#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

100 років тому, в місті Білопілля на Слобожанщині народився один із найяскравіших художників із когорти шістдесятників, майстер пейзажу та жанрової картини, модерніст, якого називали «українським Густавом Клімтом» – Віктор Зарецький.

Батьки Віктора були досить заможними і освіченими. Втім, у 1925 році, практично після народження Віктора, родина виїжджає на Донбас, ховаючись від переслідувань радянської влади. Голодомор 1932-33 років маленький Віктор пережив у Юзівці (тепер – Донецьк).

Він був одним із найяскравіших студентів Київського державного художнього інституту. Захистив на «відмінно» свою дипломну картину «Біля Мавзолею». Втім, навіть в епоху панівного стилю соцреалізму, він намагався знайти свій почерк.

На останньому курсі одружився із не менш яскравою художницею – Аллою Горською. Віктор багато їздить Донбасом та селами, у нього з’являється цикл жанрових картин на шахтарські та колгоспні теми. З Аллою та її колегами творить монументальний живопис, прикрашаючи мозаїками будівлі в Маріуполі, Донецьку, Києві.

Разом з дружиною вони стали душею Клубу творчої молоді «Сучасник». Віктор Зарецький деякий час очолював КТМ, а коли в 1965 році пішли перші арешти дисидентів, разом з Аллою Горською, став одним із підписантів відомого «Листа 139-ти», який засуджував ці репресії.

КГБ такого не пробачило. В листопаді 1970 року в льоху в будинку батька Віктора Зарецького знайшли вбитою Аллу Горську, а самого Івана Антоновича – біля залізничної станції Фастів-2 на коліях з відрізаною головою.

Загибель дружини стала страшним ударом для Віктора. Він повністю відійшов від дисидентського руху, оселився в Кончі-Озерній і відкрив свою рисувальну школу – мав понад 200 учнів. Творчість стала його єдиною відрадою в житті. Він захопився творчістю австрійського художника Густава Клімта і став одним із фундаторів стилю неосецесії в українському живописі.

23 серпня 1990 року Віктора Зарецького не стало. У 1994 році його картини були відзначені Шевченківською премією.

Віктор Зарецький став іще одним талантом, якому радянський тоталітаризм так і не дав розвинутися на повну. Згадати про нього і його творчість пропонує наша рубрика «Історичний календар».

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

У 1895 році, 10 лютого – у містечку Пула (нині Хорватія) народився Вільгельм Франц Йозеф Карл фон Габсбург-Лотрінген (Василь Вишиваний), нащадок династії Габсбургів, австрійський ерцгерцог, який стане політиком, дипломатом, полковником Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР.

Разом з українськими вояками він розділив тягар боротьби за Україну. Свою поетичну збірку «Минають дні...» з 23 віршів присвятив українським січовикам: «Борцям, що впали за волю України». Він став поборником українських інтересів, за які поклав життя в Лук’янівській в’язниці.

З 12 років Вільгельм Габсбург жив у місті Живець у Західній Галичині. «Там я перший раз почув про Українців, – писав у мемуарах Василь Вишиваний, – Поляки називали їх «Русіни» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів».

Він закінчив військову академію і 1915-го поїхав на фронт, де командував українською сотнею. Згодом – армійською групою, до складу якої належав легіон Українських січових стрільців. Розмовляв українською, під одностроєм часто носив вишиванку, яку йому подарував один із підлеглих. За це отримав прізвисько Василь Вишиваний.

«Моя сотня, зложена тільки з українців, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого українця уважали політичне підозрілим. Старшини в сотні були самі німці. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре.».

До кінця життя Василь Вишиваний вважатиме себе українцем. Після поразки Української революції він житиме у Відні. Там його 1947-го заарештує радянська секретна служба СМЕРШ. Згодом Вільгельма Габсбурга перевели до Лук’янівської в’язниці Києва. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами та звинувачували в зв’язках з ОУН.

Допитували його російською, він відповідав українською. Вирок – 25 років таборів.

18 серпня 1948-го Вільгельм Габсбург помер у в’язничній лікарні. Похований, імовірно, на Лук’янівському цвинтарі.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

160 років тому, 11 лютого в Києві народився відомий видавець, педагог, професор естетики, історії та техніки книгодрукування Василь Стефанович Кульженко.

В його друкарні побачили світ «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського, український переклад книжок Ганса Крістіана Андерсена, твори Тараса Шевченка, «Український орнамент» Ольги Косач, альбом «Нова рада» тощо. А в 1918-1919 роках саме в типографії Кульженка друкувалися державні папери, офіційні бланки держустанов, гроші й поштові марки УНР за ескізами друга Василя – Георгія Нарбута.

Зачинателем видавничої імперії Кульженків був батько Василя Стефановича – Стефан Кульженко. У другій половині ХІХ століття він був одним із найвідоміших видавців не лише в Києві, але й у всій Російській імперії. 

Сам Василь теж пішов батьківською стежкою й закінчив Лейпцизьку поліграфічну академію, а повернувшись, став правою рукою батька в усіх справах. Так, спільно з провідними київськими друкарями вони організували Школу друкарської справи, де вчилися майстри, художники й фотографи. Василь Кульженко сам викладав у цій школі й паралельно заснував власну фотолітодрукарню «В. С. Кульженко». 

Василь Стефанович був близький до кола української інтелігенції, всіляко підтримував українську справу. Був членом Київського літературно-артистичного товариства, заснованого українською інтелігенцією для пропаганди ідей національного руху.

Був не лише друкарем, але й відомим мистецтвознавцем. За його ініціативи з 1909 року почав виходити журнал «Мистецтво і друкарська справа» — перше культурологічне видання Київського генерал-губернаторства, яке широко висвітлювало питання мистецтва, друкувало репродукції картин, зокрема Шевченка й Врубеля, та старовинні документи.

Авторитет Василя був настільки великим, що йому пощастило здебільшого уникнути більшовицьких репресій, хоча його друкарню націоналізували, а родину виселили з їхнього великого особняка.

Василь Кульженко помер у 1934 році. Він до кінця життя викладав на поліграфічному факультеті Київського художнього інституту.