#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
У 1895 році, 10 лютого – у містечку Пула (нині Хорватія) народився Вільгельм Франц Йозеф Карл фон Габсбург-Лотрінген (Василь Вишиваний), нащадок династії Габсбургів, австрійський ерцгерцог, який стане політиком, дипломатом, полковником Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР.
Разом з українськими вояками він розділив тягар боротьби за Україну. Свою поетичну збірку «Минають дні...» з 23 віршів присвятив українським січовикам: «Борцям, що впали за волю України». Він став поборником українських інтересів, за які поклав життя в Лук’янівській в’язниці.
З 12 років Вільгельм Габсбург жив у місті Живець у Західній Галичині. «Там я перший раз почув про Українців, – писав у мемуарах Василь Вишиваний, – Поляки називали їх «Русіни» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів».
Він закінчив військову академію і 1915-го поїхав на фронт, де командував українською сотнею. Згодом – армійською групою, до складу якої належав легіон Українських січових стрільців. Розмовляв українською, під одностроєм часто носив вишиванку, яку йому подарував один із підлеглих. За це отримав прізвисько Василь Вишиваний.
«Моя сотня, зложена тільки з українців, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого українця уважали політичне підозрілим. Старшини в сотні були самі німці. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре.».
До кінця життя Василь Вишиваний вважатиме себе українцем. Після поразки Української революції він житиме у Відні. Там його 1947-го заарештує радянська секретна служба СМЕРШ. Згодом Вільгельма Габсбурга перевели до Лук’янівської в’язниці Києва. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами та звинувачували в зв’язках з ОУН.
Допитували його російською, він відповідав українською. Вирок – 25 років таборів.
18 серпня 1948-го Вільгельм Габсбург помер у в’язничній лікарні. Похований, імовірно, на Лук’янівському цвинтарі.
У 1895 році, 10 лютого – у містечку Пула (нині Хорватія) народився Вільгельм Франц Йозеф Карл фон Габсбург-Лотрінген (Василь Вишиваний), нащадок династії Габсбургів, австрійський ерцгерцог, який стане політиком, дипломатом, полковником Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР.
Разом з українськими вояками він розділив тягар боротьби за Україну. Свою поетичну збірку «Минають дні...» з 23 віршів присвятив українським січовикам: «Борцям, що впали за волю України». Він став поборником українських інтересів, за які поклав життя в Лук’янівській в’язниці.
З 12 років Вільгельм Габсбург жив у місті Живець у Західній Галичині. «Там я перший раз почув про Українців, – писав у мемуарах Василь Вишиваний, – Поляки називали їх «Русіни» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів».
Він закінчив військову академію і 1915-го поїхав на фронт, де командував українською сотнею. Згодом – армійською групою, до складу якої належав легіон Українських січових стрільців. Розмовляв українською, під одностроєм часто носив вишиванку, яку йому подарував один із підлеглих. За це отримав прізвисько Василь Вишиваний.
«Моя сотня, зложена тільки з українців, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого українця уважали політичне підозрілим. Старшини в сотні були самі німці. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре.».
До кінця життя Василь Вишиваний вважатиме себе українцем. Після поразки Української революції він житиме у Відні. Там його 1947-го заарештує радянська секретна служба СМЕРШ. Згодом Вільгельма Габсбурга перевели до Лук’янівської в’язниці Києва. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами та звинувачували в зв’язках з ОУН.
Допитували його російською, він відповідав українською. Вирок – 25 років таборів.
18 серпня 1948-го Вільгельм Габсбург помер у в’язничній лікарні. Похований, імовірно, на Лук’янівському цвинтарі.
❤29👍3😢1
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
160 років тому, 11 лютого в Києві народився відомий видавець, педагог, професор естетики, історії та техніки книгодрукування Василь Стефанович Кульженко.
В його друкарні побачили світ «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського, український переклад книжок Ганса Крістіана Андерсена, твори Тараса Шевченка, «Український орнамент» Ольги Косач, альбом «Нова рада» тощо. А в 1918-1919 роках саме в типографії Кульженка друкувалися державні папери, офіційні бланки держустанов, гроші й поштові марки УНР за ескізами друга Василя – Георгія Нарбута.
Зачинателем видавничої імперії Кульженків був батько Василя Стефановича – Стефан Кульженко. У другій половині ХІХ століття він був одним із найвідоміших видавців не лише в Києві, але й у всій Російській імперії.
Сам Василь теж пішов батьківською стежкою й закінчив Лейпцизьку поліграфічну академію, а повернувшись, став правою рукою батька в усіх справах. Так, спільно з провідними київськими друкарями вони організували Школу друкарської справи, де вчилися майстри, художники й фотографи. Василь Кульженко сам викладав у цій школі й паралельно заснував власну фотолітодрукарню «В. С. Кульженко».
Василь Стефанович був близький до кола української інтелігенції, всіляко підтримував українську справу. Був членом Київського літературно-артистичного товариства, заснованого українською інтелігенцією для пропаганди ідей національного руху.
Був не лише друкарем, але й відомим мистецтвознавцем. За його ініціативи з 1909 року почав виходити журнал «Мистецтво і друкарська справа» — перше культурологічне видання Київського генерал-губернаторства, яке широко висвітлювало питання мистецтва, друкувало репродукції картин, зокрема Шевченка й Врубеля, та старовинні документи.
Авторитет Василя був настільки великим, що йому пощастило здебільшого уникнути більшовицьких репресій, хоча його друкарню націоналізували, а родину виселили з їхнього великого особняка.
Василь Кульженко помер у 1934 році. Він до кінця життя викладав на поліграфічному факультеті Київського художнього інституту.
160 років тому, 11 лютого в Києві народився відомий видавець, педагог, професор естетики, історії та техніки книгодрукування Василь Стефанович Кульженко.
В його друкарні побачили світ «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського, український переклад книжок Ганса Крістіана Андерсена, твори Тараса Шевченка, «Український орнамент» Ольги Косач, альбом «Нова рада» тощо. А в 1918-1919 роках саме в типографії Кульженка друкувалися державні папери, офіційні бланки держустанов, гроші й поштові марки УНР за ескізами друга Василя – Георгія Нарбута.
Зачинателем видавничої імперії Кульженків був батько Василя Стефановича – Стефан Кульженко. У другій половині ХІХ століття він був одним із найвідоміших видавців не лише в Києві, але й у всій Російській імперії.
Сам Василь теж пішов батьківською стежкою й закінчив Лейпцизьку поліграфічну академію, а повернувшись, став правою рукою батька в усіх справах. Так, спільно з провідними київськими друкарями вони організували Школу друкарської справи, де вчилися майстри, художники й фотографи. Василь Кульженко сам викладав у цій школі й паралельно заснував власну фотолітодрукарню «В. С. Кульженко».
Василь Стефанович був близький до кола української інтелігенції, всіляко підтримував українську справу. Був членом Київського літературно-артистичного товариства, заснованого українською інтелігенцією для пропаганди ідей національного руху.
Був не лише друкарем, але й відомим мистецтвознавцем. За його ініціативи з 1909 року почав виходити журнал «Мистецтво і друкарська справа» — перше культурологічне видання Київського генерал-губернаторства, яке широко висвітлювало питання мистецтва, друкувало репродукції картин, зокрема Шевченка й Врубеля, та старовинні документи.
Авторитет Василя був настільки великим, що йому пощастило здебільшого уникнути більшовицьких репресій, хоча його друкарню націоналізували, а родину виселили з їхнього великого особняка.
Василь Кульженко помер у 1934 році. Він до кінця життя викладав на поліграфічному факультеті Київського художнього інституту.
❤17👍4
Сьогодні відзначаємо 130-річчя від дня народження відомого українського художника-авангардиста Анатоля Петрицького.
Його творчістю в 1920-30-х роках захоплювався Пабло Пікассо, а мистецтвознавець Дмитро Горбачов вважає його генієм українського авангарду.
Більше про життя та творчість Петрицького в каруселі.
Його творчістю в 1920-30-х роках захоплювався Пабло Пікассо, а мистецтвознавець Дмитро Горбачов вважає його генієм українського авангарду.
Більше про життя та творчість Петрицького в каруселі.
❤23👍1
🗓 Сьогодні ми згадуємо Володимира Шарафана, діяча українського підпілля Криму, яке працювало в жорстких умовах німецької окупації, члена Кримського проводу ОУН. Він був розстріляний НКВС 80 років тому — 13 лютого 1945 року.
У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим цтво ми підготували для вас черговий допис.
У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим цтво ми підготували для вас черговий допис.
❤13👍4💔1
🗓 Сьогодні ми згадуємо Оксану Петрусенко, українську оперну співачку родом з Криму, яка народилася 125 років тому, 18 лютого 1900 року.
У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим во ми підготували для вас черговий допис.
У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим во ми підготували для вас черговий допис.
❤19
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
170 років тому, 18 лютого 1855 року в селі Млієві на Черкащині в родині цукрозаводчика й мецената Платона Симиренка народився син Левко – у майбутньому відомий вчений-помолог, який подарував світові десятки нових сортів плодових дерев та ягідних кущів, серед яких і знаменитий ренет Симиренка.
В молодості Левко Симиренко був близький з народовольцями, за що кілька років провів на засланні в Красноярську та Іркутську. Там він познайомився зі своєю першою дружиною, польською революціонеркою Альдоною Гружевською. У Сибіру ж Левко й почав свої перші досліди в садівництві, зумівши виростити в красноярських оранжереях виноград, ананаси, різні овочі та навіть пальми. Саме там він заклав карликові укривні фруктові сади, які не вимерзали взимку.
Цю ж справу Левко продовжив і в рідному Млієві. Лишаючись вірним традиціям меценатства, десятки тисяч саджанців він безкоштовно роздавав селянам, які приїжджали із сусідніх сіл. Не в останню чергу дякуючи Симиренку, Україна на початку ХХ століття мала розкішні фруктові сади, особливо на Київщині та Черкащині. Найбільшу славу принесли плоди зі старої яблуні, яка росла в саду – Симиренко назвав цей сорт на честь свого батька Платон Симиренко. Пізніше в народі за цими зеленими солодкими яблуками закріпилася назва Симиренки
Левко Симиренко став одним із найвідоміших у Російській імперії помологів – саджанці з його плодового розсадника, закладеного в Млієві, розходилися в Криму, Сибіру, Кавказі та Середній Азії. Він же ж долучився і до розвитку садівництва Криму, видавши в 1912 році фундаментальну працю «Кримське промислове плодівництво».
Левка Симиренка підступно вбили агенти ЧК у власному домі в Різдвяний вечір 6 січня 1920 року. Вбивця постукав у вікно, а коли Левко Платонович підійшов подивитися, хто це, вистрілив практично впритул.
Докладніше про долю відомого українського дослідника можна дізнатися в нашій традиційній рубриці «Історичний календар».
170 років тому, 18 лютого 1855 року в селі Млієві на Черкащині в родині цукрозаводчика й мецената Платона Симиренка народився син Левко – у майбутньому відомий вчений-помолог, який подарував світові десятки нових сортів плодових дерев та ягідних кущів, серед яких і знаменитий ренет Симиренка.
В молодості Левко Симиренко був близький з народовольцями, за що кілька років провів на засланні в Красноярську та Іркутську. Там він познайомився зі своєю першою дружиною, польською революціонеркою Альдоною Гружевською. У Сибіру ж Левко й почав свої перші досліди в садівництві, зумівши виростити в красноярських оранжереях виноград, ананаси, різні овочі та навіть пальми. Саме там він заклав карликові укривні фруктові сади, які не вимерзали взимку.
Цю ж справу Левко продовжив і в рідному Млієві. Лишаючись вірним традиціям меценатства, десятки тисяч саджанців він безкоштовно роздавав селянам, які приїжджали із сусідніх сіл. Не в останню чергу дякуючи Симиренку, Україна на початку ХХ століття мала розкішні фруктові сади, особливо на Київщині та Черкащині. Найбільшу славу принесли плоди зі старої яблуні, яка росла в саду – Симиренко назвав цей сорт на честь свого батька Платон Симиренко. Пізніше в народі за цими зеленими солодкими яблуками закріпилася назва Симиренки
Левко Симиренко став одним із найвідоміших у Російській імперії помологів – саджанці з його плодового розсадника, закладеного в Млієві, розходилися в Криму, Сибіру, Кавказі та Середній Азії. Він же ж долучився і до розвитку садівництва Криму, видавши в 1912 році фундаментальну працю «Кримське промислове плодівництво».
Левка Симиренка підступно вбили агенти ЧК у власному домі в Різдвяний вечір 6 січня 1920 року. Вбивця постукав у вікно, а коли Левко Платонович підійшов подивитися, хто це, вистрілив практично впритул.
Докладніше про долю відомого українського дослідника можна дізнатися в нашій традиційній рубриці «Історичний календар».
❤19👍2
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Георгій Висоцький народився на Чернігівщині. Лісова краса Глухівського краю вплинула на його майбутній вибір дослідження лісових масивів. Після здобуття шкільної освіти, Висоцький вступає в Петровсько-Розумовської (нині Тімірязівської) сільськогосподарської і лісової академії в Москві. Під час навчання в академії, Висоцький бере участь у експедиції під керівництвом відомого українського географа Василя Докучаєва, яка мала на меті господарську оцінку земель Полтавщини. Саме тоді Висоцький ухвалює рішення пов’язати своє життя з дослідженням лісу.
У 1892 році молодий випускник Академії, Висоцький починає досліджувати степову частину Великоанадольського лісового стаціонару (нині Великоанадольський заказник в районі Волновахи на Донеччині). Наступні 12 років Висоцький присвятить вивченню лісових масивів у Великоанадолі. Зокрема саме він розробив систему лісових посадок як стійкого засобу захисту сільськогосподарських угідь. Також Висоцький став ініціатором створення шести метеорологічних станцій. Досвід роботи Висоцького у Великоанадольському лісництві став основною для фундації українського лісівництва, зокрема дослідження взаємовпливів лісу та степу.
Дослідження Висоцького охоплювали цілий спектр тем пов’язаних з кліматом, водним середовищем і ґрунтами. Вчений намагався дослідити впливи різних факторів на розвиток лісу як унікального біологічного середовища.
У 1913 році Лісовий департамент Російської імперії призначає Висоцького відповідальним за створення штучних лісових посадок по всій степовій зоні на півдні України. Тоді ж Висоцький здобуває ступінь доктора агрономії, а вже за два роки вищу нагороду Географічного товариства.
Після приходу до влади більшовиків, Георгій Висоцький зосередився на викладацькій діяльності – готував нові покоління лісівників у Сімферопольському інституті, згодом у Харківському інституті сільського та лісового господарства, а врешті-решт у Всесоюзному (нині Українському) науково-дослідному інституті лісового господарства й агролісомеліорації в Харкові. Помер Георгій Висоцький у 1940 році.
Георгій Висоцький народився на Чернігівщині. Лісова краса Глухівського краю вплинула на його майбутній вибір дослідження лісових масивів. Після здобуття шкільної освіти, Висоцький вступає в Петровсько-Розумовської (нині Тімірязівської) сільськогосподарської і лісової академії в Москві. Під час навчання в академії, Висоцький бере участь у експедиції під керівництвом відомого українського географа Василя Докучаєва, яка мала на меті господарську оцінку земель Полтавщини. Саме тоді Висоцький ухвалює рішення пов’язати своє життя з дослідженням лісу.
У 1892 році молодий випускник Академії, Висоцький починає досліджувати степову частину Великоанадольського лісового стаціонару (нині Великоанадольський заказник в районі Волновахи на Донеччині). Наступні 12 років Висоцький присвятить вивченню лісових масивів у Великоанадолі. Зокрема саме він розробив систему лісових посадок як стійкого засобу захисту сільськогосподарських угідь. Також Висоцький став ініціатором створення шести метеорологічних станцій. Досвід роботи Висоцького у Великоанадольському лісництві став основною для фундації українського лісівництва, зокрема дослідження взаємовпливів лісу та степу.
Дослідження Висоцького охоплювали цілий спектр тем пов’язаних з кліматом, водним середовищем і ґрунтами. Вчений намагався дослідити впливи різних факторів на розвиток лісу як унікального біологічного середовища.
У 1913 році Лісовий департамент Російської імперії призначає Висоцького відповідальним за створення штучних лісових посадок по всій степовій зоні на півдні України. Тоді ж Висоцький здобуває ступінь доктора агрономії, а вже за два роки вищу нагороду Географічного товариства.
Після приходу до влади більшовиків, Георгій Висоцький зосередився на викладацькій діяльності – готував нові покоління лісівників у Сімферопольському інституті, згодом у Харківському інституті сільського та лісового господарства, а врешті-решт у Всесоюзному (нині Українському) науково-дослідному інституті лісового господарства й агролісомеліорації в Харкові. Помер Георгій Висоцький у 1940 році.
❤9👍4