#ПатрониЗСУ
24 червня 2022 року 10-й морській авіаційній бригаді Військово-Морських сил ЗСУ присвоїли ім'я Героя України полковника Ігоря Бедзая. Розповідаємо, ким він був.
Ігор Бедзай народився 1972 року у миколаївській родині залізничника. В дитинстві мріяв стати льотчиком-винищувачем. Після медичної комісії його направили вчитися на пілота вертольотів у Сизранське вище військове авіаційне училище на території Росії. По його закінченню у 1993 році Ігор Бедзай вирішив повернутися в рідну Україну, почав службу в 555-му протичовновому змішаному авіаційному полку ВМС ЗСУ. Одружився, його обраницею стала Юлія, з якою познайомився у шостому класі на шкільній лінійці.
З 2004 року служив у 10-й бригаді морської авіації в Криму. Основні завдання цієї бригади – пошуково-рятувальні операції на морі та підтримка флоту. Брав участь у міжнародних навчаннях Sea Breeze. Нагороджений медалями «За військову службу Україні» та «За бездоганну службу» ІІІ ступеня.
У березні 2014-го Ігор Бедзай очолив 10-ту морську авіаційну бригаду після смерті комбрига полковника Володимира Хоменка. Тоді російські війська почали блокувати військову частину. За розповідями дружини, Бедзаю дзвонили з попередженням про штурм 19 березня. На що він спокійно відповів: «19-го? Давайте на інший день. У моєї доньки день народження, не хочеться псувати свято».
Завдяки талантам Бедзая-командира та вмінню пілотів і льотчиків у березні 2014 року з аеродрому в Саках 10 літаків та гелікоптерів евакуювали до Миколаєва. Операція була ризикована, відбувалася в режимі радіомовчання. При посадці їх ледь не підбили свої, сприйнявши за ворогів.
Після евакуації полковник Бедзай почав наново формувати бригаду в селищі Кульбакине поблизу Миколаєва. Підрозділ отримував та освоював нову техніку. Пілоти бригади та сам Бедзай брали участь у російсько-українській війні на Донбасі. Їхні вертольоти доставляли особовий склад та вантажі в зону бойових дій. Із 2014 року полковник Бедзай – лицар ордену Богдана Хмельницького.
Ігоря Бедзая 2014-го перевели в Командування ВМСУ в Одесі. Однак у найскладніших операціях він брав участь як пілот вертольота, зокрема, після початку повномасштабного російського вторгнення.
7 травня 2022 року Ігор Бедзай замінив молодого пілота, в якого у лютому народилась дитина, й очолив пошуково-рятувальну операцію в гирлі Дунаю. Вертоліт полковника зіткнувся з російським винищувачем Су-30. Екіпажу вдалось уникнути влучання двох ракет, однак третя, керована ракета Р-73, вразила гвинтокрил. П'ятеро українських військових загинули.
Герой України полковник Ігор Бедзай похований у Миколаєві. Залишились дружина, яка служить у 10-й морській авіаційній бригаді, син і донька.
#БоролисяПоборемо
24 червня 2022 року 10-й морській авіаційній бригаді Військово-Морських сил ЗСУ присвоїли ім'я Героя України полковника Ігоря Бедзая. Розповідаємо, ким він був.
Ігор Бедзай народився 1972 року у миколаївській родині залізничника. В дитинстві мріяв стати льотчиком-винищувачем. Після медичної комісії його направили вчитися на пілота вертольотів у Сизранське вище військове авіаційне училище на території Росії. По його закінченню у 1993 році Ігор Бедзай вирішив повернутися в рідну Україну, почав службу в 555-му протичовновому змішаному авіаційному полку ВМС ЗСУ. Одружився, його обраницею стала Юлія, з якою познайомився у шостому класі на шкільній лінійці.
З 2004 року служив у 10-й бригаді морської авіації в Криму. Основні завдання цієї бригади – пошуково-рятувальні операції на морі та підтримка флоту. Брав участь у міжнародних навчаннях Sea Breeze. Нагороджений медалями «За військову службу Україні» та «За бездоганну службу» ІІІ ступеня.
У березні 2014-го Ігор Бедзай очолив 10-ту морську авіаційну бригаду після смерті комбрига полковника Володимира Хоменка. Тоді російські війська почали блокувати військову частину. За розповідями дружини, Бедзаю дзвонили з попередженням про штурм 19 березня. На що він спокійно відповів: «19-го? Давайте на інший день. У моєї доньки день народження, не хочеться псувати свято».
Завдяки талантам Бедзая-командира та вмінню пілотів і льотчиків у березні 2014 року з аеродрому в Саках 10 літаків та гелікоптерів евакуювали до Миколаєва. Операція була ризикована, відбувалася в режимі радіомовчання. При посадці їх ледь не підбили свої, сприйнявши за ворогів.
Після евакуації полковник Бедзай почав наново формувати бригаду в селищі Кульбакине поблизу Миколаєва. Підрозділ отримував та освоював нову техніку. Пілоти бригади та сам Бедзай брали участь у російсько-українській війні на Донбасі. Їхні вертольоти доставляли особовий склад та вантажі в зону бойових дій. Із 2014 року полковник Бедзай – лицар ордену Богдана Хмельницького.
Ігоря Бедзая 2014-го перевели в Командування ВМСУ в Одесі. Однак у найскладніших операціях він брав участь як пілот вертольота, зокрема, після початку повномасштабного російського вторгнення.
7 травня 2022 року Ігор Бедзай замінив молодого пілота, в якого у лютому народилась дитина, й очолив пошуково-рятувальну операцію в гирлі Дунаю. Вертоліт полковника зіткнувся з російським винищувачем Су-30. Екіпажу вдалось уникнути влучання двох ракет, однак третя, керована ракета Р-73, вразила гвинтокрил. П'ятеро українських військових загинули.
Герой України полковник Ігор Бедзай похований у Миколаєві. Залишились дружина, яка служить у 10-й морській авіаційній бригаді, син і донька.
#БоролисяПоборемо
❤29
#ПатрониЗСУ
17-та окрема танкова Криворізька бригада з 2019 року названа на честь Костянтина Пестушка. Отаман Кость Пестушко «Блакитний» – одна з яскравих постатей Української революції 1917–1921 років. Він – творець Степової дивізії та головний отаман Холодного яру.
Майбутній лідер українських повстанців народився 1898 року в селі Ганнівка (сьогодні входить до Петрівської громади Олександрійського району Кіровоградської області) у заможній і багатодітній селянській родині. Навчався Кость в Олександрівському механіко-технічному училищі (попередник Запорізького технічного університету). І, мабуть, став би інженером, якби не Перша світова війна. У 1916-му він опинився на фронті рядовим солдатом в армії Російської імперії. За хоробрість у боях нагороджений двома Георгіївськими хрестами. У 1917 році командування направило здібного солдата в офіцерську школу. І до кінця війни він уже був поручником, командував ротою.
З розвалом російської імперської армії після початку революції молодий офіцер повернувся на батьківщину. І в 1918 році Кость Пестушко вже став до лав українського війська.
З наступного року в рідному краї боровся з білогвардійцями Денікіна проти відновлення імперії. Свій повстанський загін, який налічував до 3 тисяч бійців, назвав «Республіканським військом». Саме тоді Кость Пестушко обрав собі псевдо «Степовий». Інший псевдонім, «Блакитний», він отримав, за переказами, за колір своїх очей.
Після окупації рідного краю більшовиками, Кость долучився до українського підпілля. Створив у Ганнівці повстанський підпільний комітет. Налагоджував зв’язки з армією Української Народної Республіки, підрозділи якої у той час здійснювали свій перший Зимовий похід по окупованій більшовиками території.
У травні 1920-го підняв антибільшовицьке повстання. Йому було лише 22 роки! Більшовики розпочали мобілізацію на окупованих ними територіях України. У Кривому Розі – нині це Дніпропетровська область – зібрали кілька тисяч мобілізованих. Після того, як усіх їх вишикували на міській площі, Кость Пестушко вийняв пістолет і застрелив більшовицького комісара зі словами: «За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!». Це стало початком повстання.
До молодого, але досвідченого у військовій справі отамана приєдналися тисячі повстанців. Їхнє військо Кость називав Степовою дивізією. Вона налічувала до 20 тисяч воїнів. На озброєнні мали кулемети, гармати, автомобілі. Усе це захопили у більшовиків.
Упродовж літа й осені 1920 року дивізія вела бої з більшовиками. Вибила їх з Олександрії та інших міст, пускала під укіс ворожі поїзди. Здійснила похід до Херсона, а звідти до Холодного яру, де Костя обирали головним отаманом. Степова дивізія спільно з холодноярцями восени 1920-го вибила більшовиків із Черкас.
Коли настали холоди, отаман розпустив повстанців по домівках, щоби перечекали зиму. Сам же повернувся в рідне село. Там його наступної весни вистежили чекісти. Загинув отаман у бою з більшовицьким підрозділом. Його останніми словами стали: «Помираю за рідну Україну».
Нині справу отамана Блакитного продовжують танкісти 17-ї Криворізької бригади, яка з 2014 року протистоїть російському агресору, поступово звільняючи наші землі. На її рахунку сотні боїв та одиниць спаленої ворожої техніки, розбитих складів, укріплень, переправ, тисячі знищених рашистів.
#БоролисяПоборемо
17-та окрема танкова Криворізька бригада з 2019 року названа на честь Костянтина Пестушка. Отаман Кость Пестушко «Блакитний» – одна з яскравих постатей Української революції 1917–1921 років. Він – творець Степової дивізії та головний отаман Холодного яру.
Майбутній лідер українських повстанців народився 1898 року в селі Ганнівка (сьогодні входить до Петрівської громади Олександрійського району Кіровоградської області) у заможній і багатодітній селянській родині. Навчався Кость в Олександрівському механіко-технічному училищі (попередник Запорізького технічного університету). І, мабуть, став би інженером, якби не Перша світова війна. У 1916-му він опинився на фронті рядовим солдатом в армії Російської імперії. За хоробрість у боях нагороджений двома Георгіївськими хрестами. У 1917 році командування направило здібного солдата в офіцерську школу. І до кінця війни він уже був поручником, командував ротою.
З розвалом російської імперської армії після початку революції молодий офіцер повернувся на батьківщину. І в 1918 році Кость Пестушко вже став до лав українського війська.
З наступного року в рідному краї боровся з білогвардійцями Денікіна проти відновлення імперії. Свій повстанський загін, який налічував до 3 тисяч бійців, назвав «Республіканським військом». Саме тоді Кость Пестушко обрав собі псевдо «Степовий». Інший псевдонім, «Блакитний», він отримав, за переказами, за колір своїх очей.
Після окупації рідного краю більшовиками, Кость долучився до українського підпілля. Створив у Ганнівці повстанський підпільний комітет. Налагоджував зв’язки з армією Української Народної Республіки, підрозділи якої у той час здійснювали свій перший Зимовий похід по окупованій більшовиками території.
У травні 1920-го підняв антибільшовицьке повстання. Йому було лише 22 роки! Більшовики розпочали мобілізацію на окупованих ними територіях України. У Кривому Розі – нині це Дніпропетровська область – зібрали кілька тисяч мобілізованих. Після того, як усіх їх вишикували на міській площі, Кость Пестушко вийняв пістолет і застрелив більшовицького комісара зі словами: «За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!». Це стало початком повстання.
До молодого, але досвідченого у військовій справі отамана приєдналися тисячі повстанців. Їхнє військо Кость називав Степовою дивізією. Вона налічувала до 20 тисяч воїнів. На озброєнні мали кулемети, гармати, автомобілі. Усе це захопили у більшовиків.
Упродовж літа й осені 1920 року дивізія вела бої з більшовиками. Вибила їх з Олександрії та інших міст, пускала під укіс ворожі поїзди. Здійснила похід до Херсона, а звідти до Холодного яру, де Костя обирали головним отаманом. Степова дивізія спільно з холодноярцями восени 1920-го вибила більшовиків із Черкас.
Коли настали холоди, отаман розпустив повстанців по домівках, щоби перечекали зиму. Сам же повернувся в рідне село. Там його наступної весни вистежили чекісти. Загинув отаман у бою з більшовицьким підрозділом. Його останніми словами стали: «Помираю за рідну Україну».
Нині справу отамана Блакитного продовжують танкісти 17-ї Криворізької бригади, яка з 2014 року протистоїть російському агресору, поступово звільняючи наші землі. На її рахунку сотні боїв та одиниць спаленої ворожої техніки, розбитих складів, укріплень, переправ, тисячі знищених рашистів.
#БоролисяПоборемо
❤20👍6
#голосиУПА
💬 «Ми боремось не тому, що ненавидимо тих, хто знаходиться перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною!», – казав Роман Шухевич (псевдо «Тарас Чупринка»), головнокомандувач та генерал-хорунжий Української повстанської армії. А ще був переконаний, що «нова українська генерація… довершить те, що нам не суджено було довершити».
Роман Шухевич очолив Українську повстанську армію в 1943-му, в 36 років. До того, як повністю зануритися в національно-визвольну боротьбу та піти в підпілля, він мав успішний рекламний бізнес.
Сім років Роман Шухевич очолював УПА – і тоді, коли повстанці воювали на два фронти, з німцями та радянськими військами, і після того, як фронт посунувся на Захід, й в української державності залишився один давній ворог – сталінський режим, який під вивіскою Радянського Союзу будував імперію нового типу.
У листопаді 1943-го з участю Шухевича відбулася Конференція поневолених народів, покликана сформувати основу для антирадянської боротьби народів СРСР. А в липні 1944 року головнокомандувач УПА також очолив Генеральний секретаріат – виконавчий орган Української головної визвольної ради, яка була підпільним парламентом України, що воювала за свою незалежність і державність. Саме Шухевич вирішував стратегічні та організаційні питання діяльності структур УГВР. А запроваджені ним принципи і норми політичної та військової діяльності стали концептуальною основою визвольної боротьби 1940–1950 років.
Загинув командир 5 березня 1950-го в бою із загоном радянських спецслужб.
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
💬 «Ми боремось не тому, що ненавидимо тих, хто знаходиться перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною!», – казав Роман Шухевич (псевдо «Тарас Чупринка»), головнокомандувач та генерал-хорунжий Української повстанської армії. А ще був переконаний, що «нова українська генерація… довершить те, що нам не суджено було довершити».
Роман Шухевич очолив Українську повстанську армію в 1943-му, в 36 років. До того, як повністю зануритися в національно-визвольну боротьбу та піти в підпілля, він мав успішний рекламний бізнес.
Сім років Роман Шухевич очолював УПА – і тоді, коли повстанці воювали на два фронти, з німцями та радянськими військами, і після того, як фронт посунувся на Захід, й в української державності залишився один давній ворог – сталінський режим, який під вивіскою Радянського Союзу будував імперію нового типу.
У листопаді 1943-го з участю Шухевича відбулася Конференція поневолених народів, покликана сформувати основу для антирадянської боротьби народів СРСР. А в липні 1944 року головнокомандувач УПА також очолив Генеральний секретаріат – виконавчий орган Української головної визвольної ради, яка була підпільним парламентом України, що воювала за свою незалежність і державність. Саме Шухевич вирішував стратегічні та організаційні питання діяльності структур УГВР. А запроваджені ним принципи і норми політичної та військової діяльності стали концептуальною основою визвольної боротьби 1940–1950 років.
Загинув командир 5 березня 1950-го в бою із загоном радянських спецслужб.
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
❤29👍3
#ПатрониЗСУ
Продовжуємо розповідати, на честь яких історичних постатей названі бригади Збройних сил України. 6 травня 2020 року 54-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ присвоєно ім'я гетьмана Івана Мазепи.
Мазепа був відомим державним діячем і дипломатом кінця XVII — початку XVIII століть, чи не найбільш знаним у свій час українцем. Однак постать цього українського гетьмана досі окутана міфами, легендами, а подекуди — створеними імперською пропагандою упередженнями.
Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року в селі Мазепинці, яке розташоване в сучасному Білоцерківському районі Київської області, в родині шляхетського роду Мазеп-Колединських. Отримав блискучу освіту, зокрема навчався в Європі. Знав сім іноземних мов. За 22 роки його керівництва Україна-Гетьманщина розвинулася економічно, відбулося піднесення церковно-релігійного та культурного життя.
Під час Північної війни 1700–1721 років гетьман у союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом XII спробував реалізувати свій військово-політичний проєкт, метою якого був вихід з-під протекторату Московії.
І хоч проєкт у той історичний момент не вдалося реалізувати, ідея виходу із задушливих обіймів імперії не зникла. Згодом ім’ям Мазепи — мазепинцями — почали стали називати людей, які відстоювали ідею незалежності та суб’єктності України спершу від Російської імперії, а потім від Радянського Союзу.
_«Же през шаблю маєм права!»_, — ці слова гетьмана України стали девізом 54-ї окремої механізованої бригади. Вона була сформована у грудні 2014 року. Відтоді воює проти російських окупантів. Звитягу цього тактичного військового з’єднання, зокрема, відзначив 11 вересня цього року у своєму зверненні Президент України, підбиваючи підсумки 200 днів опору повномасштабній російській агресії.
#БоролисяПоборемо
Продовжуємо розповідати, на честь яких історичних постатей названі бригади Збройних сил України. 6 травня 2020 року 54-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ присвоєно ім'я гетьмана Івана Мазепи.
Мазепа був відомим державним діячем і дипломатом кінця XVII — початку XVIII століть, чи не найбільш знаним у свій час українцем. Однак постать цього українського гетьмана досі окутана міфами, легендами, а подекуди — створеними імперською пропагандою упередженнями.
Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року в селі Мазепинці, яке розташоване в сучасному Білоцерківському районі Київської області, в родині шляхетського роду Мазеп-Колединських. Отримав блискучу освіту, зокрема навчався в Європі. Знав сім іноземних мов. За 22 роки його керівництва Україна-Гетьманщина розвинулася економічно, відбулося піднесення церковно-релігійного та культурного життя.
Під час Північної війни 1700–1721 років гетьман у союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом XII спробував реалізувати свій військово-політичний проєкт, метою якого був вихід з-під протекторату Московії.
І хоч проєкт у той історичний момент не вдалося реалізувати, ідея виходу із задушливих обіймів імперії не зникла. Згодом ім’ям Мазепи — мазепинцями — почали стали називати людей, які відстоювали ідею незалежності та суб’єктності України спершу від Російської імперії, а потім від Радянського Союзу.
_«Же през шаблю маєм права!»_, — ці слова гетьмана України стали девізом 54-ї окремої механізованої бригади. Вона була сформована у грудні 2014 року. Відтоді воює проти російських окупантів. Звитягу цього тактичного військового з’єднання, зокрема, відзначив 11 вересня цього року у своєму зверненні Президент України, підбиваючи підсумки 200 днів опору повномасштабній російській агресії.
#БоролисяПоборемо
❤21👍2
#голосиУПА
«Споглядаючи з дня сьогоднішнього ті події, я дивуюсь і захоплююсь масштабами державотворчої роботи українського народу. Якщо ви з цим народом дружите — то отримаєте все», – казав останній головнокомандувач УПА Василь Кук уже після відновлення Україною незалежності.
Василь Кук прийняв командування Українською повстанською армією після вбивства Романа Шухевича в 1950 році. Йому ще не було 30. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля, головним завданням якого був захист населення від репресій комуністичного режиму і пропаганда визвольних ідей.
Василь Кук був досвідченим конспіратором, здібним організатором і тактиком та мав неабиякий досвід ведення підпільної боротьби. Саме під керівництвом Кука під час Другої світової війни формувалися похідні групи, які мали створити українське самоуправління на окупованих нацистами територіях. У складі такої групи він діяв у Дніпропетровську, деякий час у Києві.
Василь Кук очолював визвольний рух до 1954-го, поки його не захопили в полон радянські спецслужби. Після 6-річного ув’язнення жив у Києві під постійним наглядом КГБ.
Після захоплення в полон Кука збройна боротьба повстанців тривала до початку 1960-х, хоча переважно у формі спротиву окремих боївок.
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
«Споглядаючи з дня сьогоднішнього ті події, я дивуюсь і захоплююсь масштабами державотворчої роботи українського народу. Якщо ви з цим народом дружите — то отримаєте все», – казав останній головнокомандувач УПА Василь Кук уже після відновлення Україною незалежності.
Василь Кук прийняв командування Українською повстанською армією після вбивства Романа Шухевича в 1950 році. Йому ще не було 30. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля, головним завданням якого був захист населення від репресій комуністичного режиму і пропаганда визвольних ідей.
Василь Кук був досвідченим конспіратором, здібним організатором і тактиком та мав неабиякий досвід ведення підпільної боротьби. Саме під керівництвом Кука під час Другої світової війни формувалися похідні групи, які мали створити українське самоуправління на окупованих нацистами територіях. У складі такої групи він діяв у Дніпропетровську, деякий час у Києві.
Василь Кук очолював визвольний рух до 1954-го, поки його не захопили в полон радянські спецслужби. Після 6-річного ув’язнення жив у Києві під постійним наглядом КГБ.
Після захоплення в полон Кука збройна боротьба повстанців тривала до початку 1960-х, хоча переважно у формі спротиву окремих боївок.
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
👍18🔥5❤4
#ПатрониЗСУ
23 серпня 2020 року 35-й окремій бригаді морської піхоти Військово-морських сил ЗСУ присвоєне почесне найменування імені контрадмірала Михайла Остроградського, головнокомандувача Чорноморського флоту Української Народної Республіки.
Контрадмірал Військово-морського флоту УНР Михайло Остроградський – виходець із давнього козацько-шляхетського роду, нащадок гетьмана Данила Апостола. Народився у 1870 році на Полтавщині. Після закінчення Морського кадетського корпусу був командиром канонерських човнів, есмінця «Жуткий». У роки Першої світової війни крейсер «Пам’ять Меркурія» під його командуванням здійснював успішні операції в Чорному морі. У 1917-му на цьому крейсері замайорів український стяг на знак визнання влади Центральної Ради.
Остроградський був серед ініціаторів підняття українських прапорів над Чорноморським флотом у Севастополі 29 квітня 1918-го. Тоді більшість кораблів флоту були підпорядковані уряду УНР саме завдяки авторитету Михайла Остроградського
В умовах протистояння російським більшовикам та білогвардійцям і непростих стосунків із тодішніми союзниками – німцями Остроградський продовжував розбудовувати флот України. Долучався навіть до розробки української військово-морської уніформи. Її затвердили та запровадили в 1918 році.
У квітні 1918-го гетьман Павло Скоропадський призначив Михайла Остроградського представником Морського міністерства в Криму. А за кілька тижнів йому присвоїли звання контрадмірала.
Він навів лад із кадрами, розпочав залік до резерву охочих офіцерів та унтерофіцерів, які не залишилися на службі. Свої україноцентричні погляди демонстрував у спілкуванні й з росіянами, і з німцями.
У 1920 році Симон Петлюра призначив Остроградського командувачем Чорноморським флотом Армії УНР та морським аташе при румунському уряді.
35-та бригада імені Михайла Остроградського була сформована у 2018 році. Її гасло: «Воля і честь». Морпіхи бригади боронять країну від російських окупантів на Донецькому, Херсонському, Миколаївському напрямках. Взірцем незламності стали воїни бригади та прикордонники, які в лютому 2022 року прийняли удар агресора на острові Зміїний.
#БоролисяПоборемо
23 серпня 2020 року 35-й окремій бригаді морської піхоти Військово-морських сил ЗСУ присвоєне почесне найменування імені контрадмірала Михайла Остроградського, головнокомандувача Чорноморського флоту Української Народної Республіки.
Контрадмірал Військово-морського флоту УНР Михайло Остроградський – виходець із давнього козацько-шляхетського роду, нащадок гетьмана Данила Апостола. Народився у 1870 році на Полтавщині. Після закінчення Морського кадетського корпусу був командиром канонерських човнів, есмінця «Жуткий». У роки Першої світової війни крейсер «Пам’ять Меркурія» під його командуванням здійснював успішні операції в Чорному морі. У 1917-му на цьому крейсері замайорів український стяг на знак визнання влади Центральної Ради.
Остроградський був серед ініціаторів підняття українських прапорів над Чорноморським флотом у Севастополі 29 квітня 1918-го. Тоді більшість кораблів флоту були підпорядковані уряду УНР саме завдяки авторитету Михайла Остроградського
В умовах протистояння російським більшовикам та білогвардійцям і непростих стосунків із тодішніми союзниками – німцями Остроградський продовжував розбудовувати флот України. Долучався навіть до розробки української військово-морської уніформи. Її затвердили та запровадили в 1918 році.
У квітні 1918-го гетьман Павло Скоропадський призначив Михайла Остроградського представником Морського міністерства в Криму. А за кілька тижнів йому присвоїли звання контрадмірала.
Він навів лад із кадрами, розпочав залік до резерву охочих офіцерів та унтерофіцерів, які не залишилися на службі. Свої україноцентричні погляди демонстрував у спілкуванні й з росіянами, і з німцями.
У 1920 році Симон Петлюра призначив Остроградського командувачем Чорноморським флотом Армії УНР та морським аташе при румунському уряді.
35-та бригада імені Михайла Остроградського була сформована у 2018 році. Її гасло: «Воля і честь». Морпіхи бригади боронять країну від російських окупантів на Донецькому, Херсонському, Миколаївському напрямках. Взірцем незламності стали воїни бригади та прикордонники, які в лютому 2022 року прийняли удар агресора на острові Зміїний.
#БоролисяПоборемо
👍17❤6
#голосиУПА
Іван Климів (псевдо «Легенда») – справжня легенда українського повстанського руху.
Він був одним із лідерів Організації українських націоналістів на Сокальщині (сучасна Львівська область), за що неодноразово засуджений польською владою. У передвоєнний час розвивав мережу ОУН і готував повстання проти радянської влади. Розробив план «подвійної мережі ОУН», що давало можливість ефективно працювати, коли хтось потрапляв до рук ворогів і мережа провалювалася. Підтримував зв’язки з лідером ОУН Степаном Бандерою та митрополитом Андреєм Шептицьким.
Після проголошення відновлення державності України 30 червня 1941 року став міністром політичної координації в уряді тимчасового правління на чолі з Ярославом Стецьком. У серпні 1941-го сформував Українську національну революційну армію, що контролювала 15 населених пунктів на Галичині та Волині. У 1942 році потрапив до рук гестапо й був закатований, але нікого не видав.
Посмертно нагороджений Золотим Хрестом Заслуги – одним із найвищих орденів ОУН-УПА в роки Другої світової війни.
#командириУПА #УПА80 #боролисяпоборемо
Іван Климів (псевдо «Легенда») – справжня легенда українського повстанського руху.
Він був одним із лідерів Організації українських націоналістів на Сокальщині (сучасна Львівська область), за що неодноразово засуджений польською владою. У передвоєнний час розвивав мережу ОУН і готував повстання проти радянської влади. Розробив план «подвійної мережі ОУН», що давало можливість ефективно працювати, коли хтось потрапляв до рук ворогів і мережа провалювалася. Підтримував зв’язки з лідером ОУН Степаном Бандерою та митрополитом Андреєм Шептицьким.
Після проголошення відновлення державності України 30 червня 1941 року став міністром політичної координації в уряді тимчасового правління на чолі з Ярославом Стецьком. У серпні 1941-го сформував Українську національну революційну армію, що контролювала 15 населених пунктів на Галичині та Волині. У 1942 році потрапив до рук гестапо й був закатований, але нікого не видав.
Посмертно нагороджений Золотим Хрестом Заслуги – одним із найвищих орденів ОУН-УПА в роки Другої світової війни.
#командириУПА #УПА80 #боролисяпоборемо
❤25👍2
#голосиУПА
💬«Перед європейськими народами стоїть питання організації збройної оборони перед новим жорстоким окупантом, – писав Дмитро Маївський наприкінці Другої світової війни. – Всі минулі сварки за межу чи історичну кривду мусять зникнути, бо на порядку дня стали великі проблеми збереження вікової національної культури, захист земляків, що вже завтра можуть стати невільниками і жертвами великої тюрми народів».
Дмитро Маївський був ерудованим, знав кілька мов, опанував військову справу на практиці, очолюючи партизанські загони, навчав однодумців конспірації у підпіллі.
У націоналістичне підпілля він прийшов у неповні 20 років. Боровся за вільну Україну проти всіх окупаційних влад, за що поплатився роками ув’язнення.
Під його керівництвом на початку Другої світової війни в 1939-му створювалася регіональна українська адміністрація у містечках та селах на Галичині. А з початком німецько-радянської війни Маївський формував та координував українське підпілля на Житомирщині та Вінниччині, займався агітацією.
У 1945-му, розуміючи неспівмірність сил повстанців і комуністичної тоталітарної машини, Маївський наполіг на переговорах із радянським урядом щодо перемир’я за умови виходу України зі складу СРСР. Однак переговори лише показали, що компроміс з комуністичним режимом неможливий.
Український підпільник проникливо охарактеризував СРСР: «Це суміш суперечностей, де штучно пов'язані ідеї інтернаціоналізму з московським імперіялістичним месіянством, ідеї демократії з диктатурою, ідеї «найгуманістичніших» утопій з диким режимом нищення всякої індивідуальности, ідеї рівности народів з першенством Росії і російського народу, ідеї федерації з деспотичним централізмом, атеїзм з використовуванням церкви для своїх цілей, протифашистські кличі з творенням власного фашизму, ідеї «миру» з крайнім мілітаризмом, заяви про невтручання в чужі внутрішні справи з імпортуванням іншим народам внутрішнього розкладу і анархії».
Загинув Дмитро Маївський у грудні 1945 року. Восени того ж року йому доручили зустрітися зі Степаном Бандерою, який вийшов на волю з нацистського концтабору, щоб прояснити питання керівництва національно-визвольним рухом. Маївському з побратимом Дмитром Грицаєм пощастило перетнути Польщу та Чехословаччину. Та на кордоні Чехословаччини і Західної Німеччини – останньому, який відділяв їх від вільного світу, підпільники потрапили в засідку чехословацької поліції. Дмитро Маївський загинув на місці.
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
💬«Перед європейськими народами стоїть питання організації збройної оборони перед новим жорстоким окупантом, – писав Дмитро Маївський наприкінці Другої світової війни. – Всі минулі сварки за межу чи історичну кривду мусять зникнути, бо на порядку дня стали великі проблеми збереження вікової національної культури, захист земляків, що вже завтра можуть стати невільниками і жертвами великої тюрми народів».
Дмитро Маївський був ерудованим, знав кілька мов, опанував військову справу на практиці, очолюючи партизанські загони, навчав однодумців конспірації у підпіллі.
У націоналістичне підпілля він прийшов у неповні 20 років. Боровся за вільну Україну проти всіх окупаційних влад, за що поплатився роками ув’язнення.
Під його керівництвом на початку Другої світової війни в 1939-му створювалася регіональна українська адміністрація у містечках та селах на Галичині. А з початком німецько-радянської війни Маївський формував та координував українське підпілля на Житомирщині та Вінниччині, займався агітацією.
У 1945-му, розуміючи неспівмірність сил повстанців і комуністичної тоталітарної машини, Маївський наполіг на переговорах із радянським урядом щодо перемир’я за умови виходу України зі складу СРСР. Однак переговори лише показали, що компроміс з комуністичним режимом неможливий.
Український підпільник проникливо охарактеризував СРСР: «Це суміш суперечностей, де штучно пов'язані ідеї інтернаціоналізму з московським імперіялістичним месіянством, ідеї демократії з диктатурою, ідеї «найгуманістичніших» утопій з диким режимом нищення всякої індивідуальности, ідеї рівности народів з першенством Росії і російського народу, ідеї федерації з деспотичним централізмом, атеїзм з використовуванням церкви для своїх цілей, протифашистські кличі з творенням власного фашизму, ідеї «миру» з крайнім мілітаризмом, заяви про невтручання в чужі внутрішні справи з імпортуванням іншим народам внутрішнього розкладу і анархії».
Загинув Дмитро Маївський у грудні 1945 року. Восени того ж року йому доручили зустрітися зі Степаном Бандерою, який вийшов на волю з нацистського концтабору, щоб прояснити питання керівництва національно-визвольним рухом. Маївському з побратимом Дмитром Грицаєм пощастило перетнути Польщу та Чехословаччину. Та на кордоні Чехословаччини і Західної Німеччини – останньому, який відділяв їх від вільного світу, підпільники потрапили в засідку чехословацької поліції. Дмитро Маївський загинув на місці.
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
👍19❤7
#ПатрониЗСУ
Яків Гандзюк – славетний уродженець Вінниччини, український військовий діяч, генерал-майор, один із засновників Українського війська в період Української революції 1917–1921 років. Його ім’я із травня 2020 року носить 59-та окрема мотопіхотна бригада Сухопутних військ ЗСУ.
Яків Гандзюк народився 1873-го в селі Багринівці Вінницького району. Свій військовий шлях розпочав у 22 роки рядовим. У 1895-му закінчив із відзнакою Одеське піхотне юнкерське училище, отримав звання підпрапорщика.
Брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років. Під час одного з боїв, опинившись в оточенні, Гандзюк вихопив знамено з рук прапороносця й повів бійців у атаку. Підрозділ вирвався з оточення. Схожих епізодів у його військовій службі були десятки. Як говорив Ганзюк: «На війні буває така мить, коли просто необхідно ставити ва-банк своє життя, інакше переможцем стане противник».
Відзначився Яків Гандзюк і в боях Першої світової війни. Як згадував майбутній гетьман Української Держави Павло Скоропадський: «Після страшної контузії вже через два місяці він знову очолив дивізію. Це був дійсно герой. Дев’ять разів поранений, він усе ж вийшов із війни дієздатним».
У листопаді 1915 року президент Французької республіки нагородив Якова Гандзюка медаллю «Мілітер». Усього за мужність та героїзм він отримав 7 бойових орденів.
З початком Української революції у 1917 році Яків Гнадзюк узявся до розбудови українських збройних сил. Після українізації 34-го корпусу, який назвали 1-м Українським корпусом, спочатку командував дивізією, згодом очолив корпус. У першій більшовицько-українській війні корпус Гандзюка прикривав західний напрямок, роззброїв ті військові частини російської імперської армії, в яких більшовики підняли бунт.
9 лютого 1918 року Яків Гандзюк разом із керівниками штабу корпусу намагались автомобілем проїхати до Києва, але потрапили у полон до більшовиків. Бранців привезли до резиденції командувача червоних військ Михайла Муравйова, який запропонував їм перейти на бік більшовиків, але всі рішуче відмовились. «Ви помилилися, бо ми українці, – сказав генерал Гандзюк. – І нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами». Муравйов наказав розстріляти генералів.
🇺🇦 Сьогодні справу генерала Якова Гандзюка продовжує 59-а окрема мотопіхотна бригада з Гайсина, що на Вінниччині. З 2015 року вона дає відсіч російському агресору. Нині на Херсонщині, знищує особовий склад та бронетехніку противника.
#БоролисяПоборемо
Яків Гандзюк – славетний уродженець Вінниччини, український військовий діяч, генерал-майор, один із засновників Українського війська в період Української революції 1917–1921 років. Його ім’я із травня 2020 року носить 59-та окрема мотопіхотна бригада Сухопутних військ ЗСУ.
Яків Гандзюк народився 1873-го в селі Багринівці Вінницького району. Свій військовий шлях розпочав у 22 роки рядовим. У 1895-му закінчив із відзнакою Одеське піхотне юнкерське училище, отримав звання підпрапорщика.
Брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років. Під час одного з боїв, опинившись в оточенні, Гандзюк вихопив знамено з рук прапороносця й повів бійців у атаку. Підрозділ вирвався з оточення. Схожих епізодів у його військовій службі були десятки. Як говорив Ганзюк: «На війні буває така мить, коли просто необхідно ставити ва-банк своє життя, інакше переможцем стане противник».
Відзначився Яків Гандзюк і в боях Першої світової війни. Як згадував майбутній гетьман Української Держави Павло Скоропадський: «Після страшної контузії вже через два місяці він знову очолив дивізію. Це був дійсно герой. Дев’ять разів поранений, він усе ж вийшов із війни дієздатним».
У листопаді 1915 року президент Французької республіки нагородив Якова Гандзюка медаллю «Мілітер». Усього за мужність та героїзм він отримав 7 бойових орденів.
З початком Української революції у 1917 році Яків Гнадзюк узявся до розбудови українських збройних сил. Після українізації 34-го корпусу, який назвали 1-м Українським корпусом, спочатку командував дивізією, згодом очолив корпус. У першій більшовицько-українській війні корпус Гандзюка прикривав західний напрямок, роззброїв ті військові частини російської імперської армії, в яких більшовики підняли бунт.
9 лютого 1918 року Яків Гандзюк разом із керівниками штабу корпусу намагались автомобілем проїхати до Києва, але потрапили у полон до більшовиків. Бранців привезли до резиденції командувача червоних військ Михайла Муравйова, який запропонував їм перейти на бік більшовиків, але всі рішуче відмовились. «Ви помилилися, бо ми українці, – сказав генерал Гандзюк. – І нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами». Муравйов наказав розстріляти генералів.
🇺🇦 Сьогодні справу генерала Якова Гандзюка продовжує 59-а окрема мотопіхотна бригада з Гайсина, що на Вінниччині. З 2015 року вона дає відсіч російському агресору. Нині на Херсонщині, знищує особовий склад та бронетехніку противника.
#БоролисяПоборемо
👍22🔥3❤2
Щоб краще зрозуміти витоки та феномен #УПА, потрібно «повернутися» в часі на два десятиліття назад і простежити, як розвивався національний рух у 1920–1930-х, після поразки визвольних змагань періоду Української революції.
Саме про це розповідає доктор історичних наук, декан історичного факультету Київського національного університету імені Шевченка Іван Патриляк, а сьогодні ще військовослужбовець ЗСУ👇
☑️ як Організація українських націоналістів виникла на основі Української військової організації, сформованої ветеранами армій УНР та ЗУНР
☑️ у який спосіб керівництво УВО, а згодом ОУН намагалося створювати підпільні осередки у підрадянській Україні у період між світовими війнами
☑️ як змінювалася ОУН, опинившись на території Радянського Союзу з початком Другої світової війни
☑️ як і чому вдалося розбудувати мережу ОУН у Центральній, Східній та Південній Україні після початку німецько-радянської війни
Детально в інтерв'ю
#упа80 #БоролисяПоборемо
https://youtu.be/3dsg9-I2_Y0
Саме про це розповідає доктор історичних наук, декан історичного факультету Київського національного університету імені Шевченка Іван Патриляк, а сьогодні ще військовослужбовець ЗСУ👇
☑️ як Організація українських націоналістів виникла на основі Української військової організації, сформованої ветеранами армій УНР та ЗУНР
☑️ у який спосіб керівництво УВО, а згодом ОУН намагалося створювати підпільні осередки у підрадянській Україні у період між світовими війнами
☑️ як змінювалася ОУН, опинившись на території Радянського Союзу з початком Другої світової війни
☑️ як і чому вдалося розбудувати мережу ОУН у Центральній, Східній та Південній Україні після початку німецько-радянської війни
Детально в інтерв'ю
#упа80 #БоролисяПоборемо
https://youtu.be/3dsg9-I2_Y0
YouTube
Інтерв’ю з істориком про ОУН у підрадянській Україні
✅ Як Організація українських націоналістів виникла на основі Української військової організації, сформованої ветеранами армій УНР та ЗУНР
✅ У який спосіб керівництво УВО, а згодом ОУН намагалося створювати підпільні осередки у підрадянській Україні у період…
✅ У який спосіб керівництво УВО, а згодом ОУН намагалося створювати підпільні осередки у підрадянській Україні у період…
👍21
Росія, лютуючи через поразки на полі бою, традиційно вдається до ракетного терору.
Але мусимо зберігати мужність і стійкість, бо в нас нема іншого шляху, як здолати цього ворога. Тож віримо в Сили оборони України та підтримуємо ЗСУ!
А ми тим часом продовжуємо розповідати про видатних полководців, на честь яких названі сучасні українські військові формування.
#БоролисяПоборемо🇺🇦
3-тя бригада оперативного призначення Національної гвардії України з 14 жовтня 2020 року носить ім'я полковника Петра Болбочана. Саме під командуванням цього талановитого полководця в 1918-му українські війська звільнили від російських більшовиків Київ, Лівобережжя та Крим.
💬«Ми довго обирали з-поміж полководців, які боролися за незалежну Україну, чиїм ім’ям назвати бригаду. Петро Болбочан закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище та брав участь у визволенні Харкова, тож вибрали його», – згадує командир бригади полковник Олександр Буравков.
Петро Болбочан міг піти душпастирським шляхом, адже народився в родині священника, навчався в духовній семінарії. Але згодом змінив рясу на однострій. Доля закинула його на Слобожанщину. 1909 року став випускником Чугуївського піхотного юнкерського училища.
На початок Першої світової війни він вже мав чималий досвід: керував школою прапорщиків, був командиром розвідників, кулеметного підрозділу, полковим ад’ютантом. Під час війни служив у 38-му Тобольському полку. Нагороджений орденами.
Після повалення монархії Петро Болбочан включився у розбудову української армії. В листопаді 1917 року з добровольців-українців був сформований Перший український республіканський полк. Утім, проіснував він недовго. З ініціативи більшовиків був роззброєний, а казарми знищені. Наступним кроком стало створення Республіканського куреня, який згодом реорганізували у 2-й Запорізький піший курінь – один із найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР.
Саме у керівництві «запорожцями» розкрився військовий талант Болбочана. Це було успішне визволення Києва від більшовиків у лютому 1918-го, а згодом і всієї Лівобережної України.
Кульмінацією військового генія Петра Болбочана стала операція по звільненню Криму від більшовиків навесні 1918 року. Стрімке та успішне форсування озера Сиваш відкрило шлях до Джанкоя та Сімферополя.
Наприкінці 1918 року, вже за Директорії, більшовики знову рушили війною на Україну. Болбочан тоді керував лівобережним фронтом, який розтягнувся на 600 кілометрів. Полковник наголошував, що «це військо [більшовики] воює з ідеєю українства»☝️
Тоді, століття тому, українські війська були змушені відступати. Болбочан задля збереження солдат віддав наказ про відступ до Кременчука. «Тепер усю провину складають на Болбочана, навіть обвинувачують його у зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги або старшинської зависті», – так у щоденнику записав Євген Чикаленко 24 січня 1919 року, через два дні після арешту половника.
Петра Болбочана розстріляли 22 червня 1919 року. До страти його засудив військово-польовий суд за буцімто спробу державного перевороту та зраду. Полковник став жертвою політичних інтриг, на його долі відбилася вся неоднозначність і трагічність перших визвольних змагань. Так завершилося життя офіцера, якого любили солдати, боялися вороги та вшановують нащадки.
✊ Гвардійці 3-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України імені полковника Петра Болбочана, як і їхній патрон 100 років тому, з перших годин повномасштабного вторгнення захищали Харків і звільняють Харківщину від російських загарбників.
#ПатрониЗСУ
Але мусимо зберігати мужність і стійкість, бо в нас нема іншого шляху, як здолати цього ворога. Тож віримо в Сили оборони України та підтримуємо ЗСУ!
А ми тим часом продовжуємо розповідати про видатних полководців, на честь яких названі сучасні українські військові формування.
#БоролисяПоборемо🇺🇦
3-тя бригада оперативного призначення Національної гвардії України з 14 жовтня 2020 року носить ім'я полковника Петра Болбочана. Саме під командуванням цього талановитого полководця в 1918-му українські війська звільнили від російських більшовиків Київ, Лівобережжя та Крим.
💬«Ми довго обирали з-поміж полководців, які боролися за незалежну Україну, чиїм ім’ям назвати бригаду. Петро Болбочан закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище та брав участь у визволенні Харкова, тож вибрали його», – згадує командир бригади полковник Олександр Буравков.
Петро Болбочан міг піти душпастирським шляхом, адже народився в родині священника, навчався в духовній семінарії. Але згодом змінив рясу на однострій. Доля закинула його на Слобожанщину. 1909 року став випускником Чугуївського піхотного юнкерського училища.
На початок Першої світової війни він вже мав чималий досвід: керував школою прапорщиків, був командиром розвідників, кулеметного підрозділу, полковим ад’ютантом. Під час війни служив у 38-му Тобольському полку. Нагороджений орденами.
Після повалення монархії Петро Болбочан включився у розбудову української армії. В листопаді 1917 року з добровольців-українців був сформований Перший український республіканський полк. Утім, проіснував він недовго. З ініціативи більшовиків був роззброєний, а казарми знищені. Наступним кроком стало створення Республіканського куреня, який згодом реорганізували у 2-й Запорізький піший курінь – один із найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР.
Саме у керівництві «запорожцями» розкрився військовий талант Болбочана. Це було успішне визволення Києва від більшовиків у лютому 1918-го, а згодом і всієї Лівобережної України.
Кульмінацією військового генія Петра Болбочана стала операція по звільненню Криму від більшовиків навесні 1918 року. Стрімке та успішне форсування озера Сиваш відкрило шлях до Джанкоя та Сімферополя.
Наприкінці 1918 року, вже за Директорії, більшовики знову рушили війною на Україну. Болбочан тоді керував лівобережним фронтом, який розтягнувся на 600 кілометрів. Полковник наголошував, що «це військо [більшовики] воює з ідеєю українства»☝️
Тоді, століття тому, українські війська були змушені відступати. Болбочан задля збереження солдат віддав наказ про відступ до Кременчука. «Тепер усю провину складають на Болбочана, навіть обвинувачують його у зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги або старшинської зависті», – так у щоденнику записав Євген Чикаленко 24 січня 1919 року, через два дні після арешту половника.
Петра Болбочана розстріляли 22 червня 1919 року. До страти його засудив військово-польовий суд за буцімто спробу державного перевороту та зраду. Полковник став жертвою політичних інтриг, на його долі відбилася вся неоднозначність і трагічність перших визвольних змагань. Так завершилося життя офіцера, якого любили солдати, боялися вороги та вшановують нащадки.
✊ Гвардійці 3-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України імені полковника Петра Болбочана, як і їхній патрон 100 років тому, з перших годин повномасштабного вторгнення захищали Харків і звільняють Харківщину від російських загарбників.
#ПатрониЗСУ
❤21🔥3👍1
14 жовтня до Дня захисників і захисниць України та 80-ї річниці створення Української повстанської армії проведемо п’ятигодинний онлайн-марафон «Голоси боротьби».
Програма події ⤵️
🔸 Відкриє марафон відеопроєкт «Нескорені».
У трьох роликах проєкту нащадки воїнів УПА генерала Миколи Арсенича, командира Василя Андрусяка та стрільця Богдана Добушовського – Василь Арсенич, Михайло Стецик та Михайло Галущак відповідно, які сьогодні боронять Україну від російської агресії на передовій, розкажуть родинну історію, про своїх предків та загалом про зв’язок із попереднім поколінням борців за українську державність і незалежність.
🔹 У рамках інформаційного проєкту «Голоси УПА» глядачі зможуть почути відеоспогади про звитяги та боротьбу повстанців. Кількахвилинні відео зі спогадами учасників національно-визвольної боротьби середини XX століття створені інститутом на основі розлогих відеосвідчень, записаних Центром досліджень визвольного руху.
🔸 Спеціально для марафону історики та дослідники Української повстанської армії Іван Патриляк, Марина Мірзаєва, Микола Посівнич та Леся Онишко прочитають півгодинні лекції про різні аспекти історії УПА – від розповіді про зародження армії та її фронт у перші місяці до участі жінок у визвольній боротьбі.
🔹 А також прямо з передової російсько-української війни в ефір марафону включаться фронтмен гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк, фронтмен гурту «Юркеш» Юрій Юрченко та гурт «Веремій».
Модеруватимуть подію співробітниця Українського інституту національної пам’яті Тетяна Бойко та дослідниця повстанських рухів, співробітниця Національного музею Революції Гідності Олеся Онишко.
🔴 Де дивитися ⤵️
▶️ на ютуб-каналах Українського інституту національної пам’яті та Національного музею Революції Гідності
▶️ фейсбук-сторінках Національного музею Революції Гідності, Інформаційно-виставкового центру Музею Майдану та Українського інституту національної пам’яті
Онлайн-марафон завершить 10-денну інформаційну кампанію Українського інституту національної пам’яті до 80-річчя УПА та Дня захисників і захисниць України, яка проходить під гаслом «Боролись! Боремось! Поборемо!».
Детальніше про неї тут.
#БоролисяПоборемо #УПА80 #голосиУПА
Програма події ⤵️
🔸 Відкриє марафон відеопроєкт «Нескорені».
У трьох роликах проєкту нащадки воїнів УПА генерала Миколи Арсенича, командира Василя Андрусяка та стрільця Богдана Добушовського – Василь Арсенич, Михайло Стецик та Михайло Галущак відповідно, які сьогодні боронять Україну від російської агресії на передовій, розкажуть родинну історію, про своїх предків та загалом про зв’язок із попереднім поколінням борців за українську державність і незалежність.
🔹 У рамках інформаційного проєкту «Голоси УПА» глядачі зможуть почути відеоспогади про звитяги та боротьбу повстанців. Кількахвилинні відео зі спогадами учасників національно-визвольної боротьби середини XX століття створені інститутом на основі розлогих відеосвідчень, записаних Центром досліджень визвольного руху.
🔸 Спеціально для марафону історики та дослідники Української повстанської армії Іван Патриляк, Марина Мірзаєва, Микола Посівнич та Леся Онишко прочитають півгодинні лекції про різні аспекти історії УПА – від розповіді про зародження армії та її фронт у перші місяці до участі жінок у визвольній боротьбі.
🔹 А також прямо з передової російсько-української війни в ефір марафону включаться фронтмен гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк, фронтмен гурту «Юркеш» Юрій Юрченко та гурт «Веремій».
Модеруватимуть подію співробітниця Українського інституту національної пам’яті Тетяна Бойко та дослідниця повстанських рухів, співробітниця Національного музею Революції Гідності Олеся Онишко.
🔴 Де дивитися ⤵️
▶️ на ютуб-каналах Українського інституту національної пам’яті та Національного музею Революції Гідності
▶️ фейсбук-сторінках Національного музею Революції Гідності, Інформаційно-виставкового центру Музею Майдану та Українського інституту національної пам’яті
Онлайн-марафон завершить 10-денну інформаційну кампанію Українського інституту національної пам’яті до 80-річчя УПА та Дня захисників і захисниць України, яка проходить під гаслом «Боролись! Боремось! Поборемо!».
Детальніше про неї тут.
#БоролисяПоборемо #УПА80 #голосиУПА
👍16🔥6
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
#голосиУПА
💬 «На Великдень при великій ватрі ми складали першу присягу в УПА. Її проводив священник за таким текстом, як проводили присягу в 1918-х роках. Ми всі спільно присягали своїм відділом», – Василь Левкович («Вороний») – полковник УПА, командир військового округу «Буг». Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 2-го класу. Політв’язень радянських концтаборів. Провів в ув’язнені 25 років.
Василь Левкович народився 6 лютого 1920 року у селі Старий Люблинець – на території сучасної Польщі. Був сиротою, спочатку його виховувала бабуся, а після її смерті – родина дядька. У 19 років напередодні Другої світової війни Левкович приєднався до Організації українських націоналістів. До 1942 року став учасником похідних груп і заступником організаційного референта ОУН на Рівненщині.
У березні 1943-го Левкович прийшов в УПА разом із побратимами. З них сформували дві чоти, а Василь став їхнім командиром.
17 грудня 1946 року підрозділи Міністерства держбезпеки СРСР атакували підпільників – Левковича непритомного витягнули з криївки. Вивезли до тюрми на Лонцького. Спочатку дали отямитися, а потім нещадно били й катували. Побратимів він не видав.
Під час допиту 26 грудня 1946 року Василь Левкович заявив: «Я залишаюсь ідейним українським націоналістом і від своїх ідей не відступлю, хоч би мені й загрожувала найвища міра покарання – смерть».
Василь Левкович не визнавав себе громадянином СРСР, наполягав, що він громадянин Польщі. Радянське громадянство так і не прийняв. Після 1991 року отримав паспорт незалежної України. Помер 2012 року.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Василя Левковича, записаних Центр Досліджень Визвольного Руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.
#УПА80 #БоролисяПоборемо
💬 «На Великдень при великій ватрі ми складали першу присягу в УПА. Її проводив священник за таким текстом, як проводили присягу в 1918-х роках. Ми всі спільно присягали своїм відділом», – Василь Левкович («Вороний») – полковник УПА, командир військового округу «Буг». Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 2-го класу. Політв’язень радянських концтаборів. Провів в ув’язнені 25 років.
Василь Левкович народився 6 лютого 1920 року у селі Старий Люблинець – на території сучасної Польщі. Був сиротою, спочатку його виховувала бабуся, а після її смерті – родина дядька. У 19 років напередодні Другої світової війни Левкович приєднався до Організації українських націоналістів. До 1942 року став учасником похідних груп і заступником організаційного референта ОУН на Рівненщині.
У березні 1943-го Левкович прийшов в УПА разом із побратимами. З них сформували дві чоти, а Василь став їхнім командиром.
17 грудня 1946 року підрозділи Міністерства держбезпеки СРСР атакували підпільників – Левковича непритомного витягнули з криївки. Вивезли до тюрми на Лонцького. Спочатку дали отямитися, а потім нещадно били й катували. Побратимів він не видав.
Під час допиту 26 грудня 1946 року Василь Левкович заявив: «Я залишаюсь ідейним українським націоналістом і від своїх ідей не відступлю, хоч би мені й загрожувала найвища міра покарання – смерть».
Василь Левкович не визнавав себе громадянином СРСР, наполягав, що він громадянин Польщі. Радянське громадянство так і не прийняв. Після 1991 року отримав паспорт незалежної України. Помер 2012 року.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Василя Левковича, записаних Центр Досліджень Визвольного Руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.
#УПА80 #БоролисяПоборемо
👍16❤3
#ПатрониЗСУ
24 серпня 2018 року 30-та окрема механізована бригада ЗСУ, яка дислокується у Новограді-Волинському на Житомирщині отримала ім’я князя Костянтина Острозького – легендарного полководця часів Великого Князівства Литовського.
Костянтин Острозький провів понад 60 битв, написано в його епітафії. Більшість із них для його війська завершилася перемогою. Належав князь до давнього шляхетного роду, одного з найповажніших у XIV–XVII століттях, що бере початок від Наримунта, сина литовського князя Гедиміна. Вотчиною князів було волинське містечко Острог, де в 1460 році й народився Костянтин. Рано втратив батьків. За тогочасними традиціями, здобув домашню освіту та військовий вишкіл. Вважається, що вже з 1486-го Костянтин брав участь у походах проти кримських татар під проводом королевича Яна-Ольбрахта. За десятиліття пройшов шлях від воїна до головнокомандувача війська Великого Князівства Литовського, Руського й Жемайтійського. З татарами Костянтин Острозький зійдеться у бою ще не раз. Посаду Великого гетьмана Литовського, тобто командувача військами князівства, він отримає в 1497-му, після перемоги над силами хана Мехмет-Гірея біля Очакова, коли самого хана було взято в полон.
☝️ Але найбільше прославився Костянтин Острозький своїми битвами з Московською державою. Під білоруським містечком Оршею 8 вересня 1514 року об'єднане польсько-литовсько-українсько-білоруське військо під його проводом здобуло блискучу перемогу над силами московитів, які переважали.
⚔️ Переможця битви визначив стратегічний хід князя Острозького. На очах у московитів він переправив через Дніпро частину війська, а резерв із важкими гарматами потайки перевіз в іншому місці й облаштував засідку. Коли почався бій, частина об’єднаного війська зімітувала відступ, заманюючи ворогів у пастку. А коли вдарили гармати, результат бою був фактично вирішений. До речі, князь Костянтин Острозький одним із перших почав активно застосовувати в битвах важку артилерію.
Розгром московської армії під Оршею був тотальним. Вона втратила понад дві третини вояків, з 11 воєвод двоє загинуло, шестеро потрапило в полон, ще троє врятувалися втечею.
Після цієї битви слава Костянтина Острозького гучно прогриміла на всю Європу. Його називали «руським Сципіоном», порівнюючи з переможцем Карфагена та іншими видатними полководцями античності. Перемога під Оршею врятувала Велике Князівство Литовське від московської експансії.
🇺🇦 Нині бійці 30-ї ОМБр ЗСУ затято б’ються з тим самим ворогом, що й їхній патрон 500 років тому. 6 травня 2022 року бригаду нагородили почесною відзнакою «За мужність та відвагу».
#БоролисяПоборемо
24 серпня 2018 року 30-та окрема механізована бригада ЗСУ, яка дислокується у Новограді-Волинському на Житомирщині отримала ім’я князя Костянтина Острозького – легендарного полководця часів Великого Князівства Литовського.
Костянтин Острозький провів понад 60 битв, написано в його епітафії. Більшість із них для його війська завершилася перемогою. Належав князь до давнього шляхетного роду, одного з найповажніших у XIV–XVII століттях, що бере початок від Наримунта, сина литовського князя Гедиміна. Вотчиною князів було волинське містечко Острог, де в 1460 році й народився Костянтин. Рано втратив батьків. За тогочасними традиціями, здобув домашню освіту та військовий вишкіл. Вважається, що вже з 1486-го Костянтин брав участь у походах проти кримських татар під проводом королевича Яна-Ольбрахта. За десятиліття пройшов шлях від воїна до головнокомандувача війська Великого Князівства Литовського, Руського й Жемайтійського. З татарами Костянтин Острозький зійдеться у бою ще не раз. Посаду Великого гетьмана Литовського, тобто командувача військами князівства, він отримає в 1497-му, після перемоги над силами хана Мехмет-Гірея біля Очакова, коли самого хана було взято в полон.
☝️ Але найбільше прославився Костянтин Острозький своїми битвами з Московською державою. Під білоруським містечком Оршею 8 вересня 1514 року об'єднане польсько-литовсько-українсько-білоруське військо під його проводом здобуло блискучу перемогу над силами московитів, які переважали.
⚔️ Переможця битви визначив стратегічний хід князя Острозького. На очах у московитів він переправив через Дніпро частину війська, а резерв із важкими гарматами потайки перевіз в іншому місці й облаштував засідку. Коли почався бій, частина об’єднаного війська зімітувала відступ, заманюючи ворогів у пастку. А коли вдарили гармати, результат бою був фактично вирішений. До речі, князь Костянтин Острозький одним із перших почав активно застосовувати в битвах важку артилерію.
Розгром московської армії під Оршею був тотальним. Вона втратила понад дві третини вояків, з 11 воєвод двоє загинуло, шестеро потрапило в полон, ще троє врятувалися втечею.
Після цієї битви слава Костянтина Острозького гучно прогриміла на всю Європу. Його називали «руським Сципіоном», порівнюючи з переможцем Карфагена та іншими видатними полководцями античності. Перемога під Оршею врятувала Велике Князівство Литовське від московської експансії.
🇺🇦 Нині бійці 30-ї ОМБр ЗСУ затято б’ються з тим самим ворогом, що й їхній патрон 500 років тому. 6 травня 2022 року бригаду нагородили почесною відзнакою «За мужність та відвагу».
#БоролисяПоборемо
❤16👍4
#голосиУПА
💬«Ми не мали комплексу перед чекістами, не вірили в їхню всевидючість, геніальність чи надлюдськість», – це слова Степана Мудрика (псевдо – «Мечник»), заступника командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг».
Шлях до Організації українських націоналістів Степан почав шукати ще в юності, коли зіткнувся у радехівській гімназії з дискримінацією і зневажливим ставленням до себе як українця. Напередодні німецько-радянської війни він був зв'язковим між краєвим провідником ОУН Іваном Климівим («Легендою») і Степаном Бандерою. Розбудовував ОУН на Київщині, був заступником командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг». Його двічі арештовувало гестапо. Вдруге нацисти засудили до смертної кари, але друзям вдалося через суд домогтися пом’якшення вироку. Тож Степан Мудрик опинився в нацистському концтаборі.
У 1945 році його звільнили американські війська. Згодом в американській зоні окупації Німеччини Степан рятував політичних емігрантів від радянських репатріаційних комісій. Був членом Проводу закордонних частин ОУН, тереновим провідником ОУН у Німеччині, з 1951 року – керівником розвідки закордонних частин ОУН. За кілька тижнів до вбивства Степана Бандери попереджав його про можливість замаху.
Степан Мудрик прожив 85 років. До кінця життя займав високі посади у самостійницьких організаціях української діаспори. Був нагороджений найвищою нагородою Товариства колишніх воїнів УПА — «Золотим Хрестом». Написав чимало книг про визвольну боротьбу, в тому числі художніх творів, детективів, статей.
Деякі з них за посиланнями: ⬇️
▫️ «Під трьома окупантами: спогади українського революціонера-підпільника»
▫️ «Від оприччини до КҐБ (духовість московського імперіялізму)»
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
💬«Ми не мали комплексу перед чекістами, не вірили в їхню всевидючість, геніальність чи надлюдськість», – це слова Степана Мудрика (псевдо – «Мечник»), заступника командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг».
Шлях до Організації українських націоналістів Степан почав шукати ще в юності, коли зіткнувся у радехівській гімназії з дискримінацією і зневажливим ставленням до себе як українця. Напередодні німецько-радянської війни він був зв'язковим між краєвим провідником ОУН Іваном Климівим («Легендою») і Степаном Бандерою. Розбудовував ОУН на Київщині, був заступником командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг». Його двічі арештовувало гестапо. Вдруге нацисти засудили до смертної кари, але друзям вдалося через суд домогтися пом’якшення вироку. Тож Степан Мудрик опинився в нацистському концтаборі.
У 1945 році його звільнили американські війська. Згодом в американській зоні окупації Німеччини Степан рятував політичних емігрантів від радянських репатріаційних комісій. Був членом Проводу закордонних частин ОУН, тереновим провідником ОУН у Німеччині, з 1951 року – керівником розвідки закордонних частин ОУН. За кілька тижнів до вбивства Степана Бандери попереджав його про можливість замаху.
Степан Мудрик прожив 85 років. До кінця життя займав високі посади у самостійницьких організаціях української діаспори. Був нагороджений найвищою нагородою Товариства колишніх воїнів УПА — «Золотим Хрестом». Написав чимало книг про визвольну боротьбу, в тому числі художніх творів, детективів, статей.
Деякі з них за посиланнями: ⬇️
▫️ «Під трьома окупантами: спогади українського революціонера-підпільника»
▫️ «Від оприччини до КҐБ (духовість московського імперіялізму)»
#командириУПА #УПА80 #БоролисяПоборемо
❤24👍3
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
#голосиУПА
💬 «Я чула, як люди кричать там (на допиті, – ред.) – жахливі крики були. А я ні одного звуку не видала. Як вони мене зачали бити, я почала молитися. І це надало мені такої сили. І до кінця – скільки вони силу примінювали – я звуку не видавала. Жодного звуку. І вони мене в один час навіть питали, чи не займалась йогами. Вони думали, що я щось примінюю, якісь такі особливі засоби», – Дарія Гусяк («Дарка», «Нуся») – зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича, активістка ОУН. Кавалер ордена княгині Ольги III ступеня.
Народилася Дарія Гусяк 4 лютого 1924 року в Трускавці на Львівщині. Її родина була з покоління Українських січових стрільців. Батько працював у «Просвіті», був головою товариства «Сільський господар», яке допомагало селянам. Він став першою жертвою радянської влади в родині – його репресували, подальша доля невідома.
До підпілля Дарію залучив двоюрідний брат Роман Різняк. Вона допомагала передавати повідомлення, організовувати зустрічі.
У 1947 році Дарія з матір’ю повністю пішли у підпілля. Дарці ще 3 роки вдавалося допомагати головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу. Організовувала хати-криївки, опікувалася його здоров’ям. Це було життя в постійній конспірації. В одному з останніх інтерв’ю Дарія Гусяк розповіла, що не раз почувалася «зацькованою твариною». Постійно мусила оглядатися й бути готовою будь-якої миті вкоротити собі віку.
26-річну Дарію арештували у березні 1950-го. Скористатися пістолетом не встигла. Далі були допити, побої, катування і 25 років ув’язнення. Вона відбула увесь термін і вийшла на волю в 51 рік.
Після звільнення у 1975 році радянська влада не дозволила Дарії Гусяк повернутись на рідну Львівщину. Вона довгий час жила на Хмельниччині. Заробляла на життя шиттям. У 1995-му оселилася у Львові, де й жила до останніх днів. Померла в серпні 2022 року.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Дарії Гусяк, записаних Центром дослідження визвольного руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.
💬 «Я чула, як люди кричать там (на допиті, – ред.) – жахливі крики були. А я ні одного звуку не видала. Як вони мене зачали бити, я почала молитися. І це надало мені такої сили. І до кінця – скільки вони силу примінювали – я звуку не видавала. Жодного звуку. І вони мене в один час навіть питали, чи не займалась йогами. Вони думали, що я щось примінюю, якісь такі особливі засоби», – Дарія Гусяк («Дарка», «Нуся») – зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича, активістка ОУН. Кавалер ордена княгині Ольги III ступеня.
Народилася Дарія Гусяк 4 лютого 1924 року в Трускавці на Львівщині. Її родина була з покоління Українських січових стрільців. Батько працював у «Просвіті», був головою товариства «Сільський господар», яке допомагало селянам. Він став першою жертвою радянської влади в родині – його репресували, подальша доля невідома.
До підпілля Дарію залучив двоюрідний брат Роман Різняк. Вона допомагала передавати повідомлення, організовувати зустрічі.
У 1947 році Дарія з матір’ю повністю пішли у підпілля. Дарці ще 3 роки вдавалося допомагати головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу. Організовувала хати-криївки, опікувалася його здоров’ям. Це було життя в постійній конспірації. В одному з останніх інтерв’ю Дарія Гусяк розповіла, що не раз почувалася «зацькованою твариною». Постійно мусила оглядатися й бути готовою будь-якої миті вкоротити собі віку.
26-річну Дарію арештували у березні 1950-го. Скористатися пістолетом не встигла. Далі були допити, побої, катування і 25 років ув’язнення. Вона відбула увесь термін і вийшла на волю в 51 рік.
Після звільнення у 1975 році радянська влада не дозволила Дарії Гусяк повернутись на рідну Львівщину. Вона довгий час жила на Хмельниччині. Заробляла на життя шиттям. У 1995-му оселилася у Львові, де й жила до останніх днів. Померла в серпні 2022 року.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Дарії Гусяк, записаних Центром дослідження визвольного руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.
🔥16👍6❤2
#ПатрониЗСУ
Із травня 2019 року 57-ма окрема мотопіхотна бригада має ім’я кошового отамана Запорізької Січі Костя Гордієнка. До повномасштабного російського вторгнення місце дислокації бригади було на Херсонщині – у тій місцевості, де три століття тому Гордієнко заснував Кам’янську та Олешківську січі.
Народився майбутній кошовий отаман на Полтавщині. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Був козаком Платнирівського куреня Запорізької Січі. З 1702 року його неодноразово обирали кошовим отаманом. Відстоював від зазіхань імперської влади права й вольності Війська Запорозького.
Коли гетьман Іван Мазепа виступив проти царя, Гордієнко із запорожцями його підтримали. 27 березня 1709 року в сотенному містечку Великі Будища на Полтавщині 8 тисяч січовиків на чолі з Костем Гордієнком приєдналися до українсько-шведського союзу. Це спричинило повстання проти московського війська й у південних сотнях Полтавського полку.
Ідучи на об’єднання з Карлом XII, кошовий отаман очистив значну територію Лівобережної України від московських військ. Не чекаючи допомоги шведських союзників, він дощенту розбив 3-тисячний загін драгунів Петра І у Царичанці, розгромив московитів під Келебердою і, скориставшись зі страху та розгубленості серед царських генералів, почав вибивати їхні війська з міст та сіл і по Орелі, й по Ворсклі. Скрізь, де з’являвся отаман, до нього приєднувалися загони місцевих козаків-повстанців, які вже самі громили окремі російські підрозділи та обози.
Після поразки під Полтавою Гордієнко допоміг шведському королю та Іванові Мазепі переправитися через Дніпро. Сам також опинився в політичній еміграції. Долучився до укладання Конституції Пилипа Орлика 1710 року, яка вважається першим українським конституційним актом.
На території, підконтрольній кримському хану, запорожці на чолі з Костем Гордієнком заснували Кам’янську та Олешківську січі. Гордієнко залишався отаманом до 1728 року. Спочив «останній лицар Запорожжя» 15 травня 1733 року в Кам’янській Січі. Його талант, відданість козацькій справі та антимосковська позиція надихали й досі надихають покоління борців за незалежність, зокрема військових 57-ї ОМБр ЗСУ.
Бригада сформована після початку російської агресії, восени 2014 року. Входить до складу оперативного командування «Південь». Взимку 2015-го її підрозділи воювали під Дебальцевим. У березні та квітні 2022-го на Луганському напрямку військовослужбовці бригади завдали окупантам значних втрат у техніці та живій силі. На їхньому рахунку також збитий російський військовий літак. У червні цьогоріч бригада обороняла Сєвєродонецьк. Нині бореться за звільнення Херсонщини.
У кінці вересня 57-ма окрема мотопіхотна бригада імені кошового отамана Костя Гордієнка отримала почесну відзнаку «За мужність та відвагу».
#БоролисяПоборемо
Із травня 2019 року 57-ма окрема мотопіхотна бригада має ім’я кошового отамана Запорізької Січі Костя Гордієнка. До повномасштабного російського вторгнення місце дислокації бригади було на Херсонщині – у тій місцевості, де три століття тому Гордієнко заснував Кам’янську та Олешківську січі.
Народився майбутній кошовий отаман на Полтавщині. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Був козаком Платнирівського куреня Запорізької Січі. З 1702 року його неодноразово обирали кошовим отаманом. Відстоював від зазіхань імперської влади права й вольності Війська Запорозького.
Коли гетьман Іван Мазепа виступив проти царя, Гордієнко із запорожцями його підтримали. 27 березня 1709 року в сотенному містечку Великі Будища на Полтавщині 8 тисяч січовиків на чолі з Костем Гордієнком приєдналися до українсько-шведського союзу. Це спричинило повстання проти московського війська й у південних сотнях Полтавського полку.
Ідучи на об’єднання з Карлом XII, кошовий отаман очистив значну територію Лівобережної України від московських військ. Не чекаючи допомоги шведських союзників, він дощенту розбив 3-тисячний загін драгунів Петра І у Царичанці, розгромив московитів під Келебердою і, скориставшись зі страху та розгубленості серед царських генералів, почав вибивати їхні війська з міст та сіл і по Орелі, й по Ворсклі. Скрізь, де з’являвся отаман, до нього приєднувалися загони місцевих козаків-повстанців, які вже самі громили окремі російські підрозділи та обози.
Після поразки під Полтавою Гордієнко допоміг шведському королю та Іванові Мазепі переправитися через Дніпро. Сам також опинився в політичній еміграції. Долучився до укладання Конституції Пилипа Орлика 1710 року, яка вважається першим українським конституційним актом.
На території, підконтрольній кримському хану, запорожці на чолі з Костем Гордієнком заснували Кам’янську та Олешківську січі. Гордієнко залишався отаманом до 1728 року. Спочив «останній лицар Запорожжя» 15 травня 1733 року в Кам’янській Січі. Його талант, відданість козацькій справі та антимосковська позиція надихали й досі надихають покоління борців за незалежність, зокрема військових 57-ї ОМБр ЗСУ.
Бригада сформована після початку російської агресії, восени 2014 року. Входить до складу оперативного командування «Південь». Взимку 2015-го її підрозділи воювали під Дебальцевим. У березні та квітні 2022-го на Луганському напрямку військовослужбовці бригади завдали окупантам значних втрат у техніці та живій силі. На їхньому рахунку також збитий російський військовий літак. У червні цьогоріч бригада обороняла Сєвєродонецьк. Нині бореться за звільнення Херсонщини.
У кінці вересня 57-ма окрема мотопіхотна бригада імені кошового отамана Костя Гордієнка отримала почесну відзнаку «За мужність та відвагу».
#БоролисяПоборемо
👍17
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
#голосиУПА
💬«Тільки большевики відійшли зі Львова, а ми після обіду туди прийшли відразу. Німецької влади ще не було. Фронт пішов дальше. Фактична влада була в наших руках. І ми могли скликати на тій ще нейтральній території народні збори. 30 червня 1941 року проголосили відновлення Української держави», – Василь Кук («Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь») генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА з 1950-го до 1954 року (після загибелі Романа Шухевича).
Василь Кук як член Проводу ОУН стає об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи «Берлога», заведеної на керівництво підпілля.
У 37 років він прийняв командування Українською повстанською армією. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля, головним завданням якого був захист населення від репресій комуністичного режиму та пропаганда визвольних ідей.
Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість. Отримав розшуковий псевдонім «Борсук». Полювання на нього тривало майже десять років, доки Кука не здав «товариш».
23 травня 1954-го Василь Кук із дружиною прибули на місце зустрічі зі зв’язковим. Невдовзі прийшов «Юрко», який мав завдання переправити їх далі на схід, але перед тим запропонував перепочити у криївці неподалік. Подружжя погодилося, адже зв’язкового знали давно. В криївці швидко заснули. «Юрко» натиснув кнопку пристрою «Тривога», яким було обладнано сховок. За кілометри від цього місця у райвідділку КГБ засвітилась лампа, сигналізуючи, що пастка закрилася – «Борсук» упіймався.
Взятий у полон військами МДБ СРСР Василь Кук без вироку суду провів у тюрмах Києва й Москви шість років. У 1960-му звільнений у зв’язку з новим політичним курсом Микити Хрущова. В останні роки мешкав у Києві. Помер 2007-го, йому було 94.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Василя Кука, записаних Центром досліджень визвольного руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.
#УПА80 #БоролисяПоборемо
💬«Тільки большевики відійшли зі Львова, а ми після обіду туди прийшли відразу. Німецької влади ще не було. Фронт пішов дальше. Фактична влада була в наших руках. І ми могли скликати на тій ще нейтральній території народні збори. 30 червня 1941 року проголосили відновлення Української держави», – Василь Кук («Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь») генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА з 1950-го до 1954 року (після загибелі Романа Шухевича).
Василь Кук як член Проводу ОУН стає об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи «Берлога», заведеної на керівництво підпілля.
У 37 років він прийняв командування Українською повстанською армією. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля, головним завданням якого був захист населення від репресій комуністичного режиму та пропаганда визвольних ідей.
Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість. Отримав розшуковий псевдонім «Борсук». Полювання на нього тривало майже десять років, доки Кука не здав «товариш».
23 травня 1954-го Василь Кук із дружиною прибули на місце зустрічі зі зв’язковим. Невдовзі прийшов «Юрко», який мав завдання переправити їх далі на схід, але перед тим запропонував перепочити у криївці неподалік. Подружжя погодилося, адже зв’язкового знали давно. В криївці швидко заснули. «Юрко» натиснув кнопку пристрою «Тривога», яким було обладнано сховок. За кілометри від цього місця у райвідділку КГБ засвітилась лампа, сигналізуючи, що пастка закрилася – «Борсук» упіймався.
Взятий у полон військами МДБ СРСР Василь Кук без вироку суду провів у тюрмах Києва й Москви шість років. У 1960-му звільнений у зв’язку з новим політичним курсом Микити Хрущова. В останні роки мешкав у Києві. Помер 2007-го, йому було 94.
Пропонуємо вашій увазі фрагмент із відеоспогадів Василя Кука, записаних Центром досліджень визвольного руху та наданих для Архіву усної історії УІНП.
#УПА80 #БоролисяПоборемо
❤14👍1
#ПатрониЗСУ
Продовжуємо розповідати про історичні постаті, на честь яких названі сучасні українські військові формування. 28 березня 2008 року 7-й бригаді тактичної авіації, яка базується в Старокостянтинові на Хмельниччині, присвоєно ім’я одного із засновників української військової авіації Петра Франка.
Петро Франко – молодший син письменника й громадського діяча Івана Франка. Народився 28 червня 1890 року в Нагуєвичах на Львівщині. В юності захопився спортом. Під час навчання у Львівській політехніці займався футболом, тенісом. Був активним учасником гімнастично-спортивного руху в Галичині. Став одним із фундаторів «Пласту».
З початком Першої світової війни Петро Франко записався до легіону Українських січових стрільців – військової частини у складі армії Австро-Угорщини. Рік прослужив четарем сотні Романа Сушка (був розвідником і кулеметником), захопився літаками. В 1916 році його як дипломованого інженера відрядили в авіаційну школу в Райльовац, біля Сараєва, де отримав кваліфікацію технічного старшини. Пізніше служив у авіаційній частині на Італійському фронті, який розтягнувся вздовж тодішнього австро-італійського кордону після вступу Італії у війну 1915-го.
У листопаді 1918 року була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. А 6 грудня полковник, один із організаторів Української галицької армії Дмитро Вітовський підписав наказ про формування Летунського відділу УГА, командиром якого став Петро Франко. Головним завданням авіації була повітряна розвідка. Франко брав участь у бойових операціях як пілот літаків-розвідників та літаків-винищувачів.
✈️ Петра Франка справедливо називають одним із батьків української військової авіації. Після проголошення в січні 1919 року Акта Злуки УНР та ЗУНР, він опікувався розбудовою аеродромів, навчанням молоді, кілька разів літав у Проскурів (нині Хмельницький), пропонуючи Директорії облаштувати там біля міста спільну авіабазу. Ще дві авіабази діяли в Красному та Стрию на Львівщині. Його зусиллями до 1919 року авіазагін УГА налічував 35 старшин і 300 воїнів та складався з трьох авіаційних сотень, авіашколи, технічної сотні й сотні обслуги. Симон Петлюра присвоїв Петрові Франку звання полковника армії УНР.
По завершенні воєнних дій викладав в університетах, займався науковими дослідженнями. На початку 1930-х піддався радянській агітації й переїхав до Харкова, де став очевидцем Голодомору. Але вже за кілька років зумів вирватися з СРСР і повернувся на Галичину.
Коли ж у 1939-му СРСР та Німеччина розпочали Другу світову війну та розділили Польщу, Петро Франко став заручником тоталітарного режиму. У червні 1941 року його під конвоєм посадили в потяг до Києва – і далі сліди губляться. Є документи, які дають підстави припустити, що Франка розстріляли в застінках НКВД.
🇺🇦 Льотчики 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка з 2014 року беруть участь у відбитті російської агресії проти України. У серпні 2022 року бригада отримала почесну відзнаку «За мужність та відвагу».
#БоролисяПоборемо
Продовжуємо розповідати про історичні постаті, на честь яких названі сучасні українські військові формування. 28 березня 2008 року 7-й бригаді тактичної авіації, яка базується в Старокостянтинові на Хмельниччині, присвоєно ім’я одного із засновників української військової авіації Петра Франка.
Петро Франко – молодший син письменника й громадського діяча Івана Франка. Народився 28 червня 1890 року в Нагуєвичах на Львівщині. В юності захопився спортом. Під час навчання у Львівській політехніці займався футболом, тенісом. Був активним учасником гімнастично-спортивного руху в Галичині. Став одним із фундаторів «Пласту».
З початком Першої світової війни Петро Франко записався до легіону Українських січових стрільців – військової частини у складі армії Австро-Угорщини. Рік прослужив четарем сотні Романа Сушка (був розвідником і кулеметником), захопився літаками. В 1916 році його як дипломованого інженера відрядили в авіаційну школу в Райльовац, біля Сараєва, де отримав кваліфікацію технічного старшини. Пізніше служив у авіаційній частині на Італійському фронті, який розтягнувся вздовж тодішнього австро-італійського кордону після вступу Італії у війну 1915-го.
У листопаді 1918 року була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. А 6 грудня полковник, один із організаторів Української галицької армії Дмитро Вітовський підписав наказ про формування Летунського відділу УГА, командиром якого став Петро Франко. Головним завданням авіації була повітряна розвідка. Франко брав участь у бойових операціях як пілот літаків-розвідників та літаків-винищувачів.
✈️ Петра Франка справедливо називають одним із батьків української військової авіації. Після проголошення в січні 1919 року Акта Злуки УНР та ЗУНР, він опікувався розбудовою аеродромів, навчанням молоді, кілька разів літав у Проскурів (нині Хмельницький), пропонуючи Директорії облаштувати там біля міста спільну авіабазу. Ще дві авіабази діяли в Красному та Стрию на Львівщині. Його зусиллями до 1919 року авіазагін УГА налічував 35 старшин і 300 воїнів та складався з трьох авіаційних сотень, авіашколи, технічної сотні й сотні обслуги. Симон Петлюра присвоїв Петрові Франку звання полковника армії УНР.
По завершенні воєнних дій викладав в університетах, займався науковими дослідженнями. На початку 1930-х піддався радянській агітації й переїхав до Харкова, де став очевидцем Голодомору. Але вже за кілька років зумів вирватися з СРСР і повернувся на Галичину.
Коли ж у 1939-му СРСР та Німеччина розпочали Другу світову війну та розділили Польщу, Петро Франко став заручником тоталітарного режиму. У червні 1941 року його під конвоєм посадили в потяг до Києва – і далі сліди губляться. Є документи, які дають підстави припустити, що Франка розстріляли в застінках НКВД.
🇺🇦 Льотчики 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка з 2014 року беруть участь у відбитті російської агресії проти України. У серпні 2022 року бригада отримала почесну відзнаку «За мужність та відвагу».
#БоролисяПоборемо
👍21
⚡️До 14 жовтня презентуємо відеопроєкт #Нескорені
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Перша історія – Михайла Галущака. Михайло взяв до рук зброю, щоб захистити країну, ще в 2015-му. Тоді був бійцем батальйону «Січ». Виконував бойові завдання в Авдіївці та Кураховому на Донеччині. У червні 2015-го зачищав Мар’їнку від бойовиків так званої «ДНР» та російських військових. Із 2022 року служить у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила.
Михайло каже, що вважає себе нащадком не тільки упівців, а й воїнів Галицької армії, січових стрільців та всіх тих військових формувань, які боролися за незалежну Україну. До речі, він – кандидат історичних наук, автор книги «За пів кроку до перемоги. Військове будівництво та операції Галицької Армії у 1918–1919 рр.».
Рідний брат Михайлового діда, Богдан Добушовський, був стрільцем в УПА. Загинув у бою з НКВД у ніч на 19 грудня 1944 року на Львівщині.
«Для нас УПА важлива тим, що продовжила боротьбу… Ми – переможемо. За нашими плечима – сотні поколінь, які воювали за цю державу, і сотні поколінь, для яких ми повинні зберегти цю державу», – переконаний воїн.
#БоролисяПоборемо
https://www.youtube.com/watch?v=tSpZZjQ_cD4&t=4s
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Перша історія – Михайла Галущака. Михайло взяв до рук зброю, щоб захистити країну, ще в 2015-му. Тоді був бійцем батальйону «Січ». Виконував бойові завдання в Авдіївці та Кураховому на Донеччині. У червні 2015-го зачищав Мар’їнку від бойовиків так званої «ДНР» та російських військових. Із 2022 року служить у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила.
Михайло каже, що вважає себе нащадком не тільки упівців, а й воїнів Галицької армії, січових стрільців та всіх тих військових формувань, які боролися за незалежну Україну. До речі, він – кандидат історичних наук, автор книги «За пів кроку до перемоги. Військове будівництво та операції Галицької Армії у 1918–1919 рр.».
Рідний брат Михайлового діда, Богдан Добушовський, був стрільцем в УПА. Загинув у бою з НКВД у ніч на 19 грудня 1944 року на Львівщині.
«Для нас УПА важлива тим, що продовжила боротьбу… Ми – переможемо. За нашими плечима – сотні поколінь, які воювали за цю державу, і сотні поколінь, для яких ми повинні зберегти цю державу», – переконаний воїн.
#БоролисяПоборемо
https://www.youtube.com/watch?v=tSpZZjQ_cD4&t=4s
YouTube
Нескорені. Богдан Добушовський – Михайло Галущак
До 14 жовтня презентуємо відеопроєкт «Нескорені».
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Перша історія – Михайла Галущака. Михайло взяв до рук зброю, щоб захистити…
Про воїнів Української повстанської армії розповідають їхні нащадки, які сьогодні на передовій боронять Україну від російської агресії.
Перша історія – Михайла Галущака. Михайло взяв до рук зброю, щоб захистити…
❤22👍1