Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того, чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним, чи таку норму варто скасувати.

Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.

Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.

Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.

Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року.

У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.

Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.

🌾У день народження Тараса Шевченка хочемо нагадати, що культура - це опір, це наш фундамент ідентичності. Вона тримає разом у пітьмі, навіть коли навколо лише руїни.

📚 Книги, історія, мова, музика, кіно, мистецтво, - це не просто традиція. Це наша культурна броня, зібрана в одній теці.

🤝 Підписуйся на нашу культурну добірку - підтримай українське, збережи своє.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

«Готуй нових борців, Холодний Яре!». Ці слова, за спогадами Юрія Горліса-Горського, вигукнув Головний отаман Гайдамацького полку Холодного Яру Василь Чучупак перед тим, як пустити собі кулю в скроню, щоб не здатися чекістам живим. За ним та іншими холодноярськими отаманами полювали не один місяць, але тільки зрада місцевих дала можливість більшовикам вийти на слід.

Василь був третім із п`яти синів Степана Григоровича Чучупака та Оксани Сидорівни Лівицької. Народився він 130 років тому, 11 березня (27 лютого) 1895 року, в селі Мельники Чигиринського району. Батьки були неписьменними, але всім синам спромоглися дати освіту. А ще – відчуття господаря на своїй землі й мужність її захищати.

Василь вивчився на вчителя, але займатися улюбленою справою випало недовго. Спочатку його мобілізували в царську армію на білоруський фронт Першої світової війни. Пізніше він повернувся в школу, але знову довелося міняти зошити й книжки на коня і шаблю та ставати на захист свого краю – від німців, денікінців і червоних окупантів.

Їхній Гайдамацький полк Холодного Яру, який виріс із невеликого загону самооборони, створеного для захисту Мотрониного монастиря від пограбувань, став потужною бойовою одиницею, яка в окремі періоди налічувала до 4 тисяч бійців. Очолював його Василь Чучупак, начальником штабу був його брат Петро, ще два брати теж воювали. Петрова дружина Ганна пошила чорний прапор повстанців, на якому срібними нитками вишила слова «Воля України або смерть». Загалом полк налічував біля 400 багнетів. Вітанням між холодноярівцями було гасло «Слава Україні!». Про збір та небезпеку сповіщав дзвін Мотрониного монастиря.

Холодноярівські гайдамаки давали відсіч і більшовикам, і білим, тримаючи в селах свою українську владу. Холодноярівський полк підтримав повстання отамана Григор’єва, допомагав звільнити Черкаси від денікінців, вів бої з Першою кінною армією Будьонного у спільних бойових операціях з Дієвою армією УНР під час Першого зимового походу.

Розвідка білогвардійців восени 1919 року писала про Василя Чучупака: «Чучупак – ідейний самостійник, спирається на сільську інтелігенцію і селянство, суворо переслідує в себе грабунки і намагається створити дисципліновану армію».

Більшовики агітували його влитися зі своїм полком до лав Червоної армії. Однак він відповів, що йому з «совітами» не по дорозі: «Ми – вільні гайдамаки. Є в нас вільна ненька – Україна й ми, її рідні сини, повинні битися зо всіма, хто простягне до неї руку».

Він ще багато чого міг зробити, якби не підкуплені більшовиками зрадники, які попередили чекістів про нараду холодноярівців 19 лютого 1920 року на хуторі біля Креселецького лісництва, що по дорозі на Мотронин монастир. Коли червоноармійці 63-го Гороховецького полку оточили хату, холодноярівські отамани спробували вирватися. Був шанс врятуватися й у Василя Чучупака. Але, за свідченням Горліса-Горського, кобила отамана, почувши іржання червоноармійського коня, понесла Чучупака в той бік. Оточений, він лишився вільним козаком, вистріливши в скроню.

Більше інформації про бойовий шлях Головного отамана Холодного Яру шукайте в нашій рубриці «Історичний календар».