Пам’яті військового Сергія Коршака
Повернувся з-за кордону, аби захищати Батьківщину.
Сергій народився 25 жовтня 1980 року у Кременчуці. Після школи навчався в педагогічному училищі. Згодом виїхав закордон. Певний час проживав в Ізраїлі.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся в Україну і в квітні 2022 року долучився до Сил оборони. Служив розвідником.
Сергій помер 9 червня 2026 року від інфаркту під час лікування на Тернопільщині. Поховали воїна 6 серпня 2026 року в Кременчуці.
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту Кременчуцький Телеграф
За матеріалами: Кременчуцький Телеграф
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Повернувся з-за кордону, аби захищати Батьківщину.
Сергій народився 25 жовтня 1980 року у Кременчуці. Після школи навчався в педагогічному училищі. Згодом виїхав закордон. Певний час проживав в Ізраїлі.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся в Україну і в квітні 2022 року долучився до Сил оборони. Служив розвідником.
Сергій помер 9 червня 2026 року від інфаркту під час лікування на Тернопільщині. Поховали воїна 6 серпня 2026 року в Кременчуці.
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту Кременчуцький Телеграф
За матеріалами: Кременчуцький Телеграф
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17😢6
ЧОТА БЕЗСМЕРТНИХ
10 вересня 1943 року, чота особливого призначення Української повстанської армії під керівництвом "Берези" (Антона Марцинюка) у кількості 44 повстанців розмістилася на постій в селі Новий Загорів Локачинського району Волинської області. 11 вересня повстанські дозори зауважили, що до села з двох напрямків рухаються криті брезентом вантажні автомашини з нацистами. Повстанці по тривозі зайняли вогневі позиції, які було влаштовано довкола монастиря, після чого розпочався бій.
Майже всі вояки зі складу чоти за походженням – селяни, дехто мав досвід служби у Війську Польському і 1939 року, воювали у ньому проти гітлерівців. Інші за завданням ОУН від початку гітлерівської окупації були спочатку в українській допоміжній поліції в Горохові, звідки весною 1943 року під час нападу на місто повстанського відділу Олексія Брися організовано перейшли в УПА. Загалом у складі чоти до початку бою було 44 вояки, всі вони були достатньо навченими і вже випробуваними у бойових діях, всі добре володіли зброєю.
У 1943 року на Волині тривали масові каральні акції гітлерівців, спрямовані на придушення руху опору, а тому військової потуги окупантам не бракувало. Загальне керівництво каральними акціями на Волині здійснював опергруппенфюрер СС, генерал поліції Еріх фон дем Бах. До проведення каральної акції в Новому Загорові були залучені також підрозділи польської допоміжної поліції, що її створили гітлерівці після відходу української допоміжної поліції в УПА.
Чисельність залучених до бою карателів могла бути від повстанської чоти більшою приблизно у разів двадцять, за іншими свідченнями сягала тисячі осіб, хоч конкретних даних, які це підтверджують, не виявлено.
Приблизно до полудня 11 вересня повстанці трималися в окопах. За багатьма свідченнями, саме на початку бою ворог, котрий сподівався заскочити повстанців зненацька і не очікував на такий злагоджений опір, зазнав чи не найбільш масових втрат. За свідченнями кількох мешканців Нового Загорова, усіх своїх поранених та вбитих вояків карателі зразу ж відправляли автомашинами в місця, де дислокувались їхні підрозділи. Навзамін вантажівки привозили їм підмогу. Збільшувалися втрати і в повстанських рядах.
З приходом танків (прибули з Володимира-Волинського) українські вояки вимушені були залишити окопи і зайняти оборону в стінах колишнього монастиря та в Різдво-Богородицькому храмі. Тут після полудня витримали і бомбардування, яке дезорганізували вдало використаними сигнальними ракетами, частково спрямувавши ворожий удар з повітря на окопи, що були вже зайняті карателями. Приголомшений таким поворотом подій, знову в атаку ворог піднявся не скоро.
Після того як повстанці підірвали одну танкетку, бронетехніка надто близько до монастирських стін не під’їжджала. Бій продовжувався. Коли звечоріло, нацисти підпалили найближчі до монастиря сільські садиби і при світлі пожеж продовжували обстріл.
12 вересня повстанці, які не були поранені, пішли на прорив і вийшли з оточення. Вояки, котрі через поранення прориватися не могли, забезпечили їм прикриття і продовжували утримувати монастир.
Карателі вступили у монастирські мури лише близько полудня 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Було зрозуміло, що якась частина українських вояків із оточення вийшла, і це відбирало у карателів відчуття перемоги. Загалом чота втратила в тому бою 29 вояків. У ніч із 12 на 13 вересня, всупереч забороні окупаційної влади, новозагорівські селяни поховали їх поряд із храмом.
16 осіб зі складу чоти вийшли з бою живими. Про втрати карателів із найбільшим, очевидно, наближенням до правди говорять опубліковані 1949 році в підпільному упівському журналі спогади повстанця Петра: «У цьому нерівному бою загинуло близько 400 німців».
У 1989 році голова Волинського крайового братства ветеранів ОУН і УПА Мелетія Семенюка за сприяння місцевих мешканців і всупереч заборонам тодішньої влади звели на могилі героїв УПА дерев’яний хрест.
10 вересня 1943 року, чота особливого призначення Української повстанської армії під керівництвом "Берези" (Антона Марцинюка) у кількості 44 повстанців розмістилася на постій в селі Новий Загорів Локачинського району Волинської області. 11 вересня повстанські дозори зауважили, що до села з двох напрямків рухаються криті брезентом вантажні автомашини з нацистами. Повстанці по тривозі зайняли вогневі позиції, які було влаштовано довкола монастиря, після чого розпочався бій.
Майже всі вояки зі складу чоти за походженням – селяни, дехто мав досвід служби у Війську Польському і 1939 року, воювали у ньому проти гітлерівців. Інші за завданням ОУН від початку гітлерівської окупації були спочатку в українській допоміжній поліції в Горохові, звідки весною 1943 року під час нападу на місто повстанського відділу Олексія Брися організовано перейшли в УПА. Загалом у складі чоти до початку бою було 44 вояки, всі вони були достатньо навченими і вже випробуваними у бойових діях, всі добре володіли зброєю.
У 1943 року на Волині тривали масові каральні акції гітлерівців, спрямовані на придушення руху опору, а тому військової потуги окупантам не бракувало. Загальне керівництво каральними акціями на Волині здійснював опергруппенфюрер СС, генерал поліції Еріх фон дем Бах. До проведення каральної акції в Новому Загорові були залучені також підрозділи польської допоміжної поліції, що її створили гітлерівці після відходу української допоміжної поліції в УПА.
Чисельність залучених до бою карателів могла бути від повстанської чоти більшою приблизно у разів двадцять, за іншими свідченнями сягала тисячі осіб, хоч конкретних даних, які це підтверджують, не виявлено.
Приблизно до полудня 11 вересня повстанці трималися в окопах. За багатьма свідченнями, саме на початку бою ворог, котрий сподівався заскочити повстанців зненацька і не очікував на такий злагоджений опір, зазнав чи не найбільш масових втрат. За свідченнями кількох мешканців Нового Загорова, усіх своїх поранених та вбитих вояків карателі зразу ж відправляли автомашинами в місця, де дислокувались їхні підрозділи. Навзамін вантажівки привозили їм підмогу. Збільшувалися втрати і в повстанських рядах.
З приходом танків (прибули з Володимира-Волинського) українські вояки вимушені були залишити окопи і зайняти оборону в стінах колишнього монастиря та в Різдво-Богородицькому храмі. Тут після полудня витримали і бомбардування, яке дезорганізували вдало використаними сигнальними ракетами, частково спрямувавши ворожий удар з повітря на окопи, що були вже зайняті карателями. Приголомшений таким поворотом подій, знову в атаку ворог піднявся не скоро.
Після того як повстанці підірвали одну танкетку, бронетехніка надто близько до монастирських стін не під’їжджала. Бій продовжувався. Коли звечоріло, нацисти підпалили найближчі до монастиря сільські садиби і при світлі пожеж продовжували обстріл.
12 вересня повстанці, які не були поранені, пішли на прорив і вийшли з оточення. Вояки, котрі через поранення прориватися не могли, забезпечили їм прикриття і продовжували утримувати монастир.
Карателі вступили у монастирські мури лише близько полудня 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Було зрозуміло, що якась частина українських вояків із оточення вийшла, і це відбирало у карателів відчуття перемоги. Загалом чота втратила в тому бою 29 вояків. У ніч із 12 на 13 вересня, всупереч забороні окупаційної влади, новозагорівські селяни поховали їх поряд із храмом.
16 осіб зі складу чоти вийшли з бою живими. Про втрати карателів із найбільшим, очевидно, наближенням до правди говорять опубліковані 1949 році в підпільному упівському журналі спогади повстанця Петра: «У цьому нерівному бою загинуло близько 400 німців».
У 1989 році голова Волинського крайового братства ветеранів ОУН і УПА Мелетія Семенюка за сприяння місцевих мешканців і всупереч заборонам тодішньої влади звели на могилі героїв УПА дерев’яний хрест.
💔13❤3
Пам’яті танкіста Дмитра Черніцова (позивний «Чорний»)
Мав справжній хист до військової справи, і до 24 років став досвідченим танкістом
Дмитро народився 20 вересня 1997 року.
Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Потім навчався на фінансово-економічному факультеті Чернігівського національного технологічного університету.
У 2018 році уклав контракт із ЗСУ, три роки воював на Донеччині та Луганщині. З початком широкомасштабної війни долучився до 3-ї окремої танкової бригади.
Під час оборони Києва екіпаж Т-72, де Дмитро був навідником, трощив окупантів поблизу Житомирської траси. Після денних боїв сам зголошувався чергувати вночі, а також досліджував місцевість.
Останній бій Дмитро прийняв 4 квітня 2022 року поблизу села Бражківка на Харківщині. Поховали Героя на військово-меморіальному кладовищі «Ялівщина» у Чернігові.
Честь і слава!
Ігор Романенко
Фото: Фейсбук-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мав справжній хист до військової справи, і до 24 років став досвідченим танкістом
Дмитро народився 20 вересня 1997 року.
Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Потім навчався на фінансово-економічному факультеті Чернігівського національного технологічного університету.
У 2018 році уклав контракт із ЗСУ, три роки воював на Донеччині та Луганщині. З початком широкомасштабної війни долучився до 3-ї окремої танкової бригади.
Під час оборони Києва екіпаж Т-72, де Дмитро був навідником, трощив окупантів поблизу Житомирської траси. Після денних боїв сам зголошувався чергувати вночі, а також досліджував місцевість.
Останній бій Дмитро прийняв 4 квітня 2022 року поблизу села Бражківка на Харківщині. Поховали Героя на військово-меморіальному кладовищі «Ялівщина» у Чернігові.
Честь і слава!
Ігор Романенко
Фото: Фейсбук-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔21
Пам’яті Героя України, підполковника Олександра Орлова
У лютому 2022 року, коли російські війська підійшли до Харкова, він уже точно знав: «Ми переможемо»
Олександр народився у 1986 році в Донецьку. Після навчання в гірничому технікуму, пішов працювати на шахту.
У 2007 році призваний на строкову службу у внутрішні війська МВС України. Згодом залишився служити на контракт. У 2013 році отримав вищу інженерно-технічну освіту в Академії внутрішніх військ МВС України.
Після випускного, молодий офіцер повернувся служити до рідного Донецька. За рік місто почнуть захоплювати проросійські сепаратисти. Олександр перейшов служити в Нацгвардію та брав активну участь в Антитерористичній операцій, як командир бойової групи. Був відзначений орденом "За мужність" ІІІ ступеня та медаллю "За військову службу Україні".
Продовжував службу в спецпідрозділі НГУ "Омега". Повномасштабне вторгнення уже підполковник Орлов зустрів командиро харківської "Омеги". З перших днів виконував зі своїм загоном спеціальні місії в зоні бойових дій на Харківщині. Його бійці захопили перший російський "Сонцепьок", брали в полон ворожих офіцерів, забирали тіла загиблих побратимів з контрольованих росіянами територій.
Загинув 7 березня 2022 року в бою з російською розвідувально-диверсійною групою, яка намагалася проникнути до Харкова. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня та званням Героя України.
Слава Герою України!
Христина Микитин
Фото: НГУ та Платформа пам’яті "Меморіал"
За матеріалами: Національна Гвардія України, Платформа пам’яті "Меморіал" та Вікіпедія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
У лютому 2022 року, коли російські війська підійшли до Харкова, він уже точно знав: «Ми переможемо»
Олександр народився у 1986 році в Донецьку. Після навчання в гірничому технікуму, пішов працювати на шахту.
У 2007 році призваний на строкову службу у внутрішні війська МВС України. Згодом залишився служити на контракт. У 2013 році отримав вищу інженерно-технічну освіту в Академії внутрішніх військ МВС України.
Після випускного, молодий офіцер повернувся служити до рідного Донецька. За рік місто почнуть захоплювати проросійські сепаратисти. Олександр перейшов служити в Нацгвардію та брав активну участь в Антитерористичній операцій, як командир бойової групи. Був відзначений орденом "За мужність" ІІІ ступеня та медаллю "За військову службу Україні".
Продовжував службу в спецпідрозділі НГУ "Омега". Повномасштабне вторгнення уже підполковник Орлов зустрів командиро харківської "Омеги". З перших днів виконував зі своїм загоном спеціальні місії в зоні бойових дій на Харківщині. Його бійці захопили перший російський "Сонцепьок", брали в полон ворожих офіцерів, забирали тіла загиблих побратимів з контрольованих росіянами територій.
Загинув 7 березня 2022 року в бою з російською розвідувально-диверсійною групою, яка намагалася проникнути до Харкова. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня та званням Героя України.
Слава Герою України!
Христина Микитин
Фото: НГУ та Платформа пам’яті "Меморіал"
За матеріалами: Національна Гвардія України, Платформа пам’яті "Меморіал" та Вікіпедія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17😢3
БІЛЬ, ЯКИЙ НІКОЛИ НЕ БУДЕ ЗАГОЄНИЙ: УІНП ВШАНУВАВ ПАМʼЯТЬ ЖЕРТВ ДЕПОРТАЦІЇ
У Києві вшанували пам’ять українців, депортованих у 1944–1951 роках із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини.
Представники Українського інституту національної памʼяті, ГО «Київське товариство “ЛемКиїв”» та Київського товариства депортованих українців «Холмщина» імені Михайла Грушевського запалили символічні лампадки та поклали квіти до памʼятника Жертвам репресій 1930-х — початку 1950-х років.
Священники Патріаршого собору воскресіння Христового (УГКЦ) та Церкви Миколи Набережного (ПЦУ) отці Богдан Чурило та Леонід Сливканич звершили спільну молитву за душі жертв репресій та депортацій і закликали берегти пам’ять про них.
«Ми відчуваємо цей біль, який ніколи не буде загоєний, — сказав Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров. — Російській імперії мало було знищити тіло, вони намагалися знищити дух, тому чинили найстрашніші злочини — голоди, репресії, депортації. Тисячі людей померли під час депортації, вчиненої разом із комуністичною Польщею, Господь знає всі їхні імена. І ми з вами, згідно християнського обовʼязку, бережемо памʼять про них. Не маніпулюючи цифрами, не виголошуючи гасел, а пошановуючи їхню памʼять».
«Нас вдруге вигнали з нашої землі. Цього разу — з Херсонщини, де я народився у родині депортованих, — сказав отець Леонід Сливканич. — Це зробили нащадки тих самих червоних катів. Вони знищили наші села на Херсонщині, які відбудовувалися руками депортовані та їхніх нащадків. Нині, як і тоді, у 51 році в Карпатах, моє село на Херсонщині спалене — тепер вже російськими КАБами, Хай Господь дає нам сил і мудрості не стати на коліна перед цим ворогом, перемогти його і розповісти всьому світу про його злочини».
Голова ГО «ЛемКиїв» Катерина Чаплик наголосила на тому, що ті трагічні події — це передусім біль і понівечені долі людей. «Про це потрібно памʼятати, — сказала вона. — В я дякую усім, хто вивчає, зберігає памʼять про ті події і про тих людей».
Дипломат Микола Ярмолюк, член товариства депортованих «Холмщина» подякував Українському інституту національної памʼяті за збереження памʼяті про депортованих та організацію заходу. «Ви пробиваєте шлях нашої історії до широкого кола людей, — сказав він. — Памʼять про трагічні сторінки має бути дороговказом у майбутнє, щоб трагедії не повторювалися знову».
У Києві вшанували пам’ять українців, депортованих у 1944–1951 роках із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини.
Представники Українського інституту національної памʼяті, ГО «Київське товариство “ЛемКиїв”» та Київського товариства депортованих українців «Холмщина» імені Михайла Грушевського запалили символічні лампадки та поклали квіти до памʼятника Жертвам репресій 1930-х — початку 1950-х років.
Священники Патріаршого собору воскресіння Христового (УГКЦ) та Церкви Миколи Набережного (ПЦУ) отці Богдан Чурило та Леонід Сливканич звершили спільну молитву за душі жертв репресій та депортацій і закликали берегти пам’ять про них.
«Ми відчуваємо цей біль, який ніколи не буде загоєний, — сказав Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров. — Російській імперії мало було знищити тіло, вони намагалися знищити дух, тому чинили найстрашніші злочини — голоди, репресії, депортації. Тисячі людей померли під час депортації, вчиненої разом із комуністичною Польщею, Господь знає всі їхні імена. І ми з вами, згідно християнського обовʼязку, бережемо памʼять про них. Не маніпулюючи цифрами, не виголошуючи гасел, а пошановуючи їхню памʼять».
«Нас вдруге вигнали з нашої землі. Цього разу — з Херсонщини, де я народився у родині депортованих, — сказав отець Леонід Сливканич. — Це зробили нащадки тих самих червоних катів. Вони знищили наші села на Херсонщині, які відбудовувалися руками депортовані та їхніх нащадків. Нині, як і тоді, у 51 році в Карпатах, моє село на Херсонщині спалене — тепер вже російськими КАБами, Хай Господь дає нам сил і мудрості не стати на коліна перед цим ворогом, перемогти його і розповісти всьому світу про його злочини».
Голова ГО «ЛемКиїв» Катерина Чаплик наголосила на тому, що ті трагічні події — це передусім біль і понівечені долі людей. «Про це потрібно памʼятати, — сказала вона. — В я дякую усім, хто вивчає, зберігає памʼять про ті події і про тих людей».
Дипломат Микола Ярмолюк, член товариства депортованих «Холмщина» подякував Українському інституту національної памʼяті за збереження памʼяті про депортованих та організацію заходу. «Ви пробиваєте шлях нашої історії до широкого кола людей, — сказав він. — Памʼять про трагічні сторінки має бути дороговказом у майбутнє, щоб трагедії не повторювалися знову».
❤🔥11👍5💔3❤1
Пам’яті оператора БПЛА Андрія Мовчана (позивний «Тихий»)
Його мрією було одужання батька
Андрій народився та виріс у Вінниці. Після школи отримав освіту з обліку та аудити у Вінницькому технічному університеті. Відкрив власну справу. Мріяв вилікувати батька.
Службу розпочав у 48-й інженерній Кам'янець-Подільській бригаді. Згодом перевівся до Залізної бригади, воював на Харківщині в механізованому батальйоні.
Працював з важкими бомберами як пілот та споряджаючий.
Загинув 30 липня 2026 року внаслідок важких поранень у лікарні. Похований поруч з могилою мами у селі Зарваниця на Вінниччині.
Вічна пам'ять та слава!
Ігор Романенко
Фото: Фейсбук-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Його мрією було одужання батька
Андрій народився та виріс у Вінниці. Після школи отримав освіту з обліку та аудити у Вінницькому технічному університеті. Відкрив власну справу. Мріяв вилікувати батька.
Службу розпочав у 48-й інженерній Кам'янець-Подільській бригаді. Згодом перевівся до Залізної бригади, воював на Харківщині в механізованому батальйоні.
Працював з важкими бомберами як пілот та споряджаючий.
Загинув 30 липня 2026 року внаслідок важких поранень у лікарні. Похований поруч з могилою мами у селі Зарваниця на Вінниччині.
Вічна пам'ять та слава!
Ігор Романенко
Фото: Фейсбук-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔16😢5
ПЕРШИЙ ВЕРТОЛІТ
14 вересня 1939 року американський інженер українського походження Ігор Сікорський провів перше успішне випробування свого першого вертольота VS-300.
Розробка VS-300 розпочалася ще у 1938 році. По суті, Ігор Сікорський продовжив ідею створення літального апарату з одногвинтовою схемою з рульовим гвинтом, яку вперше придумав у літальних апаратах Н-1 та Н-2 на початку ХХ століття. Нині ця схема вважається класичною схемою вертольотів.
Випробування проходили в стані прив’язаної машини, що здіймалася у повітря. VS-300 зміг зависнути в повітрі, а також мав здатність вертикального зльоту, що відрізняло його від наявних автожирів.
У грудні того ж року відбулися другі випробування VS-300, де внаслідок поганих погодних умов вертоліт потрапив у катастрофу. Тоді Сікорський модифікував своє творіння в хвостовій частині, встановивши два горизонтальні гвинти.
Перший політ VS-300 відбувся 13 травня 1940 року. А вже за рік – 6 травня 1941 року — VS-300A побив рекорд тривалості польоту, що належав німецькому Focke Achgelis Fa.61, залишаючись у повітрі протягом 1 години 32 хвилин. У всіх випадках вертоліт пілотував особисто Ігор Сікорський.
У 1943 році після низки інженерних модифікацій вертоліт став морально застарілим та потрапив як експонат у Музей Генрі Форда. Однак саме VS-300 став прототипом для всіх серійних вертольотів Сікорського та основою для появи класичної вертолітної схеми.
14 вересня 1939 року американський інженер українського походження Ігор Сікорський провів перше успішне випробування свого першого вертольота VS-300.
Розробка VS-300 розпочалася ще у 1938 році. По суті, Ігор Сікорський продовжив ідею створення літального апарату з одногвинтовою схемою з рульовим гвинтом, яку вперше придумав у літальних апаратах Н-1 та Н-2 на початку ХХ століття. Нині ця схема вважається класичною схемою вертольотів.
Випробування проходили в стані прив’язаної машини, що здіймалася у повітря. VS-300 зміг зависнути в повітрі, а також мав здатність вертикального зльоту, що відрізняло його від наявних автожирів.
У грудні того ж року відбулися другі випробування VS-300, де внаслідок поганих погодних умов вертоліт потрапив у катастрофу. Тоді Сікорський модифікував своє творіння в хвостовій частині, встановивши два горизонтальні гвинти.
Перший політ VS-300 відбувся 13 травня 1940 року. А вже за рік – 6 травня 1941 року — VS-300A побив рекорд тривалості польоту, що належав німецькому Focke Achgelis Fa.61, залишаючись у повітрі протягом 1 години 32 хвилин. У всіх випадках вертоліт пілотував особисто Ігор Сікорський.
У 1943 році після низки інженерних модифікацій вертоліт став морально застарілим та потрапив як експонат у Музей Генрі Форда. Однак саме VS-300 став прототипом для всіх серійних вертольотів Сікорського та основою для появи класичної вертолітної схеми.
❤11👍3👎2😢2
Пам'яті старшого лейтенанта Дмитра Ткаченка (позивний «Рубін»)
Він був щирою, доброю, відвертою та надзвичайно позитивною людиною.
Дмитро народився 25 травня 1999 року в Красногорівці на Донеччині. В дитинстві любив футбол та гру на гітарі.
В 2014 році російська агресія змусила родину Дмитра перебратися в Кременчук на Полтавщині. Саме тоді 15-річний юнак вирішив стати військовим.
У 2020 році закінчив Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після випуску молодий лейтенант свідомо обрав саме 28-му окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового Походу, яка саме боронила рідну Красногорівку. Проходив службу в зоні ООС. Був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
З початком повномасштабного вторгнення, воював на Херсонському напрямку. Загинув 29 серпня 2022 року під часу біля села Мирне на Херсонщині.
Похований в Кременчузі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Кременчуцький Телеграф та з архіву Ніни Ткаченко
За матеріалами: Суспільне Полтава, Кременчуцький Телеграф, Покровська РДА, Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Він був щирою, доброю, відвертою та надзвичайно позитивною людиною.
Дмитро народився 25 травня 1999 року в Красногорівці на Донеччині. В дитинстві любив футбол та гру на гітарі.
В 2014 році російська агресія змусила родину Дмитра перебратися в Кременчук на Полтавщині. Саме тоді 15-річний юнак вирішив стати військовим.
У 2020 році закінчив Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після випуску молодий лейтенант свідомо обрав саме 28-му окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового Походу, яка саме боронила рідну Красногорівку. Проходив службу в зоні ООС. Був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
З початком повномасштабного вторгнення, воював на Херсонському напрямку. Загинув 29 серпня 2022 року під часу біля села Мирне на Херсонщині.
Похований в Кременчузі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Кременчуцький Телеграф та з архіву Ніни Ткаченко
За матеріалами: Суспільне Полтава, Кременчуцький Телеграф, Покровська РДА, Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔21😢1
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
15 вересня 1941 року голову бандерівської ОУН Степана Бандеру та його заступника Ярослава Стецька гестапо етапувало до центральної Берлінської тюрми. З початку січня 1942 року до серпня 1944-го вони перебували у спеціальному блоці № 9 (бункері «Целленбау») для осіб високого статусу концтабору Заксенхаузен.
Такою була реакція німецької окупаційної влади на відмову Проводу ОУН (б) відкликати Акт відновлення Української Держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 року. Обох провідників бандерівської ОУН було заарештовано ще на початку липня 1941-го (Стецька – 4 липня у Львові, Бандеру – 5 липня біля Белза). Обох утримували в Берліні під домашнім арештом і намагалися схилити до співпраці. Отримавши негативну відповідь, їх відправили до тюрми, а потім – до Заксенхаузена.
Після арешту провідників бандерівської ОУН гестапо розпочало арешти інших активістів із обох напрямків націоналістів. Загалом було затримано й відправлено до концтаборів понад 1500 осіб, серед них Олег Штуль (Жданович), Володимир Стахів, рідні брати Степана Бандери Василь та Олександр (обидва загинули в таборі Аушвіц у липні 1942 року). Інші провідники націоналістичного руху, Тарас Бульба-Боровець, Андрій Мельник, Олег Ольжич потрапили до Заксенхаузена пізніше, в 1943-1944 роках.
Степан Бандера в «Целленбау» утримувався в камері №73. За свідченням очевидців, навіть в умовах режиму концтабору він примудрявся поширювати інформацію, підтримувати побратимів, передавати харчові пайки. Саме він, за спогадами Андрія Мельника, повідомив про загибель від катувань Олега Ольжича в червні 1944-го.
Наприкінці грудня 1944 року гестапо повернуло Бандеру під домашній арешт у Берліні. Також двічі на день він мав зголошуватися у їхньому місцевому відділку. У вересні 1944 року йому запропонували стати заступником головнокомандувача Російської визвольної армії Андрія Власова, але Бандера відмовився.
На початку 1945 року Степану Бандері і членам родини передали фальшиві документи на прізвище Романишиних. 1 лютого під час авіаційних бомбардувань Берліна в атмосфері загального хаосу їм вдалося за допомогою підпілля ОУН втекли з-під нагляду до Тіролю. Згодом Бандера переїде до Відня і далі продовжить діяльність у керівництві ОУН.
Перебування в нацистських таборах примирило Бандеру та Мельника, хоча й не зняло принципових розходжень у баченні методів подальшої боротьби. Водночас воно показало, що єдиним союзником ОУН був і лишається український народ, а Радянський Союз та Німеччина були для України окупантами.
15 вересня 1941 року голову бандерівської ОУН Степана Бандеру та його заступника Ярослава Стецька гестапо етапувало до центральної Берлінської тюрми. З початку січня 1942 року до серпня 1944-го вони перебували у спеціальному блоці № 9 (бункері «Целленбау») для осіб високого статусу концтабору Заксенхаузен.
Такою була реакція німецької окупаційної влади на відмову Проводу ОУН (б) відкликати Акт відновлення Української Держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 року. Обох провідників бандерівської ОУН було заарештовано ще на початку липня 1941-го (Стецька – 4 липня у Львові, Бандеру – 5 липня біля Белза). Обох утримували в Берліні під домашнім арештом і намагалися схилити до співпраці. Отримавши негативну відповідь, їх відправили до тюрми, а потім – до Заксенхаузена.
Після арешту провідників бандерівської ОУН гестапо розпочало арешти інших активістів із обох напрямків націоналістів. Загалом було затримано й відправлено до концтаборів понад 1500 осіб, серед них Олег Штуль (Жданович), Володимир Стахів, рідні брати Степана Бандери Василь та Олександр (обидва загинули в таборі Аушвіц у липні 1942 року). Інші провідники націоналістичного руху, Тарас Бульба-Боровець, Андрій Мельник, Олег Ольжич потрапили до Заксенхаузена пізніше, в 1943-1944 роках.
Степан Бандера в «Целленбау» утримувався в камері №73. За свідченням очевидців, навіть в умовах режиму концтабору він примудрявся поширювати інформацію, підтримувати побратимів, передавати харчові пайки. Саме він, за спогадами Андрія Мельника, повідомив про загибель від катувань Олега Ольжича в червні 1944-го.
Наприкінці грудня 1944 року гестапо повернуло Бандеру під домашній арешт у Берліні. Також двічі на день він мав зголошуватися у їхньому місцевому відділку. У вересні 1944 року йому запропонували стати заступником головнокомандувача Російської визвольної армії Андрія Власова, але Бандера відмовився.
На початку 1945 року Степану Бандері і членам родини передали фальшиві документи на прізвище Романишиних. 1 лютого під час авіаційних бомбардувань Берліна в атмосфері загального хаосу їм вдалося за допомогою підпілля ОУН втекли з-під нагляду до Тіролю. Згодом Бандера переїде до Відня і далі продовжить діяльність у керівництві ОУН.
Перебування в нацистських таборах примирило Бандеру та Мельника, хоча й не зняло принципових розходжень у баченні методів подальшої боротьби. Водночас воно показало, що єдиним союзником ОУН був і лишається український народ, а Радянський Союз та Німеччина були для України окупантами.
❤8💔3👎1😁1
ГОЛОВА УІНП ВІДВІДАВ ЕКСГУМАЦІЙНІ РОБОТИ НА ГОЛОСКІВСЬКОМУ КЛАДОВИЩІ У ЛЬВОВІ
Голова Українського інституту національної пам’яті з позаплановим візитом відвідав місце проведення ексгумаційних робіт на території Голосківського кладовища у Львові. Роботи розпочалися ще 25 серпня та триватимуть до 2 жовтня 2026 року. Їх проводять спільно з товариством з обмеженою відповідальністю «Українська пам’ять» за участі польських фахівців – співробітників Інституту національної пам’яті Республіки Польща та Вроцлавського медичного університету.
Під час візиту голова УІНП поспілкувався з польськими представниками, які безпосередньо працюють над дослідженням виявлених останків, а також з українськими антропологами та фахівцями, які здійснюють моніторинг на території проведення ексгумаційних робіт. На місці проведення робіт, було оглянуто артефакти, виявлені під час ексгумації.
Станом на 14 вересня 2026 року зафіксовано 90 останків, із яких 89 уже ексгумовано. Серед них – 7 останків військовослужбовців Вермахту, решта – військовослужбовців Війська Польського.
Пошукові роботи тривають відповідно до дозволів, що надаються в межах домовленостей між Україною та Польщею. Український інститут національної пам’яті спільно з польською стороною продовжує роботу, спрямовану на фахове дослідження місць поховань та взаємодію заради спільного майбутнього – попри спроби окремих осіб дискредитувати цей процес.
Водночас важливо нагадати, що УІНП залучає та фінансує для нагляду за пошуковими роботами фахівців комунального підприємства Львівської обласної ради «Доля», яке займається пошуком поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій. До робіт залучені пошуковці та антропологи, які забезпечують фаховий нагляд і консультаційну підтримку під час проведення досліджень.
Ще упродовж 2019 року на території колишнього села Голоско Велике, у межах старого Голосківського кладовища, проводилися дослідження з метою пошуку останків вояків Війська Польського, які загинули у вересні 1939 року. За результатами цих досліджень було виявлено ознаки місць поховань.
Історична довідка
У вересні 1939 року у передмістях Львова точилися жорстокі бої між підрозділами Вермахту та Війська Польського. Одним із місць бойових дій була територія села Голоско Велике, розташованого біля Львова. Загиблих у бою вояків Війська Польського поховали у братській могилі на території сільського кладовища. У 1958 році село Голоско Велике увійшло до складу міста Львів.
Голова Українського інституту національної пам’яті з позаплановим візитом відвідав місце проведення ексгумаційних робіт на території Голосківського кладовища у Львові. Роботи розпочалися ще 25 серпня та триватимуть до 2 жовтня 2026 року. Їх проводять спільно з товариством з обмеженою відповідальністю «Українська пам’ять» за участі польських фахівців – співробітників Інституту національної пам’яті Республіки Польща та Вроцлавського медичного університету.
Під час візиту голова УІНП поспілкувався з польськими представниками, які безпосередньо працюють над дослідженням виявлених останків, а також з українськими антропологами та фахівцями, які здійснюють моніторинг на території проведення ексгумаційних робіт. На місці проведення робіт, було оглянуто артефакти, виявлені під час ексгумації.
Станом на 14 вересня 2026 року зафіксовано 90 останків, із яких 89 уже ексгумовано. Серед них – 7 останків військовослужбовців Вермахту, решта – військовослужбовців Війська Польського.
Пошукові роботи тривають відповідно до дозволів, що надаються в межах домовленостей між Україною та Польщею. Український інститут національної пам’яті спільно з польською стороною продовжує роботу, спрямовану на фахове дослідження місць поховань та взаємодію заради спільного майбутнього – попри спроби окремих осіб дискредитувати цей процес.
Водночас важливо нагадати, що УІНП залучає та фінансує для нагляду за пошуковими роботами фахівців комунального підприємства Львівської обласної ради «Доля», яке займається пошуком поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій. До робіт залучені пошуковці та антропологи, які забезпечують фаховий нагляд і консультаційну підтримку під час проведення досліджень.
Ще упродовж 2019 року на території колишнього села Голоско Велике, у межах старого Голосківського кладовища, проводилися дослідження з метою пошуку останків вояків Війська Польського, які загинули у вересні 1939 року. За результатами цих досліджень було виявлено ознаки місць поховань.
Історична довідка
У вересні 1939 року у передмістях Львова точилися жорстокі бої між підрозділами Вермахту та Війська Польського. Одним із місць бойових дій була територія села Голоско Велике, розташованого біля Львова. Загиблих у бою вояків Війська Польського поховали у братській могилі на території сільського кладовища. У 1958 році село Голоско Велике увійшло до складу міста Львів.
👍10👎1