32 роки тому цього дня розпочався перший Майдан – Революція на граніті. Студентська молодь протестувала та голодувала з 2 по 17 жовтня 1990 року. Протест став піком протистояння між комуністичним режимом і національно-демократичною опозицією на зламі 1980-90-х років. На гранітних плитах центру Києва – тодішньої площі Жовтневої революції, теперішнього Майдану Незалежності – студенти ненасильницьким спротивом змінили країну.
Символом протесту стала біла пов’язка на головах його учасників.
Прямим наслідком протестів була відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола та виконання низки вимог.
Революція на граніті, спрямована проти комуністичної влади в Україні, заклала традиції демократичних форм протесту. Студентське голодування пришвидшило розпад СРСР, унеможливило підписання нового союзного договору та наблизило відновлення незалежності.
Спільно з Національним музеєм Революції Гідності створили підбірку спогадів співорганізаторів та учасників Революції на граніті.
#революція_на_граніті
Символом протесту стала біла пов’язка на головах його учасників.
Прямим наслідком протестів була відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола та виконання низки вимог.
Революція на граніті, спрямована проти комуністичної влади в Україні, заклала традиції демократичних форм протесту. Студентське голодування пришвидшило розпад СРСР, унеможливило підписання нового союзного договору та наблизило відновлення незалежності.
Спільно з Національним музеєм Революції Гідності створили підбірку спогадів співорганізаторів та учасників Революції на граніті.
#революція_на_граніті
👍26❤7
🔥14 жовтня відзначатимемо День захисників і захисниць України та 80-річчя створення Української повстанської армії.
Щоб вшанувати сучасних захисників і захисниць України та воїнів УПА, розпочинаємо інформаційну кампанію під гаслом «Боролись! Боремось! Поборемо!».
Сьогодні, коли Україна відстоює незалежність у повномасштабній війні з Російською Федерацією, обидві пам’ятні дати тісно переплітаються. Їх поєднують боротьба за державність проти московського режиму і тяглість військових традицій.
Для українців сьогодні слова «захисник» і «захисниця» – не формальність чи красива фраза. Після 24 лютого 2022 року для всіх цивільних громадян України захист, який неймовірно дорогою ціною надають наші оборонці, – це те, що справді рятує від масових смерті, каліцтв, тортур, ув’язнень та переслідувань. Натомість у тимчасово окупованих містах і селах російський режим чинить злочини, які світ думав, що після Другої світової війни залишилися в минулому.
Розпочата Росією війна у 2014-му, а потім і повномасштабне вторгнення спонукали сотні тисяч українців узяти до рук зброю і стати захисниками.
Водночас цей феномен не є виключно сучасним явищем. Ми маємо приклади з нашого минулого, коли українці масово підіймалися на збройну боротьбу за право на свободу та ідентичність. Один із таких прикладів – історія Української повстанської армії.
Сьогодні Збройні сили України воюють із тим же ворогом, з яким вела боротьбу УПА. Століттями в Росії, попри декларативну зміну вивісок, відроджується політичний режим, який за своєю суттю є імперським, авторитарним і нацистським.
❗️Детальніше читайте тут
Віримо, що саме в наш час ця боротьба може завершитися перемогою🇺🇦
🔈Упродовж наступних 10 днів до 14 жовтня в межах інформаційної кампанії:
▶️ розповімо про ті постаті, чиї імена носять бригади сучасних Збройних сил України, у межах рубрики #ПатрониЗСУ
▶️ говоритимемо про УПА голосами самих упівців
▶️ поділимося кількома історіями нащадків повстанців, які зараз воюють за Україну
▶️ безпосередньо 14 жовтня проведемо онлайн-марафон
Тож стежте за каналом "Історія та пам'ять", а також іншими офіційними ресурсами УІНП.
#БоролисяПоборемо #УПА80 #захисники
Щоб вшанувати сучасних захисників і захисниць України та воїнів УПА, розпочинаємо інформаційну кампанію під гаслом «Боролись! Боремось! Поборемо!».
Сьогодні, коли Україна відстоює незалежність у повномасштабній війні з Російською Федерацією, обидві пам’ятні дати тісно переплітаються. Їх поєднують боротьба за державність проти московського режиму і тяглість військових традицій.
Для українців сьогодні слова «захисник» і «захисниця» – не формальність чи красива фраза. Після 24 лютого 2022 року для всіх цивільних громадян України захист, який неймовірно дорогою ціною надають наші оборонці, – це те, що справді рятує від масових смерті, каліцтв, тортур, ув’язнень та переслідувань. Натомість у тимчасово окупованих містах і селах російський режим чинить злочини, які світ думав, що після Другої світової війни залишилися в минулому.
Розпочата Росією війна у 2014-му, а потім і повномасштабне вторгнення спонукали сотні тисяч українців узяти до рук зброю і стати захисниками.
Водночас цей феномен не є виключно сучасним явищем. Ми маємо приклади з нашого минулого, коли українці масово підіймалися на збройну боротьбу за право на свободу та ідентичність. Один із таких прикладів – історія Української повстанської армії.
Сьогодні Збройні сили України воюють із тим же ворогом, з яким вела боротьбу УПА. Століттями в Росії, попри декларативну зміну вивісок, відроджується політичний режим, який за своєю суттю є імперським, авторитарним і нацистським.
❗️Детальніше читайте тут
Віримо, що саме в наш час ця боротьба може завершитися перемогою🇺🇦
🔈Упродовж наступних 10 днів до 14 жовтня в межах інформаційної кампанії:
▶️ розповімо про ті постаті, чиї імена носять бригади сучасних Збройних сил України, у межах рубрики #ПатрониЗСУ
▶️ говоритимемо про УПА голосами самих упівців
▶️ поділимося кількома історіями нащадків повстанців, які зараз воюють за Україну
▶️ безпосередньо 14 жовтня проведемо онлайн-марафон
Тож стежте за каналом "Історія та пам'ять", а також іншими офіційними ресурсами УІНП.
#БоролисяПоборемо #УПА80 #захисники
👍18🔥9❤1
#ПатрониЗСУ
24 червня 2022 року 10-й морській авіаційній бригаді Військово-Морських сил ЗСУ присвоїли ім'я Героя України полковника Ігоря Бедзая. Розповідаємо, ким він був.
Ігор Бедзай народився 1972 року у миколаївській родині залізничника. В дитинстві мріяв стати льотчиком-винищувачем. Після медичної комісії його направили вчитися на пілота вертольотів у Сизранське вище військове авіаційне училище на території Росії. По його закінченню у 1993 році Ігор Бедзай вирішив повернутися в рідну Україну, почав службу в 555-му протичовновому змішаному авіаційному полку ВМС ЗСУ. Одружився, його обраницею стала Юлія, з якою познайомився у шостому класі на шкільній лінійці.
З 2004 року служив у 10-й бригаді морської авіації в Криму. Основні завдання цієї бригади – пошуково-рятувальні операції на морі та підтримка флоту. Брав участь у міжнародних навчаннях Sea Breeze. Нагороджений медалями «За військову службу Україні» та «За бездоганну службу» ІІІ ступеня.
У березні 2014-го Ігор Бедзай очолив 10-ту морську авіаційну бригаду після смерті комбрига полковника Володимира Хоменка. Тоді російські війська почали блокувати військову частину. За розповідями дружини, Бедзаю дзвонили з попередженням про штурм 19 березня. На що він спокійно відповів: «19-го? Давайте на інший день. У моєї доньки день народження, не хочеться псувати свято».
Завдяки талантам Бедзая-командира та вмінню пілотів і льотчиків у березні 2014 року з аеродрому в Саках 10 літаків та гелікоптерів евакуювали до Миколаєва. Операція була ризикована, відбувалася в режимі радіомовчання. При посадці їх ледь не підбили свої, сприйнявши за ворогів.
Після евакуації полковник Бедзай почав наново формувати бригаду в селищі Кульбакине поблизу Миколаєва. Підрозділ отримував та освоював нову техніку. Пілоти бригади та сам Бедзай брали участь у російсько-українській війні на Донбасі. Їхні вертольоти доставляли особовий склад та вантажі в зону бойових дій. Із 2014 року полковник Бедзай – лицар ордену Богдана Хмельницького.
Ігоря Бедзая 2014-го перевели в Командування ВМСУ в Одесі. Однак у найскладніших операціях він брав участь як пілот вертольота, зокрема, після початку повномасштабного російського вторгнення.
7 травня 2022 року Ігор Бедзай замінив молодого пілота, в якого у лютому народилась дитина, й очолив пошуково-рятувальну операцію в гирлі Дунаю. Вертоліт полковника зіткнувся з російським винищувачем Су-30. Екіпажу вдалось уникнути влучання двох ракет, однак третя, керована ракета Р-73, вразила гвинтокрил. П'ятеро українських військових загинули.
Герой України полковник Ігор Бедзай похований у Миколаєві. Залишились дружина, яка служить у 10-й морській авіаційній бригаді, син і донька.
#БоролисяПоборемо
24 червня 2022 року 10-й морській авіаційній бригаді Військово-Морських сил ЗСУ присвоїли ім'я Героя України полковника Ігоря Бедзая. Розповідаємо, ким він був.
Ігор Бедзай народився 1972 року у миколаївській родині залізничника. В дитинстві мріяв стати льотчиком-винищувачем. Після медичної комісії його направили вчитися на пілота вертольотів у Сизранське вище військове авіаційне училище на території Росії. По його закінченню у 1993 році Ігор Бедзай вирішив повернутися в рідну Україну, почав службу в 555-му протичовновому змішаному авіаційному полку ВМС ЗСУ. Одружився, його обраницею стала Юлія, з якою познайомився у шостому класі на шкільній лінійці.
З 2004 року служив у 10-й бригаді морської авіації в Криму. Основні завдання цієї бригади – пошуково-рятувальні операції на морі та підтримка флоту. Брав участь у міжнародних навчаннях Sea Breeze. Нагороджений медалями «За військову службу Україні» та «За бездоганну службу» ІІІ ступеня.
У березні 2014-го Ігор Бедзай очолив 10-ту морську авіаційну бригаду після смерті комбрига полковника Володимира Хоменка. Тоді російські війська почали блокувати військову частину. За розповідями дружини, Бедзаю дзвонили з попередженням про штурм 19 березня. На що він спокійно відповів: «19-го? Давайте на інший день. У моєї доньки день народження, не хочеться псувати свято».
Завдяки талантам Бедзая-командира та вмінню пілотів і льотчиків у березні 2014 року з аеродрому в Саках 10 літаків та гелікоптерів евакуювали до Миколаєва. Операція була ризикована, відбувалася в режимі радіомовчання. При посадці їх ледь не підбили свої, сприйнявши за ворогів.
Після евакуації полковник Бедзай почав наново формувати бригаду в селищі Кульбакине поблизу Миколаєва. Підрозділ отримував та освоював нову техніку. Пілоти бригади та сам Бедзай брали участь у російсько-українській війні на Донбасі. Їхні вертольоти доставляли особовий склад та вантажі в зону бойових дій. Із 2014 року полковник Бедзай – лицар ордену Богдана Хмельницького.
Ігоря Бедзая 2014-го перевели в Командування ВМСУ в Одесі. Однак у найскладніших операціях він брав участь як пілот вертольота, зокрема, після початку повномасштабного російського вторгнення.
7 травня 2022 року Ігор Бедзай замінив молодого пілота, в якого у лютому народилась дитина, й очолив пошуково-рятувальну операцію в гирлі Дунаю. Вертоліт полковника зіткнувся з російським винищувачем Су-30. Екіпажу вдалось уникнути влучання двох ракет, однак третя, керована ракета Р-73, вразила гвинтокрил. П'ятеро українських військових загинули.
Герой України полковник Ігор Бедзай похований у Миколаєві. Залишились дружина, яка служить у 10-й морській авіаційній бригаді, син і донька.
#БоролисяПоборемо
❤29
#ПатрониЗСУ
17-та окрема танкова Криворізька бригада з 2019 року названа на честь Костянтина Пестушка. Отаман Кость Пестушко «Блакитний» – одна з яскравих постатей Української революції 1917–1921 років. Він – творець Степової дивізії та головний отаман Холодного яру.
Майбутній лідер українських повстанців народився 1898 року в селі Ганнівка (сьогодні входить до Петрівської громади Олександрійського району Кіровоградської області) у заможній і багатодітній селянській родині. Навчався Кость в Олександрівському механіко-технічному училищі (попередник Запорізького технічного університету). І, мабуть, став би інженером, якби не Перша світова війна. У 1916-му він опинився на фронті рядовим солдатом в армії Російської імперії. За хоробрість у боях нагороджений двома Георгіївськими хрестами. У 1917 році командування направило здібного солдата в офіцерську школу. І до кінця війни він уже був поручником, командував ротою.
З розвалом російської імперської армії після початку революції молодий офіцер повернувся на батьківщину. І в 1918 році Кость Пестушко вже став до лав українського війська.
З наступного року в рідному краї боровся з білогвардійцями Денікіна проти відновлення імперії. Свій повстанський загін, який налічував до 3 тисяч бійців, назвав «Республіканським військом». Саме тоді Кость Пестушко обрав собі псевдо «Степовий». Інший псевдонім, «Блакитний», він отримав, за переказами, за колір своїх очей.
Після окупації рідного краю більшовиками, Кость долучився до українського підпілля. Створив у Ганнівці повстанський підпільний комітет. Налагоджував зв’язки з армією Української Народної Республіки, підрозділи якої у той час здійснювали свій перший Зимовий похід по окупованій більшовиками території.
У травні 1920-го підняв антибільшовицьке повстання. Йому було лише 22 роки! Більшовики розпочали мобілізацію на окупованих ними територіях України. У Кривому Розі – нині це Дніпропетровська область – зібрали кілька тисяч мобілізованих. Після того, як усіх їх вишикували на міській площі, Кость Пестушко вийняв пістолет і застрелив більшовицького комісара зі словами: «За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!». Це стало початком повстання.
До молодого, але досвідченого у військовій справі отамана приєдналися тисячі повстанців. Їхнє військо Кость називав Степовою дивізією. Вона налічувала до 20 тисяч воїнів. На озброєнні мали кулемети, гармати, автомобілі. Усе це захопили у більшовиків.
Упродовж літа й осені 1920 року дивізія вела бої з більшовиками. Вибила їх з Олександрії та інших міст, пускала під укіс ворожі поїзди. Здійснила похід до Херсона, а звідти до Холодного яру, де Костя обирали головним отаманом. Степова дивізія спільно з холодноярцями восени 1920-го вибила більшовиків із Черкас.
Коли настали холоди, отаман розпустив повстанців по домівках, щоби перечекали зиму. Сам же повернувся в рідне село. Там його наступної весни вистежили чекісти. Загинув отаман у бою з більшовицьким підрозділом. Його останніми словами стали: «Помираю за рідну Україну».
Нині справу отамана Блакитного продовжують танкісти 17-ї Криворізької бригади, яка з 2014 року протистоїть російському агресору, поступово звільняючи наші землі. На її рахунку сотні боїв та одиниць спаленої ворожої техніки, розбитих складів, укріплень, переправ, тисячі знищених рашистів.
#БоролисяПоборемо
17-та окрема танкова Криворізька бригада з 2019 року названа на честь Костянтина Пестушка. Отаман Кость Пестушко «Блакитний» – одна з яскравих постатей Української революції 1917–1921 років. Він – творець Степової дивізії та головний отаман Холодного яру.
Майбутній лідер українських повстанців народився 1898 року в селі Ганнівка (сьогодні входить до Петрівської громади Олександрійського району Кіровоградської області) у заможній і багатодітній селянській родині. Навчався Кость в Олександрівському механіко-технічному училищі (попередник Запорізького технічного університету). І, мабуть, став би інженером, якби не Перша світова війна. У 1916-му він опинився на фронті рядовим солдатом в армії Російської імперії. За хоробрість у боях нагороджений двома Георгіївськими хрестами. У 1917 році командування направило здібного солдата в офіцерську школу. І до кінця війни він уже був поручником, командував ротою.
З розвалом російської імперської армії після початку революції молодий офіцер повернувся на батьківщину. І в 1918 році Кость Пестушко вже став до лав українського війська.
З наступного року в рідному краї боровся з білогвардійцями Денікіна проти відновлення імперії. Свій повстанський загін, який налічував до 3 тисяч бійців, назвав «Республіканським військом». Саме тоді Кость Пестушко обрав собі псевдо «Степовий». Інший псевдонім, «Блакитний», він отримав, за переказами, за колір своїх очей.
Після окупації рідного краю більшовиками, Кость долучився до українського підпілля. Створив у Ганнівці повстанський підпільний комітет. Налагоджував зв’язки з армією Української Народної Республіки, підрозділи якої у той час здійснювали свій перший Зимовий похід по окупованій більшовиками території.
У травні 1920-го підняв антибільшовицьке повстання. Йому було лише 22 роки! Більшовики розпочали мобілізацію на окупованих ними територіях України. У Кривому Розі – нині це Дніпропетровська область – зібрали кілька тисяч мобілізованих. Після того, як усіх їх вишикували на міській площі, Кость Пестушко вийняв пістолет і застрелив більшовицького комісара зі словами: «За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!». Це стало початком повстання.
До молодого, але досвідченого у військовій справі отамана приєдналися тисячі повстанців. Їхнє військо Кость називав Степовою дивізією. Вона налічувала до 20 тисяч воїнів. На озброєнні мали кулемети, гармати, автомобілі. Усе це захопили у більшовиків.
Упродовж літа й осені 1920 року дивізія вела бої з більшовиками. Вибила їх з Олександрії та інших міст, пускала під укіс ворожі поїзди. Здійснила похід до Херсона, а звідти до Холодного яру, де Костя обирали головним отаманом. Степова дивізія спільно з холодноярцями восени 1920-го вибила більшовиків із Черкас.
Коли настали холоди, отаман розпустив повстанців по домівках, щоби перечекали зиму. Сам же повернувся в рідне село. Там його наступної весни вистежили чекісти. Загинув отаман у бою з більшовицьким підрозділом. Його останніми словами стали: «Помираю за рідну Україну».
Нині справу отамана Блакитного продовжують танкісти 17-ї Криворізької бригади, яка з 2014 року протистоїть російському агресору, поступово звільняючи наші землі. На її рахунку сотні боїв та одиниць спаленої ворожої техніки, розбитих складів, укріплень, переправ, тисячі знищених рашистів.
#БоролисяПоборемо
❤20👍6
#голосиУПА
💬 «Ми боремось не тому, що ненавидимо тих, хто знаходиться перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною!», – казав Роман Шухевич (псевдо «Тарас Чупринка»), головнокомандувач та генерал-хорунжий Української повстанської армії. А ще був переконаний, що «нова українська генерація… довершить те, що нам не суджено було довершити».
Роман Шухевич очолив Українську повстанську армію в 1943-му, в 36 років. До того, як повністю зануритися в національно-визвольну боротьбу та піти в підпілля, він мав успішний рекламний бізнес.
Сім років Роман Шухевич очолював УПА – і тоді, коли повстанці воювали на два фронти, з німцями та радянськими військами, і після того, як фронт посунувся на Захід, й в української державності залишився один давній ворог – сталінський режим, який під вивіскою Радянського Союзу будував імперію нового типу.
У листопаді 1943-го з участю Шухевича відбулася Конференція поневолених народів, покликана сформувати основу для антирадянської боротьби народів СРСР. А в липні 1944 року головнокомандувач УПА також очолив Генеральний секретаріат – виконавчий орган Української головної визвольної ради, яка була підпільним парламентом України, що воювала за свою незалежність і державність. Саме Шухевич вирішував стратегічні та організаційні питання діяльності структур УГВР. А запроваджені ним принципи і норми політичної та військової діяльності стали концептуальною основою визвольної боротьби 1940–1950 років.
Загинув командир 5 березня 1950-го в бою із загоном радянських спецслужб.
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
💬 «Ми боремось не тому, що ненавидимо тих, хто знаходиться перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною!», – казав Роман Шухевич (псевдо «Тарас Чупринка»), головнокомандувач та генерал-хорунжий Української повстанської армії. А ще був переконаний, що «нова українська генерація… довершить те, що нам не суджено було довершити».
Роман Шухевич очолив Українську повстанську армію в 1943-му, в 36 років. До того, як повністю зануритися в національно-визвольну боротьбу та піти в підпілля, він мав успішний рекламний бізнес.
Сім років Роман Шухевич очолював УПА – і тоді, коли повстанці воювали на два фронти, з німцями та радянськими військами, і після того, як фронт посунувся на Захід, й в української державності залишився один давній ворог – сталінський режим, який під вивіскою Радянського Союзу будував імперію нового типу.
У листопаді 1943-го з участю Шухевича відбулася Конференція поневолених народів, покликана сформувати основу для антирадянської боротьби народів СРСР. А в липні 1944 року головнокомандувач УПА також очолив Генеральний секретаріат – виконавчий орган Української головної визвольної ради, яка була підпільним парламентом України, що воювала за свою незалежність і державність. Саме Шухевич вирішував стратегічні та організаційні питання діяльності структур УГВР. А запроваджені ним принципи і норми політичної та військової діяльності стали концептуальною основою визвольної боротьби 1940–1950 років.
Загинув командир 5 березня 1950-го в бою із загоном радянських спецслужб.
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
❤29👍3
#ПатрониЗСУ
Продовжуємо розповідати, на честь яких історичних постатей названі бригади Збройних сил України. 6 травня 2020 року 54-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ присвоєно ім'я гетьмана Івана Мазепи.
Мазепа був відомим державним діячем і дипломатом кінця XVII — початку XVIII століть, чи не найбільш знаним у свій час українцем. Однак постать цього українського гетьмана досі окутана міфами, легендами, а подекуди — створеними імперською пропагандою упередженнями.
Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року в селі Мазепинці, яке розташоване в сучасному Білоцерківському районі Київської області, в родині шляхетського роду Мазеп-Колединських. Отримав блискучу освіту, зокрема навчався в Європі. Знав сім іноземних мов. За 22 роки його керівництва Україна-Гетьманщина розвинулася економічно, відбулося піднесення церковно-релігійного та культурного життя.
Під час Північної війни 1700–1721 років гетьман у союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом XII спробував реалізувати свій військово-політичний проєкт, метою якого був вихід з-під протекторату Московії.
І хоч проєкт у той історичний момент не вдалося реалізувати, ідея виходу із задушливих обіймів імперії не зникла. Згодом ім’ям Мазепи — мазепинцями — почали стали називати людей, які відстоювали ідею незалежності та суб’єктності України спершу від Російської імперії, а потім від Радянського Союзу.
_«Же през шаблю маєм права!»_, — ці слова гетьмана України стали девізом 54-ї окремої механізованої бригади. Вона була сформована у грудні 2014 року. Відтоді воює проти російських окупантів. Звитягу цього тактичного військового з’єднання, зокрема, відзначив 11 вересня цього року у своєму зверненні Президент України, підбиваючи підсумки 200 днів опору повномасштабній російській агресії.
#БоролисяПоборемо
Продовжуємо розповідати, на честь яких історичних постатей названі бригади Збройних сил України. 6 травня 2020 року 54-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ присвоєно ім'я гетьмана Івана Мазепи.
Мазепа був відомим державним діячем і дипломатом кінця XVII — початку XVIII століть, чи не найбільш знаним у свій час українцем. Однак постать цього українського гетьмана досі окутана міфами, легендами, а подекуди — створеними імперською пропагандою упередженнями.
Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року в селі Мазепинці, яке розташоване в сучасному Білоцерківському районі Київської області, в родині шляхетського роду Мазеп-Колединських. Отримав блискучу освіту, зокрема навчався в Європі. Знав сім іноземних мов. За 22 роки його керівництва Україна-Гетьманщина розвинулася економічно, відбулося піднесення церковно-релігійного та культурного життя.
Під час Північної війни 1700–1721 років гетьман у союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом XII спробував реалізувати свій військово-політичний проєкт, метою якого був вихід з-під протекторату Московії.
І хоч проєкт у той історичний момент не вдалося реалізувати, ідея виходу із задушливих обіймів імперії не зникла. Згодом ім’ям Мазепи — мазепинцями — почали стали називати людей, які відстоювали ідею незалежності та суб’єктності України спершу від Російської імперії, а потім від Радянського Союзу.
_«Же през шаблю маєм права!»_, — ці слова гетьмана України стали девізом 54-ї окремої механізованої бригади. Вона була сформована у грудні 2014 року. Відтоді воює проти російських окупантів. Звитягу цього тактичного військового з’єднання, зокрема, відзначив 11 вересня цього року у своєму зверненні Президент України, підбиваючи підсумки 200 днів опору повномасштабній російській агресії.
#БоролисяПоборемо
❤21👍2
#голосиУПА
«Споглядаючи з дня сьогоднішнього ті події, я дивуюсь і захоплююсь масштабами державотворчої роботи українського народу. Якщо ви з цим народом дружите — то отримаєте все», – казав останній головнокомандувач УПА Василь Кук уже після відновлення Україною незалежності.
Василь Кук прийняв командування Українською повстанською армією після вбивства Романа Шухевича в 1950 році. Йому ще не було 30. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля, головним завданням якого був захист населення від репресій комуністичного режиму і пропаганда визвольних ідей.
Василь Кук був досвідченим конспіратором, здібним організатором і тактиком та мав неабиякий досвід ведення підпільної боротьби. Саме під керівництвом Кука під час Другої світової війни формувалися похідні групи, які мали створити українське самоуправління на окупованих нацистами територіях. У складі такої групи він діяв у Дніпропетровську, деякий час у Києві.
Василь Кук очолював визвольний рух до 1954-го, поки його не захопили в полон радянські спецслужби. Після 6-річного ув’язнення жив у Києві під постійним наглядом КГБ.
Після захоплення в полон Кука збройна боротьба повстанців тривала до початку 1960-х, хоча переважно у формі спротиву окремих боївок.
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
«Споглядаючи з дня сьогоднішнього ті події, я дивуюсь і захоплююсь масштабами державотворчої роботи українського народу. Якщо ви з цим народом дружите — то отримаєте все», – казав останній головнокомандувач УПА Василь Кук уже після відновлення Україною незалежності.
Василь Кук прийняв командування Українською повстанською армією після вбивства Романа Шухевича в 1950 році. Йому ще не було 30. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля, головним завданням якого був захист населення від репресій комуністичного режиму і пропаганда визвольних ідей.
Василь Кук був досвідченим конспіратором, здібним організатором і тактиком та мав неабиякий досвід ведення підпільної боротьби. Саме під керівництвом Кука під час Другої світової війни формувалися похідні групи, які мали створити українське самоуправління на окупованих нацистами територіях. У складі такої групи він діяв у Дніпропетровську, деякий час у Києві.
Василь Кук очолював визвольний рух до 1954-го, поки його не захопили в полон радянські спецслужби. Після 6-річного ув’язнення жив у Києві під постійним наглядом КГБ.
Після захоплення в полон Кука збройна боротьба повстанців тривала до початку 1960-х, хоча переважно у формі спротиву окремих боївок.
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
👍18🔥5❤4
#ПатрониЗСУ
23 серпня 2020 року 35-й окремій бригаді морської піхоти Військово-морських сил ЗСУ присвоєне почесне найменування імені контрадмірала Михайла Остроградського, головнокомандувача Чорноморського флоту Української Народної Республіки.
Контрадмірал Військово-морського флоту УНР Михайло Остроградський – виходець із давнього козацько-шляхетського роду, нащадок гетьмана Данила Апостола. Народився у 1870 році на Полтавщині. Після закінчення Морського кадетського корпусу був командиром канонерських човнів, есмінця «Жуткий». У роки Першої світової війни крейсер «Пам’ять Меркурія» під його командуванням здійснював успішні операції в Чорному морі. У 1917-му на цьому крейсері замайорів український стяг на знак визнання влади Центральної Ради.
Остроградський був серед ініціаторів підняття українських прапорів над Чорноморським флотом у Севастополі 29 квітня 1918-го. Тоді більшість кораблів флоту були підпорядковані уряду УНР саме завдяки авторитету Михайла Остроградського
В умовах протистояння російським більшовикам та білогвардійцям і непростих стосунків із тодішніми союзниками – німцями Остроградський продовжував розбудовувати флот України. Долучався навіть до розробки української військово-морської уніформи. Її затвердили та запровадили в 1918 році.
У квітні 1918-го гетьман Павло Скоропадський призначив Михайла Остроградського представником Морського міністерства в Криму. А за кілька тижнів йому присвоїли звання контрадмірала.
Він навів лад із кадрами, розпочав залік до резерву охочих офіцерів та унтерофіцерів, які не залишилися на службі. Свої україноцентричні погляди демонстрував у спілкуванні й з росіянами, і з німцями.
У 1920 році Симон Петлюра призначив Остроградського командувачем Чорноморським флотом Армії УНР та морським аташе при румунському уряді.
35-та бригада імені Михайла Остроградського була сформована у 2018 році. Її гасло: «Воля і честь». Морпіхи бригади боронять країну від російських окупантів на Донецькому, Херсонському, Миколаївському напрямках. Взірцем незламності стали воїни бригади та прикордонники, які в лютому 2022 року прийняли удар агресора на острові Зміїний.
#БоролисяПоборемо
23 серпня 2020 року 35-й окремій бригаді морської піхоти Військово-морських сил ЗСУ присвоєне почесне найменування імені контрадмірала Михайла Остроградського, головнокомандувача Чорноморського флоту Української Народної Республіки.
Контрадмірал Військово-морського флоту УНР Михайло Остроградський – виходець із давнього козацько-шляхетського роду, нащадок гетьмана Данила Апостола. Народився у 1870 році на Полтавщині. Після закінчення Морського кадетського корпусу був командиром канонерських човнів, есмінця «Жуткий». У роки Першої світової війни крейсер «Пам’ять Меркурія» під його командуванням здійснював успішні операції в Чорному морі. У 1917-му на цьому крейсері замайорів український стяг на знак визнання влади Центральної Ради.
Остроградський був серед ініціаторів підняття українських прапорів над Чорноморським флотом у Севастополі 29 квітня 1918-го. Тоді більшість кораблів флоту були підпорядковані уряду УНР саме завдяки авторитету Михайла Остроградського
В умовах протистояння російським більшовикам та білогвардійцям і непростих стосунків із тодішніми союзниками – німцями Остроградський продовжував розбудовувати флот України. Долучався навіть до розробки української військово-морської уніформи. Її затвердили та запровадили в 1918 році.
У квітні 1918-го гетьман Павло Скоропадський призначив Михайла Остроградського представником Морського міністерства в Криму. А за кілька тижнів йому присвоїли звання контрадмірала.
Він навів лад із кадрами, розпочав залік до резерву охочих офіцерів та унтерофіцерів, які не залишилися на службі. Свої україноцентричні погляди демонстрував у спілкуванні й з росіянами, і з німцями.
У 1920 році Симон Петлюра призначив Остроградського командувачем Чорноморським флотом Армії УНР та морським аташе при румунському уряді.
35-та бригада імені Михайла Остроградського була сформована у 2018 році. Її гасло: «Воля і честь». Морпіхи бригади боронять країну від російських окупантів на Донецькому, Херсонському, Миколаївському напрямках. Взірцем незламності стали воїни бригади та прикордонники, які в лютому 2022 року прийняли удар агресора на острові Зміїний.
#БоролисяПоборемо
👍17❤6
#голосиУПА
Іван Климів (псевдо «Легенда») – справжня легенда українського повстанського руху.
Він був одним із лідерів Організації українських націоналістів на Сокальщині (сучасна Львівська область), за що неодноразово засуджений польською владою. У передвоєнний час розвивав мережу ОУН і готував повстання проти радянської влади. Розробив план «подвійної мережі ОУН», що давало можливість ефективно працювати, коли хтось потрапляв до рук ворогів і мережа провалювалася. Підтримував зв’язки з лідером ОУН Степаном Бандерою та митрополитом Андреєм Шептицьким.
Після проголошення відновлення державності України 30 червня 1941 року став міністром політичної координації в уряді тимчасового правління на чолі з Ярославом Стецьком. У серпні 1941-го сформував Українську національну революційну армію, що контролювала 15 населених пунктів на Галичині та Волині. У 1942 році потрапив до рук гестапо й був закатований, але нікого не видав.
Посмертно нагороджений Золотим Хрестом Заслуги – одним із найвищих орденів ОУН-УПА в роки Другої світової війни.
#командириУПА #УПА80 #боролисяпоборемо
Іван Климів (псевдо «Легенда») – справжня легенда українського повстанського руху.
Він був одним із лідерів Організації українських націоналістів на Сокальщині (сучасна Львівська область), за що неодноразово засуджений польською владою. У передвоєнний час розвивав мережу ОУН і готував повстання проти радянської влади. Розробив план «подвійної мережі ОУН», що давало можливість ефективно працювати, коли хтось потрапляв до рук ворогів і мережа провалювалася. Підтримував зв’язки з лідером ОУН Степаном Бандерою та митрополитом Андреєм Шептицьким.
Після проголошення відновлення державності України 30 червня 1941 року став міністром політичної координації в уряді тимчасового правління на чолі з Ярославом Стецьком. У серпні 1941-го сформував Українську національну революційну армію, що контролювала 15 населених пунктів на Галичині та Волині. У 1942 році потрапив до рук гестапо й був закатований, але нікого не видав.
Посмертно нагороджений Золотим Хрестом Заслуги – одним із найвищих орденів ОУН-УПА в роки Другої світової війни.
#командириУПА #УПА80 #боролисяпоборемо
❤25👍2
#голосиУПА
💬«Перед європейськими народами стоїть питання організації збройної оборони перед новим жорстоким окупантом, – писав Дмитро Маївський наприкінці Другої світової війни. – Всі минулі сварки за межу чи історичну кривду мусять зникнути, бо на порядку дня стали великі проблеми збереження вікової національної культури, захист земляків, що вже завтра можуть стати невільниками і жертвами великої тюрми народів».
Дмитро Маївський був ерудованим, знав кілька мов, опанував військову справу на практиці, очолюючи партизанські загони, навчав однодумців конспірації у підпіллі.
У націоналістичне підпілля він прийшов у неповні 20 років. Боровся за вільну Україну проти всіх окупаційних влад, за що поплатився роками ув’язнення.
Під його керівництвом на початку Другої світової війни в 1939-му створювалася регіональна українська адміністрація у містечках та селах на Галичині. А з початком німецько-радянської війни Маївський формував та координував українське підпілля на Житомирщині та Вінниччині, займався агітацією.
У 1945-му, розуміючи неспівмірність сил повстанців і комуністичної тоталітарної машини, Маївський наполіг на переговорах із радянським урядом щодо перемир’я за умови виходу України зі складу СРСР. Однак переговори лише показали, що компроміс з комуністичним режимом неможливий.
Український підпільник проникливо охарактеризував СРСР: «Це суміш суперечностей, де штучно пов'язані ідеї інтернаціоналізму з московським імперіялістичним месіянством, ідеї демократії з диктатурою, ідеї «найгуманістичніших» утопій з диким режимом нищення всякої індивідуальности, ідеї рівности народів з першенством Росії і російського народу, ідеї федерації з деспотичним централізмом, атеїзм з використовуванням церкви для своїх цілей, протифашистські кличі з творенням власного фашизму, ідеї «миру» з крайнім мілітаризмом, заяви про невтручання в чужі внутрішні справи з імпортуванням іншим народам внутрішнього розкладу і анархії».
Загинув Дмитро Маївський у грудні 1945 року. Восени того ж року йому доручили зустрітися зі Степаном Бандерою, який вийшов на волю з нацистського концтабору, щоб прояснити питання керівництва національно-визвольним рухом. Маївському з побратимом Дмитром Грицаєм пощастило перетнути Польщу та Чехословаччину. Та на кордоні Чехословаччини і Західної Німеччини – останньому, який відділяв їх від вільного світу, підпільники потрапили в засідку чехословацької поліції. Дмитро Маївський загинув на місці.
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
💬«Перед європейськими народами стоїть питання організації збройної оборони перед новим жорстоким окупантом, – писав Дмитро Маївський наприкінці Другої світової війни. – Всі минулі сварки за межу чи історичну кривду мусять зникнути, бо на порядку дня стали великі проблеми збереження вікової національної культури, захист земляків, що вже завтра можуть стати невільниками і жертвами великої тюрми народів».
Дмитро Маївський був ерудованим, знав кілька мов, опанував військову справу на практиці, очолюючи партизанські загони, навчав однодумців конспірації у підпіллі.
У націоналістичне підпілля він прийшов у неповні 20 років. Боровся за вільну Україну проти всіх окупаційних влад, за що поплатився роками ув’язнення.
Під його керівництвом на початку Другої світової війни в 1939-му створювалася регіональна українська адміністрація у містечках та селах на Галичині. А з початком німецько-радянської війни Маївський формував та координував українське підпілля на Житомирщині та Вінниччині, займався агітацією.
У 1945-му, розуміючи неспівмірність сил повстанців і комуністичної тоталітарної машини, Маївський наполіг на переговорах із радянським урядом щодо перемир’я за умови виходу України зі складу СРСР. Однак переговори лише показали, що компроміс з комуністичним режимом неможливий.
Український підпільник проникливо охарактеризував СРСР: «Це суміш суперечностей, де штучно пов'язані ідеї інтернаціоналізму з московським імперіялістичним месіянством, ідеї демократії з диктатурою, ідеї «найгуманістичніших» утопій з диким режимом нищення всякої індивідуальности, ідеї рівности народів з першенством Росії і російського народу, ідеї федерації з деспотичним централізмом, атеїзм з використовуванням церкви для своїх цілей, протифашистські кличі з творенням власного фашизму, ідеї «миру» з крайнім мілітаризмом, заяви про невтручання в чужі внутрішні справи з імпортуванням іншим народам внутрішнього розкладу і анархії».
Загинув Дмитро Маївський у грудні 1945 року. Восени того ж року йому доручили зустрітися зі Степаном Бандерою, який вийшов на волю з нацистського концтабору, щоб прояснити питання керівництва національно-визвольним рухом. Маївському з побратимом Дмитром Грицаєм пощастило перетнути Польщу та Чехословаччину. Та на кордоні Чехословаччини і Західної Німеччини – останньому, який відділяв їх від вільного світу, підпільники потрапили в засідку чехословацької поліції. Дмитро Маївський загинув на місці.
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
👍19❤7
#ПатрониЗСУ
Яків Гандзюк – славетний уродженець Вінниччини, український військовий діяч, генерал-майор, один із засновників Українського війська в період Української революції 1917–1921 років. Його ім’я із травня 2020 року носить 59-та окрема мотопіхотна бригада Сухопутних військ ЗСУ.
Яків Гандзюк народився 1873-го в селі Багринівці Вінницького району. Свій військовий шлях розпочав у 22 роки рядовим. У 1895-му закінчив із відзнакою Одеське піхотне юнкерське училище, отримав звання підпрапорщика.
Брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років. Під час одного з боїв, опинившись в оточенні, Гандзюк вихопив знамено з рук прапороносця й повів бійців у атаку. Підрозділ вирвався з оточення. Схожих епізодів у його військовій службі були десятки. Як говорив Ганзюк: «На війні буває така мить, коли просто необхідно ставити ва-банк своє життя, інакше переможцем стане противник».
Відзначився Яків Гандзюк і в боях Першої світової війни. Як згадував майбутній гетьман Української Держави Павло Скоропадський: «Після страшної контузії вже через два місяці він знову очолив дивізію. Це був дійсно герой. Дев’ять разів поранений, він усе ж вийшов із війни дієздатним».
У листопаді 1915 року президент Французької республіки нагородив Якова Гандзюка медаллю «Мілітер». Усього за мужність та героїзм він отримав 7 бойових орденів.
З початком Української революції у 1917 році Яків Гнадзюк узявся до розбудови українських збройних сил. Після українізації 34-го корпусу, який назвали 1-м Українським корпусом, спочатку командував дивізією, згодом очолив корпус. У першій більшовицько-українській війні корпус Гандзюка прикривав західний напрямок, роззброїв ті військові частини російської імперської армії, в яких більшовики підняли бунт.
9 лютого 1918 року Яків Гандзюк разом із керівниками штабу корпусу намагались автомобілем проїхати до Києва, але потрапили у полон до більшовиків. Бранців привезли до резиденції командувача червоних військ Михайла Муравйова, який запропонував їм перейти на бік більшовиків, але всі рішуче відмовились. «Ви помилилися, бо ми українці, – сказав генерал Гандзюк. – І нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами». Муравйов наказав розстріляти генералів.
🇺🇦 Сьогодні справу генерала Якова Гандзюка продовжує 59-а окрема мотопіхотна бригада з Гайсина, що на Вінниччині. З 2015 року вона дає відсіч російському агресору. Нині на Херсонщині, знищує особовий склад та бронетехніку противника.
#БоролисяПоборемо
Яків Гандзюк – славетний уродженець Вінниччини, український військовий діяч, генерал-майор, один із засновників Українського війська в період Української революції 1917–1921 років. Його ім’я із травня 2020 року носить 59-та окрема мотопіхотна бригада Сухопутних військ ЗСУ.
Яків Гандзюк народився 1873-го в селі Багринівці Вінницького району. Свій військовий шлях розпочав у 22 роки рядовим. У 1895-му закінчив із відзнакою Одеське піхотне юнкерське училище, отримав звання підпрапорщика.
Брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років. Під час одного з боїв, опинившись в оточенні, Гандзюк вихопив знамено з рук прапороносця й повів бійців у атаку. Підрозділ вирвався з оточення. Схожих епізодів у його військовій службі були десятки. Як говорив Ганзюк: «На війні буває така мить, коли просто необхідно ставити ва-банк своє життя, інакше переможцем стане противник».
Відзначився Яків Гандзюк і в боях Першої світової війни. Як згадував майбутній гетьман Української Держави Павло Скоропадський: «Після страшної контузії вже через два місяці він знову очолив дивізію. Це був дійсно герой. Дев’ять разів поранений, він усе ж вийшов із війни дієздатним».
У листопаді 1915 року президент Французької республіки нагородив Якова Гандзюка медаллю «Мілітер». Усього за мужність та героїзм він отримав 7 бойових орденів.
З початком Української революції у 1917 році Яків Гнадзюк узявся до розбудови українських збройних сил. Після українізації 34-го корпусу, який назвали 1-м Українським корпусом, спочатку командував дивізією, згодом очолив корпус. У першій більшовицько-українській війні корпус Гандзюка прикривав західний напрямок, роззброїв ті військові частини російської імперської армії, в яких більшовики підняли бунт.
9 лютого 1918 року Яків Гандзюк разом із керівниками штабу корпусу намагались автомобілем проїхати до Києва, але потрапили у полон до більшовиків. Бранців привезли до резиденції командувача червоних військ Михайла Муравйова, який запропонував їм перейти на бік більшовиків, але всі рішуче відмовились. «Ви помилилися, бо ми українці, – сказав генерал Гандзюк. – І нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами». Муравйов наказав розстріляти генералів.
🇺🇦 Сьогодні справу генерала Якова Гандзюка продовжує 59-а окрема мотопіхотна бригада з Гайсина, що на Вінниччині. З 2015 року вона дає відсіч російському агресору. Нині на Херсонщині, знищує особовий склад та бронетехніку противника.
#БоролисяПоборемо
👍22🔥3❤2