#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

170 років тому, 18 лютого 1855 року в селі Млієві на Черкащині в родині цукрозаводчика й мецената Платона Симиренка народився син Левко – у майбутньому відомий вчений-помолог, який подарував світові десятки нових сортів плодових дерев та ягідних кущів, серед яких і знаменитий ренет Симиренка.

В молодості Левко Симиренко був близький з народовольцями, за що кілька років провів на засланні в Красноярську та Іркутську. Там він познайомився зі своєю першою дружиною, польською революціонеркою Альдоною Гружевською. У Сибіру ж Левко й почав свої перші досліди в садівництві, зумівши виростити в красноярських оранжереях виноград, ананаси, різні овочі та навіть пальми. Саме там він заклав карликові укривні фруктові сади, які не вимерзали взимку.

Цю ж справу Левко продовжив і в рідному Млієві. Лишаючись вірним традиціям меценатства, десятки тисяч саджанців він безкоштовно роздавав селянам, які приїжджали із сусідніх сіл. Не в останню чергу дякуючи Симиренку, Україна на початку ХХ століття мала розкішні фруктові сади, особливо на Київщині та Черкащині. Найбільшу славу принесли плоди зі старої яблуні, яка росла в саду – Симиренко назвав цей сорт на честь свого батька Платон Симиренко. Пізніше в народі за цими зеленими солодкими яблуками закріпилася назва Симиренки

Левко Симиренко став одним із найвідоміших у Російській імперії помологів – саджанці з його плодового розсадника, закладеного в Млієві, розходилися в Криму, Сибіру, Кавказі та Середній Азії. Він же ж долучився і до розвитку садівництва Криму, видавши в 1912 році фундаментальну працю «Кримське промислове плодівництво».

Левка Симиренка підступно вбили агенти ЧК у власному домі в Різдвяний вечір 6 січня 1920 року. Вбивця постукав у вікно, а коли Левко Платонович підійшов подивитися, хто це, вистрілив практично впритул.

Докладніше про долю відомого українського дослідника можна дізнатися в нашій традиційній рубриці «Історичний календар».

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Георгій Висоцький народився на Чернігівщині. Лісова краса Глухівського краю вплинула на його майбутній вибір дослідження лісових масивів. Після здобуття шкільної освіти, Висоцький вступає в Петровсько-Розумовської (нині Тімірязівської) сільськогосподарської і лісової академії в Москві. Під час навчання в академії, Висоцький бере участь у експедиції під керівництвом відомого українського географа Василя Докучаєва, яка мала на меті господарську оцінку земель Полтавщини. Саме тоді Висоцький ухвалює рішення пов’язати своє життя з дослідженням лісу.

У 1892 році молодий випускник Академії, Висоцький починає досліджувати степову частину Великоанадольського лісового стаціонару (нині Великоанадольський заказник в районі Волновахи на Донеччині). Наступні 12 років Висоцький присвятить вивченню лісових масивів у Великоанадолі. Зокрема саме він розробив систему лісових посадок як стійкого засобу захисту сільськогосподарських угідь. Також Висоцький став ініціатором створення шести метеорологічних станцій. Досвід роботи Висоцького у Великоанадольському лісництві став основною для фундації українського лісівництва, зокрема дослідження взаємовпливів лісу та степу.

Дослідження Висоцького охоплювали цілий спектр тем пов’язаних з кліматом, водним середовищем і ґрунтами. Вчений намагався дослідити впливи різних факторів на розвиток лісу як унікального біологічного середовища.

У 1913 році Лісовий департамент Російської імперії призначає Висоцького відповідальним за створення штучних лісових посадок по всій степовій зоні на півдні України. Тоді ж Висоцький здобуває ступінь доктора агрономії, а вже за два роки вищу нагороду Географічного товариства.

Після приходу до влади більшовиків, Георгій Висоцький зосередився на викладацькій діяльності – готував нові покоління лісівників у Сімферопольському інституті, згодом у Харківському інституті сільського та лісового господарства, а врешті-решт у Всесоюзному (нині Українському) науково-дослідному інституті лісового господарства й агролісомеліорації в Харкові. Помер Георгій Висоцький у 1940 році.

20 лютого вшановуємо пам’ять Героїв Небесної Сотні.

Саме цього дня 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість протестувальників – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.

Революція Гідності стала наймасштабнішим протестом у новітній історії України, що вразив світ відважністю й героїзмом українців.

11 років тому люди з усіх куточків країни, різної національності й віку, об’єднані любов’ю до України й незламністю духу, без вагань піднялися на захист своєї свободи, права бути незалежними й вільними у великій сім’ї європейських країн. Завдяки Героям Небесної Сотні Україна сьогодні є вільною демократичною державою.

Уже одинадцятий раз вшанування героїв Майдану відбувається в умовах російсько-української війни. Адже саме 20 лютого 2014 року, коли ще горів Майдан, російська армія розпочала спецоперацію з окупації Криму, що стало початком російського вторгнення в Україну.

11 років тому, прощаючись на Майдані із загиблими, мільйони українців давали обіцянку пам’ятати про свій обов’язок берегти пам’ять про загиблих та продовжити їхню справу. Ці обіцянки матеріалізувались у масовий волонтерський рух, дієві інституції з реформування держави, а головне – тисячі добровольців, що пройшли за це десятиріччя боїв з російським агресором за незалежність України.

До сьогодні тисячі учасників Революції гідності беруть участь в захисті та розбудові держави як військовослужбовці Сил оборони, волонтери, які підтримують фронт, проактивні діячі громадського та державного сектору, що змінюють Україну на краще.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Федір Омельченко народився в містечку Кролевець на Сумщині. Після навчання в Чернігівській гімназії, освоював фах лікаря на Медичному факультеті Київського університету. Під час навчання почав проводити перші досліди з бактеріології. 

У 1890 році починає військову службу як лікар у 36-у піхотному Орловському полку на Харківщині. Згодом служив у військових госпіталях Києва та Варшави, де очолював хіміобактеріологічні лабораторії. В цей час Омельченко приділяє велику увагу можливості лікування черевного тифу, сибірки та туберкульозу. 

Його відряджають в 1896 році до Петербурзької військово-медичної академії, де він отримує докторський ступінь за дослідження явища сперматогенезу – зародження та розвитку чоловічих статевих клітин. Після чого Омельченко залишається в Петербурзі до 1918 року. В цей час він викладає у військово-медичній академії, а також служить у військовому госпіталі й завідує лабораторією при Єлизаветинському товаристві сестер милосердя. 

Омельченко повертається в Київ у 1918 році. Тут він продовжує медичну практику у військовому госпіталі та стає активним учасником розбудови Українського наукового товариства – організації створеної Михайлом Грушевським для розвитку української науки. 

У 1920 році, власним коштом, Омельченко обладнує перший в Україні – Мікробіологічний інститут, який у 1922 році подарував Українському науковому товариству. Одне з важливих проведених ним досліджень – це створення методики лікування спірильозу (гарячки, яка викликається укусом пацюків). 

З 1921 року працював у організованому ним Біологічному інституті Всеукраїнської академії наук, а з 1922 року став ректором Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту, який став одним з фундаментів появи Української сільськогосподарської академії (нині – Національний університет біоресурсів та природокористування). Помер Федір Омельченко 1924 року. 

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Ігор Шамо народився в Києві в родині аптекаря Наума Шамо. Родина проживала на вулиці Борохова (нині – Шота Руставелі). З дитинства проявив талант до музики та малювання. Навчався в спеціалізованій музичній десятирічній школі імені Лисенка. 

Після початку німецької агресії у 1941 році, потрапляє в евакуацію в Уфу. Там проходить прискорений курс навчання в Другому медичному училищі за фахом фельдшера, після чого добровольцем йде на фронт. Воював в артилерійській дивізії на Другому Українському фронті. Був поранений. Закінчив службу в 1945 році в Австрії в званні лейтенанта медичної служби. В Австрії одружився з Людмилою Большаковою, з якою прожив все життя. Серце майбутньої дружини підкорив грою на акордеоні.

У 1946 році повертається з дружиною до рідного міста та вступає до Київської консерваторії. Учень видатних українських композиторів Лева Ревуцького та Бориса Лятошинського. За рік Шамо став вперше батьком. Родина жила в невеликій кімнаті в гуртожитку. Щоб прогодувати родину, композитор виступав на весіллях та в ресторанах. Грав у джаз-бенді при будинку культури «Піщевик» на Подолі та був композитором самодіяльного театру заводу «Арсенал». На третьому курсі був прийнятий до Спілки композиторів України, що відкрило йому можливість роботи композитором. 

Ігор Шамо був мультижанровим композитором: працював з естрадною, академічною, хоровою музикою. Він – автор трьох симфоній та фолкопери для хорового співу «Ятранські ігри». Також Ігор Шамо багато працював як композитор кіно. Зокрема він  написав музику до ранніх фільмів Сергія Параджанова – «Андрієш» та «Квіти на камені», екранізації Віктором Івченко драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Був автором понад 300 пісень. 

У 1962 році, на замовлення Міністерства культури радянської України, спільно з одним зі своїх постійних авторів – поетом Дмитром Луценком написали вітальний вальс «Як тебе не любити Києве мій!». Пісня довгий час була неофіційним гімном Києва поруч з «Київським вальсом» Платона Майбороди й Андрія Малишка. Вона була позивним київського радіо та заставкою для програм київського телебачення. Звучала в метро та послугувала натхненням для однойменної вистави Київського академічного драматичного театру імені Франка у 2012 році. Врешті у 2014 році Київрада затвердила «Як тебе не любити Києве мій» як офіційний гімн міста Києва. 

Попри постійні пропозиції переїхати в Москву, Ігор Шамо залишався відданим киянином. Він обожнював проводити екскурсії Києвом для своїх друзів з інших міст. Окрім гімну Києва, у його творчості багато інших присвят Києву: «Рідний Київ», «Дніпровський вальс», «Тільки в Києві». 

У 1980-х роках Ігор Шамо захворів на онкологію шлунку. Попри операцію та лікування, композитор помер у 1982 році. Похований на Байковому цвинтарі. В пам’ять про Ігоря Шамо в 2016 бульвар Давидова на київській Русанівці перейменовано в бульвар Ігоря Шамо. Також ім’я композитора носить дитяча музична школа в Солом’янському районі Києва.