською РСР» вжито слово «Україна» як офіційну назву держави.

Через рік після ухвалення Декларації – 24 серпня 1991-го Україна проголосила незалежність.
#суверенітет

​​Сьогодні, 16 липня, відзначаємо 130-річний ювілей одного з першопрохідців в операторському мистецтві українського кіно, видатного фотографа та улюбленого кінооператора Олександра Довженка — Данила Демуцького.

Данило народився в 1893 році в селі Охматів на Черкащині. Його батько — Порфирій Демуцький був лікарем та знаним збирачем народних пісень.

Після гімназії Данило вступив на медичний факультет Університету Святого Володимира (сьогодні це Київський національний університет імені Шевченка), щоб продовжити сімейну династію лікарів. Однак після першого заняття з анатомії в морзі перевівся на юридичний.

Проте право мало цікавило Демуцького, тому він багато уваги приділяв своєму хобі з гімназійних часів – фотографії. Данило займався у фотоклубі «Дагер». Брав участь у великих фотовиставках у Києві, Одесі, Харкові, Москві та Петербурзі. Після університету працював фотографом у низці журналів та створив власну фотомайстерню при театрі «Березіль».

У 1926 році він переїхав до Одеси, де почав працювати завідувачем фотоцеху Одеської кіностудії. Там Демуцький познайомився з засновником української школи операторської майстерності Олексієм Калюжним. Саме Калюжний став вчителем Демуцького й увів його у професію кінооператора.

Разом із німецьким колегою Йожефом Роною Демуцький зняв свої перші фільми. Це були комедії Олександра Довженка «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання», які, на жаль, не збереглися. У 1920-х Демуцький став другом знаменитого режисера та зняв його головні картини того часу — «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932).

У 1932 році радянська влада арештувала Данила Демуцького за підозрою у приховуванні сценарію Фавста Лопатинського «Україна». Через кілька місяців його випустили, однак уже 1934-го арештували знову, звинувативши у зв’язках з білоемігрантами. У 1935-му знову випустили, але заборонили впродовж трьох років жити у 15 населених пунктах СРСР. Так оператор опинився в узбецькій столиці — Ташкенті. Та навіть там йому не вдалося уникнути третього арешту.

Вийшовши на волю в 1939 році, Демуцький на короткий час повернувся до Києва. Проте під час та відразу після війни жив у Ташкенті. На Ташкентській кіностудії Демуцький зняв кілька кіноказок на основі східних фольклорних сюжетів: «Насреддін у Бухарі», «Тахір і Зухра» та «Пригоди Насреддіна».

У 1947-му вже на Київській кіностудії працював над пригодницькою воєнною драмою «Подвиг розвідника». 1950 року знята Демуцьким стрічка «В мирні дні» отримала приз у Карлових Варах за найкращу операторську роботу. Також Данило Демуцький був оператором біографічного фільму Ігоря Савченка про Тараса Шевченка.

Помер відомий український кінооператор 1953 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

​​💔19 липня на 75-му році життя відійшов у вічність громадський діяч, член Української Гельсінської групи, політв'язень радянських таборів, філософ, публіцист, історик дисидентського руху Василь Овсієнко.

Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року в селі Ставки на Житомирщині. Здобув філологічну освіту у Київському університеті. У другій половині 1960-х – на початку 1970-х поширював самвидав. А в 1972 році після масових арештів української інтелігенції узявся за видавництво шостого номера «Українського вісника».

Самого Василя Овсієнка радянська влада вперше арештувала в 1973-му, звинувативши в антирадянській агітації та пропаганді. Він тоді працював вчителем української мови й літератури на Київщині. Перший вирок – 4 роки позбавлення волі у таборах суворого режиму.

Загалом Василь Овсієнко провів в увʼязненні 13,5 років – за причетність до дисидентського руху та Української Гельсінської групи, відстоювання прав політвʼязнів і просто відстоювання справедливості. У таборах він познайомився з багатьма учасниками руху опору радянській владі. Півтора місяця сидів в одній камері з Василем Стусом. Потім був одним з організаторів перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого в Україні.

Сам пан Василь про своє життя в радянський час говорив так: «Я іронічно ставлюся до тих, хто каже, що я в неволі «боровся». Я не боровся. Я стояв, як паля, в брудному потоці, дбаючи, щоб не похилитися. Звичайно, це також треба оцінювати, але не як героїзм, а як нормальну людську поведінку за тих умов, що величезна більшість людей тоді поводилася ненормально. Люди покірно, як плохі вівці, брели туди, куди їх гнали. А я стояв на своєму».

Своє життя після повернення з радянських таборів та вже у незалежній Україні Василь Овсієнко присвятив відновленню справедливості, збереженню та поширенню історії дисидентського руху.

Був членом Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської групи та очолював її Житомирську філію. З червня 1998 року став координатором програми Харківської правозахисної групи.

Пан Василь записав півтори сотні інтерв'ю з колишніми політв'язнями та склав біографічні довідки про них. Зібрані ним відомості лягли в основу електронного архіву справ політв'язнів Харківської правозахисної групи. Як координатор програми Харківської правозахисної групи він долучився до створення «Міжнародного біографічного словника дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР». Написав книгу спогадів про відомих дисидентів «Світло людей», видав чотиритомник матеріалів про Українську Гельсінську групу. У 2019 році у видавництві «Кліо» вийшла книга спогадів про самого Василя Овсієнка «Життя як покута».

«Влада любить мертвих, які мовчать. Я стараюся не давати їм мовчати. Це моя цеглина у фундамент України», – казав Василь Овсієнко.

Він також організовував експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох. Йому разом з однодумцями вдалося вивезти деякі речі з табору у Кучино у Пермському краї Росії, зокрема ключі, що можуть бути ключами від карцеру, в якому помер Василь Стус. На свої публічні виступи Василь Овсієнко приходив із цими ключами та своєю тюремною формою.

Він є лауреатом премії імені Василя Стуса за публіцистику, премії Огієнка в номінації «Громадська діяльність», нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, орденом «За мужність» I ступеня, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Український інститут національної памʼяті мав честь працювати з Василем Овсієнком. Зокрема, він був одним з авторів виставки «Вʼязні сумління» про історію українського правозахисного руху 1970-80-х років. Електронний варіант цієї виставки є у відкритому доступі на сайті УІНП.

😞В останні роки пан Василь тяжко хворів.

Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким! Це ще одна велика втрата для українського суспільства. Шана і памʼять панові Василеві, який зробив неоціненний внесок у памʼять нашого народу про своє минуле!🖤🇺🇦