140 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ХАРКІВ’ЯНКИ, ЯКА ЗМІНИЛА СВІТОВИЙ БАЛЕТ
3 жовтня 1886 року у Харкові народилася Варвара Жмудська – американська модельєрка українського походження, авторка сценічних костюмів для кіно та балету, зокрема, сучасної загальноприйнятої у світі балетної пачки.
Вона народилася в заможній родині харківського купця Андрія Жмудського, була третьою з десяти дітей і найстаршою серед доньок. Ще змалку любила вишивати. Варвара вступила на юридичний факультет Харківського університету. У 22 роки вийшла заміж за Олександра Мойсеєнка, сина заможного промисловця. У подружжя народилася донька Ірина. Але невдовзі після весілля Олександр помер від тифу.
Другим чоловіком Варвари став адвокат Микола Каринський. Саме його прізвище вона згодом зробить відомим у світі мистецтва. У 1915 році родина перебралася до Москви. Там Каринська дедалі більше віддавалася творчості: працювала з тканиною, створювала декоративні роботи, захоплювалася театром. Серед сюжетів, до яких вона зверталася, були й балетні сцени.
Після початку революції 1917 років – життя Варвари і її дочки розділялися між Харковом та Сімферепелем, а після окупації Криму – вона розірвала шлюб і чоловікю. Згодом знову одружилася, і у 1924 році Каринській вдалося організувати виїзд сім'ї за кордон під виглядом організації виставки робіт її учнів у країнах Європи. Під учнівськими полотнами вивезла також унікальну колекцію церковної вишивки XII-XIII століть. У 1930-х вона переїхала до Лондона, а напередодні Другої світової війни до США.
У Нью-Йорку Каринська зустріла людину, з якою буде пов’язана одна з найважливіших сторінок її життя, хореографа Джорджа Баланчина. Варвара створювала костюми для десятків його балетів і фактично допомогла сформувати впізнаваний стиль New York City Ballet. Для неї костюм ніколи не був просто красивою оболонкою. Він мав працювати разом із тілом танцівника: не сковувати рух, не ламати силует, не заважати хореографії. Саме так з’явилася її знаменита балетна пачка, powder puff tutu. Традиційні пачки часто були жорсткими й трималися на каркасі. Каринська відмовилася від важкої конструкції й використала кілька шарів легкої сітчастої тканини. Кожен наступний шар був трохи довшим за попередній. Пачка зберігала форму, але ставала м’якшою, живішою, рухалася разом із балериною і вже не виглядала окремою жорсткою конструкцією навколо тіла.
У 1950 році така пачка з’явилася в балеті Баланчина «Симфонія до мажор». Згодом її конструкцію почали використовувати далеко за межами однієї трупи. Каринська вдосконалювала й інші елементи балетного костюма, зокрема крій ліфа. Вона добре розуміла просту річ: сценічний костюм має не тільки ефектно виглядати з глядацької зали, у ньому ще треба танцювати.
Її талант не обмежувався балетом. За костюми до фільму «Жанна д’Арк» з Інгрід Бергман Варвара Каринська разом із Дороті Джекінс отримала «Оскар». Пізніше її ще раз номінували на премію Американської кіноакадемії за костюми до мюзиклу «Ганс Крістіан Андерсен».
У 1962 році Каринська стала першою художницею з костюмів, яка отримала Capezio Dance Award, престижну нагороду за внесок у мистецтво танцю. За своє життя Варвара створила понад 9 тисяч сценічних образів. Померла 18 жовтня 1983 року, невдовзі після свого 97-го дня народження.
3 жовтня 1886 року у Харкові народилася Варвара Жмудська – американська модельєрка українського походження, авторка сценічних костюмів для кіно та балету, зокрема, сучасної загальноприйнятої у світі балетної пачки.
Вона народилася в заможній родині харківського купця Андрія Жмудського, була третьою з десяти дітей і найстаршою серед доньок. Ще змалку любила вишивати. Варвара вступила на юридичний факультет Харківського університету. У 22 роки вийшла заміж за Олександра Мойсеєнка, сина заможного промисловця. У подружжя народилася донька Ірина. Але невдовзі після весілля Олександр помер від тифу.
Другим чоловіком Варвари став адвокат Микола Каринський. Саме його прізвище вона згодом зробить відомим у світі мистецтва. У 1915 році родина перебралася до Москви. Там Каринська дедалі більше віддавалася творчості: працювала з тканиною, створювала декоративні роботи, захоплювалася театром. Серед сюжетів, до яких вона зверталася, були й балетні сцени.
Після початку революції 1917 років – життя Варвари і її дочки розділялися між Харковом та Сімферепелем, а після окупації Криму – вона розірвала шлюб і чоловікю. Згодом знову одружилася, і у 1924 році Каринській вдалося організувати виїзд сім'ї за кордон під виглядом організації виставки робіт її учнів у країнах Європи. Під учнівськими полотнами вивезла також унікальну колекцію церковної вишивки XII-XIII століть. У 1930-х вона переїхала до Лондона, а напередодні Другої світової війни до США.
У Нью-Йорку Каринська зустріла людину, з якою буде пов’язана одна з найважливіших сторінок її життя, хореографа Джорджа Баланчина. Варвара створювала костюми для десятків його балетів і фактично допомогла сформувати впізнаваний стиль New York City Ballet. Для неї костюм ніколи не був просто красивою оболонкою. Він мав працювати разом із тілом танцівника: не сковувати рух, не ламати силует, не заважати хореографії. Саме так з’явилася її знаменита балетна пачка, powder puff tutu. Традиційні пачки часто були жорсткими й трималися на каркасі. Каринська відмовилася від важкої конструкції й використала кілька шарів легкої сітчастої тканини. Кожен наступний шар був трохи довшим за попередній. Пачка зберігала форму, але ставала м’якшою, живішою, рухалася разом із балериною і вже не виглядала окремою жорсткою конструкцією навколо тіла.
У 1950 році така пачка з’явилася в балеті Баланчина «Симфонія до мажор». Згодом її конструкцію почали використовувати далеко за межами однієї трупи. Каринська вдосконалювала й інші елементи балетного костюма, зокрема крій ліфа. Вона добре розуміла просту річ: сценічний костюм має не тільки ефектно виглядати з глядацької зали, у ньому ще треба танцювати.
Її талант не обмежувався балетом. За костюми до фільму «Жанна д’Арк» з Інгрід Бергман Варвара Каринська разом із Дороті Джекінс отримала «Оскар». Пізніше її ще раз номінували на премію Американської кіноакадемії за костюми до мюзиклу «Ганс Крістіан Андерсен».
У 1962 році Каринська стала першою художницею з костюмів, яка отримала Capezio Dance Award, престижну нагороду за внесок у мистецтво танцю. За своє життя Варвара створила понад 9 тисяч сценічних образів. Померла 18 жовтня 1983 року, невдовзі після свого 97-го дня народження.
❤14👍3
Пам’яті підполковника Андрія Лівенка
«Не здамо місто ворогу будь-якою ціною» - сказав офіцер в один із найважчих днів оборони Чернігова
Андрій присвятив військовій службі понад 30 років. Пройшов АТО, воював на Донеччині та Луганщині, захищав прикордоння Чернігівської й Сумської областей.
На початку вторгнення підполковник Андрій Лівенко командував 162-м батальйоном територіальної оборони 119-ї бригади ТрО Регіонального управління Сил ТрО «Північ» Збройних Сил України, який зупиняв російські війська на Чернігівщині.
1 серпня 2026 року офіцер загинув під час бойового завдання на Сумщині. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і честь офіцеру!
Григорій Мазур
Фото: Регіональне управління Сил ТрО «Північ» Збройних Сил України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
«Не здамо місто ворогу будь-якою ціною» - сказав офіцер в один із найважчих днів оборони Чернігова
Андрій присвятив військовій службі понад 30 років. Пройшов АТО, воював на Донеччині та Луганщині, захищав прикордоння Чернігівської й Сумської областей.
На початку вторгнення підполковник Андрій Лівенко командував 162-м батальйоном територіальної оборони 119-ї бригади ТрО Регіонального управління Сил ТрО «Північ» Збройних Сил України, який зупиняв російські війська на Чернігівщині.
1 серпня 2026 року офіцер загинув під час бойового завдання на Сумщині. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і честь офіцеру!
Григорій Мазур
Фото: Регіональне управління Сил ТрО «Північ» Збройних Сил України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔14😢4
ПОЕТ, ЯКИЙ ОБРАВ БУТИ УКРАЇНЦЕМ
Сьогодні минає 135 років з дня народження відомого українського поета та літературознавця Юрія Клена, справжнє ім’я якого Освальд Бургардт.
Майбутній літератор народився у Сербиці на Хмельниччині, в родині німецького купця Фрідріха Бургардта. Рід Бургардтів перебрався на Волинь з Пруссії на початку ХІХ століття.
Юність Освальда Бургардта минула в Києві. Тут він закінчив гімназію, а згодом студіював романо-германську філологію в Київському університеті. Саме тут відбулися перші проби пера, щоправда російською та німецькою мовами. Ситуація змінилася з початком Першої світової війни. Бургардта, як етнічного німця, депортували з Києва на північ - в Архангельську губернію.
У 1918 році він повертається до Києва, де займається науковою та викладацькою діяльністю і зближається з неокласиками, зокрема через дружбу та спільну роботу з професором-антикознавцем Миколою Зеровим. Був у складі так званого “п’ятірного грона” поетів-неокласиків разом зі згаданим Зеровим, а також Максимом Рильським, Іваном Филиповичем та Михайлом Драй-Хмарою. Поети-неокласики у 1920-х роках були критиками сучасного авангарду та пролетарської літератури, орієнтуючись на важливість форми, зокрема класичного сонету, а також тем, звертаючись до образів з античності та біблійних сюжетів. Як і багато інших етнічних німців, таких як Юрій Шевельов чи Майк Йогансен, Освальд Бургардт свідомо обрав українську ідентичність.
У 1931 році Освальд Бургардт зміг емігрувати до Німеччини з СРСР. Це врятувало його від долі колег по “п’ятірному грону”: Зеров та Филипович були розстріляні у 1937 році, Драй-Хмара помер в ГУЛАГу у 1939, а Максим Рильський був змушений співпрацювати з радянським режимом. Водночас Бургардт не полишає української ідентичності та починає видаватися під псевдонімом Юрій Клен. Тоді ж виходить його “Прокляті роки”, де він осмислює звірства більшовиків, а згодом поема “Попіл імперій”, де він осмислює катастрофу Європи у ХХ столітті. Юрій Клен став містком між літераторами Розстріляного Відродження та діаспорної літератури.
У 1941’ році Освальд Бургардт побував на українських землях як перекладач тилової частини Вермахту. Однак за рік він звільнився через онкологію. Викладав в Українському вільному університеті в Празі. Після Другої світової потрапив в Аугсбург, де помер від тривалої хвороби.
Творчість Юрія Клена повернулася із забуття в Україні у 1990-х роках. Сьогодні його іменем названі вулиці у Києві, Дніпрі, Вінниці.
Сьогодні минає 135 років з дня народження відомого українського поета та літературознавця Юрія Клена, справжнє ім’я якого Освальд Бургардт.
Майбутній літератор народився у Сербиці на Хмельниччині, в родині німецького купця Фрідріха Бургардта. Рід Бургардтів перебрався на Волинь з Пруссії на початку ХІХ століття.
Юність Освальда Бургардта минула в Києві. Тут він закінчив гімназію, а згодом студіював романо-германську філологію в Київському університеті. Саме тут відбулися перші проби пера, щоправда російською та німецькою мовами. Ситуація змінилася з початком Першої світової війни. Бургардта, як етнічного німця, депортували з Києва на північ - в Архангельську губернію.
У 1918 році він повертається до Києва, де займається науковою та викладацькою діяльністю і зближається з неокласиками, зокрема через дружбу та спільну роботу з професором-антикознавцем Миколою Зеровим. Був у складі так званого “п’ятірного грона” поетів-неокласиків разом зі згаданим Зеровим, а також Максимом Рильським, Іваном Филиповичем та Михайлом Драй-Хмарою. Поети-неокласики у 1920-х роках були критиками сучасного авангарду та пролетарської літератури, орієнтуючись на важливість форми, зокрема класичного сонету, а також тем, звертаючись до образів з античності та біблійних сюжетів. Як і багато інших етнічних німців, таких як Юрій Шевельов чи Майк Йогансен, Освальд Бургардт свідомо обрав українську ідентичність.
У 1931 році Освальд Бургардт зміг емігрувати до Німеччини з СРСР. Це врятувало його від долі колег по “п’ятірному грону”: Зеров та Филипович були розстріляні у 1937 році, Драй-Хмара помер в ГУЛАГу у 1939, а Максим Рильський був змушений співпрацювати з радянським режимом. Водночас Бургардт не полишає української ідентичності та починає видаватися під псевдонімом Юрій Клен. Тоді ж виходить його “Прокляті роки”, де він осмислює звірства більшовиків, а згодом поема “Попіл імперій”, де він осмислює катастрофу Європи у ХХ столітті. Юрій Клен став містком між літераторами Розстріляного Відродження та діаспорної літератури.
У 1941’ році Освальд Бургардт побував на українських землях як перекладач тилової частини Вермахту. Однак за рік він звільнився через онкологію. Викладав в Українському вільному університеті в Празі. Після Другої світової потрапив в Аугсбург, де помер від тривалої хвороби.
Творчість Юрія Клена повернулася із забуття в Україні у 1990-х роках. Сьогодні його іменем названі вулиці у Києві, Дніпрі, Вінниці.
❤25
Пам'яті старшого лейтенанта Олексія Калініченка (позивний «Апачі»)
Тримався напрочуд витримано і при виконанні ризикованих завдань, і під час спілкування з бідовими людьми
Олексій народився у селі Попівка на Полтавщині. Після школи здобував фах автомеханіка. Вищу освіту отримував в Харківському держуніверситеті сільського господарства ім. П. Василенка.
У 2022 році приєднався до 3-ї окремої танкової бригади. Служив у піхоті, де пройшов шлях від солдата, водія-електрика взводу зв’язку до офіцера — начальника зв’язку механізованого батальйону.
В армії активно пропагував спорт. Був капітаном команди з мініфутболу, професійно грав в настільний теніс, брав участь в змаганнях з гирьового спорту.
Загинув 14 вересня 2026 року внаслідок поранення від удару FPV-дроном. Похований у рідному селі.
Честь Герою!
Ігор Романенко
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Тримався напрочуд витримано і при виконанні ризикованих завдань, і під час спілкування з бідовими людьми
Олексій народився у селі Попівка на Полтавщині. Після школи здобував фах автомеханіка. Вищу освіту отримував в Харківському держуніверситеті сільського господарства ім. П. Василенка.
У 2022 році приєднався до 3-ї окремої танкової бригади. Служив у піхоті, де пройшов шлях від солдата, водія-електрика взводу зв’язку до офіцера — начальника зв’язку механізованого батальйону.
В армії активно пропагував спорт. Був капітаном команди з мініфутболу, професійно грав в настільний теніс, брав участь в змаганнях з гирьового спорту.
Загинув 14 вересня 2026 року внаслідок поранення від удару FPV-дроном. Похований у рідному селі.
Честь Герою!
Ігор Романенко
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔13😢8
ПАМ’ЯТЬ ПРО КОЖНУ ЖЕРТВУ БАБИНОГО ЯРУ
35 років тому, 5 жовтня 1991 року, відбулося урочисте відкриття Меморіалу жертвам Бабиного Яру.
Скульптуру у вигляді бронзової менори встановили в 50-ті роковини масових розстрілів київських євреїв у Бабиному Яру. Урочисте відкриття відбулося 5 жовтня. Саме цього дня вперше відбувся ритуал, коли тисячі людей пройшли “дорогою смерті”, якою свого часу йшли євреї, та перший великий офіційний мітинг-реквієм з вшанування майже 34 тисяч жертв “Голокосту від куль”.
Історія боротьби за вшанування пам’яті розстрілів євреїв у Бабиному Яру нараховує кілька десятиліть.
Одразу після Другої світової радянське керівництво хотіло меморіалізувати територію Бабиного Яру. Однак антисемітська сутність радянського керівництва, яке проводило кампанію боротьби з “безрідним космополітизмом”, не просто не дала збутися цим планам, а навпаки – розпочала фізичне знищення простору Бабиного Яру. В урочище буквально намивали тонни пульпи із цегельних заводів, щоб вирівняти ландшафт. Радянське керівництво не просто викреслювало злочин Голокосту з офіційної історії, воно викреслювало його з пам’яті.
Вшанування жертв Бабиного Яру довгий час були напівлегальними. У 1966 році, на 25-ті роковини розстрілів, літературознавець Іван Дзюба та письменник-фронтовик Віктор Некрасов провели багатолюдний мітинг-реквієм, який переріс у маніфестацію. Саме тоді Віктор Некрасов окреслив важливість цієї трагедії фразою “У Бабиному Яру померли не лише євреї, але лише євреїв убили за те, що вони євреї”. Масова маніфестація зробила з Некрасова та Дзюби дисидентів, однак змусила радянське керівництво говорити про вшанування жертв Бабиного Яру на державному рівні.
Того ж року з’явився перший невеликий обеліск, який вшановував жертв Бабиного Яру. За десять років збудували уже новий пам’ятник “радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими нацистами у Бабиному яру”.Відкривали його влітку 1976 року похапцем, щоб якомога менше людей, а особливо представників закордонних делегацій змогли потрапити на відкриття. Даний пам’ятник залишався єдиним меморіалом жертв Бабиного Яру до 1991 року. Цим пам’ятником радянське керівництво ніби визнавало, що не здатне перемогти національну пам’ять про трагедію Голокосту, але намагалося її розмити в інших категоріях знищених у Бабиному Яру людей.
Відкриття ж меморіалу на честь убитих київських євреїв відбулося лише у 1991 році. Українська держава на зорі своєї незалежності розпочала свою політику пам’яті з вшанування усіх жертв тоталітаризму, які проживали на українських теренах. У 2007 році територія Бабиного Яру отримала статус меморіального заповідника. Сьогодні тут встановлено понад 25 різних меморіалів, які вшановують різні групи людей, які стали жертвами нацизму: діячів ОУН, радянських підпільників, дітей, ромів. Адже українська національна пам’ять неможлива без гідного та людяного вшанування кожної жертви тоталітарного режиму, що вчинив свої злочини на українських землях.
35 років тому, 5 жовтня 1991 року, відбулося урочисте відкриття Меморіалу жертвам Бабиного Яру.
Скульптуру у вигляді бронзової менори встановили в 50-ті роковини масових розстрілів київських євреїв у Бабиному Яру. Урочисте відкриття відбулося 5 жовтня. Саме цього дня вперше відбувся ритуал, коли тисячі людей пройшли “дорогою смерті”, якою свого часу йшли євреї, та перший великий офіційний мітинг-реквієм з вшанування майже 34 тисяч жертв “Голокосту від куль”.
Історія боротьби за вшанування пам’яті розстрілів євреїв у Бабиному Яру нараховує кілька десятиліть.
Одразу після Другої світової радянське керівництво хотіло меморіалізувати територію Бабиного Яру. Однак антисемітська сутність радянського керівництва, яке проводило кампанію боротьби з “безрідним космополітизмом”, не просто не дала збутися цим планам, а навпаки – розпочала фізичне знищення простору Бабиного Яру. В урочище буквально намивали тонни пульпи із цегельних заводів, щоб вирівняти ландшафт. Радянське керівництво не просто викреслювало злочин Голокосту з офіційної історії, воно викреслювало його з пам’яті.
Вшанування жертв Бабиного Яру довгий час були напівлегальними. У 1966 році, на 25-ті роковини розстрілів, літературознавець Іван Дзюба та письменник-фронтовик Віктор Некрасов провели багатолюдний мітинг-реквієм, який переріс у маніфестацію. Саме тоді Віктор Некрасов окреслив важливість цієї трагедії фразою “У Бабиному Яру померли не лише євреї, але лише євреїв убили за те, що вони євреї”. Масова маніфестація зробила з Некрасова та Дзюби дисидентів, однак змусила радянське керівництво говорити про вшанування жертв Бабиного Яру на державному рівні.
Того ж року з’явився перший невеликий обеліск, який вшановував жертв Бабиного Яру. За десять років збудували уже новий пам’ятник “радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими нацистами у Бабиному яру”.Відкривали його влітку 1976 року похапцем, щоб якомога менше людей, а особливо представників закордонних делегацій змогли потрапити на відкриття. Даний пам’ятник залишався єдиним меморіалом жертв Бабиного Яру до 1991 року. Цим пам’ятником радянське керівництво ніби визнавало, що не здатне перемогти національну пам’ять про трагедію Голокосту, але намагалося її розмити в інших категоріях знищених у Бабиному Яру людей.
Відкриття ж меморіалу на честь убитих київських євреїв відбулося лише у 1991 році. Українська держава на зорі своєї незалежності розпочала свою політику пам’яті з вшанування усіх жертв тоталітаризму, які проживали на українських теренах. У 2007 році територія Бабиного Яру отримала статус меморіального заповідника. Сьогодні тут встановлено понад 25 різних меморіалів, які вшановують різні групи людей, які стали жертвами нацизму: діячів ОУН, радянських підпільників, дітей, ромів. Адже українська національна пам’ять неможлива без гідного та людяного вшанування кожної жертви тоталітарного режиму, що вчинив свої злочини на українських землях.
❤10💔5😱1
Пам’яті добровольця Олександра Коваленка
У перші дні повномасштабної війни харків’янин долучився до бригади територіальної оборони
Працював водієм у газовидобувній компанії. З початку повномасштабного вторгнення вступив до лав 113-ї бригади Сил ТрО, щоб обороняти рідний Харків.
Загинув внаслідок ракетного удару по місцю постійної дислокації.
Честь і шана Олександру Коваленку та всім Героям!
Юлія Байрачна
Фото надані Мариною Коваленко, 113-ї бригади тероборони ЗСУ, Нацспротив. Харківщина та В'ячеслава Мадієвського
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
У перші дні повномасштабної війни харків’янин долучився до бригади територіальної оборони
Працював водієм у газовидобувній компанії. З початку повномасштабного вторгнення вступив до лав 113-ї бригади Сил ТрО, щоб обороняти рідний Харків.
Загинув внаслідок ракетного удару по місцю постійної дислокації.
Честь і шана Олександру Коваленку та всім Героям!
Юлія Байрачна
Фото надані Мариною Коваленко, 113-ї бригади тероборони ЗСУ, Нацспротив. Харківщина та В'ячеслава Мадієвського
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔13😢3
На території Ласкова в Польщі розпочалися пошукові дослідження місць поховань загиблих українців
Сьогодні, 6 жовтня, розпочалися пошукові дослідження місць поховань осіб, які загинули або зникли безвісти в роки Другої світової війни на території села Ласків, гміни Мірче Грубешівського повіту Люблінського воєводства Республіки Польща. Дослідження проводяться на виконання домовленостей, досягнутих за результатами роботи Українсько-польської робочої групи у справах гідних поховань.
Український інститут національної пам’яті забезпечує проведення пошукових робіт. Роботи здійснюватиме комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля».
Відповідний дозвіл для проведення експедиції на території православного кладовища в селі Ласків Люблінського воєводства КП «Доля» отримала від польської сторони 31 серпня 2026 року.
Метою пошукових досліджень є виявлення місць поховань цивільних мешканців Ласкова, які загинули внаслідок нападу підрозділів Армії Крайової та Батальйонів хлопських у березні 1944 року.
Це вже другі пошукові роботи, які українська сторона проводить на території Польщі після тривалої перерви. Восени 2025 року відбулася перша українська пошуково-ексгумаційна експедиція, проведена на підставі офіційного дозволу польської влади. Роботи проходили в селі Юречкова.
Проведення пошукових робіт спрямовані на відновлення історичної справедливості, встановлення місць похованнь та гідне вшанування пам’яті загиблих українців.
Історична довідка.
За різними історичними даними, під час масового вбивства українців у Ласкові 10 березня 1944 року загинули понад 300 людей. У межах досліджень істориків та експертів з України й Польщі встановлено дані про 327 мешканців Ласкова, які загинули у 1944 році. Водночас окремі історики називають більшу кількість жертв – близько 350 осіб. Остаточна кількість жертв може бути уточнена внаслідок подальших історичних та пошукових досліджень.
Для медіа.
У разі додаткових запитань, а також щодо надання коментарів представники медіа можуть звертатися до пресслужби Українського інституту національної пам’яті за контактним номером телефону: +38 (096) 248317 або ж на пошту: uinp.ua@gmail.com
Сьогодні, 6 жовтня, розпочалися пошукові дослідження місць поховань осіб, які загинули або зникли безвісти в роки Другої світової війни на території села Ласків, гміни Мірче Грубешівського повіту Люблінського воєводства Республіки Польща. Дослідження проводяться на виконання домовленостей, досягнутих за результатами роботи Українсько-польської робочої групи у справах гідних поховань.
Український інститут національної пам’яті забезпечує проведення пошукових робіт. Роботи здійснюватиме комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля».
Відповідний дозвіл для проведення експедиції на території православного кладовища в селі Ласків Люблінського воєводства КП «Доля» отримала від польської сторони 31 серпня 2026 року.
Метою пошукових досліджень є виявлення місць поховань цивільних мешканців Ласкова, які загинули внаслідок нападу підрозділів Армії Крайової та Батальйонів хлопських у березні 1944 року.
Це вже другі пошукові роботи, які українська сторона проводить на території Польщі після тривалої перерви. Восени 2025 року відбулася перша українська пошуково-ексгумаційна експедиція, проведена на підставі офіційного дозволу польської влади. Роботи проходили в селі Юречкова.
Проведення пошукових робіт спрямовані на відновлення історичної справедливості, встановлення місць похованнь та гідне вшанування пам’яті загиблих українців.
Історична довідка.
За різними історичними даними, під час масового вбивства українців у Ласкові 10 березня 1944 року загинули понад 300 людей. У межах досліджень істориків та експертів з України й Польщі встановлено дані про 327 мешканців Ласкова, які загинули у 1944 році. Водночас окремі історики називають більшу кількість жертв – близько 350 осіб. Остаточна кількість жертв може бути уточнена внаслідок подальших історичних та пошукових досліджень.
Для медіа.
У разі додаткових запитань, а також щодо надання коментарів представники медіа можуть звертатися до пресслужби Українського інституту національної пам’яті за контактним номером телефону: +38 (096) 248317 або ж на пошту: uinp.ua@gmail.com
👍12
Пам’яті старшого солдата Богдана Зуба
Захисник служив в аеромобільному батальйоні 82-ї окремої десантно-штурмової бригади
Богдан народився 11 січня 1983 року в селі Стрептів на Львівщині. Після школи здобув фах будівельника, а потім служив строкову військову служби. Повернувшись додому працював за фахом - будував будинки.
У січні 2023 року долучився до Сил оборони. Служив в 82-й окремій десантно-штурмовій бригаді на посаді майстра артилерійського розрахунку. Брав участь в боях на Харківщині, Донеччині, Запоріжчині.
Загинув 10 березня 2026 року в районі села Чорненкове на Дніпропетровщині.
Вічна слава і шана Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото надані донькою та зі сторінки Кам’янка-Бузької міської ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Захисник служив в аеромобільному батальйоні 82-ї окремої десантно-штурмової бригади
Богдан народився 11 січня 1983 року в селі Стрептів на Львівщині. Після школи здобув фах будівельника, а потім служив строкову військову служби. Повернувшись додому працював за фахом - будував будинки.
У січні 2023 року долучився до Сил оборони. Служив в 82-й окремій десантно-штурмовій бригаді на посаді майстра артилерійського розрахунку. Брав участь в боях на Харківщині, Донеччині, Запоріжчині.
Загинув 10 березня 2026 року в районі села Чорненкове на Дніпропетровщині.
Вічна слава і шана Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото надані донькою та зі сторінки Кам’янка-Бузької міської ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17😢3
ВАЛЕРІЙ МАРЧЕНКО: «ТАКИЙ ЯК І ВИ. ЛИШЕ – КРАЩИЙ»
Ерудований, іронічний і красивий, завжди у джинсах і модних светрах – зовні він був схожим на кінокумира свого покоління, Жана Поля Бельмондо, і часто з цього приводу кепкував. Людина з феноменальною пам’яттю, знавець української та тюркських мов, перекладач, журналіст, публіцист. Це – Валерій Марченко.
Він народився у Києві 16 вересня 1947 року та при народженні мав прізвище Умрилов. Коли батьки розлучилися, взяв прізвище свого діда по матері, першого радянського ректора Львівського університету, Михайла Івановича Марченка.
Закінчив філологічний факультет Київського університету, вивчав тюркські мови у Бакинському університеті, друкувався у тамтешній пресі.
У 23-річному віці став співробітником газети «Літературна Україна», паралельно викладав українську мову і літературу у київській школі.
Критичний гострий розум та сміливість вільно висловлювати свої думки вирізняли його публіцистику на загальному тлі київських 70-х, про які сам він писав так: «За всю історію розвитку українська література ніколи не знала такої кількості ницих письменників, як тепер…Література, радіо, кіно, преса поставлені зараз на службу єдиній меті: створити образ слухняного функціонера, чи то пак «будівельника звитяжного сьогодення» («За параваном ідейності», 1972 рік).
Цей та інші його тексти («Київський діалог», «Страшний якийсь тягар») були кваліфіковані КГБ як антирадянські документи й інкримінувалися йому в суді як злочин проти радянської влади.
Вперше Валерія Марченка заарештували 25 червня 1973 року «за антирадянську агітацію і пропаганду» та засудили на 6 років колонії суворого режиму та двох років заслання. Там він познайомився з дисидентами, правозахисниками і, попри нелюдські умови утримання, продовжував писати: про безправ’я громадян «країни рад», про незламність воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.
Семен Глузман, який знав Марченка у вʼязниці, писав: «Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий».
Марченко повернувся до Києва із заслання у 1981 році. Працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Багато перекладав, займався правозахисною діяльністю, різко реагував на «радянську дійсність» і підтримував звʼязок із діаспорою. Передаючи до діаспори текст постанови колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.), додав до нього коментар: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…».
Незмінно непохитна проукраїнська позиція Валерія Марченка стала причиною його другого арешту – 21 жовтня 1983-го. Йому інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів, спрямованих на підрив радянського державного ладу.
На той момент Марченко важко хворів на хронічний гломерулонефрит, але попри це його визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання. Це було рівнозначно смертній карі.
«Можна було дати і менше, я стільки не проживу», – сказав Валерій судді, почувши вирок.
У тюрмі Марченко провів менше року – помер від відмови нирок 7 жовтня 1984 року в тюремній лікарні у Ленінграді.
Тіла померлих в'язнів родичам не віддавали, але завдяки розголосу на Заході та наполегливості матері Ніни Михайлівни тіло Валерія Марченка вдалося забрати із вʼязниці і поховати в українській землі. Вічний спочинок він знайшов на Київщині, у селі Гатне, де похований поруч із могилою свого діда, Михайла Івановича Марченка.
Ерудований, іронічний і красивий, завжди у джинсах і модних светрах – зовні він був схожим на кінокумира свого покоління, Жана Поля Бельмондо, і часто з цього приводу кепкував. Людина з феноменальною пам’яттю, знавець української та тюркських мов, перекладач, журналіст, публіцист. Це – Валерій Марченко.
Він народився у Києві 16 вересня 1947 року та при народженні мав прізвище Умрилов. Коли батьки розлучилися, взяв прізвище свого діда по матері, першого радянського ректора Львівського університету, Михайла Івановича Марченка.
Закінчив філологічний факультет Київського університету, вивчав тюркські мови у Бакинському університеті, друкувався у тамтешній пресі.
У 23-річному віці став співробітником газети «Літературна Україна», паралельно викладав українську мову і літературу у київській школі.
Критичний гострий розум та сміливість вільно висловлювати свої думки вирізняли його публіцистику на загальному тлі київських 70-х, про які сам він писав так: «За всю історію розвитку українська література ніколи не знала такої кількості ницих письменників, як тепер…Література, радіо, кіно, преса поставлені зараз на службу єдиній меті: створити образ слухняного функціонера, чи то пак «будівельника звитяжного сьогодення» («За параваном ідейності», 1972 рік).
Цей та інші його тексти («Київський діалог», «Страшний якийсь тягар») були кваліфіковані КГБ як антирадянські документи й інкримінувалися йому в суді як злочин проти радянської влади.
Вперше Валерія Марченка заарештували 25 червня 1973 року «за антирадянську агітацію і пропаганду» та засудили на 6 років колонії суворого режиму та двох років заслання. Там він познайомився з дисидентами, правозахисниками і, попри нелюдські умови утримання, продовжував писати: про безправ’я громадян «країни рад», про незламність воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.
Семен Глузман, який знав Марченка у вʼязниці, писав: «Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий».
Марченко повернувся до Києва із заслання у 1981 році. Працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Багато перекладав, займався правозахисною діяльністю, різко реагував на «радянську дійсність» і підтримував звʼязок із діаспорою. Передаючи до діаспори текст постанови колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.), додав до нього коментар: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…».
Незмінно непохитна проукраїнська позиція Валерія Марченка стала причиною його другого арешту – 21 жовтня 1983-го. Йому інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів, спрямованих на підрив радянського державного ладу.
На той момент Марченко важко хворів на хронічний гломерулонефрит, але попри це його визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання. Це було рівнозначно смертній карі.
«Можна було дати і менше, я стільки не проживу», – сказав Валерій судді, почувши вирок.
У тюрмі Марченко провів менше року – помер від відмови нирок 7 жовтня 1984 року в тюремній лікарні у Ленінграді.
Тіла померлих в'язнів родичам не віддавали, але завдяки розголосу на Заході та наполегливості матері Ніни Михайлівни тіло Валерія Марченка вдалося забрати із вʼязниці і поховати в українській землі. Вічний спочинок він знайшов на Київщині, у селі Гатне, де похований поруч із могилою свого діда, Михайла Івановича Марченка.
💔23❤7
Пам’яті солдата Костянтина Слободенюка (позивний «Маестро»)
Змінив світло софітів і театральні оплески на гул фронту, щоб стати надійним щитом для побратимів
Костянтин народився 31 травня 1983 року в Мелітополі Запорізької області. Мама була балериною, а тато - флейтистом. Дитинство минуло в Чернігові. Тут Костянтин закінчив музичний коледж імені Л. Ревуцького, а потім і Київський національний університет культури і мистецтв.
До повномашстабного вторгнення працював флейтистом та сопілкарем в Чернігівській обласній філармонії. Певний час виступав в симфонічному оркестрі в Китаї, але повернувся додому після початку пандемії. У 2020 році відкрив ще одну грань свого таланту - став актор в Чернігівському молодіжному театрі.
У 2024 році долучився до лав Сил оборони. Ще в навчальному центрі став заступником командира взводу. Після БЗВП служив оператором РЕБ в 32-їй окремій механізованій Сталевій бригаді. Брав участь у виконанні бойових завдань на Донеччині. Загинув 29 листопада 2024 року поблизу Рівнополля. Довгий час вважався зниклим безвісти. Поховати воїна змогли лише у вересні 2026 року.
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото: 32 ОМБр, Молодіжний театр в Чернігові
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Змінив світло софітів і театральні оплески на гул фронту, щоб стати надійним щитом для побратимів
Костянтин народився 31 травня 1983 року в Мелітополі Запорізької області. Мама була балериною, а тато - флейтистом. Дитинство минуло в Чернігові. Тут Костянтин закінчив музичний коледж імені Л. Ревуцького, а потім і Київський національний університет культури і мистецтв.
До повномашстабного вторгнення працював флейтистом та сопілкарем в Чернігівській обласній філармонії. Певний час виступав в симфонічному оркестрі в Китаї, але повернувся додому після початку пандемії. У 2020 році відкрив ще одну грань свого таланту - став актор в Чернігівському молодіжному театрі.
У 2024 році долучився до лав Сил оборони. Ще в навчальному центрі став заступником командира взводу. Після БЗВП служив оператором РЕБ в 32-їй окремій механізованій Сталевій бригаді. Брав участь у виконанні бойових завдань на Донеччині. Загинув 29 листопада 2024 року поблизу Рівнополля. Довгий час вважався зниклим безвісти. Поховати воїна змогли лише у вересні 2026 року.
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото: 32 ОМБр, Молодіжний театр в Чернігові
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17😢4
Пам’яті десантника й розвідника Сергія Штагера (позивний «Поет»)
Понад десять років свого життя присвятив захисту України.
Сергій народився 30 листопада 1976 року. Дитинство минуло на Сумщині. В школі був дуже активним: колекціонував значки і марки, був фотолюбителем, багато читав.
У 1994 році 18-річний Сергій пішов на строкову службу в армію. Служив старшим кодувальником електронної апаратури кодування та спецзв’язку.
Після строковї служби працював в регіональних медіа на Сумщині: диктором на радіо, кореспондентом, очолював прес-відділ дитячо-юнацького наукового центру.
З 2000 жив в Києві. Пройшов журналістські курси в Укртелерадіоінституті. Водночас освоїв багато інших занять: виготовляв корпусні меблі, працював моделлю, офіціантом, круп’є, різноробом, кур’єром, продавцем-консультантом. Також був активним донором крові.
Учасник Революції гідності. З Майдану пішов на війну. Служив навідником в 79-й десантно-штурмовій бригаді. Брав участь в АТО та ООС на Донеччині та Луганщині. Звільнився незадовго до повномасштабного вторгнення.
У лютому 2022 року добровільно повернувся на захист України. Брав участь в обороні Києва в складі 95-ї десантно-штурмової бригади Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Згодом служив в 46-й аеромобільній бригаді розвідником-сапером. Визволяв Херсонщину, брав участь в обороні Бахмута та Запоріжському контрнаступі, воював на Покровському напрямку.
Загинув 3 квітня 2025 року в районі Андріївки на Донеччині. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Вічна слава та шана Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Сергій Штагер
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Понад десять років свого життя присвятив захисту України.
Сергій народився 30 листопада 1976 року. Дитинство минуло на Сумщині. В школі був дуже активним: колекціонував значки і марки, був фотолюбителем, багато читав.
У 1994 році 18-річний Сергій пішов на строкову службу в армію. Служив старшим кодувальником електронної апаратури кодування та спецзв’язку.
Після строковї служби працював в регіональних медіа на Сумщині: диктором на радіо, кореспондентом, очолював прес-відділ дитячо-юнацького наукового центру.
З 2000 жив в Києві. Пройшов журналістські курси в Укртелерадіоінституті. Водночас освоїв багато інших занять: виготовляв корпусні меблі, працював моделлю, офіціантом, круп’є, різноробом, кур’єром, продавцем-консультантом. Також був активним донором крові.
Учасник Революції гідності. З Майдану пішов на війну. Служив навідником в 79-й десантно-штурмовій бригаді. Брав участь в АТО та ООС на Донеччині та Луганщині. Звільнився незадовго до повномасштабного вторгнення.
У лютому 2022 року добровільно повернувся на захист України. Брав участь в обороні Києва в складі 95-ї десантно-штурмової бригади Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Згодом служив в 46-й аеромобільній бригаді розвідником-сапером. Визволяв Херсонщину, брав участь в обороні Бахмута та Запоріжському контрнаступі, воював на Покровському напрямку.
Загинув 3 квітня 2025 року в районі Андріївки на Донеччині. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Вічна слава та шана Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Сергій Штагер
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔16😢8
9 жовтня відзначаємо 122-річчя з дня народження Миколи Платоновича Бажана. Розповідаємо про цього суперечливого, але визначного діяча української культури.
❤15
Пам'яті старшого солдата Дмитра Пую (позивний «Кухар»)
Мати загиблого захисника видала книгу його віршів
Дмитро Пую народився 24 вересня 1995 року Чернівцях. Після школи здобув вищу освіту в галузі харчових технологій. Працював в ресторані.
Після початку повномасштабного вторгнення долучився до лав Сил оборони. Служив в 107-й бригаді Сил ТрО. Спершу на посаді кухаря, згодом став кулеметником. Загинув 4 травня 2025 року в бою на Сумщині.
Посмертно мама воїна видала його вірші, які хлопець публікував в Інстаграмі, у збірці "Шлях мого життя".
Світла пам'ять воїну!
Галина Олійник
Фото авторки
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мати загиблого захисника видала книгу його віршів
Дмитро Пую народився 24 вересня 1995 року Чернівцях. Після школи здобув вищу освіту в галузі харчових технологій. Працював в ресторані.
Після початку повномасштабного вторгнення долучився до лав Сил оборони. Служив в 107-й бригаді Сил ТрО. Спершу на посаді кухаря, згодом став кулеметником. Загинув 4 травня 2025 року в бою на Сумщині.
Посмертно мама воїна видала його вірші, які хлопець публікував в Інстаграмі, у збірці "Шлях мого життя".
Світла пам'ять воїну!
Галина Олійник
Фото авторки
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔15😢5