​​Жертв Голодомору вшанували в Києві панахидою та громадською акцією.

🙏 Поминальну панахиду біля Національного музею Голодомору-геноциду за жертвами штучного голоду очолив глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав. У ній взяли участь архієпископ Православної церкви України, секретар Київської митрополії ПЦУ, намісник Свято-Михайлівського монастиря Агапіт (Гуменюк), а також духовенство УГКЦ та ПЦУ.

«На жаль, в історії ставалося так, що коли ми втрачали свою державність, північний агресор винищував наш народ. Те саме відбувається і сьогодні. Ворог нам каже здати свою державу. Однак ми розуміємо, що, втрачаючи державність, ми знову стаємо жертвами геноциду», – зазначив Блаженніший Святослав.

🕯 Український інститут національної пам’яті разом із молодіжними активістами з громадських організацій «Український студент» і «Пласт» провели громадську акцію: лампадки на території Музею Голодомору виклали у символічній формі колоска.

Цього року разом із гаслом #ПамятаємоЄднаємосяПереможемо символом вшанувань є свічка, стилізована під колосок.

Вже традиційно у четверту суботу листопада, о 16:00, відбулася загальнонаціональна хвилина мовчання. Доєднатися до загальносвітових ушанувань можна, запаливши увечері пам’ятного дня свічку на підвіконнях.

Більше інформації та фото тут

#памятаємоГолодомор
#зупинимогеноцид
#rememberHolodomor
#stopgenocidтeinukraine

​​28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», який трактує масовий штучний голод 1932—1933 років як геноцид українського народу.

Чому Голодомор був саме геноцидом українців, пояснює стаття співробітниці Українського інституту національної пам'яті Вікторії Скуби, підготовлена у партнерстві з Міністерством закордонних справ.

🇺🇦Україномовну версію можна прочитати тут

🇬🇧Англомовну версію можна прочитати тут

📸 Едуард Крижанівський

До 140-річчя від дня народження українського вченого, історика та правника Михайла Слабченка презентуємо документальне відео «Каменяр з Одеси. Історія Михайла Слабченка».

Михайло Слабченко народився в селі Нерубайські Хутори (сучасна назва Нерубайське) на березі Хаджибейського лиману біля Одеси. Це місце знане катакомбами, які простягаються сюди від міста та які утворилися внаслідок добування будівельного каменю. Ці катакомби стали першим місцем праці майбутнього академіка. Згодом Слабченко написав про них дослідження.

Він пройшов усі ступені освіти в тодішній час: народне училище, семінарію та університет, що було рідкістю. Отримав золоту медаль за студентське наукове дослідження українського права козацької доби. Заснував одеський осередок української історичної науки, що перетворився у наукову школу, до якої сьогодні належать вже шість поколінь дослідників.

Документальна стрічка розповідає про шлях Слабченка від катакомб до Всеукраїнської академії наук, з колоніального минулого до національного майбутнього.

​​#ПатрониЗСУ

З 5 грудня 2020 року 12-та окрема бригада армійської авіації Сухопутних військ #ЗСУ названа на честь Віктора Павленка – командувача Повітряного флоту Української Народної Республіки.

Віктор Павленко народився 1886 року на Харківщині. Ще в дитинстві обрав шлях військового. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. Згодом – Качинську авіаційну школу неподалік Севастополя.
Під час Першої світової війни Віктор Павленко служив у 18-му корпусному авіаційному загоні 9-ї армії Південно-Західного фронту, командував Спеціальним авіаційним загоном (пізніше – дивізіоном) для оборони імператорської резиденції у Царському Селі і Ставки Верховного головнокомандувача у Могильові. У 1915 році його нагородили Георгіївською зброєю за успішні повітряні розвідки під час оборонних операцій на річці Ніда у Польщі.

🇺🇦 Втім, щойно в 1917 році під час революційних подій у Російській імперії утворилася Центральна Рада в Києві та почалося формування української армії – Павленко долучився до цієї справи. Його обрали до складу Українського військового генерального комітету, а відтак – і до Української Центральної Ради.
З листопада 1917-го Віктор Павленко виконував обов’язки начальника Київського військового округу.

✈️ Але насамперед він був фаховим льотчиком. Тож наприкінці 1917 року його призначили «завідуючим авіаційною справою Української Народної армії». За короткий час Павленко укомплектував два авіаційні загони загальною чисельністю у 24 бойових літаки. Були в Армії УНР і 4 дирижаблі. Крім того, Віктор Павленко розробив план організації української авіації та проєкт розміщення розпізнавальних знаків на літаках.

Після паузи впродовж короткого періоду правління гетьмана Скоропадського, Віктор Павленко з 25 грудня 1918-го повернувся на посаду командувача Повітряного флоту УНР. Одночасно був начальником тилу Дієвої Армії УНР. Встиг сформувати чотири авіаційні полки, ескадру бомбовозів, почав створювати авіаційну школу.

На жаль, у листопаді 1919 року у війні з білогвардійцями матеріальна частина Повітряного флоту була втрачена. Віктору Павленку вдалося домовитись із Варшавою про перепідготовку українських льотчиків у Бидгощі та передачу у розпорядження 8 аеропланів. На цій техніці восени 1920 року українські авіатори
взяли участь в останніх боях Армії УНР проти більшовиків на Поділлі.

Після поразки УНР у війні за незалежність наприкінці 1920 року та інтернування армії у польських таборах Віктор Павленко зробив усе можливе, щоб зберегти авіаційні підрозділи. Сподівався на продовження боротьби. До листопада 1921 року він виконував обов’язки військового міністра УНР. У квітні того ж року його підвищили до рангу генерал-хорунжого. Павленко став єдиним авіатором у званні генерала в українських національних арміях періоду 1917–1921 років.

П’ять років Віктор Павленко прожив в еміграції, але чужина гнітила. Вирішив повернутися на рідну Кубань. Влаштувався сторожем на баштан. Але радянська дійсність наздогнала його – у 1932 році Віктор Павленко помер внаслідок штучного голоду, організованого радянським режимом для упокорення українців.

🇺🇦 12-та окрема бригада армійської авіації захищає Україну від російської агресії з 2014 року. Льотчики бригади вели перші бої за Донецький аеропорт. Відзначилися в боях за Лутугине та під Георгіївкою. Продовжують боронити країну і від повномасштабного російського вторгнення.

🎖 Військовослужбовців бригади – підполковника Олександра Шемета, капітана Олександра Ляшенка та капітана Андрія Шогана нагородили званням Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».

☝️ Ці льотчики на початку квітня успішно прорвалися на гелікоптерах в оточений Маріуполь: перевозили боєприпаси, висаджували розвідувальну групу, евакуювали поранених. Попри обстріл росіянами зі стрілецької зброї та ЗРК «Тор» під час заходу на посадку та злету, льотчики повністю виконали завдання💪

​​Вадим Хлуп’янець був артистом Київського національного академічного театру оперети, одним із найперспективніших майстрів української хореографії. Після повномасштабного російського вторгнення він став до лав ЗСУ.

Вадим закінчив Київський хореографічний коледж. Став артистом столичної оперети. Зіграв кілька ролей, зокрема у виставах «Таке єврейське щастя», «Доріан Грей». 2017 року знявся у трагікомедії режисера Дмитра Томашпольського «Ржака», був у фільмі постановником танцювальних номерів. Любив спорт, представляв театр оперети у турнірі з мініфутболу серед театральних команд Києва.

Хлуп'янець – уродженець Донецька. 2014-го з батьками переїхав на Житомирщину. Він не з чуток знав, що таке війна.

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, покинув сцену, щоб захищати рідну землю. Взяв позивний «Магнум». Був старшим солдатом батальйону «Свобода» 4-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії. Його підрозділ боронив Бахмутський напрямок.

Вадим загинув від снайперської кулі 15 листопада. Але про його смерть стало відомо 22 числа. Йому було 26💔

«Тепер він танцює свій неповторний танок серед зірок», – прокоментував смерть побратима Олександр на позивний «Історик».

Попрощалися з Вадимом Хлуп’янцем у Національній опереті України та у селі Старий Дорогинь Коростенського району на Житомирщині, де живе його родина. У Вадима залишились батьки та два брати.

#FightForUkraine

​​В Ізюмі на Харківщині під час окупації врятували 300-річне Євангеліє. Співробітники місцевого краєзнавчого музею під обстрілами ховали найцінніші експонати, щоб врятувати їх від російських окупантів.

Врятоване напрестольне Євангеліє в срібному з позолотою окладі було видане 1707 року. За словами співробітниці музею Діни Листопад, яка врятувала артефакт, за всю історію книгодрукування такі Євангелія видавали двічі. Особливу цінність має оклад, виконаний у стилі українського бароко.

«Про цю книгу знали багато людей. Якби ця інформація дійшла до орків, вони могли його шукати в музеї. Тому ми поставили у вітрину колового огляду книгу, яка трохи нагадувала Євангеліє. Я вважаю, що мародери та росіяни не помітили різниці», – розповіла музейниця Суспільному.

На початку окупації співробітники Ізюмського краєзнавчого музею заховали найцінніші експонати – дорогоцінні метали та предмети, які мають особливу цінність, як от 300-річне Євангеліє. Таким чином колекцію вдалося врятувати.

У березні Діна Листопад з родиною вибралася з окупації та переїхала в Кропивницький. Працює у тамтешньому краєзнавчому музеї.

Зараз Євангеліє зберігається в сховищі Ізюмського краєзнавчого музею під охороною українських військових.

​​31 рік тому українці проголосували за Незалежність на Всеукраїнському референдумі🇺🇦

Понад 90% тих, хто взяв участь у голосуванні, (майже 29 мільйонів українців, а це було понад 84% від усіх, хто мав право голосу) підтримали Акт проголошення незалежності від 24 серпня 1991 року. А також підтримали проголошену Актом неподільність і недоторканність території України.

Референдум проводився у всіх 24 областях, Автономній Республіці Крим та Києві й Севастополі як окремих адміністративних одиницях. У кожній з областей підтримка незалежності перевищувала 80%, у Криму за неї також висловилася більшість громадян: 57% у Севастополі та 54% в цілому по республіці.

Упродовж трьох десятиліть від того історичного моменту українці залишалися відданими цінностям незалежності та свободи. І коли незалежність та цілісність країни опинилися під загрозою, продемонстрували, що готові стояти за них до кінця💙💛

Детальніше про референдум читайте тут.

​​🇩🇪 30 листопада німецький Бундестаг ухвалив резолюцію, якою визнав Голодомор в Україні 1932–1933 років геноцидом українського народу.

💬 У документі йдеться, що масовий голод не був наслідком неврожаю, за нього несло відповідальність керівництво Радянського Союзу на чолі з Йосипом Сталіним. Голодомор є «злочином проти людства», з точки зору сьогодення «очевидна історико-політична кваліфікація геноциду».

Детальніше

На чому ще акцентує резолюція Бундестагу?👇

🔻 Документ наголошує, що Німеччина несе особливу відповідальність за те, щоб ставити перед міжнародною спільнотою питання публічного визнання злочинів проти людяності та їхнього осмислення. Частина цієї відповідальності – донести до німецького суспільства та всієї Європи правду про Голодомор. Для цього Бундестаг закликає підтримувати відповідні освітні проєкти.

🔻 Також зазначається, що український народ у XX столітті став жертвою двох тоталітарних режимів, а пакт про розподіл територій між Гітлером і Сталіним, знаний як пакт Молотова – Ріббентропа, названо «злочинним, військовим поділом Східної Європи між самопроголошеними наддержавами».

🔻 Парламентарі закликали протидіяти російським історичним наративам.

#памятаємоГолодомор
#зупинимогеноцид
#rememberHolodomor
#stopgenocidтeinukraine

UPD 3 грудня відзначаємо 300-річчя Григорія Сковороди. Які заходи відбудуться до ювілею філософа👇

👉 Онлайн-марафон

3 грудня, о 12:00, Національний музей Григорія Сковороди проведе онлайн-марафон «Розмова про премудрість».
Долучитися до марафону можна в зумі, реєстрація за посиланням.
Організатори попереджають, що у разі аварійного вимкнення електроенергії, конференцію перенесуть, а всіх учасників повідомлять про зміну дати й часу.

📍Київ

👉 Виставка «Світи Григорія Сковороди»

З 3 грудня в Національному музеї історії України (вул. Володимирська, 2) буде відкрита виставка «Світи Григорія Сковороди».

Відвідувачі дізнаються про основні життєві періоди та творчість знаного мислителя, а також зможуть побачити оригінали праць Сковороди, документів про нього, артефакти його доби.

Партнери виставки: Національна бібліотека України ім. Вернадського, Національний художній музей України, Центральний державний історичний архів України, Інститут літератури ім. Шевченка Національної академії наук та Український інститут національної пам’яті.

Спеціальне відкриття для медіа відбудеться 2 грудня, о 15:00.


👉 Банерна виставка «Дух свободи нас в нас родить. Сковорода й ми»

7 грудня на Контрактовій площі (сквер між виходом з метро на вулиці Спаській та пам’ятником Григорію Сковороді) відкриється банерна виставка, створена спільно Українським інститутом національної пам’яті, Національним літературно-меморіальним музеєм Григорія Сковороди та Меморіальним музеєм Григорія Сковороди (Переяславський колегіум).

Виставка фокусується на окремих аспектах життя і творчості філософа, а об’єднує 20 банерів проєкту тема свободи.

Дизайн створив каліграф та автор графічного стилю Православної церкви України Олексій Чекаль.

📍Харків

Банерна виставка «Дух свободи нас в нас родить. Сковорода й ми» відкриється також у Харкові.

Працюватиме виставка з 5 грудня в «Ермілов Центрі».

​​Володимир Вакуленко писав вірші та дитячі повісті, перекладав, був лауреатом престижних літературних премій, зокрема «Коронація слова», видав 13 книг.

Підтримував молоді таланти, організовував мистецькі акції, збирав книжки для бібліотек. Сам виховував сина Віталія, який має аутизм, намагався зробити його щасливим.

Тіло письменника ідентифікували під номером 319 у масовому похованні в Ізюмі.

7 березня у село Капитолівка біля Ізюму, де жив Володимир, зайшли російські війська. 22 березня Вакуленка вперше затримали, а 24 – забрали вдруге. Батьки пів року намагалися з'ясувати долю сина. Вірили, що він живий, бо отримали інформацію, що Володимира вивезли за межі України. Реальність виявилася жахливою – в тілі письменника криміналісти виявили дві кулі з пістолета Макарова.

Володимир неодноразово отримував погрози. «Місцева вата мене ненавидить, тому здадуть при першій же нагоді», – казав друзям. Але виїхати не встиг – волонтерив, допомагав бійцям тероборони. Його останні пости у фейсбуці – волонтерські звіти та розповідь про ситуацію в Ізюмі.

Після деокупації Капитолівки колеги Володимира знайшли його щоденник, закопаний за день до арешту в його садку. Письменник просив віддати записи людям, «коли наші прийдуть».

Він був відвертий і безкомпромісний. На його сторінці у фейсбуці стояв статус «На моїй стіні мовою окупанта не спілкуються». Окупанти вбили дитячого письменника. 1 липня йому мало виповнитися 50 років.

#росія_вбиває