Цього року виповнюється 75 років масовому голоду 1946-47 років.

Причиною голоду стала сукупність факторів, серед яких страшна посуха, повоєнна розруха та відсутність чоловічих рук для обробки землі, припинення постачання продовольства із США в рамках ленд-лізу. А також – показове рішення Радянського Союзу відправляти зерно країнам Східної Європи, які теж постраждали від посухи, щоб довести світу переваги комунізму.

За оцінками фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України у 1946-47 роках надсмертність в Україні перевищила 700 тисяч осіб, більше чверті жертв – діти до 14 років. Багато свідків штучного голоду 1946-47 років досі живі.

Ролик створено Українським інститутом національної пам’яті спільно зі студією «Диваки-продакшн».

У ролику використані історичні фото та відеоматеріали із фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного та матеріали виставки «Lend-lease – зброя перемоги. Що замовчувала радянська пропаганда?».

https://www.youtube.com/watch?v=X0k4LHPVHUg&t=5s

🙏 Продовжуємо серію дописів про спогади людей, які в дитячому віці пережили жахи Голодомору 1932-33 років.

Письменник і журналіст, автор книг «Київські фрески» та «Неопалима купина» Сергій Плачинда пережив Голодомор на Кіровоградщині, в селі Масляниківка. В червні 1933-го йому виповнилося п’ять років. Із дітей з усього села в живих лишилося двоє: він і сусідська дівчина Оля. Від смерті їх оберігали всім селом.

💬«Мій батько був серед перших, хто в Україні заговорив про Голодомор, свідком якого був. Ще у 1947-му році. За спогадами батька, в газеті «Кіровоградська правда» оголосили конкурс на найкраще оповідання. Батько написав три: два про війну, а третє – про свого діда Максима. Його розкуркулили, і в 1933-му він поїхав у Єлисаветград роздобути для онука шматок хліба. Діда по дорозі зарізали і з’їли. Публікації оповідання батько не дочекався. Пішов до голови журі конкурсу Віктора Яроша. Той сказав: "Дорогий Серьожа, візьми свій рукопис, винеси його через чорний вхід, щоб ніхто не бачив. А потім спусти в клозет". Про це батько напише лише через півстоліття. Теж – одним із перших», - згадувала його дочка, журналістка Галина Плачинда.

Сам Сергій Петрович неодноразово розповідав у численних інтерв’ю про жахливі картини, які зберегла його дитяча пам’ять. Зокрема у інтерв’ю газеті «Нація і держава», 16 червня 2010 року

https://telegra.ph/Spogadi-pro-Golodomor-Serg%D1%96ya-Plachindi-11-26

​​🙏Меморіальні заходи на вшанування жертв Голодомору 1932 – 1933 років, масових штучних голодів 1921 – 1923 та 1946 – 1947 років відбудуться на території Національного музею Голодомору-геноциду у Києві (вул. Лаврська,3).

Програма заходів:

📌15:30 - Молитва за вбитими голодом за участі глав українських церков на площі біля Свічі пам’яті Національного музею Голодомору-геноциду у Києві
📌16:00 - Загальнонаціональна хвилина мовчання.
📌16:01 - Звернення Президента України Володимира Зеленського у День пам’яті жертв голодоморів. Акція «Запали Свічку пам’яті»

❗️Долучитися до заходів може кожен бажаючий. Просимо дотримуватися обмежувальних заходів: одягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема захисних масок, дотримання між учасниками фізичної дистанції не менш як 1,5 метра та врахування необхідності вакцинації для запобігання поширення захворювання.

🕯Український інститут національної пам’яті закликає вшанувати пам’ять убитих голодом у Голодоморі 1932 – 1933 років та долучитися до акції “Запали Свічку пам'яті” і 27 листопада запалити свічку і залишити її на підвіконні своїх домівок у пам'ять про мільйони вбитих голодом українців

Він стояв біля джерел українського фанку, диско та попмузики, яку радянська влада намагалась накривати однорідною вивіскою "естрадна музика". Сьогодні своє 70-річчя святкував би український співак та Герой України Назарій Яремчук.

Народився Назарій Яремчук у селі Рівня, що на Буковині, у сільській багатодітній родині. Батьки Яремчука були артистичними людьми: батько співав в церковному хорі, а мати грала в Народному театрі. Дванадцятирічним Назарій втратив батька, і мати була змушена віддати сина навчатись в школу-інтернат.

У 1969 році Яремчук працює сейсмологом в геологічній експедиції, того ж року керівник вокально-інструментального ансамблю "Смерічка" Левко Дутковський запрошує 18-річного тенора у колектив. За рік виконавець вступає на географічний факультет Чернівецького університету та знайомиться з молодим композитором та студентом медінституту Володимиром Івасюком, який написав перший шлягер для гурту "Смерічка" - "Червона рута".

За рік Яремчук спільно з колегою по ВІА "Смерічка" Василем Зінкевичем та тоді молодою викладачкою Чернівецького культосвітнього училища Софією Ротару знімається у телемюзиклі "Червона рута", що приніс широку популярність гурту та можливість займатись професійно музикою в СРСР.

У 1975 році популярний ансамбль переживав партійні цькування за нерадянський характер музики. Врешті-решт - Василь Зінкевич переїжджає до Луцька, де виступає у гурті "Світязь", а Яремчук починає працювати старшим інженером на катедрі економічної географії Чернівецького університету. Однак любов до музики взяла гору і зовсім скоро Яремчук повертається до філармонії.

За три роки співаку присвоюють звання заслуженого артиста. В цей період ВІА активно гастролює в Чехословаччині та Східній Німеччині. Однак під кінець 1970-тих популярність гурту падає, зокрема через постійні зміни складу. Після повернення в гурт Левка Дутковського, "Смерічка" вкотре переорганізовується і в ансамблі лишається лише Назарій Яремчук та Павло Дворський.

У 1980-тих у складі "Смерічки" Яремчук активно гастролює Радянським Союзом та бере участь у низці музичних фестивалів. Також Яремчук неодноразово дає концерти в зоні бойових дій в Афганістані та в зоні ліквідації наслідків аварії Чорнобильської АЕС.

Після відновлення Незалежності України у 1991 році, Яремчук веде активну гастрольну діяльність закордоном, насамперед в місцях, де є велика активна українська діаспорна громада - Канаді, США, Бразилії. В цей час артист знайомиться зі своїм старшим братом Дмитром, який був членом мельниківської ОУН та зумів мігрувати до Канади в 1940-х роках. Йому та іншим мігрантам Яремчук присвятив пісню "Лелека з України".

У 1993 році артист дізнався, що хворіє на онкологію. Попри всі зусилля західних фахівців з медицини, здоров'я співака було не повернути. Помер Назарій Яремчук 1995 року. Як справжній артист він виступав до останніх днів свого життя. У 1996 році Назарія Яремчука посмертно нагороджено Шевченківською премією.

​​1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності України.

На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Текст Акту, ухвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності.

Референдум відбувся в усіх 27 адміністративних регіонах України: 24 областях, Автономній республіці Крим, Києві та Севастополі. У ньому взяли участь 31 891 742 особи — 84,18 % населення України. З них 28 804 071 особа (90,32 %) проголосувала «За».

Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19 % громадян, у Севастополі — 57,07 %; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80 % виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність проголосувало понад 95 %, у решті областей — понад 90 % громадян.

Уже наступного дня, 2 грудня, Україну визнали перші дві держави - Канада та Польща. За ними до кінця тижня - Угорщина, Латвія, Литва, Росія, Болівія, Аргентина, Болгарія, Куба, Хорватія, Чехословаччина.

Одночасно з референдумом 1 грудня відбулися перші в історії незалежної Української держави вибори президента України, на яких главою держави був обраний Леонід Кравчук (61,59 відсотка голосів). Другий результат на виборах президента здобув В’ячеслав Чорновіл (23,27%), а на третьому місці опинився Левко Лук’яненко (4,49%). Загалом балотувалися 6 кандидатів.

​​#анонс
6 грудня, у День Збройних сил України, разом із Жіночим ветеранським рухом та Національним музеєм історії України у Другій світовій війні проведемо показ відео з проєкту «Жінки, які загинули за Україну» 🇺🇦 та дискусію «Жінки в українській визвольній боротьбі у 20–21 століттях. Чи місце жінки в армії?» 📣👇

З 2014 року на російсько-українській війні загинули 20 хоробрих захисниць. Водночас навіть за останні сім років жодна жінка-військовослужбовиця не була нагороджена найвищою державною нагородою «Герой України». У цьому році Жіночий ветеранський рух зробив подання на присвоєння цього найвищого звання трьом героїням відеопроєкту: Ірині Шевченко, Сабіні Галицькій та Наталії Хоружій. Кожна з них загинула на російсько-українській війні, рятуючи життя інших.

У День Збройних сил України ми хочемо спільно поговорити про жінку на війні:
▫️ чи (не)жіноча справа війна?
▫️ що мотивує жінок добровільно йти захищати свою країну?
▫️ чи жінка в армії – це феномен лише останніх років?
▫️ чи користуються жінки в сучасній українській армії тими ж повноваженнями і правами, що й чоловіки?

6 грудня, початок о 16:30
Де: Національний музей історії України у Другій світовій війні (Київ, вул. Лаврська, 27)

Розпочнемо подію показом фільму про Катерину Носкову. Катерина воювала у складі 57 окремої мотопіхотної бригади, загинула в серпні 2015 року під Горлівкою, рятуючи пораненого під мінометним обстрілом. Їй було 26.

Після показу відбудеться презентація відеопроєкту і панельна дискусія «Жінки в українській визвольній боротьбі у 20–21 століттях. Чи місце жінки в армії?».

Учасники:

☑️ Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті;
☑️ Тетяна Швидченко, кандидатка історичних наук, засновниця освітньої організації «Експертний корпус», модераторка розмови;
☑️ Андріана Арехта, ветеранка;
☑️ Андрій Козинчук, військовий психолог;
☑️ Оксана Іванців, правозахисниця, громадська активістка, засновниця проєкту «Що таке пам’ятати».

​​💥Світ ловив його та не спіймав. Сьогодні 299 років з дня народження видатного українського філософа та літератора Григорія Савовича Сковороди.

🌿Син козака-шинкаря, Сковорода студіював науки у Києво-Могилянській академії. Викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, а згодом став мандрівним вчителем на Слобожанщині. Вів життя аскета та відмовлявся бути придворним мислителем при російській імператриці Катерині.

🤔Власну філософію описував у піснях, байках та діалогах. За життя не надрукував жодного твору. Філософські пошуки спрямував навколо етики. У своїх поглядах опирався на хитросплетіння біблійного вчення та античної філософії, зокрема стоїцизму та неоплатонізму. Головним сенсом людського існування вважав самопізнання. Придумав ідею "сродної праці", яка базується на принципі, що щастя людини можливе лише коли вона робить справу, яка до душі.

❗️Ось лише кілька влучних афоризмів Григорія Савовича Сковороди.

✅З усіх утрат втрата часу найтяжча.

✅Життя наше – це подорож, а дружня бесіда – це візок, що полегшує мандрівникові дорогу.

✅З видимого пізнавай невидиме.

✅Чисте небо не боїться блискавки та грому.

​​🎥🇺🇦 Видатний режисер, класик європейського кіноавангарду, збирач української документальної спадщини. Сьогодні в рубриці #ЄвропаЦеМи розповідаємо про Ежена Деслава.

Справжнє ім’я одного з найкращих кіносценаристів Європи – Євген Слабченко. Він народився у 1899 році у селянській родині в містечку Таганча на Черкащині. Ще змалку хлопець захопився скаутським рухом. Навчаючись у Білоцерківській гімназії, Євген став одним із засновників дружин бой-скаутів у Наддніпрянщині. А згодом створив першу дружину українських скаутів у Києві.

Під час революційних подій 1917–1921 років Слабченко був у найближчому оточенні лідерів Української революції Симона Петлюри та Володимира Винниченка. Його включили до складу Надзвичайної дипломатичної місії Української Народної Республіки у США, в якій він пропрацював близько півроку.

Після цієї роботи Євген залишився в Європі. Жив у Відні, Празі, потім переїхав до Парижа, де в 1920-х розпочалася його кінокар’єра. У цей час Євген захопився кіно – популярним на той час видом мистецтва – та став слухачем навчальної кіностудії.

Окрім кінематографії, Слабченко активно займався літературною та журналістською діяльністю, а згодом зайняв чільне місце серед кінокритиків того часу. Свої матеріали він підписував творчим псевдонімом – Ежен Деслав: французьке de slave, що означає «зі слов’ян».

🎞 У 1927 році відбувся тріумфальний дебют молодого кінорежисера зі стрічкою «Старі замки». Далі з’явилися його експериментальні фільми «Марш машин», «Електричні ночі» та «Монпарнас», яким судилося увійти до класики кіноавангарду.

Під час Другої світової війни митець виїхав до Канади, де зацікавився проблемою збереження документальної спадщини українців. Повернувшись до Франції, Слабченко розпочав активну роботу над пошуком українознавчих матеріалів та архівів, залучаючи до цієї справи своїх співвітчизників.

📚 Станом на червень 1962 року Світова бібліотека україніки Євгена Слабченка налічувала понад 4000 книжок про Україну та українську культуру вісімнадцятьма мовами світу. Вже у 1963 році митець започаткував приватну книгозбірню у Ніцці, яка стала доступною для всіх охочих. Цим він прагнув відкрити Україну світу, інтегрувати українську культуру в західноєвропейський простір та засвідчити її багатовікову історичну спадщину. А також українець заснував у Франції Товариство друзів українського кіно.

Проте головною справою свого життя Євген Слабченко називав написану ним «Дипломатичну історію України». На жаль, ця книга не встигла вийти в світ за життя автора, який раптово помер восени 1966 року. Лише у 2016 році ця праця була видана українським видавництвом «Кліо» на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України. А також вже за незалежності земляки віддали шану режисеру та промоутеру українського кіно й української культури, заснувавши у Білій Церкві кінофестиваль сучасного експериментального кіно «Деслав Сінема Фест».

P.S. Рубрику про історичні та культурні зв'язки України з іншими європейськими країнами Український інститут національної пам'яті веде спільно з Офіс Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції.

​​«Немає загадки таланту, є вічна загадка любові».

Це слова одного з найбільш проникливих новелістів із покоління шістдесятників – Григора Тютюнника. Сьогодні, 5 грудня, виповнюється 90 років від його дня народження.

Доля приготувала письменнику чимало випробувань. Шестирічним він втратив батька, якого заарештували в 1937-му за доносом сусіда – більше рідні його так і не побачили, не збереглося ні фото, ні могили. Хлопця забрала до себе на виховання родина старшого батькового брата Филимона на Луганщину. Там він навчився розмовляти і писати російською. У Харківський університет вступав саме на російську філологію, і перші свої твори писав російською мовою.

До рідної мови повернула дружина Людмила, теж родом із Полтавщини, а також старший брат-письменник, який в одному із листів дорікнув Григорові: «От ти пишеш по-російськи… Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!».

В літературу Григір Тютюнник прийшов уже досить зрілою людиною – після тридцяти. А до того були «робітничі університети»: Зіньківське ремісниче училище, «щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день», які рятували його і маму під час голоду 1946–1947 років; робота на заводі Малишева в Харкові, звідки втік, захворівши на сухоти, за що відсидів 4 місяці у колонії; колгосп; будівництво шахти під Дебальцевим; чотири роки в армії на Далекосхідному флоті; вчителювання на Донбасі.

Весь цей життєвий досвід пізніше вилився у його новелах. Як сказав Тютюнник одному доскіпливому літератору, який намагався випитати секрет його творчості: «Є! Передаю секрет: біль. Повна душа болю».

Болючими стали для письменника і 1970-ті, коли його ім’я партноменклатура занесла до «чорного списку» і заборонила друкувати або нещадно цензурувала. Його намагалися «перевиховати», за ним стежило КГБ, його рукописи повертали, навіть не пояснюючи причину відмови. Тютюнник важко переживав це. Одного разу він з болем кинув: «Так я ж написав тільки напівправду життя — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що — мене вбити треба?».

У 1980-му році наче ситуація змінилася – Григору Тютюннику присудили премію імені Лесі Українки за повісті «Климко» та «Вогник далеко у степу». Втім, «приручити» письменника так і не вдалося: у ніч із 5 на 6 березня 1980-го Григір Тютюнник наклав на себе руки. У руці він стискав передсмертну записку: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть».

​​3️⃣0️⃣ років - Збройним Сила України!

❗️Цей день відзначається щорічно 6 грудня - в день ухвалення закону України "Про Збройні сили України".

⚔️Збройні Сили України - це військове формування, на плечах яких оборона України та захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.

❤️Дякуємо захисникам України, які стоять на сторожі нашого спокою, адже держава існує допоки є ті, хто готовий її захищати. Спокій наших осель та мирне небо, море та тверда земля під ногами - це ваша заслуга.

🎊 Вітаємо з 30-річчям Збройні Сили України!🎉

🙏Віримо у ЗСУ!

​​Вау-новина:
Віртуальний музей російської агресії назвали кращою ініціативою у сфері історичної пам’яті стосовно російської збройної агресії 🙌

До Міжнародного дня прав людини 10 грудня Коаліція організацій, що опікується захистом прав постраждалих від конфлікту, відзначила найважливіші ініціативи у сфері захисту прав постраждалих від збройного конфлікту в Україні.
Дякуємо коаліції та всім партнерам проєкту 🤝

​​1️⃣1️⃣грудня вшановуємо пам'ять євреїв Криму та кримчаків, які стали жертвами геноцидної політики Третього Райху.

🕎Згідно з переписом населення 1939 року, в Криму проживало 65 452 євреї, з яких, ймовірно, понад 7 тисяч - були кримчаками. Кримчаки - це окрема етнолінгвістична спільнота єврейського населення, котрі говорять кримськотатарською мовою і є одним з корінних народів Криму.

😢Більшість представників єврейського та кримчацького населення розстріляла айнзацгрупа "Д" поліції безпеки СД під командуванням оберфюрера СС Отто Олендорфа.

🙏Після вигнання нацистів із Криму живими лишалось лише 499 осіб. Однак, серед жителів Криму були й ті, хто під страхом смерті, рятував євреї та кримчаків. Наразі відомо 68 імен Праведників народів світу з Криму

📸На фото "поле смерті" під Сімферополем. Джерело: Радіо Свобода.

​​Пам’ятаєте, у липні цього року вийшла стаття Путіна про буцімто «історичну єдність» українців і росіян, яка наробила чимало галасу?
На нещодавньому Київському безпековому форумі відомий американський історик Тімоті Снайдер проаналізував цю статтю – про що вона насправді? чому з’явилася саме зараз, через 7 років після нападу на Україну? 🧐

Ось лише найцікавіші тези:

🔹 Немає історії Росії, яку може розповісти пан Путін. Він може розповісти історію про певні взаємовідносини з Україною, які з певних «містичних» причин зіпсувалися.

🔸 У викладі Путіна Україна та Білорусь в цій історії відіграють роль своєрідних милиць. Росія не може розповісти історію про саму себе, тож ця історія ґрунтується на інших народах.

🔹 Росія на чолі з Путіним вторглася в Україну, аби могти розповісти щось на кшталт історії про те, хто такі росіяни. І ця історія, що жахливо для Росії, – тотально негативна.

🔸 Пан Путін – старіючий лідер деспотичного режиму. Деспотичного режиму, який провалився у власних прагненнях. Він не зміг зробити Росію незалежним гравцем міжнародної політики, натомість Росія стала залежною від Китаю. І він не зміг зблизити Росію та Україну. Навпаки – напавши на Україну, Росія на довгий час стала ворогом. Тож на цьому етапі кар’єри Путіну залишається лише приховувати ці провали за брехнею.

Поширюємо виступ з дозволу організаторів Київського безпекового форуму↙️
Текстова версія

​​До річниці 1️⃣6️⃣0️⃣-ї річниці з дня народження видатного українського мецената та громадського діяча Євгена Чикаленка Український інститут національної пам'яті презентував документальний фільм «Меценат України – Євген Чикаленко».

🎞 У короткометражному фільмі розповідь про Євгена Чикаленка ведеться від імені історика, який здійснює подорож до місця народження, до рідної землі мецената. Пам’ять про нього пов’язується з об’єктами – пансіоном, де він вчився в Одесі, книжками, які він сам видавав та допомагав видавати українським письменникам і науковцям, після цього знайомства з одеським періодом розпочинається подорож. Залізнична станція, де Чикаленко сідав на потяг і прибував додому, і де так само бували Володимир Винниченко, Сергій Єфремов та інші друзі Чикаленка. Нарешті, Перешори – руїни храму, побудованого родиною Чикаленка, і його земля.

📬 У той же час, Укрпошта вводить в обіг поштову марку із зображенням портрету Євгена Чикаленка. Випуск марки ініційовано Українським інститутом національної пам’яті. Погашення марки «Євген Чикаленко. 1861-1929» спеціальним поштовим штемпелем «Перший день» відбудеться у Києві. Марка випущена тиражем 130 тисяч примірників. Номінальна вартість марки – V (еквівалент 10,50 грн), що відповідає тарифу на пересилання листа масою до 50 г у межах України.

​​Вітаємо з Різдвом Христовим та прийдешнім Новим 2022 роком!

Щиро дякуємо за співпрацю та увагу до роботи Українського інституту національної пам'яті.

Нехай рік, що надходить, буде роком успіхів, досягнень та нових можливостей!
Радісних свят!

​​28 грудня Верховний суд Російської Федерації ухвалив рішення про ліквідацію міжнародного товариства «Меморіал». Під час підсумкового засідання представник Генеральної прокуратури РФ заявив, що «Меморіал» створював спотворений образ Радянського Союзу як терористичної держави.
 
Забороняючи «Меморіал» – організацію, яка послідовно відновлювала та зберігала пам'ять про жертв комуністичного терору, російська держава вчиняє черговий злочин проти історії та позбавляє мільйони людей, насамперед своїх громадян, права на правду про злочини СРСР та надії на відновлення справедливості.
 
Таке рішення Верховного суду РФ не є несподіваним для країни, в якій героїзують Сталіна. Воно є підтвердженням найгірших прогнозів щодо повернення Російської Федерації до найжорстокіших тоталітарних практик.
 
Вилущення з колективної пам'яті росіян знання про злочини, вчинені у період панування комуністичної влади та ідеології, сприяє відтворенню подібних практик сьогодні й у майбутньому, і не лише в Росії, а також на територіях російських сателітів. Репресії, арешти, катування стають звичним явищем також у Білорусі.
 
Легітимація сталінських практик у колективній пам'яті російського суспільства посилює загрози й у зовнішньополітичному вимірі. Риторика президента РФ наповнена не лише ностальгією за Радянською імперією, але й ревізіоністськими намірами щодо відновлення сучасною Росією тодішніх сфер впливу.  
 
⚖️ Злочини радянського комуністичного тоталітарного режиму мають бути засуджені міжнародною спільнотою, так само як і злочини нацистського Третього Рейху. На Європейському континенті вже мають місце і збройна агресія однієї держави проти іншої, і спроба насильницької зміни кордонів, і застосування тоталітарних практик і нелюдського поводження з людьми. Сьогодні, як ніколи гостро, постала небезпека розгортання повномасштабної війни та повторення злочинів проти людяності. Влада Російської Федерації цілком вважає, що «може відновити» порядок часів сталінського СРСР. Це відбувається також через те, що правда про ті злочини так і не була повністю розказана, а винні не були засуджені.
 
🤝 Тому перед нами постає завдання не лише поширювати інформацію про злочини радянського комунізму, а й зробити все можливе, щоб і цей тоталітарний режим був засуджений на світовому рівні за злочини проти людяності, а щодо мільйонів жертв радянських репресій була вповні відновлена історична справедливість.
 
Графіка з фейсбук-сторінки «Меморіалу»

🔥Український інститут національної пам'яті долучається до поширення відеолекцій мультидисциплінарного проєкту «Шлях/Yol» присвячених кримськотатарській історії та культурі.

☕️Перша лекція присвячена кавовій культурі кримських татар. Співзасновник ресторанів кримськотатарської кухні “Софра” та партнер проєкту «Шлях/Yol» Асан Буджуров не лише розкаже про всі тонкощі культури приготування кави кримськими татарами, але й проведе онлайн-майстер клас з приготування кави на піску.

❗️«Шлях/Yol» - це мультидисциплінарний проєкт про історію і культуру кримських татар, нерозривність історико-культурних зв’язків материкової України й півострова Крим. Реалізується ГО «Ель Чєбєр» за підтримки Українського культурного фонду, Українського інституту і Кримського дому. Відеолекторій проєкту створений за партнерства Музеєм Івана Гончара. УІНП на партнерських умовах викладатиме лекцій щопонеділка та щоп'ятниці на своєму каналі у YouTube.

https://www.youtube.com/watch?v=S_4fCf3Dy_U

​​12 січня виповнюється 50 років від початку хвилі масових арештів українських дисидентів радянською владою у 1972 році, які у самвидаві назвали «великим погромом».

А з 1975 року з ініціативи В’ячеслава Чорновола дисиденти почали відзначати 12 січня як День українського політв’язня.

До пам’ятної дати Український інститут національної пам'яті спільно з «Історичною правдою» презентує продовження документального циклу про українських дисидентів.

Цього року цикл поповнився стрічками про Івана Дзюбу, Надію Світличну та Михайлину Коцюбинську. Усі вони опинилися в епіцентрі репресій у 1972 році. Фільми розповідають про долі трьох людей з одного середовища київських шістдесятників, які після «великого погрому» мали різні життєві траєкторії.

Презентація циклу про шістдесятників відбудеться 12 січня ↙️
початок о 12:00 в «Укрінформі» (Київ, вул. Б. Хмельницького, 8/16, 2 поверх); або ж трансляція на ютуб-каналі інформагентства.

Усі фільми з циклу можна подивитися на ютуб-каналі інституту.

​​20 січня – День пам’яті захисників Донецького аеропорту 🇺🇦

8 місяців тривав один із найзапекліших боїв у сучасній російсько-українській війні – оборона Донецького аеропорту. Упродовж цього часу ДАП героїчно обстоювали люди, які виявилися сильнішими за бетон, за що в народі їх назвали «кіборгами».

20 січня 2015 року терористи підірвали бетонні перекриття нового терміналу аеропорту, а 21 січня останні бої за ДАП вщухли.

І лише недавно відкрилися нові дані: група сміливців-десантників 90-го аеромобільного батальйону із п’яти снайперів та двох кулеметників іще два дні самотужки утримували будівлю пожежного депо. І відійшли тільки після того, як отримали наказ командування. Усі живі і неушкоджені.

Їх було семеро: снайпери Віталій Зварич «Рекс», Володимир Коляда «Живчик», Максим Абдуразаков «Абдулла», Анатолій Левчук «Фокс», кулеметники Віктор Левицький «Жмеринка» і ще один боєць із позивним «Вовк». І командир – колишній спецназівець Максим Ридзанич, позивний «Адам».

Вони витримали дві потужні атаки російських найманців, більше того – створили видимість, що їх там щонайменше півсотні, міняючи позиції та озиваючись вогнем з різних точок. Втретє бойовики побоялися сунутися, накриваючи «пожежку» щільним вогнем. Спробували вийти на зв’язок від імені комбата Олега Кузьміних (на той час Кузьміних уже був захоплений у полон), наказуючи залишити «пожежку», підірвавши весь боєзапас й озброєння. Але «Адам», який був добре знайомий з Кузьміних і знав його манеру розмовляти, одразу розкусив ворога.

Вони не знали, що на них чекає далі. Але вирішили стояти до останнього. Коли увечері «Адам», обходячи своїх, попередив, що зранку може бути атака і запропонував, хто хоче, піти до зруйнованої вежі й здатися в полон, усі відмовилися. Командир усміхнувся: «Згоден, хлопці. Краще вмерти людиною, чим животіти покидьком…».

Стрілянина та звуки бою в районі «пожежки» привернули увагу українського командування. Але хто протистоїть ворогу – ніхто не знав. Зв’язку не було: на той час у раціях було змінене кодування і хлопців не чули. У розвідку викликався піти чемпіон України зі спортивного орієнтування В’ячеслав Волобуєв (позивний «Окунь»), який захопив кілька радіостанцій на нових частотах. Він же, разом із лейтенантом Максимом Бубелем (позивний «Єшка») наступного ранку під прикриттям туману вивів групу у повному складі до своїх. Останній бойовий підрозділ ЗСУ залишив територію Донецького аеропорту 23 січня 2015 року.

Про це довгий час ніхто не знав. Бійці просто вважали, що чесно зробили свою роботу, і далі продовжували воювати, не надто розповідаючи про ці два дні, які випали з офіційної статистики.

Про подвиг групи «Адама» почали говорити після загибелі командира 20 березня 2015 року під час бойового зіткнення з російськими диверсантами поблизу селища Опитне Ясинуватського району Донецької області. Він кинувся рятувати пораненого бійця і нарвався на засідку.

У 2021 році Максим Ридзанич «Адам» нагороджений найвищою державною нагородою «Герой України» (посмертно).

За даними Міністерства оборони, у 8-місячному бою загинуло 97 оборонців. Ще троє військовослужбовців досі вважаються зниклими безвісти.

Пам’ятаймо!

Підбірка матеріалів для тих, хто хоче дізнатися більше:

⏩ про долю Максима Ридзанича у рубриці «Історичний календар»: https://cutt.ly/mIO9nO8
⏩ фотовиставка УІНП «Героїчна оборона Донецького аеропорту (2014-2015)»: https://bit.ly/3fCVJzU
⏩ спогади про оборону ДАП командира «кіборгів» Олега Мікаца: https://bbc.in/34VndhV
⏩ про значення оборони ДАП для України: https://bit.ly/3tJ1d48
⏩ про те, якими були дні оборони для захисників Донецького аеропорту: https://youtu.be/vdW1zJfKKTA

​​2️⃣2️⃣ січня для українців завжди був визначним днем! Тому саме сьогодні, у день проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки Україна щороку відзначає День Соборності.

Акт Злуки увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття. Це була основоположна подія для українського державотворення. 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Його підтримали українці на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Ця подія стала відправною точкою для відліку історії сучасної Української державності. Утім, історики цілком справедливо відзначають, що 24 серпня 1991 року насправді відбулося відновлення державної незалежності України.

Вперше у XX столітті українська незалежність була проголошена 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради, а вже за рік (22 січня 1919 року) на Софійському майдані в Києві відбулася не менш вагома подія – об’єднання Української Народної Республіки (далі – УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (далі – ЗУНР) в одну державу. Внаслідок невдач Української революції 1917-1921 років державність зберегти не вдалося. І як результат, упродовж XX століття українці змушені були кількаразово відновлювати її в боротьбі.

Є низка значень терміну “соборність”. Найбільш вживані з них: об’єднання в одне державне ціле всіх земель, населених конкретною нацією на суцільній території; духовна консолідація всіх жителів держави, згуртованість громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від державності, суверенітету й реальної незалежності народу – фундаменту для побудови демократичної держави.

У 71-у річницю Акта Злуки (22 січня 1990 року) в Україні відбулася одна з найбільших у Центрально-Східній Європі масових акцій – “живий ланцюг” як символ єдності східних і західних земель України. Понад мільйон людей, узявшись за руки, створили безперервний ланцюг від Івано-Франківська через Львів до Києва. Акція засвідчила, що українці подолали страх перед комуністичною партією і готові протистояти тоталітарному режиму. 31 рік тому ця подія стала провісником падіння СРСР і відновлення незалежної України.