З 25 по 27 червня голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович відвідав з робочим візитом польське місто Перемишль, де зустрівся з українською громадою в Польщі, побував на українських місцях пам'яті та взяв участь в панахиді за загиблими воїнами Армії УНР та УГА в Пакуличах. Подробиці візиту та яскраві фото у нашому матеріалі.

https://telegra.ph/Pozic%D1%96ya-ukrainskoi-gromadi-u-Polshch%D1%96-ye-odnim-%D1%96z-klyuchovih-or%D1%96yentir%D1%96v-dlya-%D0%86nstitutu---golova-U%D0%86NP-zd%D1%96jsniv-robochij-v%D1%96zit-d-07-02

🤝 Ми завжди раді, коли проєкти Інституту трансформуються в нові формати, а історії з них відкривають для себе нові й нові люди. Лонгрід, що розкриває 1️⃣0️⃣ історичних фактів про Полтавську битву напротивагу російським міфам, створений на основі виставки «Мазепа. Karl ХІІ. Пётр І. Топ-10 міфів ru.пропаганди» Українського інституту національної пам’яті та Державного заповідника «Поле Полтавської битви».

Це перша така співпраця з «Текстами». Сподіваємося, попереду – цікаві лонгріди на основі інших виставок чи книг.

https://texty.org.ua/articles/103963/ivan-mazepa-i-poltavska-bytva-ukrayinska-istoriya-spotvorena-rosiyeyu/

​​🇺🇦🇧🇬 #ЄвропаЦеМи
Знаєте, хто допомагав створювати перший університет у Болгарії? Михайло Драгоманов – відомий український громадський діяч, історик, публіцист, філософ, літературознавець.

Про Михайла Драгоманова можна писати томи. Один із засновників київської «Громади» – суспільно-політичного та культурного руху української інтелігенції, доцент Університету святого Володимира в Києві, він став справжнім титаном української політичної думки, вплинувши на цілу плеяду письменників, науковців та політичних діячів. Однак роль Драгоманова у становленні академічного середовища в сусідній європейській країні менш відома.

Михайло Драгоманов прибув до Софії у 1889 році, щоб викладати у тільки створеній місцевій Вищій школі, яка через кілька років трансформувалася у Софійський університет. У Вищій школі українець не лише викладав. Михайло Драгоманов керував кафедрою загальної історії, допоміг організувати навчальний процес: скласти програму та розклад занять студентів. Він був першим, хто вніс пропозицію направити мiнiстерству список найнеобхіднішої літератури для придбання у кількох екземплярах. Студенти отримали доступ до книжок. Так було покладено початок студентській бібліотеці Софійського університету.

Михайло Драгоманов працював над проєктом статуту, який пізніше став фундаментом для становлення першого університету в Болгарії, та законом про Вищу школу. Він відстоював думку, що молода болгарська держава повинна мати власний державний університет, щоб не відставати від інших європейських країн.

Вона була суцільним бунтом і парадоксом. Народжена в Підмосков'ї і вихована в російськомовному середовищі, вона одного разу вибухнула протестом проти тих, хто сміявся з мови її батьків і називав її "собачою" - і раз і назавжди перейшла на українську.

Звикла до достатку і певної естетики, у 1929 році у Варшаві, куди переїхала з коханим чоловіком Михайлом Телігою, щоб вижити, береться за будь-яку роботу: виступає з музичними номерами у нiчних кабаре, працює манекенницею та вчителькою початкових класiв. Поза цим - пише вірші і публіцистику. Пізніше, після знайомства з Олегом Ольжичем, вступає в Організацію українських націоналістів, працює в культурній референтурі, готує тексти листівок і відозв, які відправляли в Україну.

В окупованому німцями Києві її попереджали про те, що готується арешт, і настійливо радили виїхати. Вона лишилася. Більше того - її попереджали про час і місце можливого арешту. Але 9 лютого 1942 року вона пішла на Трьохсвятительську, бо на неї чекали там люди і вона відповідала за них. Разом з нею пішов і Михайло Теліга. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

21 липня - 115 років з дня народження поетки і української патріотки, однієї з найбільш цільних і послідовних жіночих постатей ХХ століття Олени Теліги. Про неї розповідає наша традиційна рубрика "Історичний календар"

https://telegra.ph/%D0%86storichnij-kalendar-115-rok%D1%96v-v%D1%96d-dnya-narodzhennya-Oleni-Tel%D1%96gi-07-21

Є люди, які проходять випробування часом і обставинами, але лишаються вірними собі.

Іван Дзюба, якого називали "прапором шістдесятництва", свого часу пішов на угоду з Системою, щоб зберегти життя і можливість писати далі. Але він ніколи не йшов на угоду із власною совістю.

​​2 серпня – Міжнародний день пам’яті жертв нацистського геноциду ромів

Саме в ніч з 2 на 3 серпня 1944 року в нацистському таборі смерті Аушвіц-Біркенау на території сучасної Польщі нацисти вбили понад 4000 ромських в’язнів. #Пораймос – такий термін прийнято використовувати на позначення геноциду ромів у нацистській Німеччині з приходом до влади Адольфа Гітлера та на території всієї Європи під час Другої світової війни.

Знайомимо вас із фактами про «зневажений геноцид», наданими дослідником теми, науковим співробітником Українського центру історії вивчення Голокосту та відповідальним редактором часопису «Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі» Михайлом Тяглим ⤵️

https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/2-serpnya-mizhnarodnyy-den-pamyati-zhertv-nacystskogo-genocydu-romiv

У липні на офіційному сайті президента РФ була опублікована стаття за підписом В. Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». Іноземний президент любить розмірковувати про державну неспроможність сусідніх країн та проблеми національної ідентичності народів за межами Росії 🧐

Чому б нам не порозмірковувати у відповідь? 🤓 У колонці Антона Дробовича пропонуємо детальний аналіз, як нехтують правом народів на самовизначення та порушують права людини в сучасній Росії. Чи хтось дійсно може хотіти єдності, якщо це єдність у «тюрмі народів»?

P.S. Матеріал підготовлений у консультації з Центром безпекового середовища «Прометей», за що їм дякуємо 🙂

У липні Верховна Рада повернула історичну назву селищу Новгородське Донецької області. Так на мапі світу - з'явився ще один Нью-Йорк.

Звідки така назва в селища серед донецьких степів у рубриці "Локальна пам'ять"

https://telegra.ph/Ukrainskij-Nyu-Jork-n%D1%96meckogo-pohodzhennya-08-05

​​Родина Дейнеків з Житомирщини врятувала єврейську жінку від розстрілу, а після війни допомогла їй повернути сина. За цей порятунок у 2014 році Оксану, Лідію та Марка Дейнеків нагородили званням «Праведник народів світу».

У рубриці #УкраїнціРятівники розповідаємо про українців, які під час німецької окупації в роки Другої світової війни рятували життя приречених на смерть євреїв. Часто брутальні злочини та людяна допомога, зрада і самопожертва відбувалися зовсім поруч. Так було й в історії про родину Дейнеків.

▫️ Марко та Лідія з двома дітьми жили в селі Ужачин на Житомирщині. Коли село окупували німці в липні 1941 року, уся родина залишилася в рідному домі. До армії Марка не мобілізували, тому що працював залізничником. Улітку 1941 року в краї розпочалися арешти і страти євреїв окупаційною владою. Зіні (Златі) Кесельман вдалося втекти до лісу з дворічним сином, коли її з родиною вели на розстріл у колоні інших приречених. Утекти їй допоміг знайомий, який служив у німців поліцаєм.

▫️ У лісі Зіну знайшов помічник старости Ужачина Тарас Маманчук. Він спершу заховав її з дитиною у своєму домі, а потім попросив Марка прихистити їх. Дейнеки добре знали батька Зіни – Андрія Кесельмана і погодилися допомогти.

«Наша хата була в полі. Ніхто не знав про Зіну з дитям, крім сусіда, товаришки моєї, там ще одна, з іншого боку сусід теж знав… Дуже хороші люди були. Ніхто не видав», – розповідала Оксана.

▫️І справді близько року їм вдавалося зберігати таємницю. Проте в 1942 році родичка Ганна випадково побачила Зіну й донесла старості села, а той доповів окупантам. Від смертної кари родину врятував помічник старости. Він попередив Дейнеків про облаву, тож вони встигли надійніше заховати Зіну з сином. Але далі залишати їх у себе було небезпечно. Марко допоміг Зіні потрапити у партизанський загін. А її сина Наума взяв до себе племінник Марка Микола Данюк. У нього з дружиною не було дітей, і поки тривала війна, вони всиновили хлопчика. Коли після війни Зіна повернулася додому й розшукала сина, Наум, якого охрестили Анатолієм, ішов у перший клас. Він не пам’ятав матір. А нові батьки не хотіли повертати дитину, казали, що Зіну не знають, а хлопчика знайшли в лісі. Зіна знову звернулася до Марка за допомогою. І він допоміг розпочати судове розслідування, та сам був свідком на суді. Так сина врешті повернули матері.

▫️ Наум помер за два місяці до вручення родині Дейнеків звання «Праведник народів світу» у 2014 році. Він підтримував зв’язки зі своїми рятівниками. Лідія та Марко отримали звання праведників посмертно, обоє померли у 1960-х. Грамоту і медаль у Києві Посол Ізраїлю вручив їхній дочці Оксані.

📹 Історія у відео 👉https://bit.ly/3rWp0uF
Історія та інтерв’ю з пані Оксаною на сайті проєкту «Українці-рятівники. Марафон історій»👉 https://bit.ly/3jtB4j1

🇺🇦🇵🇱 Заява щодо односторонніх дій польської сторони на земельній ділянці, яка є предметом українсько-польських домовленостей

Український інститут національної пам’яті та Міністерство культури та інформаційної політики України із прикрістю констатують, що влада міста Перемишль в односторонньому порядку проводить пошукові земляні роботи на ділянці, що є предметом двосторонніх домовленостей між Україною і Польщею, та безпосередньо межує з Українським військовим цвинтарем. Українських фахівців не запрошено до Перемишля ані в якості учасників цих робіт, ані в якості спостерігачів.

Пошукові земляні роботи проводяться на ділянці №974, яка є предметом домовленостей в рамках українсько-польських консультацій з питань, які виникають в ході реалізації Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Польща про збереження місць пам’яті і поховання жертв війни та політичних репресій від 21.03.1994 р. (пп. 3 та 22 Протоколу від 22.06.2010). Зазначена ділянка також безпосередньо межує з Українським військовим цвинтарем.

Український інститут національної пам’яті й Міністерство культури та інформаційної політики України отримали інформацію про пошук ймовірних поховань учасників Першої світової війни із засобів масової інформації і вже після початку робіт. Згідно з повідомленнями польських ЗМІ, пошукові земляні роботи мають на меті виявлення ймовірних місць поховань жертв Першої світової війни.

З огляду на це, відсутність запрошення від польської сторони також викликає гірке розчарування, адже в період Першої світової війни українці служили як в Російській імператорській армії, так і в Збройних силах Австро-Угорщини. Відтак складно уявити масштабне поховання періоду Першої світової війни, а тим більше окремий цвинтар у Перемишлі, на якому б не було поховано жодного вояка-українця.

З огляду на зазначені обставини, Український інститут національної пам’яті та Міністерство культури та інформаційної політики України змушені констатувати відсутність можливостей спостерігати за ходом робіт, а відтак і взяти до відома будь-які їхні результати.

https://bit.ly/37v4g3W

​​📍Триває конкурс на посаду генерального директора Національного музею Революції Гідності

11 серпня у результаті публічного жеребкування відібрали кандидатів від громадськості до комісії конкурсу серед 43 заявок

#МузейМайдану

19 серпня спільно з 🇨🇿 партнерами відкриваємо вуличну фотовиставку присвячену 30-річчю виведення радянських підрозділів Центральної групи військ з Чехословаччини.

А поки ділимось історією про інцидент в Богосудові, який призвів до перших жертв виводу радянських військ з Чехословаччини.

https://telegra.ph/%D0%86ncident-v-Bogosudov%D1%96-%D1%96stor%D1%96ya-pershih-zhertv-vivedennya-radyanskih-v%D1%96jsk-z-CHehoslovachchini-08-17

​​Всесвітньо відомий французький бренд косметики Payot безпосередньо пов’язаний з Україною. Його засновниця Надя Пайо родом з... Одеси. Століття тому, коли рух за включення жінок в усі сфери суспільного життя лише набирав обертів, Надя стала однією з перших жінок з дипломом лікаря, знаменитою косметологинею-дослідницею, заснувала міжнародний бізнес та винайшла і популяризувала нову філософію ставлення до тіла, здоров’я й краси. Розповідаємо її історію в рубриці #ЄвропаЦеМи.

Надя народилася в родині одеських підприємців у 1887 році. З дитинства її навчали французької та німецької мов, музики й етикету – тобто того, що, за уявленнями тогочасного суспільства, було потрібне молодій жінці. Але Надя хотіла стати лікарем. Вона не могла отримати медичну освіту в Російській імперії, тому вмовила батьків відпустити її на навчання за кордон. Так, 20-річна дівчина поїхала до Швейцарії.

У Лозанні Надя зустріла майбутнього чоловіка Едмонда Пайо. Едмонд був інженером, і коли його запросили на роботу в Аргентину, Надя поїхала з ним. Упродовж кількох років у Буенос-Айресі, поки Едмонд працював над будівельними проєктами, його дружина волонтерила в лікарнях і притулках, надаючи медичну допомогу найуразливішим.
У 1917 році сім’я переїхала до Нью-Йорка. У місті саме з’являлися салони краси. Нова індустрія захопила Надю. Їй спало на думку, що її знання медицини може стати в пригоді у цій сфері. А знайомство з балериною Анною Павловою наштовхнуло на ідею, що м’язи обличчя слід тренувати, як і м’язи тіла. Так Надя винайшла гімнастику для обличчя – те, що сьогодні називають модним словом фейс-білдінг.

Після Першої світової війни сім’я Пайо оселилася в Парижі. І в 1920 році Надя заснувала свій бренд косметики, названий за її прізвищем, – Payot. А через 5 років – інститут краси.

Жінка-косметолог та жінка-власниця бізнесу – це було революційно навіть для міжвоєнної Європи. Інноваційними були й чимало ідей та підходів Наді. Вона першою почала ділити косметичні засоби на категорії залежно від типу шкіри. Розробляла косметологічні формули, покладаючись на свої знання з хімії й анатомії, продовжуючи дослідження та співпрацюючи з фармацевтами. Надя вважала красу наукою. Недостатньо дати жінкам крем, потрібно навчити їх правильно ним користуватися, казала вона. Саме щоб ділитися знаннями, діяв її інститут краси. Серед клієнтів відомої одеситки були зоряні акторки Інгрід Бергман, Рита Хейворт, Грета Гарбо тощо.

Надя Пайо багато в чому випередила час. Вона будувала свою працю на філософії, що краса залежить не тільки від зовнішніх засобів, а й від загального здоров’я організму та стану душі. Ця ідея не втрачає актуальності й через 100 років. А бізнес, заснований у Франції жінкою з Одеси, досі залишається одним із лідерів в індустрії краси.

🇺🇦🇺🇦🇺🇦Вітаємо з головним державним святом — Днем Незалежності України!

💥💥💥Цьогоріч наша держава святкує 3️⃣0️⃣-ту річницю відновлення власної незалежності, після того, як проголосила її у 1918 році. У цей, непростий для багатьох українців, рік варто консолідуватись та спробувати осмислити, чого ми досягли за минулі три десятиліття, порадіти за власні перемоги та винести уроки з власних поразок, а також усвідомити виклики, які стоять перед державою та її народом зараз.

​​#ЄвропаЦеМи Син селянина з Тернопільщини, він удосконалював свою майстерність в академії Жульєна у Парижі та в майстерні Огюста Родена. Скульптор, архітектор, громадський діяч, викладач і дипломат молодої української держави. Це все про талановитого Михайла Паращука, який зіграв ключову роль у формуванні архітектурного обличчя столиці Болгарії.

▫️Скульптор Михайло Паращук народився у селі Варваринці Теребовлянського району на Тернопільщині, але більшість життя провів за межами України. Усе почалося з навчання. Михайло навчався мистецтву скульптури в академіях у Кракові, Відні, Львові, Парижі. Серед його викладачів були знамениті майстри Огюст Роден, Рауль Верле, Еміль Антуан Бурдель. Після понад 15 років навчання Михайло залишився у Європі. Він сформував унікальний стиль на перетині кількох мистецьких шкіл і стилів – від бароко та класицизму до імпресіонізму й сецесії. Тож наприкінці 1908 року українського скульптора запросили викладати в Мюнхені, у приватному інституті декоративно-прикладного мистецтва.

▫️На початку Першої світової війни, при спробі повернутися до Галичини, австрійська влада запідозрила Паращука у шпигунстві на користь Російської імперії, арештувала та ув’язнила в концтаборі Талергоф. Вибравшись із Талергофа, скульптор знову викладав, але цього разу – для українських військовополонених українців у таборах Раштат і Вецлар в Німеччині. Тоді ж він створив у Раштаті і Вецларі пам’ятники тим українцям, які загинули в полоні.

🇺🇦Наприкінці Першої світової війни відновилася боротьба за українську державу. З 1918 року Михайло Паращук працював у дипломатичних місіях Української Народної Республіки в Естонії та Литві. Він був одним із тих дипломатів, які ще сто років тому розробляли ідею Балто-Чорноморського союзу держав, що звільнилися з-під Російської імперії. Проте національно-визвольні змагання зазнали поразки. А Михайло Паращук знову опинився в Європі.

🇧🇬У 1921 році він прибув до Болгарії як представник Червоного Хреста, займався допомогою військовополоненим і біженцям. І залишився в цій країні на 42 роки, до кінця свого життя. У Софії скульптор відкрив майстерню. Лише в столиці Болгарії він працював щонайменше на 30 об’єктах. Українець скульптурно оздобив такі репрезентативні будівлі Болгарії, як Національний банк, Судова палата, Міністерство оборони, Військова Академія, Бібліотека Св. Кирила і Мефодія, ректорат університету ім. К. Охридського, ректорат Софійського університету, Академія наук, Оперний театр, міст «Русе-Джурджу», пошта в місті Варна, будівля районної ради в Бургасі. Його твори мистецтва досі є гордістю Болгарії. Проте і на Батьківщині дотепер залишились видатні роботи митця, такі, як пам'ятник Адамові Міцкевичу, створений у співавторстві з польським скульптором Антоном Попелем. Паращук також брав участь в оформленні Оперного театру, Університетської бібліотеки і Промислового музею у Львові.

Визначний скульптор віднайшов загублену могилу Михайла Драгоманова на Центральному цвинтарі Софії і встановив пам’ятник з бронзи та граніту. Кілька десятиліть поспіль він гуртував українську громаду в Болгарії, докладав зусиль, щоб вона була помітною у культурному житті країни, налагоджував українсько-болгарські зв’язки. Продовжував цю працю навіть в умовах переслідування та репресій, які почалися з приходом до влади в країні комуністів після Другої світової війни.

Згідно з заповітом, скульптора, який помер у 1963 році, поховали поряд з Михайлом Драгомановим.
Посмертно він нагороджений вищою державною нагородою Болгарії – орденом Кирила і Мефодія I ступеня.

📍Триває конкурс на генерального директора Національного музею Революції Гідності (Музею Майдану). Ділимося новинами⤵️

27 серпня відбулося перше засідання конкурсної комісії з 9 експертів з культурної сфери та громадського середовища. Вони розглянули документи від кандидатів.

З 20 липня, коли був оголошений конкурс, до 18 серпня включно до Українського інституту національної пам'яті надійшли заявки від 4️⃣ кандидатів: Остапа Осінчука, Ігоря Пошивайла, Артема Скоропадського та Наталії Фесенюк.

Комісія ухвалила рішення відхилити заявки трьох із чотирьох кандидатів, оскільки вони не відповідали критеріям конкурсу.

💬 «Хотілося б, щоб людей, які були б здатні взяти на себе відповідальність за керівництво Музеєм Майдану, було значно більше. Чому сталося так, як сталося, і троє кандидатів були відсіяні? Я є прихильником ідеї, що комісія мала б бути максимально ліберальною. Максимальна відкритість конкурсу навіть у випадку, якщо хтось не до кінця дотримався вимог законодавства, сприяла б більшому залученню ширших середовищ у цей конкурс і зняла б будь-які сумніви. Але більшість членів комісії стояла на позиції максимально чіткого і жорсткого дотримання чинного законодавства. Відповідно, якщо хтось не зміг пояснити і довести, чи він має необхідний, передбачений законом стаж роботи в культурних інституціях чи на керівних посадах, то для більшості членів комісії це стало непереборною обставиною. У результаті ми отримали ситуацію безальтернативного другого туру. Але ця ситуація також підіймає питання спроможності українського суспільства висувати людей, які були б здатні обіймати подібні посади у подібних інституціях. Адже це вимагає досить високої кваліфікації, дуже багатьох вмінь, навичок, знань. І це означає, що ми поки не є настільки інституційно спроможними на рівні персоналій, щоб виставити 15-20 відповідних кандидатів», – коментує хід конкурсу член комісії Олександр Зінченко.

Як формувалася конкурсна комісія та хто до неї увійшов, запис трансляції першого засідання↙️
https://bit.ly/3yu9ho5

Усі новини про конкурс↙️
https://bit.ly/3ynfJNF

8 вересня, об 11:00, в Українському інституті національної пам'яті (вул. Липська, 16) комісія розгляне програму розвитку Національного музею Революції Гідності на рік і на п'ять років від Ігоря Пошивайла – кандидата, якого допустили до наступного етапу конкурсу. Засідання буде відкритим і транслюватиметься онлайн.

⚔️⚔️⚔️28 серпня розпочалась оборона Замостя

Символом польсько-українського братерства зброї є кампанія 1920 року – спільна боротьба Армії Української Народної Республіки та Війська Польського проти більшовиків. Однією з наймасштабніших і водночас найуспішніних сторінок в історії кампанії є оборона Замостя, що тривала з 28 по 31 серпня 1920 р. і завершилась фіаском Червоної армії.

Загальна чисельність захисників міста, напередодні бою, становила 700 багнетів і 150 шабель. 6-й технічний курінь 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР, під командуванням сотника Володимира Бокітька, спорудив лінію засік у 3-4 ряди, довжиною 18 км. Також були споруджені окремі вогневі позиції – гнізда із земляними валами. До земляних робіт було залучено 3,5 тисяч містян і мешканців довколишніх сіл.

28 серпня до Замостя прибули окремі підрозділи 10-ї піхотної дивізії Війська Польського: 31-й піхотний полк, кавалерійський та артдивізіон. Сили оборонців міста зросли до 3 200 багнетів, 200 шабель, 40 кулеметів і 12 гармат. Крім того, в передмісті знаходились три польських панцерні потяги.

Напередодні, 27 серпня, у містечку Тишівці, що на схід від Замостя, 1-ша Кінна армія С. Будьонного вступила в бій з козачою бригадою осавула В. Яковлєва. Донські козаки, згідно наказу, відступили на Замостя, відтягуючи на себе супротивника. Загальна чисельність будьонівців, які наступали на місто, становила 11 600 шабель, 1 400 багнетів, близько 400 кулеметів і 72 гармати.

29 серпня дві дивізії 1-ї Кінної армії досягнули Замостя, де зустріли несподіваний і потужний спротив. Перша атака червоних зазнали невдачі. Наступного дня, 30 серпня, місто було взяте в облогу – повністю оточене і відрізане від постачання. Того ж дня більшовики тричі здійснювали штурм Замостя і навіть змогли здійснити прорив на одній з ліній оборони, однак так і не досягли успіху.

О 2 годині 31 серпня битва під Замостям завершилась поразкою Червоної армії. Втрати українців та поляків, згідно відомостей українського історика Андрія Руккаса, склали 250 вбитих і поранених. Успішний захист міста дозволив польському командування стягнути свіжі сили та взяти «в лещата» з’єднання С. Будьонного. Того ж дня червона кіннота зазнала поразки біля Комарова і стала швидко відходити у північно-східному напрямку. Весь люблінський рейд 1-ї Кінної армії закінчився для більшовиків цілковитою поразкою, у якій провідну роль відіграли захисники Замостя.

​​«Історія – це унікальне джерело знань про нас сьогодні. Історія дає змогу зрозуміти сьогоднішнє суспільство через призму його досвіду».

Чому б не почати тиждень з хорошого інтерв'ю 🤔

Рекомендуємо розмову з Сергієм Плохієм – одним із найавторитетніших і найпопулярніших сучасних українських істориків. Інтерв'ю було опубліковане до 30-річчя незалежності на ЛІГА.net↙️
https://bit.ly/2WD9Kag

А поки ви додаєте текст у свої закладки, кілька цитат:

🔸У демократичному суспільстві спільний наратив не може вироблятися тільки фахівцями істориками та не може бути накинутим згори. Тобто, ми маємо виробити консенсус в умовах суспільного діалогу. Але цей діалог або розмова має бути кваліфікованою, вона не має бути вкрадена крикунами і фальсифікаторами. І тому відповідальність публічних інтелектуалів в демократичних суспільствах є набагато вищою, ніж в авторитарних режимах.

🔹Героями мають ставати не стільки люди, скільки ідеї та підходи.

🔸Як історик можу сказати: українці – не найбільш нещасні у світі. Але якщо подивитися на наше самовідчуття, то в це важко повірити. Я думаю, що це має змінитися.

🔹Путін невипадково повторює тезу: Русские и украинцы – один народ. Росія не визначилась у тому, хто вона є. Де є межа Росії, хто є росіянином, хто не є росіянином. І схожі запитання так само важливі для українців. Хто є українцем, хто не є українцем. Ми відповідаємо на ці запитання зовсім інакше, ніж росіяни. І про це також сьогоднішня війна.

​​⚔️ 31 серпня 1920 року завершилась битва за Замостя, в якій союзні війська Армії УНР та Війська Польського розгромили більшовицьку Першу кінну армію Семена Будьонного. Мине сто та один рік з часу тієї знаменної битви, як її історію закарбують у коміксі.

🔥 "Оборона Замостя. Легенда про лопату" – це перший мальопис, який створений саме командою Українського інституту національної пам'яті. Сюжет коміксу розповідає про участь у боях за містечко польського жовніра Рафала Круца та українського сапера Гната Вечірнього.

🔍 Мальопис, хоч і є художнім твором, однак створений у консультаціях з істориками та ґрунтується на історичних джерелах. Комікс відкриває майбутню серію мальописів Українського інституту національної пам'яті "Слава героям", яка розповідатиме історії звитяги та героїзму, які виявляли воїни українського війська у буремний і драматичний період під час боротьби за Українську державу століття тому.

💥Перша презентація мальопису відбудеться вже цієї суботи, 4 вересня, о 19:00, на головному фестивалі популярної культури - Comic Con Ukraine. У презентації візьмуть участь автори мальопису - Володимир Поліщук та Ігор Кромф.

Фото: авторська обкладинка

1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. У Радянському Союзі був окремий міф про «Золотий вересень» на Західній Україні в 1939 році. Радянські міфи про Другу світову активно використовує сучасна Росія. Тому ми їх розвінчуємо в окремому проєкті #ВійнаіМіф.

🎞 Новий ролик з проєкту, який Український інститут національної пам'яті презентує сьогодні, – саме про міф про «Золотий вересень». 

Відео створене на основі матеріалу з книги «Війна і міф: невідома Друга світова».

https://youtu.be/eCL7CVRZ5pM