Пам’яті солдата Максима Іленчука
Свій перший контракт підписав у 19 років
Максим Іленчук, випускник машинобудівного ліцею Чернівців, підписав контракт із 10-ю Окремою гірсько-штурмовою бригадою «Едельвейс» наприкінці 2020 року, щоб стати військовим. Його батько, Юрій, також вирішив повернутися на службу, щоб бути ближче до сина. Під час повномасштабного вторгнення Максима відправили на захист Київщини, де він загинув у березні 2022 року, під час танкового наступу в Лук’янівці.
Він з дитинства цікавився військовою справою, маючи приклад батька, який служив в АТО. У день, коли він вирішив підписати контракт із ЗСУ, його батько також приєднався до нього. Максим здобував навички гранатометника, і вже після початку війни приєднався до свого підрозділу, де і загинув.
Батько Юрій після загибелі сина знову поїхав на фронт, а після травм і здоров'я, через кілька місяців, почав волонтерити разом із дружиною Аллою, допомагаючи військовим. Мати Максима, Алла, розповідає, що на могилу сина приносить його улюблені цукерки «Ромашка».
Максим посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Слава і честь Герою!
Фото з соцмереж
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Свій перший контракт підписав у 19 років
Максим Іленчук, випускник машинобудівного ліцею Чернівців, підписав контракт із 10-ю Окремою гірсько-штурмовою бригадою «Едельвейс» наприкінці 2020 року, щоб стати військовим. Його батько, Юрій, також вирішив повернутися на службу, щоб бути ближче до сина. Під час повномасштабного вторгнення Максима відправили на захист Київщини, де він загинув у березні 2022 року, під час танкового наступу в Лук’янівці.
Він з дитинства цікавився військовою справою, маючи приклад батька, який служив в АТО. У день, коли він вирішив підписати контракт із ЗСУ, його батько також приєднався до нього. Максим здобував навички гранатометника, і вже після початку війни приєднався до свого підрозділу, де і загинув.
Батько Юрій після загибелі сина знову поїхав на фронт, а після травм і здоров'я, через кілька місяців, почав волонтерити разом із дружиною Аллою, допомагаючи військовим. Мати Максима, Алла, розповідає, що на могилу сина приносить його улюблені цукерки «Ромашка».
Максим посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Слава і честь Герою!
Фото з соцмереж
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔30
Пам’яті оператора БПЛА, десантника
Миколи Літовченка (позивний «Повар»)
Був світлими «крилами», які захищали українців
Микола Літовченко, народжений 18 серпня 1997 року в Сєвєродонецьку, з дитинства захоплювався східними єдиноборствами. Він тренувався в школі гун-фу «Дракон і Тигр», здобувши своє перше спортивне визнання на чемпіонаті світу з кікбоксингу у 2011 році, де виграв золото. Найбільше він запам'ятався виступом на чемпіонаті світу в Афінах у 2013 році, коли виграв дві золоті медалі, зокрема в складному фіналі проти грека. За ці досягнення Микола отримав звання майстра спорту.
Після школи Миколу запам'ятали як світлу, доброзичливу людину. У 2025 році він добровільно приєднався до ЗСУ і служив в 81-й окремій аеромобільній Слобожанській бригаді, ставши оператором ударного дрона Vampire. Під його керівництвом цей дрон став найрезультативнішим засобом на фронті. Через свою любов до кулінарії і оптимізм, побратими дали йому позивний «Повар».
Микола загинув 5 лютого 2026 року під час виконання бойового завдання на Лиманському напрямку. 17 лютого його провели в останній путь в Ірпені. Він залишив дружину, батьків і молодшого брата.
Вічна памʼять!
Фото: Сєвєродонецька міська військово-цивільна адміністрація, школа гун-фу «Дракон і Тигр»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Миколи Літовченка (позивний «Повар»)
Був світлими «крилами», які захищали українців
Микола Літовченко, народжений 18 серпня 1997 року в Сєвєродонецьку, з дитинства захоплювався східними єдиноборствами. Він тренувався в школі гун-фу «Дракон і Тигр», здобувши своє перше спортивне визнання на чемпіонаті світу з кікбоксингу у 2011 році, де виграв золото. Найбільше він запам'ятався виступом на чемпіонаті світу в Афінах у 2013 році, коли виграв дві золоті медалі, зокрема в складному фіналі проти грека. За ці досягнення Микола отримав звання майстра спорту.
Після школи Миколу запам'ятали як світлу, доброзичливу людину. У 2025 році він добровільно приєднався до ЗСУ і служив в 81-й окремій аеромобільній Слобожанській бригаді, ставши оператором ударного дрона Vampire. Під його керівництвом цей дрон став найрезультативнішим засобом на фронті. Через свою любов до кулінарії і оптимізм, побратими дали йому позивний «Повар».
Микола загинув 5 лютого 2026 року під час виконання бойового завдання на Лиманському напрямку. 17 лютого його провели в останній путь в Ірпені. Він залишив дружину, батьків і молодшого брата.
Вічна памʼять!
Фото: Сєвєродонецька міська військово-цивільна адміністрація, школа гун-фу «Дракон і Тигр»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔23
Пам'яті танкіста Віктора Кутюка
Пройшов шлях від солдата до ротного і поліг за Україну
Віктор Кутюк народився в селі Красносілка Житомирської області. Після навчання в коледжі працював продавцем, але обрав службу в армії, ставши досвідченим танкістом. У 2019 році підписав контракт у 24-й окремій механізованій бригаді, де почав як механік-водій, а згодом став командиром танкового взводу. Віктор здобув повагу серед побратимів за свій професіоналізм та обережність, але завжди залишався добрим і спокійним.
У 2023 році Віктор освідчився своїй майбутній дружині Єлизаветі під час служби на Херсонському напрямку, а за кілька місяців вони одружилися. Він був щасливий, адже планував створити сім’ю і виховувати дітей. 5 березня 2022 року
Віктор отримав своє друге народження, коли пережив вибух в танку під Рубіжним, а 2025 року – ще один важкий бій під Бахмутом, після якого повернувся до боїв.
Віктор загинув у жовтні 2025 року від удару російського дрону під час рекогносцировки. Трагедія стала поштовхом для його дружини Єлизавети, яка організувала збір на покупку приладів для виявлення дронів для фронтових підрозділів. Віктор залишив дружину, сина Захара та родину, а його ім'я навічно увійшло в історію як Герой.
Зараз у Красносільській громаді є Алея слави, на якій увічнено ім’я Віктора. Його пам'ять живе в серцях близьких.
Вічна слава Герою!
Фото з відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пройшов шлях від солдата до ротного і поліг за Україну
Віктор Кутюк народився в селі Красносілка Житомирської області. Після навчання в коледжі працював продавцем, але обрав службу в армії, ставши досвідченим танкістом. У 2019 році підписав контракт у 24-й окремій механізованій бригаді, де почав як механік-водій, а згодом став командиром танкового взводу. Віктор здобув повагу серед побратимів за свій професіоналізм та обережність, але завжди залишався добрим і спокійним.
У 2023 році Віктор освідчився своїй майбутній дружині Єлизаветі під час служби на Херсонському напрямку, а за кілька місяців вони одружилися. Він був щасливий, адже планував створити сім’ю і виховувати дітей. 5 березня 2022 року
Віктор отримав своє друге народження, коли пережив вибух в танку під Рубіжним, а 2025 року – ще один важкий бій під Бахмутом, після якого повернувся до боїв.
Віктор загинув у жовтні 2025 року від удару російського дрону під час рекогносцировки. Трагедія стала поштовхом для його дружини Єлизавети, яка організувала збір на покупку приладів для виявлення дронів для фронтових підрозділів. Віктор залишив дружину, сина Захара та родину, а його ім'я навічно увійшло в історію як Герой.
Зараз у Красносільській громаді є Алея слави, на якій увічнено ім’я Віктора. Його пам'ять живе в серцях близьких.
Вічна слава Герою!
Фото з відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔19❤🔥1
Голова УІНП Олександр Алфьоров прозвітував про діяльність установи у 2025 році
23 лютого 2026 року в інформаційному агентстві «Укрінформ» відбувся публічний звіт Українського інституту національної памʼяті. Результати роботи центрального органу виконавчої влади за 2026 рік представив Голова УІНП Олександр Алфьоров.
Він розповів, що Інститут виконав 97% пунктів Плану роботи на 2025 рік та презентував аудиторії напрацювання і результати за ключовими напрямками діяльності установи.
Серед пріоритетних напрямків у 2025 році очільник Інституту виокремив: меморіалізацію Війни за незалежність України, переосмислення російської імперської та радянської тоталітарної спадщини, реабілітацію жертв комуністичного режиму, а також подолання російської історичної пропаганди та популяризацію історії України.
Більше про звіт читайте за посиланням.
23 лютого 2026 року в інформаційному агентстві «Укрінформ» відбувся публічний звіт Українського інституту національної памʼяті. Результати роботи центрального органу виконавчої влади за 2026 рік представив Голова УІНП Олександр Алфьоров.
Він розповів, що Інститут виконав 97% пунктів Плану роботи на 2025 рік та презентував аудиторії напрацювання і результати за ключовими напрямками діяльності установи.
Серед пріоритетних напрямків у 2025 році очільник Інституту виокремив: меморіалізацію Війни за незалежність України, переосмислення російської імперської та радянської тоталітарної спадщини, реабілітацію жертв комуністичного режиму, а також подолання російської історичної пропаганди та популяризацію історії України.
Більше про звіт читайте за посиланням.
👍19
23 лютого відзначаємо 125 років з дня народження видатного українського військовика та художника Леоніда Перфецького.
Учасник Української революції 1917-1921 років та Другої світової війни, один з головних художників-баталістів Перших визвольних змагань та автор першого коміксу про УПА.
Про все це розповідаємо у нашій каруселі.
Учасник Української революції 1917-1921 років та Другої світової війни, один з головних художників-баталістів Перших визвольних змагань та автор першого коміксу про УПА.
Про все це розповідаємо у нашій каруселі.
👍14❤6
Пам’яті старшого солдата «Азова» Марини Алексюк (позивний «Марина»)
До останнього підтримувала цивільних на «Азовсталі»
Марина народилася 3 вересня 1978 року на Донеччині. Працювала майстром озеленення в Маріуполі. У 2015 році підписала контракт із полком «Азов», служила майстром ремонтної майстерні та діловодом тилу. Там зустріла своє кохання – Миколу.
Марина була творчою, любила малювати, шити, гончарство, мріяла про будинок і власну майстерню. У листопаді 2021 року її контракт завершився, але вона залишилася в підрозділі.
Під час оборони Маріуполя перебувала на «Азовсталі», допомагала цивільним і побратимам. Востаннє вийшла на зв’язок 8 травня 2022 року. Того ж дня загинула в пожежі на комбінаті, захищаючи місто.
Старшого солдата Марину Алексюк посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У неї залишилися чоловік, троє дітей, сестра і двоє братів.
Вічна пам’ять Захисниці!
Фото: NV, Український часопис
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
До останнього підтримувала цивільних на «Азовсталі»
Марина народилася 3 вересня 1978 року на Донеччині. Працювала майстром озеленення в Маріуполі. У 2015 році підписала контракт із полком «Азов», служила майстром ремонтної майстерні та діловодом тилу. Там зустріла своє кохання – Миколу.
Марина була творчою, любила малювати, шити, гончарство, мріяла про будинок і власну майстерню. У листопаді 2021 року її контракт завершився, але вона залишилася в підрозділі.
Під час оборони Маріуполя перебувала на «Азовсталі», допомагала цивільним і побратимам. Востаннє вийшла на зв’язок 8 травня 2022 року. Того ж дня загинула в пожежі на комбінаті, захищаючи місто.
Старшого солдата Марину Алексюк посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У неї залишилися чоловік, троє дітей, сестра і двоє братів.
Вічна пам’ять Захисниці!
Фото: NV, Український часопис
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔23❤1
Пам'яті льотчика-винищувача, Героя України Олександра Оксанченка
Сьогодні, 25 лютого, четверта річниця загибелі льотчика-винищувача, прообраз якого став основою легенди про "Привида Києва"
25 лютого 2022-го, на другий день повномасштабного вторгнення, льотчик 1-го класу полковник Олександр Оксанченко здійснював один бойовий виліт за іншим, захищаючи Україну й мирних людей. Він виконав свій обов’язок ціною життя.
Напередодні річниці загибелі спогадами поділилися дружина, доньки, побратими й близькі. Вдова Світлана згадує їхню “кінематографічну” зустріч і те, як чоловік був для неї опорою. Доньки Ганна й Анастасія кажуть: якби кожна дитина мала такого тата, світ був би значно щасливішим – мудрого, доброго, з тонким гумором і безмежною повагою до людей.
Учень “Fluffy” називає Оксанченка своїм улюбленим інструктором на Су-27, який “поставив на крило” й залишив на фото слова-оберіг: “Разом назавжди”.
Побратими наголошують: він виховав покоління українських пілотів, був еталоном професіоналізму й принциповості, а його поради й нині допомагають знаходити “правильний курс”. Командир бригади Олександр Мостовий розповідає про годинник із Гербом України, подарований у 2016-му, який був на руці Героя в останньому бою і тепер знову цокає — як символ живої пам’яті.
Друзі родини згадують Олександра Яковича як теплу, надійну людину з гітарою, риболовлею та любов’ю до своїх дівчат. Американський колега-пілот підкреслює: його наставництва й присутності бракуватиме всій спільноті винищувачів, а спадщина житиме в кожному майбутньому польоті.
Авторка тексту згадує, як у ніч з 24 на 25 лютого написала йому: “Ви живі?”, а згодом дізналася, що він загинув, прикривши небо над столицею. У 2022-му на RIAT у Великій Британії вшанували його пам’ять композицією з фото та українським прапором. Минуло чотири роки, але ім’я Олександра Оксанченка залишається символом мужності й честі – небесного захисника України.
Вічна пам’ять!
Фото автора та надане Ганною Оксанченко-Строїн
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Сьогодні, 25 лютого, четверта річниця загибелі льотчика-винищувача, прообраз якого став основою легенди про "Привида Києва"
25 лютого 2022-го, на другий день повномасштабного вторгнення, льотчик 1-го класу полковник Олександр Оксанченко здійснював один бойовий виліт за іншим, захищаючи Україну й мирних людей. Він виконав свій обов’язок ціною життя.
Напередодні річниці загибелі спогадами поділилися дружина, доньки, побратими й близькі. Вдова Світлана згадує їхню “кінематографічну” зустріч і те, як чоловік був для неї опорою. Доньки Ганна й Анастасія кажуть: якби кожна дитина мала такого тата, світ був би значно щасливішим – мудрого, доброго, з тонким гумором і безмежною повагою до людей.
Учень “Fluffy” називає Оксанченка своїм улюбленим інструктором на Су-27, який “поставив на крило” й залишив на фото слова-оберіг: “Разом назавжди”.
Побратими наголошують: він виховав покоління українських пілотів, був еталоном професіоналізму й принциповості, а його поради й нині допомагають знаходити “правильний курс”. Командир бригади Олександр Мостовий розповідає про годинник із Гербом України, подарований у 2016-му, який був на руці Героя в останньому бою і тепер знову цокає — як символ живої пам’яті.
Друзі родини згадують Олександра Яковича як теплу, надійну людину з гітарою, риболовлею та любов’ю до своїх дівчат. Американський колега-пілот підкреслює: його наставництва й присутності бракуватиме всій спільноті винищувачів, а спадщина житиме в кожному майбутньому польоті.
Авторка тексту згадує, як у ніч з 24 на 25 лютого написала йому: “Ви живі?”, а згодом дізналася, що він загинув, прикривши небо над столицею. У 2022-му на RIAT у Великій Британії вшанували його пам’ять композицією з фото та українським прапором. Минуло чотири роки, але ім’я Олександра Оксанченка залишається символом мужності й честі – небесного захисника України.
Вічна пам’ять!
Фото автора та надане Ганною Оксанченко-Строїн
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔16❤5
УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ВШАНУВАВ ПАМ’ЯТЬ ЛЕСІ УКРАЇНКИ З НАГОДИ 155-Ї РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ ЇЇ НАРОДЖЕННЯ
Голова Українського інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров та працівники інституту вшанували пам'ять Лесі України – Лариси Петрівни Косач, видатної української поетеси, драматургині, перекладачки та громадської діячки.
Леся Українка народилася 25 лютого 1871 року в родині інтелігентів і зростала в середовищі, тісно пов’язаному з українським культурним рухом. Попри тяжку хворобу, вона здобула ґрунтовну освіту, володіла кількома іноземними мовами та активно перекладала європейську літературу українською.
Її творчість стала важливим етапом розвитку української модерної літератури. У своїх творах вона осмислювала теми свободи, боротьби, національної гідності, історичної пам’яті та внутрішньої сили людини. Її інтелектуальна глибина та принципова громадянська позиція мали значний вплив на формування української культурної традиції. Вона довела, що попри тяжку хворобу та виклики, можна залишитися справжньою людиною та сильною особистістю.
Олександр Алфьоров підкреслив: “Леся Українка належить до грона видатних діячів України, які були будителями нашої нації, нашого народу в час імперських воєн, коли ми були підперті багнетами, коли наша мова знищувалася. Вічна пам'ять, Слава Україні!”
Вшанування пам’яті Лесі Українки є частиною системної роботи зі збереження історичної пам’яті та популяризації української культурної спадщини.
Голова Українського інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров та працівники інституту вшанували пам'ять Лесі України – Лариси Петрівни Косач, видатної української поетеси, драматургині, перекладачки та громадської діячки.
Леся Українка народилася 25 лютого 1871 року в родині інтелігентів і зростала в середовищі, тісно пов’язаному з українським культурним рухом. Попри тяжку хворобу, вона здобула ґрунтовну освіту, володіла кількома іноземними мовами та активно перекладала європейську літературу українською.
Її творчість стала важливим етапом розвитку української модерної літератури. У своїх творах вона осмислювала теми свободи, боротьби, національної гідності, історичної пам’яті та внутрішньої сили людини. Її інтелектуальна глибина та принципова громадянська позиція мали значний вплив на формування української культурної традиції. Вона довела, що попри тяжку хворобу та виклики, можна залишитися справжньою людиною та сильною особистістю.
Олександр Алфьоров підкреслив: “Леся Українка належить до грона видатних діячів України, які були будителями нашої нації, нашого народу в час імперських воєн, коли ми були підперті багнетами, коли наша мова знищувалася. Вічна пам'ять, Слава Україні!”
Вшанування пам’яті Лесі Українки є частиною системної роботи зі збереження історичної пам’яті та популяризації української культурної спадщини.
❤20
Памʼяті журналістки Укрінформу Тетяни Кулик
Вона жила телебаченням, вірила в силу людей і розповідала історії незламних українців
Минає рік від трагедії, коли російський дрон забрав життя журналістки Тетяни Кулик та її чоловіка, хірурга Павла Іванчова. Близькі, друзі та колеги досі не можуть повірити в її смерть. Тетяна була яскравою особистістю з неповторним почуттям гумору та пристрастю до професії.
Вона почала кар’єру літературною редакторкою і стала ведучою на «Центральному каналі», а пізніше працювала на Суспільному та створювала глибокі інтерв'ю. Після того, як вона познайомилася з Павлом Іванчовим на своєму шоу, їх звела доля.
У 2024 році, вже працюючи в Укрінформі, Тетяна створила програму «Нація непереможних», де висвітлювала героїв України. Її віра в перемогу України та сильні люди, з якими вона працювала, залишаться в пам'яті всіх.
Тетяна була членкинею Національної спілки журналістів України. Вона стала 98-ою медійницею, загиблою внаслідок війни. Поховали Тетяну та Павла на Байковому кладовищі. У Тетяни залишилася донька Ліза.
Вічна памʼять!
Фото: Ілля Русачков/ Укрінформ, зі сторінки Тетяни Кулик у Фейсбуці
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Вона жила телебаченням, вірила в силу людей і розповідала історії незламних українців
Минає рік від трагедії, коли російський дрон забрав життя журналістки Тетяни Кулик та її чоловіка, хірурга Павла Іванчова. Близькі, друзі та колеги досі не можуть повірити в її смерть. Тетяна була яскравою особистістю з неповторним почуттям гумору та пристрастю до професії.
Вона почала кар’єру літературною редакторкою і стала ведучою на «Центральному каналі», а пізніше працювала на Суспільному та створювала глибокі інтерв'ю. Після того, як вона познайомилася з Павлом Іванчовим на своєму шоу, їх звела доля.
У 2024 році, вже працюючи в Укрінформі, Тетяна створила програму «Нація непереможних», де висвітлювала героїв України. Її віра в перемогу України та сильні люди, з якими вона працювала, залишаться в пам'яті всіх.
Тетяна була членкинею Національної спілки журналістів України. Вона стала 98-ою медійницею, загиблою внаслідок війни. Поховали Тетяну та Павла на Байковому кладовищі. У Тетяни залишилася донька Ліза.
Вічна памʼять!
Фото: Ілля Русачков/ Укрінформ, зі сторінки Тетяни Кулик у Фейсбуці
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
😢14💔7