Пам’яті морпіха Євгена Мінженера (позивний «Андатра»)
У свої 18 років повернувся до України з Туреччини, щоб доєднатися до війська
Повномасштабне вторгнення 17-річний Женя застав у Туреччині. Кадри воєнних злочинів росіян в Бучі та Маріуполі змотивували його у 18 років зробити справжнє доросле рішення - повернутись в Україну та долучитись до Сил оборони.
З 2023 року служив в оператором дронів у 38-й окремій бригаді морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного.
У 2025 морпіх пережив удар дроном, однак втратив ногу. Після протезування та реабілатції Євген вирішив повернутись у стрій. Євген Мінженер був головним сержантом і командиром взводу БпЛА. Загинув поблизу Павлограда. Йому назавжди 21 рік.
Честь і слава Герою!
Фото: UNBROKEN Ukraine, Фейсбук-сторінка Yaroslav Grubych, Levitate Ukraine
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
У свої 18 років повернувся до України з Туреччини, щоб доєднатися до війська
Повномасштабне вторгнення 17-річний Женя застав у Туреччині. Кадри воєнних злочинів росіян в Бучі та Маріуполі змотивували його у 18 років зробити справжнє доросле рішення - повернутись в Україну та долучитись до Сил оборони.
З 2023 року служив в оператором дронів у 38-й окремій бригаді морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного.
У 2025 морпіх пережив удар дроном, однак втратив ногу. Після протезування та реабілатції Євген вирішив повернутись у стрій. Євген Мінженер був головним сержантом і командиром взводу БпЛА. Загинув поблизу Павлограда. Йому назавжди 21 рік.
Честь і слава Герою!
Фото: UNBROKEN Ukraine, Фейсбук-сторінка Yaroslav Grubych, Levitate Ukraine
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
😢18💔8
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
170 років тому, 7 вересня в Глухові народився відомий меценат і громадський діяч, представник відомої династії цукрозаводчиків і меценатів Терещенків, молодший син Ніколи Артемовича Олександр Терещенко.
Як і старший брат Іван та сестра Варвара (в шлюбі – Ханенко) Олександр був вірний родинному девізу Терещенків – «Прагнення до суспільної користі». Він багато уваги приділяв підтримці освіти та охорони здоров'я бідноти в Києві та рідному Глухові. Був одним із засновників Товариства допомоги студентам університету Святого Володимира, опікувався гімназіями, оплачував навчання малозабезпечених учнів, заснував три премії для найуспішніших гімназистів, а в селі Плюти організував дачу-колонію для літнього відпочинку слабших здоров'ям учнів київських гімназій. Паралельно опікувався в`язницями, сиротинцями, безкоштовними нічліжками.
До одруження в 1892 році із донькою статського радника Єлизаветою Хлоповою Олександр Терещенко жив у батьківському особняку на Бібіковському бульварі – нині там розташований Національний музей Тараса Шевченка. Після весілля родина переїжджає до власного маєтку, збудованого за проєктом архітектора Петра Бойцова навпроти парку Шевченка на перетині сучасних вулиць Антоновича та Скоропадського (нині тут розміщена Національна наукова медична бібліотека України). Будинок мав передові на той час технології — власне парове опалення, електрику та два ліфти. А загалом на кошти Терещенків у Києві було збудовано майже 500 будівель.
Під час російсько-японської війни Олександр Ніколович перерахував 100 тисяч рублів Товариству російського Червоного Хреста, за власний рахунок влаштував у Києві три бараки для поранених та притулок для поранених офіцерів при лікарні в Житомирі, виділивши на це понад 200 тисяч рублів.
У 1906 року увійшов до Об'єднаного Комітету зі спорудження пам'ятника Шевченку в Києві, разом з відомими українськими діячами: Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Євгеном Чикаленком, Миколою Лисенком, Іллею Рєпиним та ін.
До останнього опікувався гімназіями, більше 25 років був членом дирекції відділення Імператорського російського музичного товариства, допомагав художникам-початківцям, зокрема, надавав особисті кошти на оплату їхніх закордонних подорожей.
Помер 23 жовтня 1911 року в Петербурзі. Тіло після смерті за заповітом перевезли до Києва і поховали в родинному склепі на Аскольдовій могилі. На жаль, у 1930-х роках радянська влада взялася облаштовувати на Аскольдовій могилі парк відпочинку і могила Олександра Терещенка була втрачена.
Докладніше про життя і діяльність відомого мецената читайте в рубриці «Історичний календар».
170 років тому, 7 вересня в Глухові народився відомий меценат і громадський діяч, представник відомої династії цукрозаводчиків і меценатів Терещенків, молодший син Ніколи Артемовича Олександр Терещенко.
Як і старший брат Іван та сестра Варвара (в шлюбі – Ханенко) Олександр був вірний родинному девізу Терещенків – «Прагнення до суспільної користі». Він багато уваги приділяв підтримці освіти та охорони здоров'я бідноти в Києві та рідному Глухові. Був одним із засновників Товариства допомоги студентам університету Святого Володимира, опікувався гімназіями, оплачував навчання малозабезпечених учнів, заснував три премії для найуспішніших гімназистів, а в селі Плюти організував дачу-колонію для літнього відпочинку слабших здоров'ям учнів київських гімназій. Паралельно опікувався в`язницями, сиротинцями, безкоштовними нічліжками.
До одруження в 1892 році із донькою статського радника Єлизаветою Хлоповою Олександр Терещенко жив у батьківському особняку на Бібіковському бульварі – нині там розташований Національний музей Тараса Шевченка. Після весілля родина переїжджає до власного маєтку, збудованого за проєктом архітектора Петра Бойцова навпроти парку Шевченка на перетині сучасних вулиць Антоновича та Скоропадського (нині тут розміщена Національна наукова медична бібліотека України). Будинок мав передові на той час технології — власне парове опалення, електрику та два ліфти. А загалом на кошти Терещенків у Києві було збудовано майже 500 будівель.
Під час російсько-японської війни Олександр Ніколович перерахував 100 тисяч рублів Товариству російського Червоного Хреста, за власний рахунок влаштував у Києві три бараки для поранених та притулок для поранених офіцерів при лікарні в Житомирі, виділивши на це понад 200 тисяч рублів.
У 1906 року увійшов до Об'єднаного Комітету зі спорудження пам'ятника Шевченку в Києві, разом з відомими українськими діячами: Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Євгеном Чикаленком, Миколою Лисенком, Іллею Рєпиним та ін.
До останнього опікувався гімназіями, більше 25 років був членом дирекції відділення Імператорського російського музичного товариства, допомагав художникам-початківцям, зокрема, надавав особисті кошти на оплату їхніх закордонних подорожей.
Помер 23 жовтня 1911 року в Петербурзі. Тіло після смерті за заповітом перевезли до Києва і поховали в родинному склепі на Аскольдовій могилі. На жаль, у 1930-х роках радянська влада взялася облаштовувати на Аскольдовій могилі парк відпочинку і могила Олександра Терещенка була втрачена.
Докладніше про життя і діяльність відомого мецената читайте в рубриці «Історичний календар».
👍10❤5
Пам’яті артилериста, капітана Дмитра Кузнецова
Про військову службу казав: «Це моє. Тут я себе дійсно знайшов»
Дмитро народився 13 жовтня 1984 року в селі Зелені Кошари Первомайського району Миколаївської області.
Після школи здобув фах інженера. Трудовий шлях Дмитра до вступу до Збройних Сил України був різностороннім — він був бухгалтером на приватному підприємстві «Урожай», помічником агронома, займався продажем мобільних телефонів і працював на кабельному телебаченні.
У 2017 році підписав контракт з 40-ю окремою артилерійською бригадою князя Вітовта Великого. Брав участь в ООС. Пройшов шлях від командира відділення до командира батареї.
Дмитро Кузнецов загинув 8 червня 2025 року під час бойового завдання поблизу населеного пункту Осинове Куп’янського району Харківської області
Світла пам'ять!
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Про військову службу казав: «Це моє. Тут я себе дійсно знайшов»
Дмитро народився 13 жовтня 1984 року в селі Зелені Кошари Первомайського району Миколаївської області.
Після школи здобув фах інженера. Трудовий шлях Дмитра до вступу до Збройних Сил України був різностороннім — він був бухгалтером на приватному підприємстві «Урожай», помічником агронома, займався продажем мобільних телефонів і працював на кабельному телебаченні.
У 2017 році підписав контракт з 40-ю окремою артилерійською бригадою князя Вітовта Великого. Брав участь в ООС. Пройшов шлях від командира відділення до командира батареї.
Дмитро Кузнецов загинув 8 червня 2025 року під час бойового завдання поблизу населеного пункту Осинове Куп’янського району Харківської області
Світла пам'ять!
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔18😢5
Памʼяті прикордонника, старшого лейтенанта Максима Шмирка
Мав плани, мрії, прагнув жити повноцінним життям.
Максим народився 16 лютого 2004 року в селі Сокиринці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області.
Після школи вступив до Національної академії Держприкордслужби. Там його згадують, як душу компанії, щирого та товариського курсанта.
Після випуску, у 2025 році молодий лейтенант направився служити в комендатуру швидкого реагування 105-го прикордонного загону імені Володимира Великого, що на Чернігівщині.
Уже в серпні 2025 року старший лейтенант Шмирко добровільно відправився служити на Покровський напрямок.
1 вересня того ж року його група потрапила в засідку біля села Веселого. Офіцер надав наказ бійцям відступати, а сам продовжив стрілецький бій, щоб дати відійти групі. Загинув в наслідок численних уламкових поранень.
Поховали Максима 5 вересня. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото: ДПСУ
За матеріалами: Книга памʼяті МВС, Державна прикордонна служба, Суспільне Хмельницький, Vsim.ua
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мав плани, мрії, прагнув жити повноцінним життям.
Максим народився 16 лютого 2004 року в селі Сокиринці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області.
Після школи вступив до Національної академії Держприкордслужби. Там його згадують, як душу компанії, щирого та товариського курсанта.
Після випуску, у 2025 році молодий лейтенант направився служити в комендатуру швидкого реагування 105-го прикордонного загону імені Володимира Великого, що на Чернігівщині.
Уже в серпні 2025 року старший лейтенант Шмирко добровільно відправився служити на Покровський напрямок.
1 вересня того ж року його група потрапила в засідку біля села Веселого. Офіцер надав наказ бійцям відступати, а сам продовжив стрілецький бій, щоб дати відійти групі. Загинув в наслідок численних уламкових поранень.
Поховали Максима 5 вересня. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото: ДПСУ
За матеріалами: Книга памʼяті МВС, Державна прикордонна служба, Суспільне Хмельницький, Vsim.ua
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔15😢5
ТРЕТЯ УКРАЇНКА В КОСМОСІ
9 вересня 2006 року в космос вирушила космічна місія STS-115, у якій взяла участь американська астронавтка українського походження Гайдемарі Марта Стефанишин-Пайпер. Вона стала третьою українкою, яка побувала в космосі.
Гайдемарі Марта Стефанишин-Пайпер народилася 1963 року в місті Сент-Пол, штат Міннесота.
Її батько, Михайло Стефанишин, був уродженцем села Якимів, що на Львівщині. Під час Другої світової війни його відправили як остарбайтера на примусові роботи до Німеччини. Там він познайомився з німкенею Адельгейдою. Подружжя перебралося до США, де й народилася майбутня астронавтка.
Родина Стефанишин була активною учасницею української діаспори. Гайдемарі Марта згадувала, що вони ходили до української церкви, а сама вона відвідувала суботню школу при храмі. Також замість американського скаутського руху майбутня астронавтка була членкинею українського скаутингу — «Пласту». Після одруження вона принципово залишила подвійне прізвище, щоб підкреслити своє українське походження.
Після школи Гайдемарі Марта отримала магістерський ступінь із машинобудування в одному з найкращих університетів світу — Массачусетському технологічному інституті. А з 1985 року розпочала службу у складі Військово-морських сил США. Вона була офіцеркою-водолазкою та спеціалізувалася на рятувальних місіях із затонулими суднами.
У 1996 році Стефанишин-Пайпер зарахували до загону астронавтів NASA. Проте першого польоту в космос довелося чекати ще десять років. З 9 до 21 вересня 2006 року Гайдемарі Марта Стефанишин-Пайпер взяла участь у космічній місії STS-115 на шатлі «Атлантіс». За два роки астронавтка вдруге полетіла в космос у складі місії STS-126 на космічному човнику «Індевор».
В обох випадках Гайдемарі Марта виходила у відкритий космос. Сумарно там вона провела 33 години та 42 хвилини. Вона стала восьмою жінкою у світі, яка вийшла у відкритий космос, та третьою українкою, яка побувала в космічних місіях після американки українського походження Джудіт Арлен Рєзнік та канадійки Роберти Лінн Бондар.
У проміжку між космічними місіями Стефанишин-Пайпер як професійного військового водолаза залучали до підводних випробувань NASA — NEEMO 12. А також вона вперше побувала в Україні: відвідала Київ, Львів та рідне село свого батька. Зустрілася з першим українським космонавтом Леонідом Каденюком, а президент України Віктор Ющенко нагородив Стефанишин-Пайпер орденом княгині Ольги III ступеня.
Після місії «Індевор» Стефанишин-Пайпер пішла у відставку із загону астронавтів та певний час була командиркою Кардерокського підрозділу надводних операцій, а згодом — технічною консультанткою ВМС США.
9 вересня 2006 року в космос вирушила космічна місія STS-115, у якій взяла участь американська астронавтка українського походження Гайдемарі Марта Стефанишин-Пайпер. Вона стала третьою українкою, яка побувала в космосі.
Гайдемарі Марта Стефанишин-Пайпер народилася 1963 року в місті Сент-Пол, штат Міннесота.
Її батько, Михайло Стефанишин, був уродженцем села Якимів, що на Львівщині. Під час Другої світової війни його відправили як остарбайтера на примусові роботи до Німеччини. Там він познайомився з німкенею Адельгейдою. Подружжя перебралося до США, де й народилася майбутня астронавтка.
Родина Стефанишин була активною учасницею української діаспори. Гайдемарі Марта згадувала, що вони ходили до української церкви, а сама вона відвідувала суботню школу при храмі. Також замість американського скаутського руху майбутня астронавтка була членкинею українського скаутингу — «Пласту». Після одруження вона принципово залишила подвійне прізвище, щоб підкреслити своє українське походження.
Після школи Гайдемарі Марта отримала магістерський ступінь із машинобудування в одному з найкращих університетів світу — Массачусетському технологічному інституті. А з 1985 року розпочала службу у складі Військово-морських сил США. Вона була офіцеркою-водолазкою та спеціалізувалася на рятувальних місіях із затонулими суднами.
У 1996 році Стефанишин-Пайпер зарахували до загону астронавтів NASA. Проте першого польоту в космос довелося чекати ще десять років. З 9 до 21 вересня 2006 року Гайдемарі Марта Стефанишин-Пайпер взяла участь у космічній місії STS-115 на шатлі «Атлантіс». За два роки астронавтка вдруге полетіла в космос у складі місії STS-126 на космічному човнику «Індевор».
В обох випадках Гайдемарі Марта виходила у відкритий космос. Сумарно там вона провела 33 години та 42 хвилини. Вона стала восьмою жінкою у світі, яка вийшла у відкритий космос, та третьою українкою, яка побувала в космічних місіях після американки українського походження Джудіт Арлен Рєзнік та канадійки Роберти Лінн Бондар.
У проміжку між космічними місіями Стефанишин-Пайпер як професійного військового водолаза залучали до підводних випробувань NASA — NEEMO 12. А також вона вперше побувала в Україні: відвідала Київ, Львів та рідне село свого батька. Зустрілася з першим українським космонавтом Леонідом Каденюком, а президент України Віктор Ющенко нагородив Стефанишин-Пайпер орденом княгині Ольги III ступеня.
Після місії «Індевор» Стефанишин-Пайпер пішла у відставку із загону астронавтів та певний час була командиркою Кардерокського підрозділу надводних операцій, а згодом — технічною консультанткою ВМС США.
❤9😱2😁1
Пам’яті солдата-добровольця Станіслава Колесника (позивний «Стонік»)
20-річний ніжинець прикрив собою побратимів.
Станіслав народився 9 червня 2005 року у Ніжині Чернігівської області. Після школи здобув фах тракториста та водія та влаштувався комплектувальником на місцевий хлібокомбінат.
Станіслав був переконаним патріотом, тому на початку 2025 року підписав контракт "18-24" та долучився до 92-ї окремої штурмової бригади імені Івана Сірка.
Виконував бойові завдання на Харківщині. 2 липня 2025 року його підрозділ під час штурмових дій потрапив у засідку. Станіслав залишився прикривати відступ побратимів за загинув у бою. Певний час він рахувався безвісти. Поховати воїна вдалося 23 листопада 2025 року в рідному Ніжині. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Ніжинська міська рада, Фейсбук-сторінка Луценко Наталія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
20-річний ніжинець прикрив собою побратимів.
Станіслав народився 9 червня 2005 року у Ніжині Чернігівської області. Після школи здобув фах тракториста та водія та влаштувався комплектувальником на місцевий хлібокомбінат.
Станіслав був переконаним патріотом, тому на початку 2025 року підписав контракт "18-24" та долучився до 92-ї окремої штурмової бригади імені Івана Сірка.
Виконував бойові завдання на Харківщині. 2 липня 2025 року його підрозділ під час штурмових дій потрапив у засідку. Станіслав залишився прикривати відступ побратимів за загинув у бою. Певний час він рахувався безвісти. Поховати воїна вдалося 23 листопада 2025 року в рідному Ніжині. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Ніжинська міська рада, Фейсбук-сторінка Луценко Наталія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔18😢5
УКРАЇНА ОТРИМАЛА ДОЗВІЛ НА ПРОВЕДЕННЯ ПОШУКОВИХ РОБІТ У ЛАСКОВІ (РЕСПУБЛІКА ПОЛЬЩА)
Польська сторона надала українській експедиції дозвіл на проведення пошукових робіт на території православного кладовища в селі Ласків Люблінського воєводства.
Дозвіл 31 серпня 2026 року отримало Комунальне підприємство Львівської обласної ради «Доля». Роботи проводитимуть на замовлення Українського інституту національної пам’яті.
Домовленість про проведення досліджень у Ласкові раніше була зафіксована у спільному комюніке міністерств культури України та Польщі. Мета дослідження – виявити поховання цивільних мешканців Ласкова, які загинули внаслідок нападу підрозділів Армії Крайової та Батальйонів хлопських у березні 1944 року.
За різними історичними даними, під час масового вбивства українців у Ласкові 10 березня 1944 року загинули понад 300 людей. У межах досліджень істориків та експертів з України й Польщі встановлено дані про 327 мешканців Ласкова, які загинули у 1944 році. Водночас окремі історики називають більшу кількість жертв – близько 350 осіб. Остаточна кількість жертв може бути уточнена внаслідок подальших історичних та пошукових досліджень.
Україна та Польща також продовжують співпрацю в межах спільної Робочої групи у справах гідних поховань. Вона координує питання проведення пошукових та ексгумаційних робіт, а також взаємного надання необхідних дозволів.
Пошук і гідне поховання загиблих є важливою складовою відновлення історичної пам’яті та належного вшанування жертв трагічних подій минулого.
Польська сторона надала українській експедиції дозвіл на проведення пошукових робіт на території православного кладовища в селі Ласків Люблінського воєводства.
Дозвіл 31 серпня 2026 року отримало Комунальне підприємство Львівської обласної ради «Доля». Роботи проводитимуть на замовлення Українського інституту національної пам’яті.
Домовленість про проведення досліджень у Ласкові раніше була зафіксована у спільному комюніке міністерств культури України та Польщі. Мета дослідження – виявити поховання цивільних мешканців Ласкова, які загинули внаслідок нападу підрозділів Армії Крайової та Батальйонів хлопських у березні 1944 року.
За різними історичними даними, під час масового вбивства українців у Ласкові 10 березня 1944 року загинули понад 300 людей. У межах досліджень істориків та експертів з України й Польщі встановлено дані про 327 мешканців Ласкова, які загинули у 1944 році. Водночас окремі історики називають більшу кількість жертв – близько 350 осіб. Остаточна кількість жертв може бути уточнена внаслідок подальших історичних та пошукових досліджень.
Україна та Польща також продовжують співпрацю в межах спільної Робочої групи у справах гідних поховань. Вона координує питання проведення пошукових та ексгумаційних робіт, а також взаємного надання необхідних дозволів.
Пошук і гідне поховання загиблих є важливою складовою відновлення історичної пам’яті та належного вшанування жертв трагічних подій минулого.
👍9🔥4
НА БЕРЕГАХ ЗАЧАРОВАНОЇ ДЕСНИ
132 роки тому народився фундатор українського національного кінематографа та класик світового кіно, режисер Олександр Довженко.
Більше про життєпис читайте у новій горталці вище⬆️
132 роки тому народився фундатор українського національного кінематографа та класик світового кіно, режисер Олександр Довженко.
Більше про життєпис читайте у новій горталці вище⬆️
🔥15❤1
Пам’яті військового Сергія Коршака
Повернувся з-за кордону, аби захищати Батьківщину.
Сергій народився 25 жовтня 1980 року у Кременчуці. Після школи навчався в педагогічному училищі. Згодом виїхав закордон. Певний час проживав в Ізраїлі.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся в Україну і в квітні 2022 року долучився до Сил оборони. Служив розвідником.
Сергій помер 9 червня 2026 року від інфаркту під час лікування на Тернопільщині. Поховали воїна 6 серпня 2026 року в Кременчуці.
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту Кременчуцький Телеграф
За матеріалами: Кременчуцький Телеграф
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Повернувся з-за кордону, аби захищати Батьківщину.
Сергій народився 25 жовтня 1980 року у Кременчуці. Після школи навчався в педагогічному училищі. Згодом виїхав закордон. Певний час проживав в Ізраїлі.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся в Україну і в квітні 2022 року долучився до Сил оборони. Служив розвідником.
Сергій помер 9 червня 2026 року від інфаркту під час лікування на Тернопільщині. Поховали воїна 6 серпня 2026 року в Кременчуці.
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту Кременчуцький Телеграф
За матеріалами: Кременчуцький Телеграф
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17😢6
ЧОТА БЕЗСМЕРТНИХ
10 вересня 1943 року, чота особливого призначення Української повстанської армії під керівництвом "Берези" (Антона Марцинюка) у кількості 44 повстанців розмістилася на постій в селі Новий Загорів Локачинського району Волинської області. 11 вересня повстанські дозори зауважили, що до села з двох напрямків рухаються криті брезентом вантажні автомашини з нацистами. Повстанці по тривозі зайняли вогневі позиції, які було влаштовано довкола монастиря, після чого розпочався бій.
Майже всі вояки зі складу чоти за походженням – селяни, дехто мав досвід служби у Війську Польському і 1939 року, воювали у ньому проти гітлерівців. Інші за завданням ОУН від початку гітлерівської окупації були спочатку в українській допоміжній поліції в Горохові, звідки весною 1943 року під час нападу на місто повстанського відділу Олексія Брися організовано перейшли в УПА. Загалом у складі чоти до початку бою було 44 вояки, всі вони були достатньо навченими і вже випробуваними у бойових діях, всі добре володіли зброєю.
У 1943 року на Волині тривали масові каральні акції гітлерівців, спрямовані на придушення руху опору, а тому військової потуги окупантам не бракувало. Загальне керівництво каральними акціями на Волині здійснював опергруппенфюрер СС, генерал поліції Еріх фон дем Бах. До проведення каральної акції в Новому Загорові були залучені також підрозділи польської допоміжної поліції, що її створили гітлерівці після відходу української допоміжної поліції в УПА.
Чисельність залучених до бою карателів могла бути від повстанської чоти більшою приблизно у разів двадцять, за іншими свідченнями сягала тисячі осіб, хоч конкретних даних, які це підтверджують, не виявлено.
Приблизно до полудня 11 вересня повстанці трималися в окопах. За багатьма свідченнями, саме на початку бою ворог, котрий сподівався заскочити повстанців зненацька і не очікував на такий злагоджений опір, зазнав чи не найбільш масових втрат. За свідченнями кількох мешканців Нового Загорова, усіх своїх поранених та вбитих вояків карателі зразу ж відправляли автомашинами в місця, де дислокувались їхні підрозділи. Навзамін вантажівки привозили їм підмогу. Збільшувалися втрати і в повстанських рядах.
З приходом танків (прибули з Володимира-Волинського) українські вояки вимушені були залишити окопи і зайняти оборону в стінах колишнього монастиря та в Різдво-Богородицькому храмі. Тут після полудня витримали і бомбардування, яке дезорганізували вдало використаними сигнальними ракетами, частково спрямувавши ворожий удар з повітря на окопи, що були вже зайняті карателями. Приголомшений таким поворотом подій, знову в атаку ворог піднявся не скоро.
Після того як повстанці підірвали одну танкетку, бронетехніка надто близько до монастирських стін не під’їжджала. Бій продовжувався. Коли звечоріло, нацисти підпалили найближчі до монастиря сільські садиби і при світлі пожеж продовжували обстріл.
12 вересня повстанці, які не були поранені, пішли на прорив і вийшли з оточення. Вояки, котрі через поранення прориватися не могли, забезпечили їм прикриття і продовжували утримувати монастир.
Карателі вступили у монастирські мури лише близько полудня 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Було зрозуміло, що якась частина українських вояків із оточення вийшла, і це відбирало у карателів відчуття перемоги. Загалом чота втратила в тому бою 29 вояків. У ніч із 12 на 13 вересня, всупереч забороні окупаційної влади, новозагорівські селяни поховали їх поряд із храмом.
16 осіб зі складу чоти вийшли з бою живими. Про втрати карателів із найбільшим, очевидно, наближенням до правди говорять опубліковані 1949 році в підпільному упівському журналі спогади повстанця Петра: «У цьому нерівному бою загинуло близько 400 німців».
У 1989 році голова Волинського крайового братства ветеранів ОУН і УПА Мелетія Семенюка за сприяння місцевих мешканців і всупереч заборонам тодішньої влади звели на могилі героїв УПА дерев’яний хрест.
10 вересня 1943 року, чота особливого призначення Української повстанської армії під керівництвом "Берези" (Антона Марцинюка) у кількості 44 повстанців розмістилася на постій в селі Новий Загорів Локачинського району Волинської області. 11 вересня повстанські дозори зауважили, що до села з двох напрямків рухаються криті брезентом вантажні автомашини з нацистами. Повстанці по тривозі зайняли вогневі позиції, які було влаштовано довкола монастиря, після чого розпочався бій.
Майже всі вояки зі складу чоти за походженням – селяни, дехто мав досвід служби у Війську Польському і 1939 року, воювали у ньому проти гітлерівців. Інші за завданням ОУН від початку гітлерівської окупації були спочатку в українській допоміжній поліції в Горохові, звідки весною 1943 року під час нападу на місто повстанського відділу Олексія Брися організовано перейшли в УПА. Загалом у складі чоти до початку бою було 44 вояки, всі вони були достатньо навченими і вже випробуваними у бойових діях, всі добре володіли зброєю.
У 1943 року на Волині тривали масові каральні акції гітлерівців, спрямовані на придушення руху опору, а тому військової потуги окупантам не бракувало. Загальне керівництво каральними акціями на Волині здійснював опергруппенфюрер СС, генерал поліції Еріх фон дем Бах. До проведення каральної акції в Новому Загорові були залучені також підрозділи польської допоміжної поліції, що її створили гітлерівці після відходу української допоміжної поліції в УПА.
Чисельність залучених до бою карателів могла бути від повстанської чоти більшою приблизно у разів двадцять, за іншими свідченнями сягала тисячі осіб, хоч конкретних даних, які це підтверджують, не виявлено.
Приблизно до полудня 11 вересня повстанці трималися в окопах. За багатьма свідченнями, саме на початку бою ворог, котрий сподівався заскочити повстанців зненацька і не очікував на такий злагоджений опір, зазнав чи не найбільш масових втрат. За свідченнями кількох мешканців Нового Загорова, усіх своїх поранених та вбитих вояків карателі зразу ж відправляли автомашинами в місця, де дислокувались їхні підрозділи. Навзамін вантажівки привозили їм підмогу. Збільшувалися втрати і в повстанських рядах.
З приходом танків (прибули з Володимира-Волинського) українські вояки вимушені були залишити окопи і зайняти оборону в стінах колишнього монастиря та в Різдво-Богородицькому храмі. Тут після полудня витримали і бомбардування, яке дезорганізували вдало використаними сигнальними ракетами, частково спрямувавши ворожий удар з повітря на окопи, що були вже зайняті карателями. Приголомшений таким поворотом подій, знову в атаку ворог піднявся не скоро.
Після того як повстанці підірвали одну танкетку, бронетехніка надто близько до монастирських стін не під’їжджала. Бій продовжувався. Коли звечоріло, нацисти підпалили найближчі до монастиря сільські садиби і при світлі пожеж продовжували обстріл.
12 вересня повстанці, які не були поранені, пішли на прорив і вийшли з оточення. Вояки, котрі через поранення прориватися не могли, забезпечили їм прикриття і продовжували утримувати монастир.
Карателі вступили у монастирські мури лише близько полудня 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Було зрозуміло, що якась частина українських вояків із оточення вийшла, і це відбирало у карателів відчуття перемоги. Загалом чота втратила в тому бою 29 вояків. У ніч із 12 на 13 вересня, всупереч забороні окупаційної влади, новозагорівські селяни поховали їх поряд із храмом.
16 осіб зі складу чоти вийшли з бою живими. Про втрати карателів із найбільшим, очевидно, наближенням до правди говорять опубліковані 1949 році в підпільному упівському журналі спогади повстанця Петра: «У цьому нерівному бою загинуло близько 400 німців».
У 1989 році голова Волинського крайового братства ветеранів ОУН і УПА Мелетія Семенюка за сприяння місцевих мешканців і всупереч заборонам тодішньої влади звели на могилі героїв УПА дерев’яний хрест.
💔13❤3
Пам’яті танкіста Дмитра Черніцова (позивний «Чорний»)
Мав справжній хист до військової справи, і до 24 років став досвідченим танкістом
Дмитро народився 20 вересня 1997 року.
Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Потім навчався на фінансово-економічному факультеті Чернігівського національного технологічного університету.
У 2018 році уклав контракт із ЗСУ, три роки воював на Донеччині та Луганщині. З початком широкомасштабної війни долучився до 3-ї окремої танкової бригади.
Під час оборони Києва екіпаж Т-72, де Дмитро був навідником, трощив окупантів поблизу Житомирської траси. Після денних боїв сам зголошувався чергувати вночі, а також досліджував місцевість.
Останній бій Дмитро прийняв 4 квітня 2022 року поблизу села Бражківка на Харківщині. Поховали Героя на військово-меморіальному кладовищі «Ялівщина» у Чернігові.
Честь і слава!
Ігор Романенко
Фото: Фейсбук-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мав справжній хист до військової справи, і до 24 років став досвідченим танкістом
Дмитро народився 20 вересня 1997 року.
Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Потім навчався на фінансово-економічному факультеті Чернігівського національного технологічного університету.
У 2018 році уклав контракт із ЗСУ, три роки воював на Донеччині та Луганщині. З початком широкомасштабної війни долучився до 3-ї окремої танкової бригади.
Під час оборони Києва екіпаж Т-72, де Дмитро був навідником, трощив окупантів поблизу Житомирської траси. Після денних боїв сам зголошувався чергувати вночі, а також досліджував місцевість.
Останній бій Дмитро прийняв 4 квітня 2022 року поблизу села Бражківка на Харківщині. Поховали Героя на військово-меморіальному кладовищі «Ялівщина» у Чернігові.
Честь і слава!
Ігор Романенко
Фото: Фейсбук-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔21
Пам’яті Героя України, підполковника Олександра Орлова
У лютому 2022 року, коли російські війська підійшли до Харкова, він уже точно знав: «Ми переможемо»
Олександр народився у 1986 році в Донецьку. Після навчання в гірничому технікуму, пішов працювати на шахту.
У 2007 році призваний на строкову службу у внутрішні війська МВС України. Згодом залишився служити на контракт. У 2013 році отримав вищу інженерно-технічну освіту в Академії внутрішніх військ МВС України.
Після випускного, молодий офіцер повернувся служити до рідного Донецька. За рік місто почнуть захоплювати проросійські сепаратисти. Олександр перейшов служити в Нацгвардію та брав активну участь в Антитерористичній операцій, як командир бойової групи. Був відзначений орденом "За мужність" ІІІ ступеня та медаллю "За військову службу Україні".
Продовжував службу в спецпідрозділі НГУ "Омега". Повномасштабне вторгнення уже підполковник Орлов зустрів командиро харківської "Омеги". З перших днів виконував зі своїм загоном спеціальні місії в зоні бойових дій на Харківщині. Його бійці захопили перший російський "Сонцепьок", брали в полон ворожих офіцерів, забирали тіла загиблих побратимів з контрольованих росіянами територій.
Загинув 7 березня 2022 року в бою з російською розвідувально-диверсійною групою, яка намагалася проникнути до Харкова. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня та званням Героя України.
Слава Герою України!
Христина Микитин
Фото: НГУ та Платформа пам’яті "Меморіал"
За матеріалами: Національна Гвардія України, Платформа пам’яті "Меморіал" та Вікіпедія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
У лютому 2022 року, коли російські війська підійшли до Харкова, він уже точно знав: «Ми переможемо»
Олександр народився у 1986 році в Донецьку. Після навчання в гірничому технікуму, пішов працювати на шахту.
У 2007 році призваний на строкову службу у внутрішні війська МВС України. Згодом залишився служити на контракт. У 2013 році отримав вищу інженерно-технічну освіту в Академії внутрішніх військ МВС України.
Після випускного, молодий офіцер повернувся служити до рідного Донецька. За рік місто почнуть захоплювати проросійські сепаратисти. Олександр перейшов служити в Нацгвардію та брав активну участь в Антитерористичній операцій, як командир бойової групи. Був відзначений орденом "За мужність" ІІІ ступеня та медаллю "За військову службу Україні".
Продовжував службу в спецпідрозділі НГУ "Омега". Повномасштабне вторгнення уже підполковник Орлов зустрів командиро харківської "Омеги". З перших днів виконував зі своїм загоном спеціальні місії в зоні бойових дій на Харківщині. Його бійці захопили перший російський "Сонцепьок", брали в полон ворожих офіцерів, забирали тіла загиблих побратимів з контрольованих росіянами територій.
Загинув 7 березня 2022 року в бою з російською розвідувально-диверсійною групою, яка намагалася проникнути до Харкова. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня та званням Героя України.
Слава Герою України!
Христина Микитин
Фото: НГУ та Платформа пам’яті "Меморіал"
За матеріалами: Національна Гвардія України, Платформа пам’яті "Меморіал" та Вікіпедія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17😢3
БІЛЬ, ЯКИЙ НІКОЛИ НЕ БУДЕ ЗАГОЄНИЙ: УІНП ВШАНУВАВ ПАМʼЯТЬ ЖЕРТВ ДЕПОРТАЦІЇ
У Києві вшанували пам’ять українців, депортованих у 1944–1951 роках із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини.
Представники Українського інституту національної памʼяті, ГО «Київське товариство “ЛемКиїв”» та Київського товариства депортованих українців «Холмщина» імені Михайла Грушевського запалили символічні лампадки та поклали квіти до памʼятника Жертвам репресій 1930-х — початку 1950-х років.
Священники Патріаршого собору воскресіння Христового (УГКЦ) та Церкви Миколи Набережного (ПЦУ) отці Богдан Чурило та Леонід Сливканич звершили спільну молитву за душі жертв репресій та депортацій і закликали берегти пам’ять про них.
«Ми відчуваємо цей біль, який ніколи не буде загоєний, — сказав Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров. — Російській імперії мало було знищити тіло, вони намагалися знищити дух, тому чинили найстрашніші злочини — голоди, репресії, депортації. Тисячі людей померли під час депортації, вчиненої разом із комуністичною Польщею, Господь знає всі їхні імена. І ми з вами, згідно християнського обовʼязку, бережемо памʼять про них. Не маніпулюючи цифрами, не виголошуючи гасел, а пошановуючи їхню памʼять».
«Нас вдруге вигнали з нашої землі. Цього разу — з Херсонщини, де я народився у родині депортованих, — сказав отець Леонід Сливканич. — Це зробили нащадки тих самих червоних катів. Вони знищили наші села на Херсонщині, які відбудовувалися руками депортовані та їхніх нащадків. Нині, як і тоді, у 51 році в Карпатах, моє село на Херсонщині спалене — тепер вже російськими КАБами, Хай Господь дає нам сил і мудрості не стати на коліна перед цим ворогом, перемогти його і розповісти всьому світу про його злочини».
Голова ГО «ЛемКиїв» Катерина Чаплик наголосила на тому, що ті трагічні події — це передусім біль і понівечені долі людей. «Про це потрібно памʼятати, — сказала вона. — В я дякую усім, хто вивчає, зберігає памʼять про ті події і про тих людей».
Дипломат Микола Ярмолюк, член товариства депортованих «Холмщина» подякував Українському інституту національної памʼяті за збереження памʼяті про депортованих та організацію заходу. «Ви пробиваєте шлях нашої історії до широкого кола людей, — сказав він. — Памʼять про трагічні сторінки має бути дороговказом у майбутнє, щоб трагедії не повторювалися знову».
У Києві вшанували пам’ять українців, депортованих у 1944–1951 роках із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини.
Представники Українського інституту національної памʼяті, ГО «Київське товариство “ЛемКиїв”» та Київського товариства депортованих українців «Холмщина» імені Михайла Грушевського запалили символічні лампадки та поклали квіти до памʼятника Жертвам репресій 1930-х — початку 1950-х років.
Священники Патріаршого собору воскресіння Христового (УГКЦ) та Церкви Миколи Набережного (ПЦУ) отці Богдан Чурило та Леонід Сливканич звершили спільну молитву за душі жертв репресій та депортацій і закликали берегти пам’ять про них.
«Ми відчуваємо цей біль, який ніколи не буде загоєний, — сказав Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров. — Російській імперії мало було знищити тіло, вони намагалися знищити дух, тому чинили найстрашніші злочини — голоди, репресії, депортації. Тисячі людей померли під час депортації, вчиненої разом із комуністичною Польщею, Господь знає всі їхні імена. І ми з вами, згідно християнського обовʼязку, бережемо памʼять про них. Не маніпулюючи цифрами, не виголошуючи гасел, а пошановуючи їхню памʼять».
«Нас вдруге вигнали з нашої землі. Цього разу — з Херсонщини, де я народився у родині депортованих, — сказав отець Леонід Сливканич. — Це зробили нащадки тих самих червоних катів. Вони знищили наші села на Херсонщині, які відбудовувалися руками депортовані та їхніх нащадків. Нині, як і тоді, у 51 році в Карпатах, моє село на Херсонщині спалене — тепер вже російськими КАБами, Хай Господь дає нам сил і мудрості не стати на коліна перед цим ворогом, перемогти його і розповісти всьому світу про його злочини».
Голова ГО «ЛемКиїв» Катерина Чаплик наголосила на тому, що ті трагічні події — це передусім біль і понівечені долі людей. «Про це потрібно памʼятати, — сказала вона. — В я дякую усім, хто вивчає, зберігає памʼять про ті події і про тих людей».
Дипломат Микола Ярмолюк, член товариства депортованих «Холмщина» подякував Українському інституту національної памʼяті за збереження памʼяті про депортованих та організацію заходу. «Ви пробиваєте шлях нашої історії до широкого кола людей, — сказав він. — Памʼять про трагічні сторінки має бути дороговказом у майбутнє, щоб трагедії не повторювалися знову».
❤🔥11👍5💔3❤1