#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
160 років тому, 11 лютого в Києві народився відомий видавець, педагог, професор естетики, історії та техніки книгодрукування Василь Стефанович Кульженко.
В його друкарні побачили світ «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського, український переклад книжок Ганса Крістіана Андерсена, твори Тараса Шевченка, «Український орнамент» Ольги Косач, альбом «Нова рада» тощо. А в 1918-1919 роках саме в типографії Кульженка друкувалися державні папери, офіційні бланки держустанов, гроші й поштові марки УНР за ескізами друга Василя – Георгія Нарбута.
Зачинателем видавничої імперії Кульженків був батько Василя Стефановича – Стефан Кульженко. У другій половині ХІХ століття він був одним із найвідоміших видавців не лише в Києві, але й у всій Російській імперії.
Сам Василь теж пішов батьківською стежкою й закінчив Лейпцизьку поліграфічну академію, а повернувшись, став правою рукою батька в усіх справах. Так, спільно з провідними київськими друкарями вони організували Школу друкарської справи, де вчилися майстри, художники й фотографи. Василь Кульженко сам викладав у цій школі й паралельно заснував власну фотолітодрукарню «В. С. Кульженко».
Василь Стефанович був близький до кола української інтелігенції, всіляко підтримував українську справу. Був членом Київського літературно-артистичного товариства, заснованого українською інтелігенцією для пропаганди ідей національного руху.
Був не лише друкарем, але й відомим мистецтвознавцем. За його ініціативи з 1909 року почав виходити журнал «Мистецтво і друкарська справа» — перше культурологічне видання Київського генерал-губернаторства, яке широко висвітлювало питання мистецтва, друкувало репродукції картин, зокрема Шевченка й Врубеля, та старовинні документи.
Авторитет Василя був настільки великим, що йому пощастило здебільшого уникнути більшовицьких репресій, хоча його друкарню націоналізували, а родину виселили з їхнього великого особняка.
Василь Кульженко помер у 1934 році. Він до кінця життя викладав на поліграфічному факультеті Київського художнього інституту.
160 років тому, 11 лютого в Києві народився відомий видавець, педагог, професор естетики, історії та техніки книгодрукування Василь Стефанович Кульженко.
В його друкарні побачили світ «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського, український переклад книжок Ганса Крістіана Андерсена, твори Тараса Шевченка, «Український орнамент» Ольги Косач, альбом «Нова рада» тощо. А в 1918-1919 роках саме в типографії Кульженка друкувалися державні папери, офіційні бланки держустанов, гроші й поштові марки УНР за ескізами друга Василя – Георгія Нарбута.
Зачинателем видавничої імперії Кульженків був батько Василя Стефановича – Стефан Кульженко. У другій половині ХІХ століття він був одним із найвідоміших видавців не лише в Києві, але й у всій Російській імперії.
Сам Василь теж пішов батьківською стежкою й закінчив Лейпцизьку поліграфічну академію, а повернувшись, став правою рукою батька в усіх справах. Так, спільно з провідними київськими друкарями вони організували Школу друкарської справи, де вчилися майстри, художники й фотографи. Василь Кульженко сам викладав у цій школі й паралельно заснував власну фотолітодрукарню «В. С. Кульженко».
Василь Стефанович був близький до кола української інтелігенції, всіляко підтримував українську справу. Був членом Київського літературно-артистичного товариства, заснованого українською інтелігенцією для пропаганди ідей національного руху.
Був не лише друкарем, але й відомим мистецтвознавцем. За його ініціативи з 1909 року почав виходити журнал «Мистецтво і друкарська справа» — перше культурологічне видання Київського генерал-губернаторства, яке широко висвітлювало питання мистецтва, друкувало репродукції картин, зокрема Шевченка й Врубеля, та старовинні документи.
Авторитет Василя був настільки великим, що йому пощастило здебільшого уникнути більшовицьких репресій, хоча його друкарню націоналізували, а родину виселили з їхнього великого особняка.
Василь Кульженко помер у 1934 році. Він до кінця життя викладав на поліграфічному факультеті Київського художнього інституту.
❤17👍4
Сьогодні відзначаємо 130-річчя від дня народження відомого українського художника-авангардиста Анатоля Петрицького.
Його творчістю в 1920-30-х роках захоплювався Пабло Пікассо, а мистецтвознавець Дмитро Горбачов вважає його генієм українського авангарду.
Більше про життя та творчість Петрицького в каруселі.
Його творчістю в 1920-30-х роках захоплювався Пабло Пікассо, а мистецтвознавець Дмитро Горбачов вважає його генієм українського авангарду.
Більше про життя та творчість Петрицького в каруселі.
❤23👍1
🗓 Сьогодні ми згадуємо Володимира Шарафана, діяча українського підпілля Криму, яке працювало в жорстких умовах німецької окупації, члена Кримського проводу ОУН. Він був розстріляний НКВС 80 років тому — 13 лютого 1945 року.
У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим цтво ми підготували для вас черговий допис.
У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим цтво ми підготували для вас черговий допис.
❤13👍4💔1
🗓 Сьогодні ми згадуємо Оксану Петрусенко, українську оперну співачку родом з Криму, яка народилася 125 років тому, 18 лютого 1900 року.
У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим во ми підготували для вас черговий допис.
У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим во ми підготували для вас черговий допис.
❤19
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
170 років тому, 18 лютого 1855 року в селі Млієві на Черкащині в родині цукрозаводчика й мецената Платона Симиренка народився син Левко – у майбутньому відомий вчений-помолог, який подарував світові десятки нових сортів плодових дерев та ягідних кущів, серед яких і знаменитий ренет Симиренка.
В молодості Левко Симиренко був близький з народовольцями, за що кілька років провів на засланні в Красноярську та Іркутську. Там він познайомився зі своєю першою дружиною, польською революціонеркою Альдоною Гружевською. У Сибіру ж Левко й почав свої перші досліди в садівництві, зумівши виростити в красноярських оранжереях виноград, ананаси, різні овочі та навіть пальми. Саме там він заклав карликові укривні фруктові сади, які не вимерзали взимку.
Цю ж справу Левко продовжив і в рідному Млієві. Лишаючись вірним традиціям меценатства, десятки тисяч саджанців він безкоштовно роздавав селянам, які приїжджали із сусідніх сіл. Не в останню чергу дякуючи Симиренку, Україна на початку ХХ століття мала розкішні фруктові сади, особливо на Київщині та Черкащині. Найбільшу славу принесли плоди зі старої яблуні, яка росла в саду – Симиренко назвав цей сорт на честь свого батька Платон Симиренко. Пізніше в народі за цими зеленими солодкими яблуками закріпилася назва Симиренки
Левко Симиренко став одним із найвідоміших у Російській імперії помологів – саджанці з його плодового розсадника, закладеного в Млієві, розходилися в Криму, Сибіру, Кавказі та Середній Азії. Він же ж долучився і до розвитку садівництва Криму, видавши в 1912 році фундаментальну працю «Кримське промислове плодівництво».
Левка Симиренка підступно вбили агенти ЧК у власному домі в Різдвяний вечір 6 січня 1920 року. Вбивця постукав у вікно, а коли Левко Платонович підійшов подивитися, хто це, вистрілив практично впритул.
Докладніше про долю відомого українського дослідника можна дізнатися в нашій традиційній рубриці «Історичний календар».
170 років тому, 18 лютого 1855 року в селі Млієві на Черкащині в родині цукрозаводчика й мецената Платона Симиренка народився син Левко – у майбутньому відомий вчений-помолог, який подарував світові десятки нових сортів плодових дерев та ягідних кущів, серед яких і знаменитий ренет Симиренка.
В молодості Левко Симиренко був близький з народовольцями, за що кілька років провів на засланні в Красноярську та Іркутську. Там він познайомився зі своєю першою дружиною, польською революціонеркою Альдоною Гружевською. У Сибіру ж Левко й почав свої перші досліди в садівництві, зумівши виростити в красноярських оранжереях виноград, ананаси, різні овочі та навіть пальми. Саме там він заклав карликові укривні фруктові сади, які не вимерзали взимку.
Цю ж справу Левко продовжив і в рідному Млієві. Лишаючись вірним традиціям меценатства, десятки тисяч саджанців він безкоштовно роздавав селянам, які приїжджали із сусідніх сіл. Не в останню чергу дякуючи Симиренку, Україна на початку ХХ століття мала розкішні фруктові сади, особливо на Київщині та Черкащині. Найбільшу славу принесли плоди зі старої яблуні, яка росла в саду – Симиренко назвав цей сорт на честь свого батька Платон Симиренко. Пізніше в народі за цими зеленими солодкими яблуками закріпилася назва Симиренки
Левко Симиренко став одним із найвідоміших у Російській імперії помологів – саджанці з його плодового розсадника, закладеного в Млієві, розходилися в Криму, Сибіру, Кавказі та Середній Азії. Він же ж долучився і до розвитку садівництва Криму, видавши в 1912 році фундаментальну працю «Кримське промислове плодівництво».
Левка Симиренка підступно вбили агенти ЧК у власному домі в Різдвяний вечір 6 січня 1920 року. Вбивця постукав у вікно, а коли Левко Платонович підійшов подивитися, хто це, вистрілив практично впритул.
Докладніше про долю відомого українського дослідника можна дізнатися в нашій традиційній рубриці «Історичний календар».
❤19👍2
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Георгій Висоцький народився на Чернігівщині. Лісова краса Глухівського краю вплинула на його майбутній вибір дослідження лісових масивів. Після здобуття шкільної освіти, Висоцький вступає в Петровсько-Розумовської (нині Тімірязівської) сільськогосподарської і лісової академії в Москві. Під час навчання в академії, Висоцький бере участь у експедиції під керівництвом відомого українського географа Василя Докучаєва, яка мала на меті господарську оцінку земель Полтавщини. Саме тоді Висоцький ухвалює рішення пов’язати своє життя з дослідженням лісу.
У 1892 році молодий випускник Академії, Висоцький починає досліджувати степову частину Великоанадольського лісового стаціонару (нині Великоанадольський заказник в районі Волновахи на Донеччині). Наступні 12 років Висоцький присвятить вивченню лісових масивів у Великоанадолі. Зокрема саме він розробив систему лісових посадок як стійкого засобу захисту сільськогосподарських угідь. Також Висоцький став ініціатором створення шести метеорологічних станцій. Досвід роботи Висоцького у Великоанадольському лісництві став основною для фундації українського лісівництва, зокрема дослідження взаємовпливів лісу та степу.
Дослідження Висоцького охоплювали цілий спектр тем пов’язаних з кліматом, водним середовищем і ґрунтами. Вчений намагався дослідити впливи різних факторів на розвиток лісу як унікального біологічного середовища.
У 1913 році Лісовий департамент Російської імперії призначає Висоцького відповідальним за створення штучних лісових посадок по всій степовій зоні на півдні України. Тоді ж Висоцький здобуває ступінь доктора агрономії, а вже за два роки вищу нагороду Географічного товариства.
Після приходу до влади більшовиків, Георгій Висоцький зосередився на викладацькій діяльності – готував нові покоління лісівників у Сімферопольському інституті, згодом у Харківському інституті сільського та лісового господарства, а врешті-решт у Всесоюзному (нині Українському) науково-дослідному інституті лісового господарства й агролісомеліорації в Харкові. Помер Георгій Висоцький у 1940 році.
Георгій Висоцький народився на Чернігівщині. Лісова краса Глухівського краю вплинула на його майбутній вибір дослідження лісових масивів. Після здобуття шкільної освіти, Висоцький вступає в Петровсько-Розумовської (нині Тімірязівської) сільськогосподарської і лісової академії в Москві. Під час навчання в академії, Висоцький бере участь у експедиції під керівництвом відомого українського географа Василя Докучаєва, яка мала на меті господарську оцінку земель Полтавщини. Саме тоді Висоцький ухвалює рішення пов’язати своє життя з дослідженням лісу.
У 1892 році молодий випускник Академії, Висоцький починає досліджувати степову частину Великоанадольського лісового стаціонару (нині Великоанадольський заказник в районі Волновахи на Донеччині). Наступні 12 років Висоцький присвятить вивченню лісових масивів у Великоанадолі. Зокрема саме він розробив систему лісових посадок як стійкого засобу захисту сільськогосподарських угідь. Також Висоцький став ініціатором створення шести метеорологічних станцій. Досвід роботи Висоцького у Великоанадольському лісництві став основною для фундації українського лісівництва, зокрема дослідження взаємовпливів лісу та степу.
Дослідження Висоцького охоплювали цілий спектр тем пов’язаних з кліматом, водним середовищем і ґрунтами. Вчений намагався дослідити впливи різних факторів на розвиток лісу як унікального біологічного середовища.
У 1913 році Лісовий департамент Російської імперії призначає Висоцького відповідальним за створення штучних лісових посадок по всій степовій зоні на півдні України. Тоді ж Висоцький здобуває ступінь доктора агрономії, а вже за два роки вищу нагороду Географічного товариства.
Після приходу до влади більшовиків, Георгій Висоцький зосередився на викладацькій діяльності – готував нові покоління лісівників у Сімферопольському інституті, згодом у Харківському інституті сільського та лісового господарства, а врешті-решт у Всесоюзному (нині Українському) науково-дослідному інституті лісового господарства й агролісомеліорації в Харкові. Помер Георгій Висоцький у 1940 році.
❤9👍4
20 лютого вшановуємо пам’ять Героїв Небесної Сотні.
Саме цього дня 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість протестувальників – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.
Революція Гідності стала наймасштабнішим протестом у новітній історії України, що вразив світ відважністю й героїзмом українців.
11 років тому люди з усіх куточків країни, різної національності й віку, об’єднані любов’ю до України й незламністю духу, без вагань піднялися на захист своєї свободи, права бути незалежними й вільними у великій сім’ї європейських країн. Завдяки Героям Небесної Сотні Україна сьогодні є вільною демократичною державою.
Уже одинадцятий раз вшанування героїв Майдану відбувається в умовах російсько-української війни. Адже саме 20 лютого 2014 року, коли ще горів Майдан, російська армія розпочала спецоперацію з окупації Криму, що стало початком російського вторгнення в Україну.
11 років тому, прощаючись на Майдані із загиблими, мільйони українців давали обіцянку пам’ятати про свій обов’язок берегти пам’ять про загиблих та продовжити їхню справу. Ці обіцянки матеріалізувались у масовий волонтерський рух, дієві інституції з реформування держави, а головне – тисячі добровольців, що пройшли за це десятиріччя боїв з російським агресором за незалежність України.
До сьогодні тисячі учасників Революції гідності беруть участь в захисті та розбудові держави як військовослужбовці Сил оборони, волонтери, які підтримують фронт, проактивні діячі громадського та державного сектору, що змінюють Україну на краще.
Саме цього дня 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість протестувальників – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.
Революція Гідності стала наймасштабнішим протестом у новітній історії України, що вразив світ відважністю й героїзмом українців.
11 років тому люди з усіх куточків країни, різної національності й віку, об’єднані любов’ю до України й незламністю духу, без вагань піднялися на захист своєї свободи, права бути незалежними й вільними у великій сім’ї європейських країн. Завдяки Героям Небесної Сотні Україна сьогодні є вільною демократичною державою.
Уже одинадцятий раз вшанування героїв Майдану відбувається в умовах російсько-української війни. Адже саме 20 лютого 2014 року, коли ще горів Майдан, російська армія розпочала спецоперацію з окупації Криму, що стало початком російського вторгнення в Україну.
11 років тому, прощаючись на Майдані із загиблими, мільйони українців давали обіцянку пам’ятати про свій обов’язок берегти пам’ять про загиблих та продовжити їхню справу. Ці обіцянки матеріалізувались у масовий волонтерський рух, дієві інституції з реформування держави, а головне – тисячі добровольців, що пройшли за це десятиріччя боїв з російським агресором за незалежність України.
До сьогодні тисячі учасників Революції гідності беруть участь в захисті та розбудові держави як військовослужбовці Сил оборони, волонтери, які підтримують фронт, проактивні діячі громадського та державного сектору, що змінюють Україну на краще.
😢17❤7👍3