1 ЖОВТНЯ – ДЕНЬ ЗАХИСНИКІВ І ЗАХИСНИЦЬ УКРАЇНИ
Цього дня ми висловлюємо щиру вдячність кожному й кожній, хто стоїть на захисті територіальної цілісності та незалежності нашої держави.
Серед тих, хто сьогодні боронить Україну – працівники Українського інституту національної пам’яті. Вони продовжують служити не лише справі збереження історичної пам’яті, а й безпосередньо захищають країну на різних напрямках.
Нині у лавах Сил оборони перебувають 10 наших колег: Богдан Галайко, Сергій Гуцалюк, Ігор Кочергін, Роман Кулик, Олексій Лук’янець, Володимир Поліщук, Зоя Заболоцька та інші працівники Інституту, які виконують бойові завдання.
Серед команди УІНП є й ветерани Війни за Незалежність, зокрема колишній Голова Інституту Антон Дробович, нинішній Голова УІНП Олександр Алфьоров та Сергій Горобець.
Ми з глибокою шаною згадуємо наших колег, чиї життя забрала війна, і тих, чия доля залишається невідомою. Працівник УІНП Станіслав Дуб помер внаслідок війни. Наш колега Едуард Зуб нині має статус зниклого безвісти. Ми бережемо пам’ять про них і продовжуємо чекати на добрі звістки.
Дякуємо нашим колегам, які з перших днів повномасштабного вторгнення стали на захист України. Ми чекаємо на ваше повернення до колективу, до спільної роботи над збереженням пам’яті Українського народу.
Ваша мужність – частина нашої спільної історії.
Ваша боротьба – запорука майбутнього України.
Слава Україні! Героям слава!
Цього дня ми висловлюємо щиру вдячність кожному й кожній, хто стоїть на захисті територіальної цілісності та незалежності нашої держави.
Серед тих, хто сьогодні боронить Україну – працівники Українського інституту національної пам’яті. Вони продовжують служити не лише справі збереження історичної пам’яті, а й безпосередньо захищають країну на різних напрямках.
Нині у лавах Сил оборони перебувають 10 наших колег: Богдан Галайко, Сергій Гуцалюк, Ігор Кочергін, Роман Кулик, Олексій Лук’янець, Володимир Поліщук, Зоя Заболоцька та інші працівники Інституту, які виконують бойові завдання.
Серед команди УІНП є й ветерани Війни за Незалежність, зокрема колишній Голова Інституту Антон Дробович, нинішній Голова УІНП Олександр Алфьоров та Сергій Горобець.
Ми з глибокою шаною згадуємо наших колег, чиї життя забрала війна, і тих, чия доля залишається невідомою. Працівник УІНП Станіслав Дуб помер внаслідок війни. Наш колега Едуард Зуб нині має статус зниклого безвісти. Ми бережемо пам’ять про них і продовжуємо чекати на добрі звістки.
Дякуємо нашим колегам, які з перших днів повномасштабного вторгнення стали на захист України. Ми чекаємо на ваше повернення до колективу, до спільної роботи над збереженням пам’яті Українського народу.
Ваша мужність – частина нашої спільної історії.
Ваша боротьба – запорука майбутнього України.
Слава Україні! Героям слава!
❤27🔥4
ДЕНЬ МУЗИКИ - ДЕНЬ ГОРОВИЦЯ
Сьогодні також відзначається Міжнародний день музики. За цікавим збігом, в цей день народився видатний український піаніст єврейського походження Володимир Горовиць, чия музична віртуозність підкорила слухачів на обох півкулях Землі.
Володимир Горовиць народився у київській єврейській родині у 1903 році. Родина Горовиців проживала в місті із середини ХІХ століття. Перші уроки музики юному піаністу дала мати. А з 10 років Горовиця навчав директор Київського музичного училища Володимир Пухальський. Згодом був тернистий шлях опановування музики в консерваторії під наставництвом відомого музичного педагога Фелікса Блюменфельда.
У 1920 році, після закінчення консерваторії, молодий Горовиць починає концертну діяльність. Музикант пізніше зазначав, що хотів стати композитором, однак через ті злидні, яких зазнала його родина після приходу до влади більшовиків (реквізували навіть музичні інструменти), вимушений був обрати більш "хлібний" фах піаніста.
Музична кар'єра Горовиця в СРСР розвивалася дуже стрімко. Якщо на перших концертах він грав буквально за їжу, то вже за кілька років давав повноцінні концерти у великих залах Москви та Ленінграда. Протягом жовтня 1924 – січня 1925 року піаніст зіграв 155 музичних творів на близько 20 концертах.
У 1925 році Горовицю вдалося виїхати з СРСР до Європи. У міжвоєнний період концерти піаніста з успіхом відбуваються в Німеччині, Швейцарії, Франції, а згодом і США. У вересні 1939 року Горовиць остаточно перебирається до Сполучених Штатів. У 1943 році маестро дає благодійний концерт на підтримку Збройних сил США, який зібрав рекордну на той час суму – 10 млн 991 тисячу доларів.
Віртуозна музична гра Горовиця принесла йому небачену славу. Піаніст отримав 25 "грамофонів" найпрестижнішої музичної премії "Ґреммі" та був нагороджений Президентською медаллю Свободи – найвищою нагородою за цивільні заслуги в США.
Музикант зазначав, що «фортепіанна гра складається зі здорового глузду, серця і технічних засобів. Все повинно бути розвинене рівною мірою: без здорового глузду – зазнаєте фіаско, без техніки – дилетант, а без серця – машина. Так що професія таїть в собі і небезпеку »
Однак шалений успіх у музичній кар'єрі межував з приступами глибокої депресії, через які музикант періодично припиняв концертну діяльність на кілька років та проходив курси глибокої психотерапії. Однією з причин депресій у музиканта були постійні звістки з СРСР про те, як радянська влада розправлялася з його родиною. Батько Горовиця арештовувався радянською владою тричі та врешті-решт загинув в ув'язненні. Брата арештовували двічі, він помер за кілька місяць після другого звільнення. Сестра музиканта постійно перебувала під санкціями радянського керівництва.
Через 61 рік життя в еміграції, Горовиць прибув в СРСР у 1986 році та дав концерти в Москві та Ленінграді. Свій останній концерт музикант виконав у 1987 році у Гамбурзі. Останній запис для платівки зробив 4 листопада 1989 року, а вже наступного дня геніальний піаніст помер від серцевого нападу.
В Україні, починаючи з 1995 року, відбувається Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця. Останній такий конкурс відбувся у 2021 році. Через загрозу пандемії коронавірусу він був в онлайновому форматі. Наступний конкурс у 2023 році був під загрозою через повномасштабне російське вторгнення. Саме тому Всесвітня федерація міжнародних музичних конкурсів (WFIMC) провела Конкурс Горовиця у Женеві — як жест підтримки важливого музичного змагання. Першу премію на конкурсі взяв українець Роман Федюрко.
Сьогодні також відзначається Міжнародний день музики. За цікавим збігом, в цей день народився видатний український піаніст єврейського походження Володимир Горовиць, чия музична віртуозність підкорила слухачів на обох півкулях Землі.
Володимир Горовиць народився у київській єврейській родині у 1903 році. Родина Горовиців проживала в місті із середини ХІХ століття. Перші уроки музики юному піаністу дала мати. А з 10 років Горовиця навчав директор Київського музичного училища Володимир Пухальський. Згодом був тернистий шлях опановування музики в консерваторії під наставництвом відомого музичного педагога Фелікса Блюменфельда.
У 1920 році, після закінчення консерваторії, молодий Горовиць починає концертну діяльність. Музикант пізніше зазначав, що хотів стати композитором, однак через ті злидні, яких зазнала його родина після приходу до влади більшовиків (реквізували навіть музичні інструменти), вимушений був обрати більш "хлібний" фах піаніста.
Музична кар'єра Горовиця в СРСР розвивалася дуже стрімко. Якщо на перших концертах він грав буквально за їжу, то вже за кілька років давав повноцінні концерти у великих залах Москви та Ленінграда. Протягом жовтня 1924 – січня 1925 року піаніст зіграв 155 музичних творів на близько 20 концертах.
У 1925 році Горовицю вдалося виїхати з СРСР до Європи. У міжвоєнний період концерти піаніста з успіхом відбуваються в Німеччині, Швейцарії, Франції, а згодом і США. У вересні 1939 року Горовиць остаточно перебирається до Сполучених Штатів. У 1943 році маестро дає благодійний концерт на підтримку Збройних сил США, який зібрав рекордну на той час суму – 10 млн 991 тисячу доларів.
Віртуозна музична гра Горовиця принесла йому небачену славу. Піаніст отримав 25 "грамофонів" найпрестижнішої музичної премії "Ґреммі" та був нагороджений Президентською медаллю Свободи – найвищою нагородою за цивільні заслуги в США.
Музикант зазначав, що «фортепіанна гра складається зі здорового глузду, серця і технічних засобів. Все повинно бути розвинене рівною мірою: без здорового глузду – зазнаєте фіаско, без техніки – дилетант, а без серця – машина. Так що професія таїть в собі і небезпеку »
Однак шалений успіх у музичній кар'єрі межував з приступами глибокої депресії, через які музикант періодично припиняв концертну діяльність на кілька років та проходив курси глибокої психотерапії. Однією з причин депресій у музиканта були постійні звістки з СРСР про те, як радянська влада розправлялася з його родиною. Батько Горовиця арештовувався радянською владою тричі та врешті-решт загинув в ув'язненні. Брата арештовували двічі, він помер за кілька місяць після другого звільнення. Сестра музиканта постійно перебувала під санкціями радянського керівництва.
Через 61 рік життя в еміграції, Горовиць прибув в СРСР у 1986 році та дав концерти в Москві та Ленінграді. Свій останній концерт музикант виконав у 1987 році у Гамбурзі. Останній запис для платівки зробив 4 листопада 1989 року, а вже наступного дня геніальний піаніст помер від серцевого нападу.
В Україні, починаючи з 1995 року, відбувається Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця. Останній такий конкурс відбувся у 2021 році. Через загрозу пандемії коронавірусу він був в онлайновому форматі. Наступний конкурс у 2023 році був під загрозою через повномасштабне російське вторгнення. Саме тому Всесвітня федерація міжнародних музичних конкурсів (WFIMC) провела Конкурс Горовиця у Женеві — як жест підтримки важливого музичного змагання. Першу премію на конкурсі взяв українець Роман Федюрко.
❤15👍3
Пам’яті капітана поліції Владислава Хвостика (позивний «Хвост»)
Поліцейський став штурмовиком, щоби захищати свою країну.
Владислав народився 2 жовтня 1997 року у Києві. Навчався в Київському юридичному ліцеї імені Ярослава Кондратьєва та Національній академії внутрішніх справ. Курсантом, представляв Нацполіцію на парадах до Дня Незалежності.
Після випуску працював в столичній поліції. З початком повномасштабного вторгнення в складі полку особливого призначення "Київ" брав участь в обороні рідного міста. Згодом в складі штрумової бригади Нацполіції "Лють" виконував бойові завдання у найгарячіших точках, зокрема у районах Курдюмівки, Часового Яру, Торецька, Майорського, Кліщіївки, Богданівки та Шумів.
Група, яку очолював «Хвост», 24 липня 2025 року виконувала бойове завдання поблизу населеного пункту Неліпівка Краматорського району. Ворог влаштував засідку. Владислав у тому бою загинув...
Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Поліцейський став штурмовиком, щоби захищати свою країну.
Владислав народився 2 жовтня 1997 року у Києві. Навчався в Київському юридичному ліцеї імені Ярослава Кондратьєва та Національній академії внутрішніх справ. Курсантом, представляв Нацполіцію на парадах до Дня Незалежності.
Після випуску працював в столичній поліції. З початком повномасштабного вторгнення в складі полку особливого призначення "Київ" брав участь в обороні рідного міста. Згодом в складі штрумової бригади Нацполіції "Лють" виконував бойові завдання у найгарячіших точках, зокрема у районах Курдюмівки, Часового Яру, Торецька, Майорського, Кліщіївки, Богданівки та Шумів.
Група, яку очолював «Хвост», 24 липня 2025 року виконувала бойове завдання поблизу населеного пункту Неліпівка Краматорського району. Ворог влаштував засідку. Владислав у тому бою загинув...
Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔20❤1
ХУДОЖНИК, ЯКОГО ЦІНУЄ “МАДЯР”
Йосип Бокшай народився в селі Кобилецька Поляна, що на Закарпатті. Рід Бокшай - був відомими закарпатськими служителями Української греко-католицької церкви.
До початку Першої світової Бокшай вивчав образотворче мистецтво у Будапештській академії, після чого його мобілізують в австро-угорську армію. У 1915 році художник потрапляє в російський полон. Спершу перебував в таборі для військополонених у Центральній Азії, згодом певний час жив на теренах сучасної Дніпропетровщини, де викладав малювання сільським дітям.
У 1918 році повертається до Ужгорода, де проживе решту життя. Працював викладачем в місцевій гімназії, аж до 1944 року. Після приєднання Закарпаття до складу СРСР - викладав спершу в новоствореному Ужгородському художньо-промисловому училищі, а згодом у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. У 1960-х роках у митця почав погіршуватися зір через цукровий діабет і він був змушений все менше займатися творчістю. Помер 1975 року, похований на ужгородському цвинтарі “Кальварія”.
У 1927 році Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі заснували Закарпатську школу живопису, яка проіснувала до 1944 року, а згодом після приходу радянської влади, була наново перевідкрита митцями. Закарпатська художня школа народила низку видатних митців: Андрій Коцка, Золтан Шолтес, Ернест Контратович, Гаврило Глюк, Антон Кашшай, Володимир Микита та Юрій Герц.
Творчість Бокшая передусім була зосереджена навколо пейзажистики. Стиль художниках базувався на кращих традиція академізму (здобутого під час навчання в Будапешті) та європейського модернізму (насамперед імпресіонізму та постімпресіонізму). Навіть після приходу радянської влади, Бокшай не став типовим соцреалістом, зберігаючи власний європейський стиль з закарпатським колоритом.
Сьогодні Йосип Бокшай - один з найважливіших митців в історії Закарпаття. Пам’ятник йому і його соратнику Адальберту Ерделі стоїть у центрі Ужгорода. На його честь названий обласний художній музей. Картини Бокшая є в колекції і командувача Сил безпілотних систем Роберта “Мадяра” Бровді.
Йосип Бокшай народився в селі Кобилецька Поляна, що на Закарпатті. Рід Бокшай - був відомими закарпатськими служителями Української греко-католицької церкви.
До початку Першої світової Бокшай вивчав образотворче мистецтво у Будапештській академії, після чого його мобілізують в австро-угорську армію. У 1915 році художник потрапляє в російський полон. Спершу перебував в таборі для військополонених у Центральній Азії, згодом певний час жив на теренах сучасної Дніпропетровщини, де викладав малювання сільським дітям.
У 1918 році повертається до Ужгорода, де проживе решту життя. Працював викладачем в місцевій гімназії, аж до 1944 року. Після приєднання Закарпаття до складу СРСР - викладав спершу в новоствореному Ужгородському художньо-промисловому училищі, а згодом у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. У 1960-х роках у митця почав погіршуватися зір через цукровий діабет і він був змушений все менше займатися творчістю. Помер 1975 року, похований на ужгородському цвинтарі “Кальварія”.
У 1927 році Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі заснували Закарпатську школу живопису, яка проіснувала до 1944 року, а згодом після приходу радянської влади, була наново перевідкрита митцями. Закарпатська художня школа народила низку видатних митців: Андрій Коцка, Золтан Шолтес, Ернест Контратович, Гаврило Глюк, Антон Кашшай, Володимир Микита та Юрій Герц.
Творчість Бокшая передусім була зосереджена навколо пейзажистики. Стиль художниках базувався на кращих традиція академізму (здобутого під час навчання в Будапешті) та європейського модернізму (насамперед імпресіонізму та постімпресіонізму). Навіть після приходу радянської влади, Бокшай не став типовим соцреалістом, зберігаючи власний європейський стиль з закарпатським колоритом.
Сьогодні Йосип Бокшай - один з найважливіших митців в історії Закарпаття. Пам’ятник йому і його соратнику Адальберту Ерделі стоїть у центрі Ужгорода. На його честь названий обласний художній музей. Картини Бокшая є в колекції і командувача Сил безпілотних систем Роберта “Мадяра” Бровді.
❤15
Пам'яті старшого солдата Яна Вільховецького (позивний «Сокіл»)
Пройшов Революцію Гідності, АТО/ООС та повномасштабну війну
Ян народився 28 січня 1991 року в Чернівцях. Після школи здобув фах зварювальника та пішов працювати на місцевий хлібзавод.
У 2014 році брав участь в Революції гідності.
У 2016 році підписав контракт та протягом шести років служив в зоні АТО та ООС. Виконував бойові завдання, як сапер, стрілець, навідник та розвідник.
У січні 2022 року продовжив контрактну службу. З початку вторгнення брав участь в обороні Київщини у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади. Згодом брав участь у воював на Харківщині та Луганщині.
Старший солдат Ян Вільховецький загинув 15 вересня 2022 року під час контрнаступу українських сил в районі села Берестове на Донеччині.
Похований на Алеї Слави у Чернівцях. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам'ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву та Чернівецької обласної ради
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Главком, 0372.ua - Сайт міста Чернівці
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пройшов Революцію Гідності, АТО/ООС та повномасштабну війну
Ян народився 28 січня 1991 року в Чернівцях. Після школи здобув фах зварювальника та пішов працювати на місцевий хлібзавод.
У 2014 році брав участь в Революції гідності.
У 2016 році підписав контракт та протягом шести років служив в зоні АТО та ООС. Виконував бойові завдання, як сапер, стрілець, навідник та розвідник.
У січні 2022 року продовжив контрактну службу. З початку вторгнення брав участь в обороні Київщини у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади. Згодом брав участь у воював на Харківщині та Луганщині.
Старший солдат Ян Вільховецький загинув 15 вересня 2022 року під час контрнаступу українських сил в районі села Берестове на Донеччині.
Похований на Алеї Слави у Чернівцях. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам'ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву та Чернівецької обласної ради
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Главком, 0372.ua - Сайт міста Чернівці
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
😢9💔5
140 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ХАРКІВ’ЯНКИ, ЯКА ЗМІНИЛА СВІТОВИЙ БАЛЕТ
3 жовтня 1886 року у Харкові народилася Варвара Жмудська – американська модельєрка українського походження, авторка сценічних костюмів для кіно та балету, зокрема, сучасної загальноприйнятої у світі балетної пачки.
Вона народилася в заможній родині харківського купця Андрія Жмудського, була третьою з десяти дітей і найстаршою серед доньок. Ще змалку любила вишивати. Варвара вступила на юридичний факультет Харківського університету. У 22 роки вийшла заміж за Олександра Мойсеєнка, сина заможного промисловця. У подружжя народилася донька Ірина. Але невдовзі після весілля Олександр помер від тифу.
Другим чоловіком Варвари став адвокат Микола Каринський. Саме його прізвище вона згодом зробить відомим у світі мистецтва. У 1915 році родина перебралася до Москви. Там Каринська дедалі більше віддавалася творчості: працювала з тканиною, створювала декоративні роботи, захоплювалася театром. Серед сюжетів, до яких вона зверталася, були й балетні сцени.
Після початку революції 1917 років – життя Варвари і її дочки розділялися між Харковом та Сімферепелем, а після окупації Криму – вона розірвала шлюб і чоловікю. Згодом знову одружилася, і у 1924 році Каринській вдалося організувати виїзд сім'ї за кордон під виглядом організації виставки робіт її учнів у країнах Європи. Під учнівськими полотнами вивезла також унікальну колекцію церковної вишивки XII-XIII століть. У 1930-х вона переїхала до Лондона, а напередодні Другої світової війни до США.
У Нью-Йорку Каринська зустріла людину, з якою буде пов’язана одна з найважливіших сторінок її життя, хореографа Джорджа Баланчина. Варвара створювала костюми для десятків його балетів і фактично допомогла сформувати впізнаваний стиль New York City Ballet. Для неї костюм ніколи не був просто красивою оболонкою. Він мав працювати разом із тілом танцівника: не сковувати рух, не ламати силует, не заважати хореографії. Саме так з’явилася її знаменита балетна пачка, powder puff tutu. Традиційні пачки часто були жорсткими й трималися на каркасі. Каринська відмовилася від важкої конструкції й використала кілька шарів легкої сітчастої тканини. Кожен наступний шар був трохи довшим за попередній. Пачка зберігала форму, але ставала м’якшою, живішою, рухалася разом із балериною і вже не виглядала окремою жорсткою конструкцією навколо тіла.
У 1950 році така пачка з’явилася в балеті Баланчина «Симфонія до мажор». Згодом її конструкцію почали використовувати далеко за межами однієї трупи. Каринська вдосконалювала й інші елементи балетного костюма, зокрема крій ліфа. Вона добре розуміла просту річ: сценічний костюм має не тільки ефектно виглядати з глядацької зали, у ньому ще треба танцювати.
Її талант не обмежувався балетом. За костюми до фільму «Жанна д’Арк» з Інгрід Бергман Варвара Каринська разом із Дороті Джекінс отримала «Оскар». Пізніше її ще раз номінували на премію Американської кіноакадемії за костюми до мюзиклу «Ганс Крістіан Андерсен».
У 1962 році Каринська стала першою художницею з костюмів, яка отримала Capezio Dance Award, престижну нагороду за внесок у мистецтво танцю. За своє життя Варвара створила понад 9 тисяч сценічних образів. Померла 18 жовтня 1983 року, невдовзі після свого 97-го дня народження.
3 жовтня 1886 року у Харкові народилася Варвара Жмудська – американська модельєрка українського походження, авторка сценічних костюмів для кіно та балету, зокрема, сучасної загальноприйнятої у світі балетної пачки.
Вона народилася в заможній родині харківського купця Андрія Жмудського, була третьою з десяти дітей і найстаршою серед доньок. Ще змалку любила вишивати. Варвара вступила на юридичний факультет Харківського університету. У 22 роки вийшла заміж за Олександра Мойсеєнка, сина заможного промисловця. У подружжя народилася донька Ірина. Але невдовзі після весілля Олександр помер від тифу.
Другим чоловіком Варвари став адвокат Микола Каринський. Саме його прізвище вона згодом зробить відомим у світі мистецтва. У 1915 році родина перебралася до Москви. Там Каринська дедалі більше віддавалася творчості: працювала з тканиною, створювала декоративні роботи, захоплювалася театром. Серед сюжетів, до яких вона зверталася, були й балетні сцени.
Після початку революції 1917 років – життя Варвари і її дочки розділялися між Харковом та Сімферепелем, а після окупації Криму – вона розірвала шлюб і чоловікю. Згодом знову одружилася, і у 1924 році Каринській вдалося організувати виїзд сім'ї за кордон під виглядом організації виставки робіт її учнів у країнах Європи. Під учнівськими полотнами вивезла також унікальну колекцію церковної вишивки XII-XIII століть. У 1930-х вона переїхала до Лондона, а напередодні Другої світової війни до США.
У Нью-Йорку Каринська зустріла людину, з якою буде пов’язана одна з найважливіших сторінок її життя, хореографа Джорджа Баланчина. Варвара створювала костюми для десятків його балетів і фактично допомогла сформувати впізнаваний стиль New York City Ballet. Для неї костюм ніколи не був просто красивою оболонкою. Він мав працювати разом із тілом танцівника: не сковувати рух, не ламати силует, не заважати хореографії. Саме так з’явилася її знаменита балетна пачка, powder puff tutu. Традиційні пачки часто були жорсткими й трималися на каркасі. Каринська відмовилася від важкої конструкції й використала кілька шарів легкої сітчастої тканини. Кожен наступний шар був трохи довшим за попередній. Пачка зберігала форму, але ставала м’якшою, живішою, рухалася разом із балериною і вже не виглядала окремою жорсткою конструкцією навколо тіла.
У 1950 році така пачка з’явилася в балеті Баланчина «Симфонія до мажор». Згодом її конструкцію почали використовувати далеко за межами однієї трупи. Каринська вдосконалювала й інші елементи балетного костюма, зокрема крій ліфа. Вона добре розуміла просту річ: сценічний костюм має не тільки ефектно виглядати з глядацької зали, у ньому ще треба танцювати.
Її талант не обмежувався балетом. За костюми до фільму «Жанна д’Арк» з Інгрід Бергман Варвара Каринська разом із Дороті Джекінс отримала «Оскар». Пізніше її ще раз номінували на премію Американської кіноакадемії за костюми до мюзиклу «Ганс Крістіан Андерсен».
У 1962 році Каринська стала першою художницею з костюмів, яка отримала Capezio Dance Award, престижну нагороду за внесок у мистецтво танцю. За своє життя Варвара створила понад 9 тисяч сценічних образів. Померла 18 жовтня 1983 року, невдовзі після свого 97-го дня народження.
❤14👍3
Пам’яті підполковника Андрія Лівенка
«Не здамо місто ворогу будь-якою ціною» - сказав офіцер в один із найважчих днів оборони Чернігова
Андрій присвятив військовій службі понад 30 років. Пройшов АТО, воював на Донеччині та Луганщині, захищав прикордоння Чернігівської й Сумської областей.
На початку вторгнення підполковник Андрій Лівенко командував 162-м батальйоном територіальної оборони 119-ї бригади ТрО Регіонального управління Сил ТрО «Північ» Збройних Сил України, який зупиняв російські війська на Чернігівщині.
1 серпня 2026 року офіцер загинув під час бойового завдання на Сумщині. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і честь офіцеру!
Григорій Мазур
Фото: Регіональне управління Сил ТрО «Північ» Збройних Сил України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
«Не здамо місто ворогу будь-якою ціною» - сказав офіцер в один із найважчих днів оборони Чернігова
Андрій присвятив військовій службі понад 30 років. Пройшов АТО, воював на Донеччині та Луганщині, захищав прикордоння Чернігівської й Сумської областей.
На початку вторгнення підполковник Андрій Лівенко командував 162-м батальйоном територіальної оборони 119-ї бригади ТрО Регіонального управління Сил ТрО «Північ» Збройних Сил України, який зупиняв російські війська на Чернігівщині.
1 серпня 2026 року офіцер загинув під час бойового завдання на Сумщині. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і честь офіцеру!
Григорій Мазур
Фото: Регіональне управління Сил ТрО «Північ» Збройних Сил України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔14😢4
ПОЕТ, ЯКИЙ ОБРАВ БУТИ УКРАЇНЦЕМ
Сьогодні минає 135 років з дня народження відомого українського поета та літературознавця Юрія Клена, справжнє ім’я якого Освальд Бургардт.
Майбутній літератор народився у Сербиці на Хмельниччині, в родині німецького купця Фрідріха Бургардта. Рід Бургардтів перебрався на Волинь з Пруссії на початку ХІХ століття.
Юність Освальда Бургардта минула в Києві. Тут він закінчив гімназію, а згодом студіював романо-германську філологію в Київському університеті. Саме тут відбулися перші проби пера, щоправда російською та німецькою мовами. Ситуація змінилася з початком Першої світової війни. Бургардта, як етнічного німця, депортували з Києва на північ - в Архангельську губернію.
У 1918 році він повертається до Києва, де займається науковою та викладацькою діяльністю і зближається з неокласиками, зокрема через дружбу та спільну роботу з професором-антикознавцем Миколою Зеровим. Був у складі так званого “п’ятірного грона” поетів-неокласиків разом зі згаданим Зеровим, а також Максимом Рильським, Іваном Филиповичем та Михайлом Драй-Хмарою. Поети-неокласики у 1920-х роках були критиками сучасного авангарду та пролетарської літератури, орієнтуючись на важливість форми, зокрема класичного сонету, а також тем, звертаючись до образів з античності та біблійних сюжетів. Як і багато інших етнічних німців, таких як Юрій Шевельов чи Майк Йогансен, Освальд Бургардт свідомо обрав українську ідентичність.
У 1931 році Освальд Бургардт зміг емігрувати до Німеччини з СРСР. Це врятувало його від долі колег по “п’ятірному грону”: Зеров та Филипович були розстріляні у 1937 році, Драй-Хмара помер в ГУЛАГу у 1939, а Максим Рильський був змушений співпрацювати з радянським режимом. Водночас Бургардт не полишає української ідентичності та починає видаватися під псевдонімом Юрій Клен. Тоді ж виходить його “Прокляті роки”, де він осмислює звірства більшовиків, а згодом поема “Попіл імперій”, де він осмислює катастрофу Європи у ХХ столітті. Юрій Клен став містком між літераторами Розстріляного Відродження та діаспорної літератури.
У 1941’ році Освальд Бургардт побував на українських землях як перекладач тилової частини Вермахту. Однак за рік він звільнився через онкологію. Викладав в Українському вільному університеті в Празі. Після Другої світової потрапив в Аугсбург, де помер від тривалої хвороби.
Творчість Юрія Клена повернулася із забуття в Україні у 1990-х роках. Сьогодні його іменем названі вулиці у Києві, Дніпрі, Вінниці.
Сьогодні минає 135 років з дня народження відомого українського поета та літературознавця Юрія Клена, справжнє ім’я якого Освальд Бургардт.
Майбутній літератор народився у Сербиці на Хмельниччині, в родині німецького купця Фрідріха Бургардта. Рід Бургардтів перебрався на Волинь з Пруссії на початку ХІХ століття.
Юність Освальда Бургардта минула в Києві. Тут він закінчив гімназію, а згодом студіював романо-германську філологію в Київському університеті. Саме тут відбулися перші проби пера, щоправда російською та німецькою мовами. Ситуація змінилася з початком Першої світової війни. Бургардта, як етнічного німця, депортували з Києва на північ - в Архангельську губернію.
У 1918 році він повертається до Києва, де займається науковою та викладацькою діяльністю і зближається з неокласиками, зокрема через дружбу та спільну роботу з професором-антикознавцем Миколою Зеровим. Був у складі так званого “п’ятірного грона” поетів-неокласиків разом зі згаданим Зеровим, а також Максимом Рильським, Іваном Филиповичем та Михайлом Драй-Хмарою. Поети-неокласики у 1920-х роках були критиками сучасного авангарду та пролетарської літератури, орієнтуючись на важливість форми, зокрема класичного сонету, а також тем, звертаючись до образів з античності та біблійних сюжетів. Як і багато інших етнічних німців, таких як Юрій Шевельов чи Майк Йогансен, Освальд Бургардт свідомо обрав українську ідентичність.
У 1931 році Освальд Бургардт зміг емігрувати до Німеччини з СРСР. Це врятувало його від долі колег по “п’ятірному грону”: Зеров та Филипович були розстріляні у 1937 році, Драй-Хмара помер в ГУЛАГу у 1939, а Максим Рильський був змушений співпрацювати з радянським режимом. Водночас Бургардт не полишає української ідентичності та починає видаватися під псевдонімом Юрій Клен. Тоді ж виходить його “Прокляті роки”, де він осмислює звірства більшовиків, а згодом поема “Попіл імперій”, де він осмислює катастрофу Європи у ХХ столітті. Юрій Клен став містком між літераторами Розстріляного Відродження та діаспорної літератури.
У 1941’ році Освальд Бургардт побував на українських землях як перекладач тилової частини Вермахту. Однак за рік він звільнився через онкологію. Викладав в Українському вільному університеті в Празі. Після Другої світової потрапив в Аугсбург, де помер від тривалої хвороби.
Творчість Юрія Клена повернулася із забуття в Україні у 1990-х роках. Сьогодні його іменем названі вулиці у Києві, Дніпрі, Вінниці.
❤25
Пам'яті старшого лейтенанта Олексія Калініченка (позивний «Апачі»)
Тримався напрочуд витримано і при виконанні ризикованих завдань, і під час спілкування з бідовими людьми
Олексій народився у селі Попівка на Полтавщині. Після школи здобував фах автомеханіка. Вищу освіту отримував в Харківському держуніверситеті сільського господарства ім. П. Василенка.
У 2022 році приєднався до 3-ї окремої танкової бригади. Служив у піхоті, де пройшов шлях від солдата, водія-електрика взводу зв’язку до офіцера — начальника зв’язку механізованого батальйону.
В армії активно пропагував спорт. Був капітаном команди з мініфутболу, професійно грав в настільний теніс, брав участь в змаганнях з гирьового спорту.
Загинув 14 вересня 2026 року внаслідок поранення від удару FPV-дроном. Похований у рідному селі.
Честь Герою!
Ігор Романенко
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Тримався напрочуд витримано і при виконанні ризикованих завдань, і під час спілкування з бідовими людьми
Олексій народився у селі Попівка на Полтавщині. Після школи здобував фах автомеханіка. Вищу освіту отримував в Харківському держуніверситеті сільського господарства ім. П. Василенка.
У 2022 році приєднався до 3-ї окремої танкової бригади. Служив у піхоті, де пройшов шлях від солдата, водія-електрика взводу зв’язку до офіцера — начальника зв’язку механізованого батальйону.
В армії активно пропагував спорт. Був капітаном команди з мініфутболу, професійно грав в настільний теніс, брав участь в змаганнях з гирьового спорту.
Загинув 14 вересня 2026 року внаслідок поранення від удару FPV-дроном. Похований у рідному селі.
Честь Герою!
Ігор Романенко
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔13😢8
ПАМ’ЯТЬ ПРО КОЖНУ ЖЕРТВУ БАБИНОГО ЯРУ
35 років тому, 5 жовтня 1991 року, відбулося урочисте відкриття Меморіалу жертвам Бабиного Яру.
Скульптуру у вигляді бронзової менори встановили в 50-ті роковини масових розстрілів київських євреїв у Бабиному Яру. Урочисте відкриття відбулося 5 жовтня. Саме цього дня вперше відбувся ритуал, коли тисячі людей пройшли “дорогою смерті”, якою свого часу йшли євреї, та перший великий офіційний мітинг-реквієм з вшанування майже 34 тисяч жертв “Голокосту від куль”.
Історія боротьби за вшанування пам’яті розстрілів євреїв у Бабиному Яру нараховує кілька десятиліть.
Одразу після Другої світової радянське керівництво хотіло меморіалізувати територію Бабиного Яру. Однак антисемітська сутність радянського керівництва, яке проводило кампанію боротьби з “безрідним космополітизмом”, не просто не дала збутися цим планам, а навпаки – розпочала фізичне знищення простору Бабиного Яру. В урочище буквально намивали тонни пульпи із цегельних заводів, щоб вирівняти ландшафт. Радянське керівництво не просто викреслювало злочин Голокосту з офіційної історії, воно викреслювало його з пам’яті.
Вшанування жертв Бабиного Яру довгий час були напівлегальними. У 1966 році, на 25-ті роковини розстрілів, літературознавець Іван Дзюба та письменник-фронтовик Віктор Некрасов провели багатолюдний мітинг-реквієм, який переріс у маніфестацію. Саме тоді Віктор Некрасов окреслив важливість цієї трагедії фразою “У Бабиному Яру померли не лише євреї, але лише євреїв убили за те, що вони євреї”. Масова маніфестація зробила з Некрасова та Дзюби дисидентів, однак змусила радянське керівництво говорити про вшанування жертв Бабиного Яру на державному рівні.
Того ж року з’явився перший невеликий обеліск, який вшановував жертв Бабиного Яру. За десять років збудували уже новий пам’ятник “радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими нацистами у Бабиному яру”.Відкривали його влітку 1976 року похапцем, щоб якомога менше людей, а особливо представників закордонних делегацій змогли потрапити на відкриття. Даний пам’ятник залишався єдиним меморіалом жертв Бабиного Яру до 1991 року. Цим пам’ятником радянське керівництво ніби визнавало, що не здатне перемогти національну пам’ять про трагедію Голокосту, але намагалося її розмити в інших категоріях знищених у Бабиному Яру людей.
Відкриття ж меморіалу на честь убитих київських євреїв відбулося лише у 1991 році. Українська держава на зорі своєї незалежності розпочала свою політику пам’яті з вшанування усіх жертв тоталітаризму, які проживали на українських теренах. У 2007 році територія Бабиного Яру отримала статус меморіального заповідника. Сьогодні тут встановлено понад 25 різних меморіалів, які вшановують різні групи людей, які стали жертвами нацизму: діячів ОУН, радянських підпільників, дітей, ромів. Адже українська національна пам’ять неможлива без гідного та людяного вшанування кожної жертви тоталітарного режиму, що вчинив свої злочини на українських землях.
35 років тому, 5 жовтня 1991 року, відбулося урочисте відкриття Меморіалу жертвам Бабиного Яру.
Скульптуру у вигляді бронзової менори встановили в 50-ті роковини масових розстрілів київських євреїв у Бабиному Яру. Урочисте відкриття відбулося 5 жовтня. Саме цього дня вперше відбувся ритуал, коли тисячі людей пройшли “дорогою смерті”, якою свого часу йшли євреї, та перший великий офіційний мітинг-реквієм з вшанування майже 34 тисяч жертв “Голокосту від куль”.
Історія боротьби за вшанування пам’яті розстрілів євреїв у Бабиному Яру нараховує кілька десятиліть.
Одразу після Другої світової радянське керівництво хотіло меморіалізувати територію Бабиного Яру. Однак антисемітська сутність радянського керівництва, яке проводило кампанію боротьби з “безрідним космополітизмом”, не просто не дала збутися цим планам, а навпаки – розпочала фізичне знищення простору Бабиного Яру. В урочище буквально намивали тонни пульпи із цегельних заводів, щоб вирівняти ландшафт. Радянське керівництво не просто викреслювало злочин Голокосту з офіційної історії, воно викреслювало його з пам’яті.
Вшанування жертв Бабиного Яру довгий час були напівлегальними. У 1966 році, на 25-ті роковини розстрілів, літературознавець Іван Дзюба та письменник-фронтовик Віктор Некрасов провели багатолюдний мітинг-реквієм, який переріс у маніфестацію. Саме тоді Віктор Некрасов окреслив важливість цієї трагедії фразою “У Бабиному Яру померли не лише євреї, але лише євреїв убили за те, що вони євреї”. Масова маніфестація зробила з Некрасова та Дзюби дисидентів, однак змусила радянське керівництво говорити про вшанування жертв Бабиного Яру на державному рівні.
Того ж року з’явився перший невеликий обеліск, який вшановував жертв Бабиного Яру. За десять років збудували уже новий пам’ятник “радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими нацистами у Бабиному яру”.Відкривали його влітку 1976 року похапцем, щоб якомога менше людей, а особливо представників закордонних делегацій змогли потрапити на відкриття. Даний пам’ятник залишався єдиним меморіалом жертв Бабиного Яру до 1991 року. Цим пам’ятником радянське керівництво ніби визнавало, що не здатне перемогти національну пам’ять про трагедію Голокосту, але намагалося її розмити в інших категоріях знищених у Бабиному Яру людей.
Відкриття ж меморіалу на честь убитих київських євреїв відбулося лише у 1991 році. Українська держава на зорі своєї незалежності розпочала свою політику пам’яті з вшанування усіх жертв тоталітаризму, які проживали на українських теренах. У 2007 році територія Бабиного Яру отримала статус меморіального заповідника. Сьогодні тут встановлено понад 25 різних меморіалів, які вшановують різні групи людей, які стали жертвами нацизму: діячів ОУН, радянських підпільників, дітей, ромів. Адже українська національна пам’ять неможлива без гідного та людяного вшанування кожної жертви тоталітарного режиму, що вчинив свої злочини на українських землях.
❤10💔5😱1
Пам’яті добровольця Олександра Коваленка
У перші дні повномасштабної війни харків’янин долучився до бригади територіальної оборони
Працював водієм у газовидобувній компанії. З початку повномасштабного вторгнення вступив до лав 113-ї бригади Сил ТрО, щоб обороняти рідний Харків.
Загинув внаслідок ракетного удару по місцю постійної дислокації.
Честь і шана Олександру Коваленку та всім Героям!
Юлія Байрачна
Фото надані Мариною Коваленко, 113-ї бригади тероборони ЗСУ, Нацспротив. Харківщина та В'ячеслава Мадієвського
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
У перші дні повномасштабної війни харків’янин долучився до бригади територіальної оборони
Працював водієм у газовидобувній компанії. З початку повномасштабного вторгнення вступив до лав 113-ї бригади Сил ТрО, щоб обороняти рідний Харків.
Загинув внаслідок ракетного удару по місцю постійної дислокації.
Честь і шана Олександру Коваленку та всім Героям!
Юлія Байрачна
Фото надані Мариною Коваленко, 113-ї бригади тероборони ЗСУ, Нацспротив. Харківщина та В'ячеслава Мадієвського
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔13😢3
На території Ласкова в Польщі розпочалися пошукові дослідження місць поховань загиблих українців
Сьогодні, 6 жовтня, розпочалися пошукові дослідження місць поховань осіб, які загинули або зникли безвісти в роки Другої світової війни на території села Ласків, гміни Мірче Грубешівського повіту Люблінського воєводства Республіки Польща. Дослідження проводяться на виконання домовленостей, досягнутих за результатами роботи Українсько-польської робочої групи у справах гідних поховань.
Український інститут національної пам’яті забезпечує проведення пошукових робіт. Роботи здійснюватиме комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля».
Відповідний дозвіл для проведення експедиції на території православного кладовища в селі Ласків Люблінського воєводства КП «Доля» отримала від польської сторони 31 серпня 2026 року.
Метою пошукових досліджень є виявлення місць поховань цивільних мешканців Ласкова, які загинули внаслідок нападу підрозділів Армії Крайової та Батальйонів хлопських у березні 1944 року.
Це вже другі пошукові роботи, які українська сторона проводить на території Польщі після тривалої перерви. Восени 2025 року відбулася перша українська пошуково-ексгумаційна експедиція, проведена на підставі офіційного дозволу польської влади. Роботи проходили в селі Юречкова.
Проведення пошукових робіт спрямовані на відновлення історичної справедливості, встановлення місць похованнь та гідне вшанування пам’яті загиблих українців.
Історична довідка.
За різними історичними даними, під час масового вбивства українців у Ласкові 10 березня 1944 року загинули понад 300 людей. У межах досліджень істориків та експертів з України й Польщі встановлено дані про 327 мешканців Ласкова, які загинули у 1944 році. Водночас окремі історики називають більшу кількість жертв – близько 350 осіб. Остаточна кількість жертв може бути уточнена внаслідок подальших історичних та пошукових досліджень.
Для медіа.
У разі додаткових запитань, а також щодо надання коментарів представники медіа можуть звертатися до пресслужби Українського інституту національної пам’яті за контактним номером телефону: +38 (096) 248317 або ж на пошту: uinp.ua@gmail.com
Сьогодні, 6 жовтня, розпочалися пошукові дослідження місць поховань осіб, які загинули або зникли безвісти в роки Другої світової війни на території села Ласків, гміни Мірче Грубешівського повіту Люблінського воєводства Республіки Польща. Дослідження проводяться на виконання домовленостей, досягнутих за результатами роботи Українсько-польської робочої групи у справах гідних поховань.
Український інститут національної пам’яті забезпечує проведення пошукових робіт. Роботи здійснюватиме комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля».
Відповідний дозвіл для проведення експедиції на території православного кладовища в селі Ласків Люблінського воєводства КП «Доля» отримала від польської сторони 31 серпня 2026 року.
Метою пошукових досліджень є виявлення місць поховань цивільних мешканців Ласкова, які загинули внаслідок нападу підрозділів Армії Крайової та Батальйонів хлопських у березні 1944 року.
Це вже другі пошукові роботи, які українська сторона проводить на території Польщі після тривалої перерви. Восени 2025 року відбулася перша українська пошуково-ексгумаційна експедиція, проведена на підставі офіційного дозволу польської влади. Роботи проходили в селі Юречкова.
Проведення пошукових робіт спрямовані на відновлення історичної справедливості, встановлення місць похованнь та гідне вшанування пам’яті загиблих українців.
Історична довідка.
За різними історичними даними, під час масового вбивства українців у Ласкові 10 березня 1944 року загинули понад 300 людей. У межах досліджень істориків та експертів з України й Польщі встановлено дані про 327 мешканців Ласкова, які загинули у 1944 році. Водночас окремі історики називають більшу кількість жертв – близько 350 осіб. Остаточна кількість жертв може бути уточнена внаслідок подальших історичних та пошукових досліджень.
Для медіа.
У разі додаткових запитань, а також щодо надання коментарів представники медіа можуть звертатися до пресслужби Українського інституту національної пам’яті за контактним номером телефону: +38 (096) 248317 або ж на пошту: uinp.ua@gmail.com
👍12
Пам’яті старшого солдата Богдана Зуба
Захисник служив в аеромобільному батальйоні 82-ї окремої десантно-штурмової бригади
Богдан народився 11 січня 1983 року в селі Стрептів на Львівщині. Після школи здобув фах будівельника, а потім служив строкову військову служби. Повернувшись додому працював за фахом - будував будинки.
У січні 2023 року долучився до Сил оборони. Служив в 82-й окремій десантно-штурмовій бригаді на посаді майстра артилерійського розрахунку. Брав участь в боях на Харківщині, Донеччині, Запоріжчині.
Загинув 10 березня 2026 року в районі села Чорненкове на Дніпропетровщині.
Вічна слава і шана Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото надані донькою та зі сторінки Кам’янка-Бузької міської ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Захисник служив в аеромобільному батальйоні 82-ї окремої десантно-штурмової бригади
Богдан народився 11 січня 1983 року в селі Стрептів на Львівщині. Після школи здобув фах будівельника, а потім служив строкову військову служби. Повернувшись додому працював за фахом - будував будинки.
У січні 2023 року долучився до Сил оборони. Служив в 82-й окремій десантно-штурмовій бригаді на посаді майстра артилерійського розрахунку. Брав участь в боях на Харківщині, Донеччині, Запоріжчині.
Загинув 10 березня 2026 року в районі села Чорненкове на Дніпропетровщині.
Вічна слава і шана Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото надані донькою та зі сторінки Кам’янка-Бузької міської ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17😢3