​​75 років тому народився Валерій Марченко.

Він прожив 37 років. Дев'ять із яких – провів у радянських таборах і на засланні. Правозахисник, журналіст, есеїст, перекладач, учасник Української Гельсінської групи, Валерій Марченко виступав проти русифікації, писав про Голодомор, висміював соціалістичний реалізм у літературі.

Народився 16 вересня 1947 року в Києві. Мав прізвище Умрилов. Батьки розлучилися. У 25 років Валерій взяв прізвище діда, історика, автора праць з історії України доби середньовіччя, ректор Львівського державного університету імені Франка в 1939–1940 роках Михайла Марченка, якого в 1941-му арештували за доносом.

Валерій закінчив філологічний факультет Київського університету. Вивчав також тюркські мови, стажувався у Бакинському університеті. Після вишу працював у «Літературній Україні», а за сумісництвом – викладав українську мову та літературу у столичній школі. Валерій був схожий на французького кіноактора Жана Поля Бельмондо. Подобався дівчатам, але завести сім’ю не встиг. Його есе потрапило до спецслужб. 25 червня 1973 року Марченка заарештували. За «наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад, радянську дійсність і національну політику КПРС» засудили до 6 років колонії суворого режиму і 2 років заслання.

В ув'язненні Валерій перекладав з англійської Джерома Джерома, Герберта Велса, Сомерсета Моема, Декларацію Незалежності США Томаса Джефферсона. Його переклади конфісковували, але він продовжував. Писав про ув’язнених воїнів УПА, засуджених за часів Сталіна, про нестерпні умови перебування в’язнів. Марченка постійно допитували й примушували зректись своїх поглядів. Він не корився.

«Хто поверне Києву золото­главий Михайлівський собор? Чим заповнить Україна величезну порожнечу в науці, літературі, мистецтві, яка постала внаслідок вандальської культурної революції? Ох, ця наша степова флегматичність! Роздумуємо, що зробити раніше, що пізніше, чекаємо на щось — і тратимо, програємо, гинемо! Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору-свідомість, що ярмо — нестерпне. Треба було мені... відчути біль удару, щоб зрозуміти: зло таки можна подолати, з ним можна й треба боротися. Нам ніхто не допоможе, крім нас самих», — писав Валерій Марченко.

На засланні з 1980-го листувався з італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, волонтеркою «Міжнародної амністії». У 2010-му їхні листи видано під назвою «Валерій і Сандра». Марченко повернувся у Київ 1981-го. За ним стежило КДБ, був змушений працювати сторожем у дослідному господарстві рослинництва. У січні 1983-го до рук кагебістів потрапили дві статті, які публіцист передав для друку на Захід. Його заарештували вдруге.

«У пермських радянських концтаборах я зіштовхнувся з брехнею та беззаконням. Як людина вільна я не міг мовчати і писав про те. За це мене зараз судять. Мені як громадянинові і чоловікові соромно за мою країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги», – сказав Валерій Марченко в останньому слові на суді. Як «особливо небезпечного рецидивіста» його засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. «Можна було дати і менше, я стільки не проживу», – такими були слова Валерія Марченка після оголошення вироку.

55 днів засекреченим етапом смертельно хворого журналіста везли до станції Кучино Пермської області. Мати оббивала пороги судів, КДБ, писала листи та оскарження. Безрезультатно. Ліки, які вона посилала, повертали.

7 жовтня 1984 року Валерій Марченко помер у тюремній лікарні в Ленінграді, у нього відмовили нирки. Тіла в’язнів не віддавали родичам, ховали поблизу тюрем. Однак наполегливість матері і тиск Заходу змусили кагебістів поступитися – це стало унікальним випадком в історії радянських таборів. Валерія поховали поруч із дідом ­у Гатному. 14 жовтня 2017 року встановили гранітний пам’ятник. На ньому викарбувані слова американського президента Рональда Рейгана: «Його життя назавжди лишиться прикладом для всіх тих, кого глибоко хвилюють права українського народу».

1991 року Валерія Марченка реабілітовано посмертно.

17 вересня 1939 року Радянський Союз вступив у Другу світову війну на боці нацистської Німеччини.

Тодішній східний кордон Польської держави перетнуло понад 600 тисяч радянських військових.

Упродовж наступних днів Червона армія окупувала територію з 13 мільйонами населення, де переважно мешкали українці та білоруси. Сама окупація відбувалася під приводом «захисту братніх українського та білоруського народів». Нічого не нагадує?

«Золотий вересень» – так в СРСР казали про події осені 1939 року, коли західна Україна та Білорусь були включені до сталінської імперії. Радянська пропаганда називала це визволенням, возз’єднанням українських та білоруських земель. Чому це міф, який спрощує і викривлює реальний перебіг подій? Нагадуємо за допомогою одного з роликів циклу «Війна і міф».

https://www.youtube.com/watch?v=eCL7CVRZ5pM

​​🤩 Подкаст команди «Суспільне: Харків» з участю співробітника Північно-східного відділу УІНП та відомого харківського історика Едуарда Зуба «П’ятеро з ломбарду» номіновано на престижну премію «Слушно» від MEGOGO Audio

«П’ятеро з ломбарду» — це 10-серійний подкаст про історію Української революції 1917–1921 років на Харківщині, який минулого року записали журналістка Тетяна Кривоніс та Едуард Зуб:

💬«Національне відродження 1917-го, спричинене падінням російської монархії, було швидким та бурхливим. Але про те, як воно буяло на Харківщині, зараз мало хто знає. Більше говорять про українізацію 20-х років, надзвичайно динамічну і досить суперечливу. Хоча вона була лише наслідком тих процесів, що відбувалися тут у 1917–1920 роках, вимушеною поступкою комуністів національним домаганням українців. Про те, хто і як рухав на наших теренах Українську революцію, чому вона зазнала поразки і чи була та поразка остаточною, розкаже допитливим наш спільний проєкт».

Премія «Слушно» від MEGOGO Audio — це найпрестижніша подкаст-премія в Україні. Подкаст «П’ятеро з ломбарду» змагається в номінації «Найкращий подкаст про історію та суспільство».

☝️ Якщо ви хочете підтримати подкаст, потрібно зареєструватися і проголосувати за цим посиланням👇
https://tinyurl.com/26uf59mp

Прослухати подкаст можна тут⤵️
https://bit.ly/3w63Zjn

​​5 фактів про колекцію фільмів Довженко-Центру, які ви могли не знати

🏵У вересні минуло 28 років з дня створення Національного центру Олександра Довженка, відомого як «Довженко-Центр».

🏛Установу заснували 1994-го. Вагому роль у її створенні відіграли українські кіноінтелектуали – режисер Юрій Іллєнко та кінокритик Сергій Тримбач. Де-факто Довженко-центр розпочав роботу за два роки. У 2000-му до складу центру увійшов фільмофонд ліквідованої Київської кінокопіювальної фабрики. А в 2019 році культурна інституція стала правонаступником державної анімаційної студії «Укранімафільм» та отримала виключні права на всі її анімаційні стрічки.

🎥Тож Довженко-Центр – не лише місце проведення кіноперфомансів, виставок та кінофестивалів. А ще – найбільший в Україні кіноархів, який входить до Міжнародної федерації кіноархівів (FIAF). Робота центру як культурної та музейної інституції тісно пов’язана з фільмофондом, який він зберігає та яким опікується.

❗️У серпні 2022 року культурну спільноту сколихнула інформація про наміри Державного агентства з розвитку кінематографа реорганізувати Довженко-Центр та передати його фонди іншим установам, які існують лише де-юре. Держкіно напряму підпорядковується Кабінету Міністрів України. Петиція до Кабміну з вимогою скасувати реорганізацію Довженко-Центру набрала необхідну кількість підписів і тепер очікує на розгляд.

⬇️Нижче – 5 фактів про колекцію Довженко-Центру, які показують її масштаби та пояснюють, чому це – спадщина, яку необхідно зберегти. Не кажучи вже про сталість інституцій.

🏢Фільмофонд нараховує понад 10 тисяч (!) найменувань художніх, документальних та анімаційних фільмів, насамперед українських кіномайстрів на плівкових та цифрових носіях.

🎞Найстаріший артефакт — нітратна плівка 1909 року. На ній записані фрагменти невстановленого фільму іноземного виробництва.

📚Кіноархів Довженко-Центру також має понад 13 тисяч паперових документів, фото, кіновидань.

📽У 2019 році при центрі відкрився Музей кіно. Музейні фонди налічують понад 300 зразків кінотехніки, творів кінодекораційного мистецтва, меморіальних речей.

📹У межах Довженко-Центру діє кінокопіювальна лабораторія з 60-річним досвідом обробки фільмових матеріалів та видавництво, яке виготовляє книги про історію та розвиток українського кінематографа.

​​#fightforukraine

У багатьох героїчних ролях на сцені в руках Олександра Шаповала, соліста балету Національної опери України імені Т. Г. Шевченка, була зброя. Повномасштабне російське вторгнення змусило танцівника справді стати воїном. Олександр змінив пуанти й дорогі костюми на берці та піксельку. А його партнером став ручний гранатомет.

25 лютого Олександр Шаповал пішов у Територіальну оборону захищати рідний Лівий берег Києва. Коли окупантів відігнали від столиці, став гранатометником у ЗСУ. Опинився у штурмовому полку під Горлівкою. Згодом його підрозділ закріпився біля Майорського — на передовій лінії фронту. До останнього не розповідав бойовим побратимам, ким був у цивільному житті. Коли ж вони дізнались, що Олександр Шаповал – соліст балету, не повірили.
На сцені артист провів майже все свідоме життя.

💬 «Від 1994-го, з перших днів роботи в Національній опері України імені Шевченка, став улюбленцем глядачів, протягом 28 сезонів зачаровував їх своїм світлим і прекрасним, романтичним і героїчним танцем, бездоганною майстерністю і глибокою переконливістю кожного образу, який творив на сцені», – йдеться на сайті Національної опери.

У творчому доробку Олександра – понад 30 партій класичного і сучасного репертуару. Відвідувачі Національної опери могли бачити його у ролі Лукаша з «Лісової пісні», Понтія Пилата з «Майстра і Маргарити», графа Альмавіва з «Весілля Фігаро». Зіграв головну роль Маестро у постановці «Капричіо долі». В основі музики – 24 скрипкових капричіо Нікколо Паганіні в оркеструванні Мирослава Скорика.

Його майстерністю і пластикою захоплювались глядачі, колеги та учні. Олександр Шаповал викладав у Київському державному професійному хореографічному коледжі, навчав молодь дуетному танцю. Друзі й колеги згадують: був бездоганним в усьому і до кінця чесним із собою.
Артист міг і далі зачаровувати публіку своєю грацією та навчати нове покоління танцюристів, але жага до справедливості взяла гору.

💬 «Сашко хотів бути схожим на свого діда, який пройшов Другу світову. Балетні хлопці так тренуються, що м’язи в них не перекачані, але вони – залізні. Артист балету – це сильний чоловік. А якщо він ще й морально сильний – це справжній боєць», – написала Лариса Тарасенко, співробітниця Національної опери.

💔 12 вересня в бою під Майорськом на Донеччині був штурм. О п'ятій ранку Олександр з напарником потрапили під мінометний обстріл. Побратим помер через півтори години, Олександр – миттєво.

В Олександра Шаповала залишилась дружина і двоє дітей.

​​150 років тому в селі Білявинці на Тернопільщині в родині священика Амвросія Крушельницького народилася майбутня легенда оперної сцени Соломія Крушельницька.

За словами видатного італійського музичного критика Рінатто Кортопассі, вона була єдиною жінкою, яка у перші десятиріччя ХХ століття царювала на оперній сцені поміж чотирма особами чоловічої статі - Баттістіні, Карузо, Тітта Руффо та Шаляпіним. «Проте у порівнянні зі своїми уславленими колегами, вона виявилася набагато вищою як особистість», - зазначив критик.

Крушельницькі походили зі шляхетного українського роду гербу Сас. В родині було восьмеро дітей: шестеро дівчаток та двоє хлопців. Усі вони змалку долучалися до хорового співу, ставили домашні вистави. Соломія з десяти років стала солісткою в хорі «Руська Бесіда», співала в сільському хорі, організованому її батьком, і навіть деякий час успішно керувала ним.

Шлях до слави був непростим, адже на той час у суспільстві панувала думка, що головне в житті порядної панночки – це вдало вийти заміж. У 17 років до неї посватався семінарист Зенон Гудковський. Уже навіть була призначена дата весілля. Але майбутній чоловік категорично був проти сценічної кар’єри своєї дружини. І Соломія між весіллям і сценою вибрала сцену.

У неї і пізніше було багато шанувальників і тих, хто мав намір просити її руки. Серед них – адвокат Теофіл Окуневський, аптекар і меценат Іван Білинський, і навіть, подейкують, Федір Шаляпін. Але всі пропозиції вона відхиляла. І тільки одного разу зізналася в листі до Михайла Павлика, з яким її пов’язувала близька дружба: «…без праці жити не можу, але й жити мені хочеться, тобто ужити всього на цім світі... як погодити ті дві крайності?..» На що Павлик відповів: «.. Ви маєте пронести славу нашої пісні... До дітороддя є мільйони, а велика співачка Соломія Крушельницька – одна».

Дітей у неї так і не буде, і це єдине, про що в глибині душі вона жалкуватиме все життя. Заміж вийде лише в 1910 році за мера італійського містечка Віареджо адвоката Чезаре Річчоні, з яким вона щасливо прожила майже 27 років.

Більше чверті століття Соломія Крушельницька панувала на оперній сцені. В її репертуарі було 63 оперних партії, серед яких особливо вирізнялися героїні опер Вагнера. Хрестоматійною стала й історія «порятунку» Крушельницькою опери Пуччіні «Мадам Батерфляй». Вона досконало знала вісім мов і виконувала твори в оригіналі. Попри це, скрізь і завжди підкреслювала, що вона українка, і на концертах обов’язково співала українські народні пісні та твори Лисенка, Людкевича, Вахнянина.

А потім була Друга світова війна, яка застала Соломію Крушельницьку у Львові, куди та приїхала провідати родину. На біду, вона зламала ногу і на довгий час виявилася прикутою до ліжка. Радянська влада зробила співачку заручницею режиму: її будинок, придбаний ще в 1903 році для родини, націоналізували, лишивши їй із сестрою одну кімнатку на другому поверсі.
На довгий час зірка світового масштабу лишалася без роботи й засобів існування. За кордон її також не випускали, хоча вона просила дозволу повернутися до Італії. Громадянство отримала лише після того, як дала дозвіл радянській владі продати її розкішну віллу в Віареджо – самій співачці від цієї оборудки дісталися копійки.

Лише в 1946 році вона нарешті отримала місце професора у Львівській консерваторії. Робота зі студентами стала компенсацією за роки нереалізованого материнства – вона всіх називала «дітками» й була готова сісти за рояль у будь-який момент. Одним із її учнів був відомий український композитор Мирослав Скорик.

​​Як вибухи на Хрещатику 24 вересня 1941 року використали нацистська і радянська пропаганди?

24 вересня 1941 року в окупованому нацистами Києві на Хрещатику вибухнули будівлі. Це спровокувало пожежу, яка знищила історичний центр міста, що розбудовувався впродовж XVIII – початку XX століть.

До мінування об’єктів у Києві в 1941 році були причетні інженерна частина 37-ї армії СРСР і 4-та дивізія НКВД. У будівлях та інших важливих спорудах заклали радіокеровану вибухівку.
Вибухи в центрі столиці спричинили масштабні пожежі (радянські диверсанти для цього спеціально закладали на горищах запаси коктейлів Молотова). Водогін також був зруйнований радянськими військами. Тому, щоб принаймні локалізувати пожежу, нацисти підривали сусідні приміщення. Так більшовицький та нацистський режими приклали руку до знищення історичного центру Києва. А постраждали від радянської диверсії більшою мірою цивільні кияни.

Нацистська пропаганда звинуватила у вибухах київських євреїв та використала ситуацію як привід для «остаточного розв’язання єврейського питання» в місті. Саме вибухи на Хрещатику стали формальною причиною для нацистів, щоб розпочати розстріли у Бабиному Ярі – чи не найвідоміший та наймасштабніший акт «Голокосту від куль».

Радянська пропаганда до видворення нацистів із Києва замовчувала вибухи у центрі міста. Лише після повернення більшовицької влади в Київ 8 листопада 1943 року в газеті «Правда» виходить стаття Якова Макарченка, в якій у вибухах в центрі Києва звинувачують нацистів:

💬«Захватив Киев, немцы начали методически умерщвлять его. Сначала был разрушен Крещатик — один из самих красивейших и благоустроенных проспектов столицы Украины... Чтобы оправдать свои черные дела, немецкие власти пошли на хитрую и подлую провокацию: все, что ни поднималось силой взрыва на воздух, приписывалось партизанам. Немцы взорвали мосты, дома, водопровод, культурные учреждения».

Таку позицію радянська пропаганда підтримувала до 1963 року. Лише тоді республіканський КГБ УРСР видав довідку про те, що вибухи здійснила диверсійна група, яку очолював Іван Кудря. Однак сучасні історики схиляються до думки, що виникла така довідка лише для того, щоб пояснити вручення Іванові Кудрі посмертної Зірки Героя СРСР. Адже окрім «групи Кудрі», яку координував НКВД УРСР, існувала також диверсійна «група Валерія Карташова», якою керували напряму з Москви. Про діяльність одна одної ці групи не знали, але серед зруйнованих приміщень був так званий «хмарочос Гінзбурга» на вулиці Інститутській, де розташовувались одна з конспіративних квартир Кудрі та велике сховище зі зброєю, грошима й іншим обладнанням. Достеменно невідомо, яка з цих двох груп насправді була причетна до знищення Хрещатика, адже всі дані про цю «спецоперацію» засекречені в архіві російського Міністерства оборони.

📸Київ.Фотолітопис

​​29 вересня вшановуємо пам’ять жертв масових розстрілів цивільних та військовополонених, які здійснювали нацисти у Бабиному Ярі під час окупації Києва в 1941–1943 роках.

29-30 вересня 1941 року жертвами нацистської злочинної політики, спрямованої на знищення цілих національних чи суспільних груп, стали єврейські жителі Києва. За два дні тут розстріляли майже 34 тисячі київських євреїв. Це було одне з найбільших масових убивств цивільних, вчинене нацистами під час Другої світової війни. Згодом Бабин Яр став символом «Голокосту від куль».

Упродовж двох років німецької окупації маховик смерті, розгорнутий нацистами у Бабиному Ярі, забрав життя близько 100 тисяч людей – євреїв, ромів, полонених червоноармійців, пацієнтів психіатричної лікарні, цивільних заручників, українських націоналістів і радянських партизанів, в’язнів Сирецького концтабору.

У 80-ті роковини трагедії, 2021 року, Український інститут національної пам’яті, Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр» та Світовий Конґрес Українців започаткували проведення спільного міжрелігійного заходу (молитви) на вшанування пам’яті загиблих з участю глав церков та духовних лідерів іудейських релігійних громад.

У 2022 році ми продовжуємо традицію проведення спільного міжрелігійного заходу.
Вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру з участю представників урядових структур, найвищого духовенства Православної Церкви України та Української Греко-Католицької Церкви, духовних лідерів іудейських релігійних громад (конкретні представники уточнюються) відбудеться:

29 вересня 2022 року, на території Заповідника «Бабин Яр», поруч із пам’ятником «Менора».
Початок спільного міжрелігійного заходу (молитви) о 18:00.

Запрошуємо долучатися незалежно від віросповідання.

Журналістів просимо акредитуватися за номером телефону: 096 248 31 71.

Під час заходу буде організована роздача лампадок та камінців, які можна покласти до пам’ятників на території заповідника на вшанування жертв розстрілів.

Організатори: Український інститут національної пам’яті, Світовий Конґрес Українців за сприяння Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр».

Детальні інформаційні матеріали про трагедію Бабиного Яру, включно з історичною довідкою, можна прочитати за посиланням.

За уточненнями звертайтеся за телефоном: 096 248 31 71 – відділ комунікації та зв’язків зі ЗМІ Українського інституту національної пам’яті.

​​#russiaruinsculture
Звільнені від окупації міста жахають не лише масовими розправами російських військових над місцевими жителями, а й масштабами руйнувань та нищення культурних пам’яток.

📍Ізюм, Харківщина

На в’їзді до міста російські військові ракетним ударом знищили одну з половецьких кам’яних баб. Ці унікальні статуї датуються IX–XIII століттям! Вони збереглися до наших днів з часів Русі, коли частину території сучасної України населяли кочові племена.

Кам’яні баби – це намогильні статуї половців (кипчаків, куманів). Вони є пам'ятками сакрального мистецтва IX–XIII століть. Скульптури зображують чоловіків-воїнів і жінок, символізують предків. Попри примітивність фігур, вони все ж дають певне уявлення про вигляд кочівників, їхній одяг, прикраси та озброєння. Такі фігури встановлювали на спеціально споруджених святилищах на вершинах високих курганів або пагорбів.

На горі Кременець поблизу Ізюма стояло дев’ять таких скульптур. Після захоплення міста російськими військами окупаційна адміністрація встановила на одній із баб радянський «прапор перемоги». А під час відступу росіяни обстріляли гору та знищили одну з дев’яти скульптур.

За словами міністра культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка, вцілілі пам’ятки евакуюють далі від лінії фронту.

«Разом із місцевими адміністраціями будемо, скоріше за все, евакуйовувати до Харкова половецьких баб і допомагати музею відновити дах, щоб зберегти експозицію», – зазначив міністр за підсумками поїздки у звільнений Ізюм.

#stopRussia #russiadestroys

​​😔 29 вересня вшановуємо пам’ять жертв масових розстрілів, які здійснювали нацисти у Бабиному Ярі під час окупації Києва в 1941–1943 роках.

Бабин Яр став символом «Голокосту від куль» у світі: 29–30 вересня 1941 року нацисти розстріляли тут майже 34 тисячі київських євреїв. Їх прирекла на смерть націонал-соціалістична ідеологія, яка спиралася на «расову теорію». Вона ділила людей на «вищі» та «нижчі» раси. А євреї та роми взагалі опинилися поза цим поділом, нацисти не вважали їх вповні людьми, вбачали в них ворогів і загрозу. Бабин Яр залишається нагадуванням, до чого призводять расизм, ненависть і міжнаціональна ворожнеча, переслідування людей на основі національності, віри тощо.

Формальним приводом для злочину нацистів стали вибухи на Хрещатику внаслідок радянських диверсій 24 вересня 1941 року.

Нацистська пропаганда звинуватила євреїв. Уже 28 вересня по всьому місту розклеїли оголошення, в яких євреям наказували вранці наступного дня прийти з документами, грошима, цінними речами й теплим одягом на перехрестя вулиць Мельникова (сьогодні Юрія Іллєнка) та Дегтярівської. Приречені люди думали, що їх переселятимуть, а опинилися на місці страти. Розстрілювали на майже пів кілометровому відтинку яру, який починався біля пам’ятника, встановленого 1976 року, а закінчувався за теперішньою станцією метро «Дорогожичі». До 18-ї години 29 вересня нацисти вбили майже 22 тисячі чоловіків, жінок і дітей. Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі на вулиці Лагерній. Наступного дня їх чекала така ж доля. Потім сапери підірвали схили, щоб земля засипала тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно яру.

Маховик смерті, розгорнутий нацистами в цьому урочищі на тодішній околиці Києва, діяв наступні два роки. Останній розстріл відбувся 4 листопада 1943-го, за два дні до приходу в місто Червоної армії. Жертвами Бабиного Яру, як місця масових злочинів, стали радянські військовополонені, роми, паціенти психіатричних лікарень та українські націоналісти і радянські підпільники. Загалом у Бабиному Ярі було вбито приблизно 100 тисяч людей.

Після жахів Голокосту, засудивши нацизм, світова спільнота проголосила: «Ніколи знову!». Проте геноциди продовжують ставатися. Їх супроводжує знелюднення переслідуваних, відчуття безкарності з боку переслідувачів і спотворення ними історії та фактів сьогодення. Ми бачимо це в Україні, будучи свідками злочинів рашизму. Російські окупанти чимало запозичили в нацистів: риторику про «розв’язання українського питання», подібно до гітлерівського «розв’язання єврейського питання»; вбивство військовополонених; знищення тіл, щоб замести сліди, як це було на Київщині… У березні цього року внаслідок російських обстрілів ми знову побачили у Бабиному Ярі страшну картину – обгорілі тіла загиблих. Обстріляні були і єврейські цвинтарі, синагоги та місця пам’яті.

Усе це ще більше спонукає плекати живу пам’ять. І домагатися засудження сучасних організаторів і виконавців злочинів проти людства.

🕯Щоб вшанувати жертв Бабиного Яру, запрошуємо долучатися до пам’ятного заходу 29 вересня, о 18:00. Посилання на подію та додаткову інформацію⬇️