«Згадайте нас – бо ми колись жили». 22 листопада, о 16:00 запали Свічку Пам'яті!

У 1932–1933 роках за наказами з Москви голодом було вбито мільйони українців. Та пам’ять про них не згасла. Вона жевріла у свідченнях тих, хто вижив у роки геноциду, і була передана нам – нащадкам урятованих, які сьогодні знову стоять перед загрозою знищення від рук російського режиму.

О 16:00, де б ви не були – в тилу, на фронті чи за кордоном – запаліть Свічку пам’яті на знак вшанування мільйонів невинних жертв комуністичного терору. Запаліть свічку, щоб пам’ять про наших предків жила далі – у серцях наступних поколінь.

За результатами загальнонаціонального репрезентативного опитування, проведеного Українським інститутом національної пам’яті у липні 2025 року, 63,6% громадян беруть участь у щорічному вшануванні пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років у четверту суботу листопада.
35,7% відповіли, що участі не беруть, 0,7% – «важко відповісти».

Цей показник свідчить про збереження практики вшанування пам’яті серед більшості населення.

Опитування проведено компанією «Оперативна соціологія» в період з 10 по 18 липня методом CATI (computer-assisted telephone interview).

Вибірка: 2 003 респондент.

Статистична похибка дослідження становить до 2,2%.

Нагадуємо, 22 листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів. О 16:00 відбудеться загальнонаціональна хвилина мовчання.
Український інститут національної пам’яті закликає всіх запалити Свічку пам’яті у своєму вікні – де б ви не були. Це знак шани мільйонам невинно убієнних під час Голодомору.

Добровольці століттями ставали на захист України й надихали своїм прикладом наступні покоління борців. Олег Куцин був саме такою людиною – він відродив традицію «Карпатської Січі» та двічі пішов захищати нашу землю від російських окупантів. Сьогодні герою могло виповнитися 60 років.

Олег Куцин народився 23 листопада 1965 року в Івано-Франківську. Навчався спочатку в місцевому Національному технічному університеті нафти і газу, а згодом у Львівському політехнічному інституті. У кінці 80-х працював на заводі «Зеніт» у місті Тячів.

З 1989 року Олег Куцин вступає до «Народного руху» й активно включається в громадську діяльність. У наступні десятиліття він брав постійну участь у політичному житті рідного Закарпаття, а з початком російської агресії в 2014 році долучився до захисту країни на полі бою.

Так, навесні 2014 року Куцин організував волонтерську групу, що допомогала військовим з усім необхідним. А вже на початку літа вони приєдналися до Сил оборони й утворили добровольчий підрозділ – Окрема добровольча чота «Карпатська Січ». Така назва була обрана на честь парамілітарної організації, що боронила Закарпаття у 1938-39 роках.

Під командуванням Олега чота пройшла оборону Донецького аеропорту, бої за Піски, шахту «Бутовка», селища Водяне й Опитне. У 2015 році підрозділ перетворився у роту, але ще за рік був розформований.

Проте бойовий шлях командира на цьому не скінчився. У перший день ж повномасштабного вторгнення 2022 року Олег Куцин наново організує бійців – тепер у добровольчий батальйон «ОДЧ Карпатська Січ». До його лав приєдналися як ветерани часів АТО, так і нові добровольці.

Спочатку вони брали участь в боях на Київщині, але з квітня 2022 року встали на оборону села Вірнопілля на південь від Ізюму. Попри брак спорядження й значну перевагу окупантів у піхоті та техніці, підрозділ під командуванням Олега Куцина успішно зупинив просування ворога й недопустив оточення українських сил на Донеччині.

На жаль, 19 червня 2022 року російська артилерія нанесла прямий удар по розташованому в селі командному пункту на Харківщині – Олег Куцин того дня загинув. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Йому назавжди 56.

Сьогодні виповнюється 120 років з дня народження Ніла Хасевича. До цієї дати Український інститут національної пам`яті презентує історичний ролик про життя і боротьбу відомого художника.

Ніл Хасевич був унікальним митцем. Втративши підлітком ногу, він сам зробив дерев’яний протез і навчився ходити, а компенсацію за каліцтво витратив на навчання.

В 1930-х роках про нього говорили в мистецьких колах Європи й світу. Його ставили в один ряд із Юрієм Нарбутом, Василем Кричевським і Петром Холодним. Його роботи експонувалися у Празі, Берліні, Варшаві, Парижі, Лос-Анджелесі, Чикаго й Нью-Йорку. Альбоми його екслібрисів виходили в Польщі та США.

Він міг лишитися в Європі і стати знаменитим. Але він обрав боротьбу. У схронах УПА, при світлі свічки він майже десятиліття творив історію спротиву вільного народу окупантам.

«У своєму житті я втратив уже все, але як довго залишиться бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися зброєю, але б'юся різцем і долотом. Я, каліка, б'юся в той час, коли багато сильних та здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива. Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються», – писав він.

Режисер – Діана Горда.