ГОЛОВА УІНП ВІДВІДАВ ЕКСГУМАЦІЙНІ РОБОТИ НА ГОЛОСКІВСЬКОМУ КЛАДОВИЩІ У ЛЬВОВІ
Голова Українського інституту національної пам’яті з позаплановим візитом відвідав місце проведення ексгумаційних робіт на території Голосківського кладовища у Львові. Роботи розпочалися ще 25 серпня та триватимуть до 2 жовтня 2026 року. Їх проводять спільно з товариством з обмеженою відповідальністю «Українська пам’ять» за участі польських фахівців – співробітників Інституту національної пам’яті Республіки Польща та Вроцлавського медичного університету.
Під час візиту голова УІНП поспілкувався з польськими представниками, які безпосередньо працюють над дослідженням виявлених останків, а також з українськими антропологами та фахівцями, які здійснюють моніторинг на території проведення ексгумаційних робіт. На місці проведення робіт, було оглянуто артефакти, виявлені під час ексгумації.
Станом на 14 вересня 2026 року зафіксовано 90 останків, із яких 89 уже ексгумовано. Серед них – 7 останків військовослужбовців Вермахту, решта – військовослужбовців Війська Польського.
Пошукові роботи тривають відповідно до дозволів, що надаються в межах домовленостей між Україною та Польщею. Український інститут національної пам’яті спільно з польською стороною продовжує роботу, спрямовану на фахове дослідження місць поховань та взаємодію заради спільного майбутнього – попри спроби окремих осіб дискредитувати цей процес.
Водночас важливо нагадати, що УІНП залучає та фінансує для нагляду за пошуковими роботами фахівців комунального підприємства Львівської обласної ради «Доля», яке займається пошуком поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій. До робіт залучені пошуковці та антропологи, які забезпечують фаховий нагляд і консультаційну підтримку під час проведення досліджень.
Ще упродовж 2019 року на території колишнього села Голоско Велике, у межах старого Голосківського кладовища, проводилися дослідження з метою пошуку останків вояків Війська Польського, які загинули у вересні 1939 року. За результатами цих досліджень було виявлено ознаки місць поховань.
Історична довідка
У вересні 1939 року у передмістях Львова точилися жорстокі бої між підрозділами Вермахту та Війська Польського. Одним із місць бойових дій була територія села Голоско Велике, розташованого біля Львова. Загиблих у бою вояків Війська Польського поховали у братській могилі на території сільського кладовища. У 1958 році село Голоско Велике увійшло до складу міста Львів.
Голова Українського інституту національної пам’яті з позаплановим візитом відвідав місце проведення ексгумаційних робіт на території Голосківського кладовища у Львові. Роботи розпочалися ще 25 серпня та триватимуть до 2 жовтня 2026 року. Їх проводять спільно з товариством з обмеженою відповідальністю «Українська пам’ять» за участі польських фахівців – співробітників Інституту національної пам’яті Республіки Польща та Вроцлавського медичного університету.
Під час візиту голова УІНП поспілкувався з польськими представниками, які безпосередньо працюють над дослідженням виявлених останків, а також з українськими антропологами та фахівцями, які здійснюють моніторинг на території проведення ексгумаційних робіт. На місці проведення робіт, було оглянуто артефакти, виявлені під час ексгумації.
Станом на 14 вересня 2026 року зафіксовано 90 останків, із яких 89 уже ексгумовано. Серед них – 7 останків військовослужбовців Вермахту, решта – військовослужбовців Війська Польського.
Пошукові роботи тривають відповідно до дозволів, що надаються в межах домовленостей між Україною та Польщею. Український інститут національної пам’яті спільно з польською стороною продовжує роботу, спрямовану на фахове дослідження місць поховань та взаємодію заради спільного майбутнього – попри спроби окремих осіб дискредитувати цей процес.
Водночас важливо нагадати, що УІНП залучає та фінансує для нагляду за пошуковими роботами фахівців комунального підприємства Львівської обласної ради «Доля», яке займається пошуком поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій. До робіт залучені пошуковці та антропологи, які забезпечують фаховий нагляд і консультаційну підтримку під час проведення досліджень.
Ще упродовж 2019 року на території колишнього села Голоско Велике, у межах старого Голосківського кладовища, проводилися дослідження з метою пошуку останків вояків Війська Польського, які загинули у вересні 1939 року. За результатами цих досліджень було виявлено ознаки місць поховань.
Історична довідка
У вересні 1939 року у передмістях Львова точилися жорстокі бої між підрозділами Вермахту та Війська Польського. Одним із місць бойових дій була територія села Голоско Велике, розташованого біля Львова. Загиблих у бою вояків Війська Польського поховали у братській могилі на території сільського кладовища. У 1958 році село Голоско Велике увійшло до складу міста Львів.
👍10👎1
Пам’яті оператора БПЛА Станіслава Перфілова (позивний «Гаджет»)
Для побратимів він був не просто пілотом, а людиною неймовірної професійної інтуїції та безмежної відданості родині
Станіслав народився 17 січня 1998 року в селі Стольне на Чернігівщині. Після школи, отримав фах столяр і працював на різних об'єктах будівництва.
З початком вторгнення був в місцевій самообороні. Довгий час його на мобілізовували. Долучитися до Сил оборони України чоловік зміг лише у 2023 році.
Розпочав службу в 32-й окремій бригаді на Харківському напрямку. Спершу був піхотинцем, а згодом став оператором БПЛА.
Загинув 8 квітня 2025 року внаслідок поранень отриманих від артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Леонтовичі Покровського району.
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото надані 32 ОМБр
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Для побратимів він був не просто пілотом, а людиною неймовірної професійної інтуїції та безмежної відданості родині
Станіслав народився 17 січня 1998 року в селі Стольне на Чернігівщині. Після школи, отримав фах столяр і працював на різних об'єктах будівництва.
З початком вторгнення був в місцевій самообороні. Довгий час його на мобілізовували. Долучитися до Сил оборони України чоловік зміг лише у 2023 році.
Розпочав службу в 32-й окремій бригаді на Харківському напрямку. Спершу був піхотинцем, а згодом став оператором БПЛА.
Загинув 8 квітня 2025 року внаслідок поранень отриманих від артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Леонтовичі Покровського району.
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото надані 32 ОМБр
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔15😢5
96 РОКІВ ТОМУ РОЗПОЧАЛАСЯ «ПАЦИФІКАЦІЯ» УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ГАЛИЧИНИ
16 вересня 1930 року, влада міжвоєнної Польщі розпочала масштабну репресивну акцію проти українського населення Галичини, що увійшла в історію під назвою «пацифікація» - «умиротворення».
Формальним приводом для її проведення стала хвиля саботажних акцій українського націоналістичного підпілля влітку та восени 1930 року.
Йшлося, зокрема, про підпали майна польських землевласників і осадників, пошкодження ліній зв’язку та іншої інфраструктури. Однак дії польської влади вийшли далеко за межі переслідування осіб, безпосередньо причетних до саботажів. Репресивна акція фактично ґрунтувалася на принципі колективної відповідальності українських громад. У населених пунктах проводили масові обшуки й арешти, застосовували фізичне насильство, нищили майно селян, українських кооперативів, читалень “Просвіти” та інших громадських установ. Репресій зазнавали громадські й політичні діячі, вчителі, священники, молодь.
Каральні операції проводили підрозділи поліції, а згодом і війська. У селах силовики оточували окремі квартали чи все поселення, проводили обшуки будинків і господарських споруд, вилучали майно, псували запаси харчів, господарський реманент і продукцію українських кооперативів.
Жителів примушували тривалий час перебувати на площах або подвір’ях, окремих осіб били та принижували. Обшуки нерідко супроводжувалися демонстративним нищенням української символіки, книжок, документації громадських організацій та обладнання читалень.
Пацифікація охопила близько 450 населених пунктів у 16 повітах. За офіційними даними, було проведено понад 5 тисяч обшуків та заарештовано понад 1700 осіб. Репресивна кампанія відбувалася у ширшому контексті наступу санаційної влади на політичну опозицію напередодні парламентських виборів 1930 року. Серед заарештованих були також представники легального українського політичного руху, зокрема діячі Українського національно-демократичного об’єднання.
Пацифікація набула міжнародного розголосу. Уже восени 1930 року до Ліги Націй почали надходити петиції, скарги та меморандуми українських політиків і громадських організацій. Вони вимагали розслідувати дії польської влади та забезпечити дотримання прав української меншини відповідно до міжнародних зобов’язань Польщі. Частину звернень передали на розгляд спеціального Комітету трьох, до якого входили представники Великої Британії, Італії та Норвегії. Після тривалого розгляду 30 січня 1932 року питання обговорила Рада Ліги Націй. Вона не визнала дії польської держави систематичною політикою переслідування українців, однак звернула увагу на перевищення повноважень окремими представниками влади та порушила питання про відшкодування потерпілим.
Таким чином, міжнародний розгляд не привів до засудження Польщі, на яке розраховувала українська сторона, але зробив становище українців у Польщі предметом європейської політичної дискусії.
Пацифікація не розв’язала українсько-польських суперечностей. Навпаки, застосування колективної відповідальності та насильства щодо цивільного населення поглибило взаємну недовіру, послабило позиції прихильників українсько-польського порозуміння та сприяло подальшій радикалізації відносин у 1930-х роках. Пам’ять про пацифікацію 1930 року є нагадуванням про те, що складні сторінки спільного минулого потребують чесного й відповідального осмислення. Знання історії має допомагати не відтворювати давні конфлікти, а розуміти їхні причини та не допускати повторення політики насильства і колективної відповідальності.
16 вересня 1930 року, влада міжвоєнної Польщі розпочала масштабну репресивну акцію проти українського населення Галичини, що увійшла в історію під назвою «пацифікація» - «умиротворення».
Формальним приводом для її проведення стала хвиля саботажних акцій українського націоналістичного підпілля влітку та восени 1930 року.
Йшлося, зокрема, про підпали майна польських землевласників і осадників, пошкодження ліній зв’язку та іншої інфраструктури. Однак дії польської влади вийшли далеко за межі переслідування осіб, безпосередньо причетних до саботажів. Репресивна акція фактично ґрунтувалася на принципі колективної відповідальності українських громад. У населених пунктах проводили масові обшуки й арешти, застосовували фізичне насильство, нищили майно селян, українських кооперативів, читалень “Просвіти” та інших громадських установ. Репресій зазнавали громадські й політичні діячі, вчителі, священники, молодь.
Каральні операції проводили підрозділи поліції, а згодом і війська. У селах силовики оточували окремі квартали чи все поселення, проводили обшуки будинків і господарських споруд, вилучали майно, псували запаси харчів, господарський реманент і продукцію українських кооперативів.
Жителів примушували тривалий час перебувати на площах або подвір’ях, окремих осіб били та принижували. Обшуки нерідко супроводжувалися демонстративним нищенням української символіки, книжок, документації громадських організацій та обладнання читалень.
Пацифікація охопила близько 450 населених пунктів у 16 повітах. За офіційними даними, було проведено понад 5 тисяч обшуків та заарештовано понад 1700 осіб. Репресивна кампанія відбувалася у ширшому контексті наступу санаційної влади на політичну опозицію напередодні парламентських виборів 1930 року. Серед заарештованих були також представники легального українського політичного руху, зокрема діячі Українського національно-демократичного об’єднання.
Пацифікація набула міжнародного розголосу. Уже восени 1930 року до Ліги Націй почали надходити петиції, скарги та меморандуми українських політиків і громадських організацій. Вони вимагали розслідувати дії польської влади та забезпечити дотримання прав української меншини відповідно до міжнародних зобов’язань Польщі. Частину звернень передали на розгляд спеціального Комітету трьох, до якого входили представники Великої Британії, Італії та Норвегії. Після тривалого розгляду 30 січня 1932 року питання обговорила Рада Ліги Націй. Вона не визнала дії польської держави систематичною політикою переслідування українців, однак звернула увагу на перевищення повноважень окремими представниками влади та порушила питання про відшкодування потерпілим.
Таким чином, міжнародний розгляд не привів до засудження Польщі, на яке розраховувала українська сторона, але зробив становище українців у Польщі предметом європейської політичної дискусії.
Пацифікація не розв’язала українсько-польських суперечностей. Навпаки, застосування колективної відповідальності та насильства щодо цивільного населення поглибило взаємну недовіру, послабило позиції прихильників українсько-польського порозуміння та сприяло подальшій радикалізації відносин у 1930-х роках. Пам’ять про пацифікацію 1930 року є нагадуванням про те, що складні сторінки спільного минулого потребують чесного й відповідального осмислення. Знання історії має допомагати не відтворювати давні конфлікти, а розуміти їхні причини та не допускати повторення політики насильства і колективної відповідальності.
💔9😱2😢2👎1
В УІНП ОБГОВОРИЛИ ПИТАННЯ МЕМОРІАЛІЗАЦІЇ ВІЙН І ГЕНОЦИДІВ в УКРАЇНІ ТА БОСНІЇ І ГЕРЦЕГОВИНІ
Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров разом із колегами з управління наукового та інституційного забезпечення політики національної пам'яті, зустрівся із радником з розвитку просвітницьких і комунікаційних програм Меморіального центру Сребрениці Недімом Яхичем та юристкою, фахівчинею з дослідження геноцидів, аспіранткою Національного університету “Києво-Могилянська академія” Катериною Кириченко.
Учасники зустрічі обговорили питання меморіалізації війн та геноцидів, поділилися досвідом роботи своїх інституцій за цими напрямами. Голова УІНП Олександр Алфьоров розповів про проєкти з меморіалізації Війни за незалежність України, які реалізує Інститут та його структури, зокрема Музей Майдану та Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті.
Недім Яхич зазначив, що Меморіальний центр Сребрениці був відкритий 20 вересня 2003 року і став важливим інструментом для збереження пам’яті та привернення уваги закордонної аудиторії до геноциду в Боснії.
Сторони домовилися про поглиблення подальшої співпраці заради збереження для історії пам’яті про трагічні події. Щоб унеможливити їх повторення у майбутньому.
Довідково:
Меморіал геноциду в Сребрениці, офіційно відомий як Меморіал і кладовище жертв геноциду 1995 року в Сребрениці – Поточарі – меморіально-кладовищний комплекс, створений на честь жертв трагедії в Сребрениці 1995 року, під час яких було вбито понад 8 тисяч осіб (переважно чоловіків, переважно боснійських мусульман та деяких хорватів-католиків).
Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров разом із колегами з управління наукового та інституційного забезпечення політики національної пам'яті, зустрівся із радником з розвитку просвітницьких і комунікаційних програм Меморіального центру Сребрениці Недімом Яхичем та юристкою, фахівчинею з дослідження геноцидів, аспіранткою Національного університету “Києво-Могилянська академія” Катериною Кириченко.
Учасники зустрічі обговорили питання меморіалізації війн та геноцидів, поділилися досвідом роботи своїх інституцій за цими напрямами. Голова УІНП Олександр Алфьоров розповів про проєкти з меморіалізації Війни за незалежність України, які реалізує Інститут та його структури, зокрема Музей Майдану та Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті.
Недім Яхич зазначив, що Меморіальний центр Сребрениці був відкритий 20 вересня 2003 року і став важливим інструментом для збереження пам’яті та привернення уваги закордонної аудиторії до геноциду в Боснії.
Сторони домовилися про поглиблення подальшої співпраці заради збереження для історії пам’яті про трагічні події. Щоб унеможливити їх повторення у майбутньому.
Довідково:
Меморіал геноциду в Сребрениці, офіційно відомий як Меморіал і кладовище жертв геноциду 1995 року в Сребрениці – Поточарі – меморіально-кладовищний комплекс, створений на честь жертв трагедії в Сребрениці 1995 року, під час яких було вбито понад 8 тисяч осіб (переважно чоловіків, переважно боснійських мусульман та деяких хорватів-католиків).
❤8👎2💔2
Пам'яті льотчика-штурмана Владислава Левчука
Виборював перемогу з перших днів війни
Влад народився 7 січня 1999 року в селі Поворськ Ковельського району на Волині. З дитинства мріяв бути підкорювати небеса.
У старші класи пішов навчатися у Волинський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Вищу освіту здобував в Харкіському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
У 2021 році молодий офіцер розпочав службу льотчиком-штурманом у 12-й окремій бригаді армійської авіації імені генерал-хорунжого Віктора Павленка на Львівщині.
З перших днів повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання на сході України. Нагороджений орденом Данила Галицького.
Загинув 11 грудня 2022 під час бойового вильоту в Бахмутському районі Донецької області. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Захисникові!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву, Суспільне Луцьк, Небесний легіон
За матеріалами: Суспільне Луцьк, Небесний легіон, Факти, Şehitler Ölmez, Експрес
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Виборював перемогу з перших днів війни
Влад народився 7 січня 1999 року в селі Поворськ Ковельського району на Волині. З дитинства мріяв бути підкорювати небеса.
У старші класи пішов навчатися у Волинський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Вищу освіту здобував в Харкіському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
У 2021 році молодий офіцер розпочав службу льотчиком-штурманом у 12-й окремій бригаді армійської авіації імені генерал-хорунжого Віктора Павленка на Львівщині.
З перших днів повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання на сході України. Нагороджений орденом Данила Галицького.
Загинув 11 грудня 2022 під час бойового вильоту в Бахмутському районі Донецької області. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Захисникові!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву, Суспільне Луцьк, Небесний легіон
За матеріалами: Суспільне Луцьк, Небесний легіон, Факти, Şehitler Ölmez, Експрес
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔19
Пам’яті пластуна, сапера Владислава Ільїна (позивний «Тіматі»)
Він став 90-м пластуном, який загинув на війні з росіянами
Влад народився 15 червня 1999 року в Сумах. В школі активно займався боротьбою. Згодом став студентом Української академії лідерства в Миколаєві, там же долучився до Пласту.
У 2018 році підписав контракт з ЗСУ. Служив зв'язківцем в 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білінського. Брав участь в ООС на Маріупольському напрямку.
Після демобілізації у 2021 році працював офіціантом, освоював слюсарський фах.
З початком повномасштабного вторгнення мобілізувався до 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців. Служив сапером, виконував бойові завдання на Миколаївщині та Донеччині.
Загинув 25 травня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Троїцьке на Покровському напрямку.
Світла памʼять!
Фото: Пласт-український скаутинг, Фейсбук-сторінка Юрій Юзич
За матеріалами: Українська академія лідерства, Пласт - український скаутинг
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Він став 90-м пластуном, який загинув на війні з росіянами
Влад народився 15 червня 1999 року в Сумах. В школі активно займався боротьбою. Згодом став студентом Української академії лідерства в Миколаєві, там же долучився до Пласту.
У 2018 році підписав контракт з ЗСУ. Служив зв'язківцем в 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білінського. Брав участь в ООС на Маріупольському напрямку.
Після демобілізації у 2021 році працював офіціантом, освоював слюсарський фах.
З початком повномасштабного вторгнення мобілізувався до 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців. Служив сапером, виконував бойові завдання на Миколаївщині та Донеччині.
Загинув 25 травня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Троїцьке на Покровському напрямку.
Світла памʼять!
Фото: Пласт-український скаутинг, Фейсбук-сторінка Юрій Юзич
За матеріалами: Українська академія лідерства, Пласт - український скаутинг
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔20😢3
Пам'яті плавця і штурмовика Антона Стабровського
«Я хочу піти. Я відчуваю, що так потрібно. Відчуваю, що мені це треба», - сказав паралімпієць із інвалідністю і пішов у штурмовики
Антон народився 12 вересня 1987 року у Львові. В школі почав активно займатися плавання в ДЮСШ "Галичина". Згодом здобув вищу освіту в Львівському інституті фізичної культури.
З 2004 до 2016 року був в складі національної паралімпійської збірної з плавання. Серед його досягнень: бронзова медаль на Паралімпіаді в Пекіні, численні перемоги та призові місця на чемпіонатах світу та Європи.
Після завершення спортивної кар'єри, Антон проживав закордоном. Проте у 2024 році повернувся в Україну. Попри наявність інвалідності ІІ групи, чоловік мобілізувався штурмовиком у Третю штурмову бригаду.
Антон загинув 18 грудня 2025 року під час штурмових дій поблизу села Греківка на Луганському напрямку. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і шана Герою!
Фото: Інстаграм Антон Стабровський, Національний комітет спорту інвалідів України
За матеріалами: Броварський спорт, Національний комітет спорту інвалідів України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
«Я хочу піти. Я відчуваю, що так потрібно. Відчуваю, що мені це треба», - сказав паралімпієць із інвалідністю і пішов у штурмовики
Антон народився 12 вересня 1987 року у Львові. В школі почав активно займатися плавання в ДЮСШ "Галичина". Згодом здобув вищу освіту в Львівському інституті фізичної культури.
З 2004 до 2016 року був в складі національної паралімпійської збірної з плавання. Серед його досягнень: бронзова медаль на Паралімпіаді в Пекіні, численні перемоги та призові місця на чемпіонатах світу та Європи.
Після завершення спортивної кар'єри, Антон проживав закордоном. Проте у 2024 році повернувся в Україну. Попри наявність інвалідності ІІ групи, чоловік мобілізувався штурмовиком у Третю штурмову бригаду.
Антон загинув 18 грудня 2025 року під час штурмових дій поблизу села Греківка на Луганському напрямку. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і шана Герою!
Фото: Інстаграм Антон Стабровський, Національний комітет спорту інвалідів України
За матеріалами: Броварський спорт, Національний комітет спорту інвалідів України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔18😢3
Пам’яті хірурга Олександра Полякіна (позивний «Поляк»)
З 2018 року провів понад 20 ротацій у Першому добровольчому медичному шпиталі
Олександр народився 13 лютого 1962 року у Магнітогорську в Росії. В дитинстві перебрався з родиною в Роздільне на Одещині. Після школи навчався в Одеському медучилищі.
Після строкової служби в радянській армії у 1984 році вступив до Одеського медінституту, де навчався на хірурга. З 1990 і до 2015 року працював в Роздільнянській лікарні, до пройшов шлях від звичайного хірурга до завідувача хірургічним відділенням.
У 2018 році добровольцем долучився до Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова. До початку повномасштабного вторгнення пройшов шість ротацій в зоні бойових дій. Після лютого 2022 року - ще 18 ротацій на різних ділянках фронту.
Загинув внаслідок поранень 17 жовтня 2025 року Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
За матеріалами Суспільне Одеса, Роздільнянська територіальна громада
Фото: Іван Черненко, Роздільнянська територіальна громада, Суспільне.Одеса
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
З 2018 року провів понад 20 ротацій у Першому добровольчому медичному шпиталі
Олександр народився 13 лютого 1962 року у Магнітогорську в Росії. В дитинстві перебрався з родиною в Роздільне на Одещині. Після школи навчався в Одеському медучилищі.
Після строкової служби в радянській армії у 1984 році вступив до Одеського медінституту, де навчався на хірурга. З 1990 і до 2015 року працював в Роздільнянській лікарні, до пройшов шлях від звичайного хірурга до завідувача хірургічним відділенням.
У 2018 році добровольцем долучився до Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова. До початку повномасштабного вторгнення пройшов шість ротацій в зоні бойових дій. Після лютого 2022 року - ще 18 ротацій на різних ділянках фронту.
Загинув внаслідок поранень 17 жовтня 2025 року Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
За матеріалами Суспільне Одеса, Роздільнянська територіальна громада
Фото: Іван Черненко, Роздільнянська територіальна громада, Суспільне.Одеса
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔21😢4
Пам’яті військовослужбовця Андрія Ферульова (позивний «Торнадо»)
Хотів повернутися додому до доньки та знову працювати на землі
Андрій виріс у селі Сторожове Чутівської громади Полтавської області.
Як і його дідусь, після школи став механізатором та працював у сільському господарстві.
Служив строкову військову службу. У 2014-2015 роках брав участь в АТО.
Андрія мобілізували у липні 2023 року. Він служив у 44-й окремій механізованій бригаді. Боронив Донеччину, зокрема, Часів Яр. Двічі мав осколкові поранення й після лікування повертався у стрій.
Андрій Ферульов загинув 6 листопада 2025 року, виконуючи завдання на Костянтинівському напрямку. Похований у рідному селі.
Вічна слава Воїну! Дякуємо за захист!
Юлія Байрачна
Фото надані Аліною Ферульовою
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Хотів повернутися додому до доньки та знову працювати на землі
Андрій виріс у селі Сторожове Чутівської громади Полтавської області.
Як і його дідусь, після школи став механізатором та працював у сільському господарстві.
Служив строкову військову службу. У 2014-2015 роках брав участь в АТО.
Андрія мобілізували у липні 2023 року. Він служив у 44-й окремій механізованій бригаді. Боронив Донеччину, зокрема, Часів Яр. Двічі мав осколкові поранення й після лікування повертався у стрій.
Андрій Ферульов загинув 6 листопада 2025 року, виконуючи завдання на Костянтинівському напрямку. Похований у рідному селі.
Вічна слава Воїну! Дякуємо за захист!
Юлія Байрачна
Фото надані Аліною Ферульовою
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔14😢8
ПОЕТ, ЩО ОБРАВ УКРАЇНСЬКУ
21 вересня минає 80 років з дня народження українського поета-шістдесятника Леоніда Кисельова.
Леонід Кисельов народився у Києві. Батько - дитячий письменник та редактор Володимир Кисельов. Родина була російськомовна та антирадянська.
Кисельови жили у Києві на вулиці Червоноармійській (нині Велика Васильківська). Їх квартира була місцем збору київської інтелігенції. Серед кращих друзів Володимира Кисельова були режисер Гелій Снєгірьов та письменник Віктор Некрасов. Саме в такому оточенні ріс майбутній поет Льоня Кисельов.
Вірші Кисельов почав писати з 13 років. Його поетичний дебют відбувся, коли Кисельову було 16. Добірка віршів з підписом «Леонід Кисельов. Учень 10 класу школи №37, місто Київ» були опубліковані у головному в СРСР літературному журналі - «Новый мир». Головний редактор, поет Олександр Твардовський, отримав ці вірші через посередництво Віктора Некрасова. Отримати дебют у «Новом мире» та ще й для поета-школяра — це була непересічна подія. Однак закінчилася вона скандалом. Серед опублікованих поезій був, зокрема, вірш «Цари», в якому Леонід Кисельов надихався Тарасом Шевченком та критикував російського імператора Петра І. Це обурило московську інтелігенцію, а російський академік Дмитро Благой навіть написав рецензію «Чему учат советских школьников в Киевской школе №37?!». Після цього Кисельова у всесоюзних виданнях не публікували.
Після школи Кисельов вчився на перекладача з англійської мови в Київському університеті імені Тараса Шевченка. Він був людиною широкої ерудиції: читав книги з кібернетики, перекладав англійську класику, розумівся на американському джазі, обожнював грати у футбол та цікавився кінематографом.
Серед друзів поета були українські шістдесятники: Іван Драч, Юрій Щербак, Микола Вінграновський. Василь Стус високо цінував таланти Кисельова: «Серед молодших сучасників найбільше ціную Василя Голобородька. Потім – Вінграновського і, звичайно, Леоніда Кисельова». Водночас поет на відміну від більшості свого оточення був російськомовним автором.
Ще у 1962 році Леоніду Кисельову поставили страшний діагноз - лейкемія. Юного поета, якого вважали «новим Лермонтовим» рятували на найвищому рівні. Однак навіть ліки, привезені з Парижу, не допомогли - Леонід Кисельов помер в 1968 році, йому було 22 роки.
За два роки до смерті, російськомовний поет почав писати та говорити українською мовою. Причому сам собі він пояснити цей перехід не міг, зазначаючи, що просто відчуває в собі потребу говорити та писати українською.
Пам’ять про Леоніда Кисельова збереглася. Вийшли посмертні видання його творів, а в 2013-2014 роках видавництво «Ярославів Вал» опублікувало двотомник «Над київськими зошитами. Над киевскими тетрадями» (вірші, проза, переклади, нотатки, листи, фото), присвячений життю та творчості поета.
21 вересня минає 80 років з дня народження українського поета-шістдесятника Леоніда Кисельова.
Леонід Кисельов народився у Києві. Батько - дитячий письменник та редактор Володимир Кисельов. Родина була російськомовна та антирадянська.
Кисельови жили у Києві на вулиці Червоноармійській (нині Велика Васильківська). Їх квартира була місцем збору київської інтелігенції. Серед кращих друзів Володимира Кисельова були режисер Гелій Снєгірьов та письменник Віктор Некрасов. Саме в такому оточенні ріс майбутній поет Льоня Кисельов.
Вірші Кисельов почав писати з 13 років. Його поетичний дебют відбувся, коли Кисельову було 16. Добірка віршів з підписом «Леонід Кисельов. Учень 10 класу школи №37, місто Київ» були опубліковані у головному в СРСР літературному журналі - «Новый мир». Головний редактор, поет Олександр Твардовський, отримав ці вірші через посередництво Віктора Некрасова. Отримати дебют у «Новом мире» та ще й для поета-школяра — це була непересічна подія. Однак закінчилася вона скандалом. Серед опублікованих поезій був, зокрема, вірш «Цари», в якому Леонід Кисельов надихався Тарасом Шевченком та критикував російського імператора Петра І. Це обурило московську інтелігенцію, а російський академік Дмитро Благой навіть написав рецензію «Чему учат советских школьников в Киевской школе №37?!». Після цього Кисельова у всесоюзних виданнях не публікували.
Після школи Кисельов вчився на перекладача з англійської мови в Київському університеті імені Тараса Шевченка. Він був людиною широкої ерудиції: читав книги з кібернетики, перекладав англійську класику, розумівся на американському джазі, обожнював грати у футбол та цікавився кінематографом.
Серед друзів поета були українські шістдесятники: Іван Драч, Юрій Щербак, Микола Вінграновський. Василь Стус високо цінував таланти Кисельова: «Серед молодших сучасників найбільше ціную Василя Голобородька. Потім – Вінграновського і, звичайно, Леоніда Кисельова». Водночас поет на відміну від більшості свого оточення був російськомовним автором.
Ще у 1962 році Леоніду Кисельову поставили страшний діагноз - лейкемія. Юного поета, якого вважали «новим Лермонтовим» рятували на найвищому рівні. Однак навіть ліки, привезені з Парижу, не допомогли - Леонід Кисельов помер в 1968 році, йому було 22 роки.
За два роки до смерті, російськомовний поет почав писати та говорити українською мовою. Причому сам собі він пояснити цей перехід не міг, зазначаючи, що просто відчуває в собі потребу говорити та писати українською.
Пам’ять про Леоніда Кисельова збереглася. Вийшли посмертні видання його творів, а в 2013-2014 роках видавництво «Ярославів Вал» опублікувало двотомник «Над київськими зошитами. Над киевскими тетрадями» (вірші, проза, переклади, нотатки, листи, фото), присвячений життю та творчості поета.
❤7💔6
Пам'яті Героя України Вячеслава Сіндія
Сьогодні йому б виповнилося 30 років
Вячеслав народився 22 вересня 1996 року в Харкові. Отримав інженерну освіту в Харківському національному університеті Повітряних Сил України імені Івана Кожедуба.
Службу бортовим авіаційним техніком розпочав у у 12-й окремій бригаді армійської авіації імені генерал-хорунжого Віктора Павленка в Новому Калинові на Львівщині.
Повномасштабне вторгнення зустрів в Запоріжжі, де був у робочому відрядженні на підприємстві "МоторСіч". З перших тижнів брав участь в низці бойових операцій по всій території фронту від Київщини до Миколаївщини: виводив авіатехніку з-під ударів, транспортував військових та різні вантажі, завдав ударів по ворожим колонам та позиціям.
5 квітня 2022 року о 02:39 Вячеслав Сіндій разом із командиром екіпажу Борисом Горошком та штурманом Богданом Чичурою вилетіли на Мі-8 у напрямку «Азовсталі». Загинув внаслідок збиття гелікоптера росіянами над територією окупованої Донеччини, при поверненні з оточеного Маріуполя.
У травні 2023 року останки В'ячеслава Сіндія офіційно перепоховали у Харкові. Посмертно присвоєно звання Героя України.
Честь і шана Герою!
Фото: Платформа пам’яті «Меморіал», Адміністрація Салтівського району Харківської міської ради
За матеріалами: Платформа пам’яті «Меморіал»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Сьогодні йому б виповнилося 30 років
Вячеслав народився 22 вересня 1996 року в Харкові. Отримав інженерну освіту в Харківському національному університеті Повітряних Сил України імені Івана Кожедуба.
Службу бортовим авіаційним техніком розпочав у у 12-й окремій бригаді армійської авіації імені генерал-хорунжого Віктора Павленка в Новому Калинові на Львівщині.
Повномасштабне вторгнення зустрів в Запоріжжі, де був у робочому відрядженні на підприємстві "МоторСіч". З перших тижнів брав участь в низці бойових операцій по всій території фронту від Київщини до Миколаївщини: виводив авіатехніку з-під ударів, транспортував військових та різні вантажі, завдав ударів по ворожим колонам та позиціям.
5 квітня 2022 року о 02:39 Вячеслав Сіндій разом із командиром екіпажу Борисом Горошком та штурманом Богданом Чичурою вилетіли на Мі-8 у напрямку «Азовсталі». Загинув внаслідок збиття гелікоптера росіянами над територією окупованої Донеччини, при поверненні з оточеного Маріуполя.
У травні 2023 року останки В'ячеслава Сіндія офіційно перепоховали у Харкові. Посмертно присвоєно звання Героя України.
Честь і шана Герою!
Фото: Платформа пам’яті «Меморіал», Адміністрація Салтівського району Харківської міської ради
За матеріалами: Платформа пам’яті «Меморіал»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔19😢3
Пам’яті солдата Андрія Корпана (позивний «Борода»)
Ціною власного життя врятував побратимів
Андрій народився 10 грудня 1995 року в Гощі на Рівненщині. Після школи спершу навчався в технічному коледжі, а згодом в Національному університеті одного господарства та природокористування.
Здобувши освіту, працював в готельному секторі, а згодом у харчовій промисловості.
У 2024 році долучився до Сил оборони України. Служив снайпером в 58-й окремій механізованій бригаді імені Івана Виговського. Воював на Донеччині та Харківщині.
Загинув 14 вересня 2025 року. Похований в рідному селі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна шана і слава Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Василь Корпан
За матеріалами: Гощанська селищна рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Ціною власного життя врятував побратимів
Андрій народився 10 грудня 1995 року в Гощі на Рівненщині. Після школи спершу навчався в технічному коледжі, а згодом в Національному університеті одного господарства та природокористування.
Здобувши освіту, працював в готельному секторі, а згодом у харчовій промисловості.
У 2024 році долучився до Сил оборони України. Служив снайпером в 58-й окремій механізованій бригаді імені Івана Виговського. Воював на Донеччині та Харківщині.
Загинув 14 вересня 2025 року. Похований в рідному селі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна шана і слава Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Василь Корпан
За матеріалами: Гощанська селищна рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔20😢2
140 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ЗАЙЦЕВА
Павло Зайцев народився 23 вересня 1886 року в місті Суми, де у 1904 році закінчив гімназію, після чого вступив до Петербурзького університету, який закінчив у 1913 році. Викладав російську, польську, латинську та давньогрецьку мови у навчальних закладах. Його наукові інтереси поступово зосереджувалися на українській літературі, історії літератури та українській культурі.
Ще в молоді роки він зацікавився українським національним і культурним рухом.
У 1905 році став членом Революційної української партії, а згодом - Товариства українських поступовців, однієї з провідних українських громадсько-політичних організацій початку XX століття.
Після початку Української революції 1917-1921 років Зайцев активно долучився до українського державного будівництва. Він увійшов до Центрального комітету Української партії соціалістів-федералістів, а в 1918 році обіймав посаду директора Департаменту загальних справ Міністерства освіти Української Народної Республіки.
У 1918-1919 роках редагував журнал «Наше минуле», присвячений питанням історії та культури України. У 1919 році під його редакцією вийшла перша книга «Записок історично-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук».
У 1919 році Павло Зайцев виїхав в еміграцію. Його подальша діяльність була тісно пов'язана з українською політичною еміграцією, наукою та освітою. Він був членом Ради Української Народної Республіки в Тарнові (нині Тарнув, Польща), працював секретарем дипломатичної місії УНР.
Значну частину свого життя Зайцев присвятив науковій та викладацькій роботі у Польщі. Він працював в Українському науковому інституті у Варшаві, а в 1921-1939 роках викладав українську мову та історію української мови у Варшавському університеті.
Особливе місце у роботі Зайцева стало шевченкознавство, з 1931 року він очолював Комісію шевченкознавства при філологічній секції Наукового товариства імені Шевченка. Одним із його найважливіших науково-видавничих проєктів була підготовка повного зібрання творів Тараса Шевченка. За редакцією Зайцева Український науковий інститут у Варшаві протягом 1934-1939 років видав 13 із 16 запланованих томів. Найбільшим внеском Зайцева у шевченкіану стала його праця «Життя Тараса Шевченка», над якою він працював багато років, а матеріали збирав усе своє творче життя. Також, він був автором численних праць з історії української літератури та історії суспільно-політичної думки XIX століття.
Після Другої світової війни Зайцев продовжив наукову діяльність у Західній Європі. З 1948 року він очолював Інститут шевченкознавства Української вільної академії наук, а в 1963 році став деканом філософського факультету Українського вільного університету в Мюнхені. Того ж року увійшов до Ради Українського національно-демократичного союзу.
Помер Павло Зайцев 2 вересня 1965 року в Мюнхені. Його наукова спадщина стала важливою частиною української науки XX століття.
Павло Зайцев народився 23 вересня 1886 року в місті Суми, де у 1904 році закінчив гімназію, після чого вступив до Петербурзького університету, який закінчив у 1913 році. Викладав російську, польську, латинську та давньогрецьку мови у навчальних закладах. Його наукові інтереси поступово зосереджувалися на українській літературі, історії літератури та українській культурі.
Ще в молоді роки він зацікавився українським національним і культурним рухом.
У 1905 році став членом Революційної української партії, а згодом - Товариства українських поступовців, однієї з провідних українських громадсько-політичних організацій початку XX століття.
Після початку Української революції 1917-1921 років Зайцев активно долучився до українського державного будівництва. Він увійшов до Центрального комітету Української партії соціалістів-федералістів, а в 1918 році обіймав посаду директора Департаменту загальних справ Міністерства освіти Української Народної Республіки.
У 1918-1919 роках редагував журнал «Наше минуле», присвячений питанням історії та культури України. У 1919 році під його редакцією вийшла перша книга «Записок історично-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук».
У 1919 році Павло Зайцев виїхав в еміграцію. Його подальша діяльність була тісно пов'язана з українською політичною еміграцією, наукою та освітою. Він був членом Ради Української Народної Республіки в Тарнові (нині Тарнув, Польща), працював секретарем дипломатичної місії УНР.
Значну частину свого життя Зайцев присвятив науковій та викладацькій роботі у Польщі. Він працював в Українському науковому інституті у Варшаві, а в 1921-1939 роках викладав українську мову та історію української мови у Варшавському університеті.
Особливе місце у роботі Зайцева стало шевченкознавство, з 1931 року він очолював Комісію шевченкознавства при філологічній секції Наукового товариства імені Шевченка. Одним із його найважливіших науково-видавничих проєктів була підготовка повного зібрання творів Тараса Шевченка. За редакцією Зайцева Український науковий інститут у Варшаві протягом 1934-1939 років видав 13 із 16 запланованих томів. Найбільшим внеском Зайцева у шевченкіану стала його праця «Життя Тараса Шевченка», над якою він працював багато років, а матеріали збирав усе своє творче життя. Також, він був автором численних праць з історії української літератури та історії суспільно-політичної думки XIX століття.
Після Другої світової війни Зайцев продовжив наукову діяльність у Західній Європі. З 1948 року він очолював Інститут шевченкознавства Української вільної академії наук, а в 1963 році став деканом філософського факультету Українського вільного університету в Мюнхені. Того ж року увійшов до Ради Українського національно-демократичного союзу.
Помер Павло Зайцев 2 вересня 1965 року в Мюнхені. Його наукова спадщина стала важливою частиною української науки XX століття.
❤12👍3
Пам’яті сержанта Сергія Бичкова
Освоїв РЕБ, щоб приземляти ворожі дрони
Сергій народився 25 січня 1975 року у селі Три Копці Рівненської області. У мирний час працював на сезонних роботах. Любив спорт, городництво, тварин.
В Силах оборони - з осені 2023 року. Служив в зенітному взводі 3-ї окремої важкої механізованої Залізної бригади.
Останній бій сержант Бичков з п'ятьма побратимами прийняв 6 грудня 2024 року під селом Райгородка на Луганщині. Тоді шестеро українців билися проти трьох десятків росіян.
Похований в селі Антонівка на Рівненщині.
Вічна пам'ять та слава!
Ігор Романенко
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
За матеріалами: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Освоїв РЕБ, щоб приземляти ворожі дрони
Сергій народився 25 січня 1975 року у селі Три Копці Рівненської області. У мирний час працював на сезонних роботах. Любив спорт, городництво, тварин.
В Силах оборони - з осені 2023 року. Служив в зенітному взводі 3-ї окремої важкої механізованої Залізної бригади.
Останній бій сержант Бичков з п'ятьма побратимами прийняв 6 грудня 2024 року під селом Райгородка на Луганщині. Тоді шестеро українців билися проти трьох десятків росіян.
Похований в селі Антонівка на Рівненщині.
Вічна пам'ять та слава!
Ігор Романенко
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
За матеріалами: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17😢5
Міжрелігійний молитовний захід в памʼять жертв Бабиного Яру
29 вересня 2026 року о 17:00 на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» поряд із пам'ятником «Менора» відбудеться міжрелігійний молитовний захід з участю глав церков, духовних лідерів юдейських громад, представників органів влади та громадськості.
Запрошуємо долучитися до поминального вшанування пам’яті жертв масових розстрілів, скоєних нацистами під час окупації Києва у роки Другої світової війни. Це буде час тиші, скорботи й пам’яті – учасники заходу вшанують загиблих хвилиною мовчання, запалять лампадки як символ незгасної пам’яті та покладуть до пам’ятника «Менора» символічні камінці за єврейською традицією: кожен камінь, залишений біля меморіалу, є знаком поваги, присутності та пам’яті про кожного з них.
Захід організовано Українським інститутом національної пам’яті у співпраці з Державною службою України з етнополітики та свободи совісті та Національним історико-меморіальним заповідником «Бабин Яр» до 85-тих роковини від початку масових розстрілів, здійснених гітлерівцями у Бабиному Яру 29-30 вересня 1941 року.
29 вересня 2026 року о 17:00 на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» поряд із пам'ятником «Менора» відбудеться міжрелігійний молитовний захід з участю глав церков, духовних лідерів юдейських громад, представників органів влади та громадськості.
Запрошуємо долучитися до поминального вшанування пам’яті жертв масових розстрілів, скоєних нацистами під час окупації Києва у роки Другої світової війни. Це буде час тиші, скорботи й пам’яті – учасники заходу вшанують загиблих хвилиною мовчання, запалять лампадки як символ незгасної пам’яті та покладуть до пам’ятника «Менора» символічні камінці за єврейською традицією: кожен камінь, залишений біля меморіалу, є знаком поваги, присутності та пам’яті про кожного з них.
Захід організовано Українським інститутом національної пам’яті у співпраці з Державною службою України з етнополітики та свободи совісті та Національним історико-меморіальним заповідником «Бабин Яр» до 85-тих роковини від початку масових розстрілів, здійснених гітлерівцями у Бабиному Яру 29-30 вересня 1941 року.
💔10❤9👎1
Пам’яті актора-лялькаря Євгена Невинського (позивний «Карабас»)
Ляльковий театр був сенсом його життя
Євген народився 27 травня 1973 року в Києві. З дитинства займався ляльковим театром в студії "Барвінок".
Згодом навчався в Харківському національному університеті мистецтв імені Івана Котляревського. З 1994 року працював в Театрі ляльок на лівому березі Дніпра.
Євген був унікальним фахівцем, який окрім акторської майстерності також був конструктором театральних ляльок. Він створював персонажів для більшості київських лялькових театрів: Київського муніципального академічного театру та Київського академічного театру ляльок, а також для навчальних театрів Київської муніципальної академії естрадно-циркових мистецтв та Київського національного університету театру, кіно та телебаченні імені Івана Карпенка-Карого. Певний час викладав технології створення театральних ляльок.
З початку повномасштабного вторгнення РФ долучився до Сил оборони України. Служив у званні молодшого сержанта на посаді командира бойової машини в 118-й окремій механізованій бригаді.
Загинув 27 липня 2023 року в бою біля села Роботине Запорізької області.
Похований в Києві, на Алеї Слави Лісового цвинтаря. Посмертно кавалер ордена "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Фото: Данило Павлов, Київ Вечірній
За матеріалами: Локальна історія, Платформа пам’яті Меморіал
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Ляльковий театр був сенсом його життя
Євген народився 27 травня 1973 року в Києві. З дитинства займався ляльковим театром в студії "Барвінок".
Згодом навчався в Харківському національному університеті мистецтв імені Івана Котляревського. З 1994 року працював в Театрі ляльок на лівому березі Дніпра.
Євген був унікальним фахівцем, який окрім акторської майстерності також був конструктором театральних ляльок. Він створював персонажів для більшості київських лялькових театрів: Київського муніципального академічного театру та Київського академічного театру ляльок, а також для навчальних театрів Київської муніципальної академії естрадно-циркових мистецтв та Київського національного університету театру, кіно та телебаченні імені Івана Карпенка-Карого. Певний час викладав технології створення театральних ляльок.
З початку повномасштабного вторгнення РФ долучився до Сил оборони України. Служив у званні молодшого сержанта на посаді командира бойової машини в 118-й окремій механізованій бригаді.
Загинув 27 липня 2023 року в бою біля села Роботине Запорізької області.
Похований в Києві, на Алеї Слави Лісового цвинтаря. Посмертно кавалер ордена "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Фото: Данило Павлов, Київ Вечірній
За матеріалами: Локальна історія, Платформа пам’яті Меморіал
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔14😢6
⭐️ Відкриття виставки «Грушевський – знаний і незнаний»
🤓 29 вересня минає 160 років від дня народження українського історика і державного діяча, одного з творців української незалежності початку ХХ століття, першого Голови Української Центральної Ради Михайла Сергійовича Грушевського.
💪 До цієї дати Український інститут національної пам’яті разом з Історико-меморіальним музеєм Михайла Грушевського презентує вуличну виставку «Грушевський – знаний і незнаний».
🕖 Коли: 30 вересня о 16:00
📍Де: вул. Хрещатик, 22, виставкові площини Інституту національної пам’яті
💬Автори виставки прагнули показати невідомі або маловідомі факти з життя політика, розкрити його як людину, з власними вподобаннями, звичками та смаками, показати його оточення, знакові місця і улюблені речі. Виставка розповідає не лише про політичний заповіт чи національний гранд-наратив у творах Михайла Грушевського, але і про його кумирів у літературі, про романтичні почуття та любов до єдиної доньки, про країни, які відвідав учений, і його враження від Києва, і навіть – про бороду, про яку він сам у буремному 1918-му сказав так: «Мою бороду знає вся Україна. Я краще розлучуся з життям, ніж із нею».
🤝До участі у відкритті запрошені :
▪️Микита Потураєв – Голова Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики
▪️Олександр Алфьоров – Голова Українського інституту національної пам’яті
▪️Вікторія Муха – Генеральний директор Музею історії міста Києва
▪️Ганна Кандаурова — завідувач Історико-меморіального музею Михайла Грушевського
▪️Світлана Панькова — провідний науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, кандидат історичних наук
▪️Олександр Кучерук – завідувач сектору «Музей Української Революції 1917-1921» Національного музею історії України
▪️Ігор Гирич — завідувач відділу джерелознавства нової історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України
❗️В разі оголошення повітряної тривоги найближче укриття - метро «Майдан Незалежності»
☎️Контакти для запитів медіа: +380683280792
🤓 29 вересня минає 160 років від дня народження українського історика і державного діяча, одного з творців української незалежності початку ХХ століття, першого Голови Української Центральної Ради Михайла Сергійовича Грушевського.
💪 До цієї дати Український інститут національної пам’яті разом з Історико-меморіальним музеєм Михайла Грушевського презентує вуличну виставку «Грушевський – знаний і незнаний».
🕖 Коли: 30 вересня о 16:00
📍Де: вул. Хрещатик, 22, виставкові площини Інституту національної пам’яті
💬Автори виставки прагнули показати невідомі або маловідомі факти з життя політика, розкрити його як людину, з власними вподобаннями, звичками та смаками, показати його оточення, знакові місця і улюблені речі. Виставка розповідає не лише про політичний заповіт чи національний гранд-наратив у творах Михайла Грушевського, але і про його кумирів у літературі, про романтичні почуття та любов до єдиної доньки, про країни, які відвідав учений, і його враження від Києва, і навіть – про бороду, про яку він сам у буремному 1918-му сказав так: «Мою бороду знає вся Україна. Я краще розлучуся з життям, ніж із нею».
🤝До участі у відкритті запрошені :
▪️Микита Потураєв – Голова Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики
▪️Олександр Алфьоров – Голова Українського інституту національної пам’яті
▪️Вікторія Муха – Генеральний директор Музею історії міста Києва
▪️Ганна Кандаурова — завідувач Історико-меморіального музею Михайла Грушевського
▪️Світлана Панькова — провідний науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, кандидат історичних наук
▪️Олександр Кучерук – завідувач сектору «Музей Української Революції 1917-1921» Національного музею історії України
▪️Ігор Гирич — завідувач відділу джерелознавства нової історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України
❗️В разі оголошення повітряної тривоги найближче укриття - метро «Майдан Незалежності»
☎️Контакти для запитів медіа: +380683280792
❤12
Пам’яті молодшого лейтенанта, снайпера Олександра Олівка (позивний «Капелан»)
Моя совість чиста, я не вбивця: я захищаю свою країну, свою церкву, своїх батьків
Олександр народився 23 червня 1976 року в Херсоні. Згодом родина перебралася у Вінницю. Тут Олександр закінчив школу та здобув фах автослюсаря. Після строкової служби відкрив власний магазин сантехніки.
Олександ був активним прихожанином вінницької громади євангельських християн баптстів. Був рукопокладений на пасторство у церкві «Благодать», брав участь у створенні церкви «Життя» у Вінниці, а згодом став першим пастором церкви «Світло життя».
У 2014 році активно займався волонтерської та капаленською діяльністю.
У 2022 році разом із родиною оселився в селі Агрономічне. Із дружиною Іриною виховували чотирьох дітей — трьох доньок і сина.
З перших днів повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Воював в складі 3-ї штурмової бригади, де пройшов шлях від молодшого сержанта до молодшого лейтенанта та командира взводу снайперів.
Брав участь в обороні Києві. Також виконував снайперські завдання на Запорізькому та Херсонському напрямках, а також під час боїв за Бахмут.
За мужність і самовідданість Олександр Олівко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест», медалями «За сприяння обороні Києва» і «За мужність та відвагу».
Загинув 5 вересня 2026 року внаслідок удару FРV-дрона. Похований на Алеї Слави Сабарівського цвинтаря Вінниці.
Честь Герою!
Фото: Третій армійський корпус, Всеукраїнський громадянський рух «Всі разом», Фейсбук-сторінка Александр Калинский, Фейсбук-сторінка Геннадій Мохненко
За матеріалами: Суспільне Вінниця
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Моя совість чиста, я не вбивця: я захищаю свою країну, свою церкву, своїх батьків
Олександр народився 23 червня 1976 року в Херсоні. Згодом родина перебралася у Вінницю. Тут Олександр закінчив школу та здобув фах автослюсаря. Після строкової служби відкрив власний магазин сантехніки.
Олександ був активним прихожанином вінницької громади євангельських християн баптстів. Був рукопокладений на пасторство у церкві «Благодать», брав участь у створенні церкви «Життя» у Вінниці, а згодом став першим пастором церкви «Світло життя».
У 2014 році активно займався волонтерської та капаленською діяльністю.
У 2022 році разом із родиною оселився в селі Агрономічне. Із дружиною Іриною виховували чотирьох дітей — трьох доньок і сина.
З перших днів повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Воював в складі 3-ї штурмової бригади, де пройшов шлях від молодшого сержанта до молодшого лейтенанта та командира взводу снайперів.
Брав участь в обороні Києві. Також виконував снайперські завдання на Запорізькому та Херсонському напрямках, а також під час боїв за Бахмут.
За мужність і самовідданість Олександр Олівко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест», медалями «За сприяння обороні Києва» і «За мужність та відвагу».
Загинув 5 вересня 2026 року внаслідок удару FРV-дрона. Похований на Алеї Слави Сабарівського цвинтаря Вінниці.
Честь Герою!
Фото: Третій армійський корпус, Всеукраїнський громадянський рух «Всі разом», Фейсбук-сторінка Александр Калинский, Фейсбук-сторінка Геннадій Мохненко
За матеріалами: Суспільне Вінниця
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔22😢4