Пам’яті пластуна, аеророзвідника «Азову» Івана Окуневського
Один із перших вихованців відродженого Пласту, учасник двох революцій та доброволець, який сказав: «Мамо, я обіцяю тобі волю»
Іван Окуневський (пластове псевдо «Скрипка», військове – «Окунь») народився 4 липня 1980 року. Виріс у Моршині на Львівщині.
У 1993 році 13-річний Іван вступив до щойно відновленого у незалежній Україні "Пласту". Участь у "Пласті" сформувала особистість Івана.
Після школи навчався в Київському політехнічному інституті на програміста. Працював за спеціальністю, водночас продовжував займатися громадським активізмом. Брав участь в Помаранчевій революції та Революції гідності.
У березні 2022 року долучився до лав Національної гвардії України. Служив пілотом БПЛА у складі бригади "Червона калина". Воював на Донеччині. Загинув 30 січня 2026 року на Покровському напрямку.
Похований у Моршині з військовими та пластунськими почестями. Посмертно нагороджений Залізним пластовим хрестом.
Світла пам’ять і вічна шана Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Історія Пласту, Район.Моршин
За матеріалами: Історія Пласту, Район.Моршин
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Один із перших вихованців відродженого Пласту, учасник двох революцій та доброволець, який сказав: «Мамо, я обіцяю тобі волю»
Іван Окуневський (пластове псевдо «Скрипка», військове – «Окунь») народився 4 липня 1980 року. Виріс у Моршині на Львівщині.
У 1993 році 13-річний Іван вступив до щойно відновленого у незалежній Україні "Пласту". Участь у "Пласті" сформувала особистість Івана.
Після школи навчався в Київському політехнічному інституті на програміста. Працював за спеціальністю, водночас продовжував займатися громадським активізмом. Брав участь в Помаранчевій революції та Революції гідності.
У березні 2022 року долучився до лав Національної гвардії України. Служив пілотом БПЛА у складі бригади "Червона калина". Воював на Донеччині. Загинув 30 січня 2026 року на Покровському напрямку.
Похований у Моршині з військовими та пластунськими почестями. Посмертно нагороджений Залізним пластовим хрестом.
Світла пам’ять і вічна шана Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Історія Пласту, Район.Моршин
За матеріалами: Історія Пласту, Район.Моршин
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔24😁1
Пам’яті сержанта Дениса Котлярова
До його слів дослухалися і солдати, і офіцери
Народився та мешкав все життя в селі Микулинці на Вінниччині. Після школи здобув фах кухаря-кондитера. Відслужив за цивільною спеціальністю строкову службу, а згодом працював за фахом.
У перші дні вторгнення пішов добровольцем у Сили оборони. Служив у 61-й окремій механізованій Степовій бригаді. Воював на Миколаївщині, звільняв Херсон, боронив Соледар і Покровськ, де отримав важке поранення.
Після реабілітації почав служити в 3-й важкій Залізній бригаді. Воював на Сумщині та в Курській області. Командував кулеметним відділенням.
Загинув 7 жовтня 2025 під час виконання бойового завдання в районі села Колодязне на Харківщині. Майже рік вважався зниклим безвісти. Похований у рідному селі.
Пам’ять і слава!
Ігор Петрук
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
До його слів дослухалися і солдати, і офіцери
Народився та мешкав все життя в селі Микулинці на Вінниччині. Після школи здобув фах кухаря-кондитера. Відслужив за цивільною спеціальністю строкову службу, а згодом працював за фахом.
У перші дні вторгнення пішов добровольцем у Сили оборони. Служив у 61-й окремій механізованій Степовій бригаді. Воював на Миколаївщині, звільняв Херсон, боронив Соледар і Покровськ, де отримав важке поранення.
Після реабілітації почав служити в 3-й важкій Залізній бригаді. Воював на Сумщині та в Курській області. Командував кулеметним відділенням.
Загинув 7 жовтня 2025 під час виконання бойового завдання в районі села Колодязне на Харківщині. Майже рік вважався зниклим безвісти. Похований у рідному селі.
Пам’ять і слава!
Ігор Петрук
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔21😁1
Памʼяті старшого сержанта Максима Міщенка
Як від водія, від нього залежало, чи дістануться бійці до позицій та чи зможуть поранені вибратися з-під обстрілу.
Максим народився 28 вересня 1994 року в Кривому Розі. Дитинство минуло в Кіровоградській області. Після школи здобув фах тракториста-машиніста.
У 2013 році пішов на строкову службу в Збройні Сили, після чого лишився служити за контрактом. Брав участь в АТО.
У 2016 році розпочав службу в Національної гвардії України разом з старшим братом. Виконував бойові завдання на Маріупольському напрямку під час Операції Об'єднаних сил.
У 2019 році повернувся в цивільне життя та працював трактористом. У лютому 2022 року повернувся до лав Сил оборони. У вересні 2022 одружився, за рік став батьком.
Воював у складі 121-ї бригади Сил ТрО на Донеччині, Херсонщині та Запоріжчині. За хоробрість в бою був відзначений Хресто Сил ТрО.
Загинув 11 березня 2026 року під час евакуації поранених в районі Степногірська Запорізької області. Похований на Алеї Слави цвинтаря селища Петрове Кіровоградської області.
Мирослава Липа
Фото надані 121-ю окремою бригадою ТрО ЗСУ
За матеріалами 121-ї окремої бригади ТрО ЗСУ та Петрівської селищної ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Як від водія, від нього залежало, чи дістануться бійці до позицій та чи зможуть поранені вибратися з-під обстрілу.
Максим народився 28 вересня 1994 року в Кривому Розі. Дитинство минуло в Кіровоградській області. Після школи здобув фах тракториста-машиніста.
У 2013 році пішов на строкову службу в Збройні Сили, після чого лишився служити за контрактом. Брав участь в АТО.
У 2016 році розпочав службу в Національної гвардії України разом з старшим братом. Виконував бойові завдання на Маріупольському напрямку під час Операції Об'єднаних сил.
У 2019 році повернувся в цивільне життя та працював трактористом. У лютому 2022 року повернувся до лав Сил оборони. У вересні 2022 одружився, за рік став батьком.
Воював у складі 121-ї бригади Сил ТрО на Донеччині, Херсонщині та Запоріжчині. За хоробрість в бою був відзначений Хресто Сил ТрО.
Загинув 11 березня 2026 року під час евакуації поранених в районі Степногірська Запорізької області. Похований на Алеї Слави цвинтаря селища Петрове Кіровоградської області.
Мирослава Липа
Фото надані 121-ю окремою бригадою ТрО ЗСУ
За матеріалами 121-ї окремої бригади ТрО ЗСУ та Петрівської селищної ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔25😁1
Пам’яті командира роти Богдана Гучка (позивний «Борода»)
У чоловіка змалку був хист допомагати людям і рятувати їх
Богдан народився 12 листопада 1993 року в Івано-Франківську в родині медиків. В дитинстві активно займався спортом: бокс, боротьба, тхеквондо та футбол. Думав піти шляхом батьків та обрати медичний фах, але вирішив присвятити себе комерції. Закінчив спершу Коломийський економіко-фінансовий коледж, а згодом економічний факультет Чернівецького університету. Працював у приватному бізнесі.
З початком повномасштабного вторгнення разом з братом Романом долучився до Сил ТрО. Розпочав свій бойовий шлях в контрдиверсійній роті 102-ї бригади ТрО. Згодом очолив стрілецьку роту в 106-й бригаді ТрО. Воював на Запорізькому напрямку.
У 2024 році одружився та став батьком.
У листопаді 2025 році вів бої в місті Гуляйполе. Попри те, що вороги змогли просочитися в місто - відмовлявся від евакуації, продовжуючи утримувати позиції, поки не вийдуть його підлеглі бійці.
Загинув 17 грудня 2025 року в стрілецькому бою, давши змогу перегрупуватися та відступити 19 побратимам.
Посмертно нагороджений званням Героя України та Хрестом бойових заслуг.
Похований у селі Чукалівка біля Івано-Франківська. Його брати Роман та Андрій продовжують воювати у Силах оборони.
Слава Герою!
Ірина Дружук
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з
Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
У чоловіка змалку був хист допомагати людям і рятувати їх
Богдан народився 12 листопада 1993 року в Івано-Франківську в родині медиків. В дитинстві активно займався спортом: бокс, боротьба, тхеквондо та футбол. Думав піти шляхом батьків та обрати медичний фах, але вирішив присвятити себе комерції. Закінчив спершу Коломийський економіко-фінансовий коледж, а згодом економічний факультет Чернівецького університету. Працював у приватному бізнесі.
З початком повномасштабного вторгнення разом з братом Романом долучився до Сил ТрО. Розпочав свій бойовий шлях в контрдиверсійній роті 102-ї бригади ТрО. Згодом очолив стрілецьку роту в 106-й бригаді ТрО. Воював на Запорізькому напрямку.
У 2024 році одружився та став батьком.
У листопаді 2025 році вів бої в місті Гуляйполе. Попри те, що вороги змогли просочитися в місто - відмовлявся від евакуації, продовжуючи утримувати позиції, поки не вийдуть його підлеглі бійці.
Загинув 17 грудня 2025 року в стрілецькому бою, давши змогу перегрупуватися та відступити 19 побратимам.
Посмертно нагороджений званням Героя України та Хрестом бойових заслуг.
Похований у селі Чукалівка біля Івано-Франківська. Його брати Роман та Андрій продовжують воювати у Силах оборони.
Слава Герою!
Ірина Дружук
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з
Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔14😢6❤1
ОЛЕШКИ, ЯКІ В ОКУПАЦІЇ
З 27 жовтня по 1 листопада 2026 року в тимчасово окупованих Олешках на Херсонщині на кілька днів запанувала тиша. Тимчасове припинення вогню дозволило доставити гуманітарну допомогу та евакуювати частину мешканців міста. Водночас українські військові змогли вивезти сотні цивільних із прифронтових населених пунктів правобережжя Херсонщини. Для людей, які понад чотири роки живуть під загрозою обстрілів, ці кілька днів стали шансом на порятунок.
Олешки перебувають під російською окупацією з 24 лютого 2022 року. Але навіть після захоплення міста його жителі виходили на проукраїнські мітинги, відкрито протестуючи проти російських військових. Із українськими прапорами вони демонстрували: Олешки – це Україна.
Згодом місто пережило масштабні руйнування, а в червні 2023 року – катастрофічну повінь після підриву Каховської ГЕС, яка, серед іншого, знищила і безцінний будинок-музей художниці Поліни Райко. Станом на травень 2026 року у місті залишалося близько 2 тисяч жителів.
У 2016 році фахівці Українського інституту національної пам'яті рекомендували перейменувати низку населених пунктів України у рамках декомунізації. Серед них – Цюрупинськ, названий у 1928 році на честь більшовицького діяча Олександра Цюрупи. Уродженець міста, Цюрупа, був одним із керівників радянської продовольчої політики, що передбачала примусове вилучення продуктів у селян. Озброєні продовольчі загони забирали запаси їжі, прирікаючи родини на голод. 19 травня 2016 року Верховна Рада України відновила історичну справедливість і повернула місту його історичну назву – Олешки.
Її коріння сягає часів Русі. Ще під 1084 роком у літописах згадується Олешшя – торговельний осередок Нижнього Подніпров'я, який дослідники пов'язують із цими землями. За однією з версій, назва походить від слова «вільха» – дерева, характерного для дніпровських плавнів.
А у 1711–1728 роках тут існувала Олешківська Січ, осередок запорожців, які після зруйнування московськими військами Чортомлицької Січі не бажали повертатися під владу царя.
Майже тисяча років історії. Козацький дух і воля. Радянське перейменування. Повернення українського імені. І знову – російська окупація. У 2016 році Україна повернула Олешкам їхню історичну назву. У 2022-му мешканці міста не скорились російським окупантам.
З 27 жовтня по 1 листопада 2026 року в тимчасово окупованих Олешках на Херсонщині на кілька днів запанувала тиша. Тимчасове припинення вогню дозволило доставити гуманітарну допомогу та евакуювати частину мешканців міста. Водночас українські військові змогли вивезти сотні цивільних із прифронтових населених пунктів правобережжя Херсонщини. Для людей, які понад чотири роки живуть під загрозою обстрілів, ці кілька днів стали шансом на порятунок.
Олешки перебувають під російською окупацією з 24 лютого 2022 року. Але навіть після захоплення міста його жителі виходили на проукраїнські мітинги, відкрито протестуючи проти російських військових. Із українськими прапорами вони демонстрували: Олешки – це Україна.
Згодом місто пережило масштабні руйнування, а в червні 2023 року – катастрофічну повінь після підриву Каховської ГЕС, яка, серед іншого, знищила і безцінний будинок-музей художниці Поліни Райко. Станом на травень 2026 року у місті залишалося близько 2 тисяч жителів.
У 2016 році фахівці Українського інституту національної пам'яті рекомендували перейменувати низку населених пунктів України у рамках декомунізації. Серед них – Цюрупинськ, названий у 1928 році на честь більшовицького діяча Олександра Цюрупи. Уродженець міста, Цюрупа, був одним із керівників радянської продовольчої політики, що передбачала примусове вилучення продуктів у селян. Озброєні продовольчі загони забирали запаси їжі, прирікаючи родини на голод. 19 травня 2016 року Верховна Рада України відновила історичну справедливість і повернула місту його історичну назву – Олешки.
Її коріння сягає часів Русі. Ще під 1084 роком у літописах згадується Олешшя – торговельний осередок Нижнього Подніпров'я, який дослідники пов'язують із цими землями. За однією з версій, назва походить від слова «вільха» – дерева, характерного для дніпровських плавнів.
А у 1711–1728 роках тут існувала Олешківська Січ, осередок запорожців, які після зруйнування московськими військами Чортомлицької Січі не бажали повертатися під владу царя.
Майже тисяча років історії. Козацький дух і воля. Радянське перейменування. Повернення українського імені. І знову – російська окупація. У 2016 році Україна повернула Олешкам їхню історичну назву. У 2022-му мешканці міста не скорились російським окупантам.
💔14❤5❤🔥5
Пам’яті десантника Дениса Кози
Був одним із тих молодих українських офіцерів, які влітку 2014 року одними з перших стали на захист країни.
Денис народився 22 листопада 1993 року в селі Чорнобаївка на Херсонщині. З шкільних років мріяв про військову кар'єру, тому спершу вступив до військового ліцею "Захисник", а згодом вивчав артилерійську справу в Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.
У 2014 році молодий лейтенант розпочав службу в 25-й повітряно-десантній бригаді, як командир протитанкового взводу. Свій перший командирський досвід набував в умовах бойових дій на Донеччині.
Загинув 17 серпня 2014 року від удару російських "Градів" по українських позиціях. Офіцерові було 20 років.
22 серпня 2014 року Дениса Козу поховали в рідній Чорнобаївці. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
За матеріалами: Книга пам’яті полеглих за Україну, Суспільне Хмельницький, Локальна Історія, Архів знань
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був одним із тих молодих українських офіцерів, які влітку 2014 року одними з перших стали на захист країни.
Денис народився 22 листопада 1993 року в селі Чорнобаївка на Херсонщині. З шкільних років мріяв про військову кар'єру, тому спершу вступив до військового ліцею "Захисник", а згодом вивчав артилерійську справу в Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.
У 2014 році молодий лейтенант розпочав службу в 25-й повітряно-десантній бригаді, як командир протитанкового взводу. Свій перший командирський досвід набував в умовах бойових дій на Донеччині.
Загинув 17 серпня 2014 року від удару російських "Градів" по українських позиціях. Офіцерові було 20 років.
22 серпня 2014 року Дениса Козу поховали в рідній Чорнобаївці. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
За матеріалами: Книга пам’яті полеглих за Україну, Суспільне Хмельницький, Локальна Історія, Архів знань
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17❤4😢2
85 років тому зруйновано Успенський собор Києво-Печерської лаври
3 листопада 1941 року окупований Київ здригнувся від потужного вибуху.
У повітря злетів Успенський собор – головний храм та святиня Києво-Печерської лаври, зведений ще в XI столітті, у 1073–1078 роках. Територію монастиря всіяли уламки мозаїк, фресок, різьби та цегли. Вогонь охопив трапезну церкву, музеї, бібліотеки, архіви й навіть дзвіницю. Від вибухів і пожежі загинули близько 300 німців та невстановлена кількість киян.
На той час Київ уже два місяці перебував під владою нацистів. Радянські війська, відступаючи з міста у вересні 1941 року, керуючись тактикою «випаленої землі», замінували головну вулицю Хрещатик, а також низку знакових споруд, серед них і Успенський собор Києво-Печерської лаври. За дві години до вибуху 3 листопада собор відвідувала офіційна делегація вищого керівництва німецької окупаційної влади разом з союзним Гітлеру словацьким диктатором Йозефом Тисо. За однією з версій, НКВС планувало здійснити замах на делегацію, тож вибуховий пристрій, закладений в соборі, був приведений у дію.
Після руйнування, на відтворення Успенського собору знадобились десятиліття. Остаточний процес відбудови пройшов лише у 1998-2000 роках. 24 серпня 2000 року, на день незалежності України, собор було урочисто освячено.
А через 85 років після вибуху Успенський собор знову опинився під ударом.
У ніч із 14 на 15 червня 2026 року Росія атакувала Національний заповідник «Києво-Печерська лавра». Внаслідок прицільного удару постраждали п'ять об'єктів національної спадщини. Російський дрон влучив в Успенський собор, спричинивши пожежу на даху. Вогонь вдалося локалізувати, а іконостас – урятувати. Це був уже другий за пів року російський обстріл Києво-Печерської лаври – пам'ятки, внесеної до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Показово, що цей терор відбувся напередодні двох знакових ювілеїв: 975-річчя першої згадки про Києво-Печерську лавру та 100-річчя заснування Національного заповідника.
У 1941 році святиню знищив радянський вибух під час нацистської окупації. У 2026-му її знову пошкодила війна – цього разу російський дрон. Ці події розділяє 85 років, але вони нагадують про одну з найбільших загроз, які несе Росія: разом із людськими життями під удар потрапляє безцінна українська культурна спадщина, що зберігає пам'ять багатьох наших поколінь.
Зберегти її – означає зберегти частину нашої історії.
3 листопада 1941 року окупований Київ здригнувся від потужного вибуху.
У повітря злетів Успенський собор – головний храм та святиня Києво-Печерської лаври, зведений ще в XI столітті, у 1073–1078 роках. Територію монастиря всіяли уламки мозаїк, фресок, різьби та цегли. Вогонь охопив трапезну церкву, музеї, бібліотеки, архіви й навіть дзвіницю. Від вибухів і пожежі загинули близько 300 німців та невстановлена кількість киян.
На той час Київ уже два місяці перебував під владою нацистів. Радянські війська, відступаючи з міста у вересні 1941 року, керуючись тактикою «випаленої землі», замінували головну вулицю Хрещатик, а також низку знакових споруд, серед них і Успенський собор Києво-Печерської лаври. За дві години до вибуху 3 листопада собор відвідувала офіційна делегація вищого керівництва німецької окупаційної влади разом з союзним Гітлеру словацьким диктатором Йозефом Тисо. За однією з версій, НКВС планувало здійснити замах на делегацію, тож вибуховий пристрій, закладений в соборі, був приведений у дію.
Після руйнування, на відтворення Успенського собору знадобились десятиліття. Остаточний процес відбудови пройшов лише у 1998-2000 роках. 24 серпня 2000 року, на день незалежності України, собор було урочисто освячено.
А через 85 років після вибуху Успенський собор знову опинився під ударом.
У ніч із 14 на 15 червня 2026 року Росія атакувала Національний заповідник «Києво-Печерська лавра». Внаслідок прицільного удару постраждали п'ять об'єктів національної спадщини. Російський дрон влучив в Успенський собор, спричинивши пожежу на даху. Вогонь вдалося локалізувати, а іконостас – урятувати. Це був уже другий за пів року російський обстріл Києво-Печерської лаври – пам'ятки, внесеної до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Показово, що цей терор відбувся напередодні двох знакових ювілеїв: 975-річчя першої згадки про Києво-Печерську лавру та 100-річчя заснування Національного заповідника.
У 1941 році святиню знищив радянський вибух під час нацистської окупації. У 2026-му її знову пошкодила війна – цього разу російський дрон. Ці події розділяє 85 років, але вони нагадують про одну з найбільших загроз, які несе Росія: разом із людськими життями під удар потрапляє безцінна українська культурна спадщина, що зберігає пам'ять багатьох наших поколінь.
Зберегти її – означає зберегти частину нашої історії.
👍12💔8❤2
Пам’яті молодшого сержанта Олексія Бевзюка (позивний «Мерс»)
Волонтер і воїн, який після загибелі брата та власного поранення повернувся на фронт.
Олексій народився 20 жовтня 1986 року в Києві. Після школи здобув фах інженера в Херсонському національному технічному університеті та вивчав правознавство в Національній академії внутрішніх справ України.
Працював помічником народного депутата України та активно займався волонтерською діяльністю до 2022 року.
З початком повномасштабного вторгнення долучився добровольцем до лав Сил оборони. Воював у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців разом з братом та батьком.
Брав участь в обороні Києва, згодом виконував бойові завдання на Донбасі. Загинув 7 грудня 2022 року в районі Курахового Донецької області. Кількома місяцями раніше загинув його брат.
Похований на Берковецькому цвинтарі Києва. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото з сімейного архіву
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Волонтер і воїн, який після загибелі брата та власного поранення повернувся на фронт.
Олексій народився 20 жовтня 1986 року в Києві. Після школи здобув фах інженера в Херсонському національному технічному університеті та вивчав правознавство в Національній академії внутрішніх справ України.
Працював помічником народного депутата України та активно займався волонтерською діяльністю до 2022 року.
З початком повномасштабного вторгнення долучився добровольцем до лав Сил оборони. Воював у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців разом з братом та батьком.
Брав участь в обороні Києва, згодом виконував бойові завдання на Донбасі. Загинув 7 грудня 2022 року в районі Курахового Донецької області. Кількома місяцями раніше загинув його брат.
Похований на Берковецькому цвинтарі Києва. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото з сімейного архіву
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔16😢6😁1
У Пужниках розпочалися пошукові дослідження
З 4 по 10 листопада 2026 року на території колишнього села Пужники (нині у межах села Садове Коропецької селищної громади Чортківського району Тернопільської області) проводитимуться пошукові дослідження останків мешканців села, які трагічно загинули у лютому 1945 року.
Дослідження здійснюватиме товариство з обмеженою відповідальністю «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» за участі польських фахівців – співробітників Поморського медичного університету в Щецині, а також представників фундації «Свобода і Демократія», Інституту національної пам’яті Республіки Польща. Пошукові дослідження є частиною виконання домовленостей, досягнутих за результатами діяльності Українсько-польської робочої групи у справах гідних поховань.
Український інститут національної пам’яті залучає фахівців івано-франківського комунального підприємства «Пам’ять» для забезпечення фахового нагляду та консультування при проведенні робіт.
У квітні – травні 2025 року відбулися ексгумаційні дослідження. У їх ході знайдено останки 42 осіб, а у вересні 2025 року їх урочисто перепоховано на території старого кладовища колишнього села Пужники. У церемонії перепоховання взяли участь делегації України та Республіки Польща.
Решта проведених пошукрових робіт у 2026 році не виявили місць поховань.
Історична довідка.
Пужники – колишнє село на Тернопільщині, де в період між світовими війнами компактно мешкали представники польського етносу.
У лютому 1945 року Пужники зазнали збройного нападу. За даними архівних джерел, частина мешканців села трагічно загинула, а саме село було спалене.
У червні 1945 року мешканців Пужників було переселено до Польщі (населені пункти Немисловіце та Ратовіце). У 1949 році радянська влада ліквідувала село. Територія колишнього села Пужники надалі залишалася незаселеною і поступово заросла лісовими насадженнями.
Фото на основі світлини Суспільне Тернопіль.
З 4 по 10 листопада 2026 року на території колишнього села Пужники (нині у межах села Садове Коропецької селищної громади Чортківського району Тернопільської області) проводитимуться пошукові дослідження останків мешканців села, які трагічно загинули у лютому 1945 року.
Дослідження здійснюватиме товариство з обмеженою відповідальністю «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» за участі польських фахівців – співробітників Поморського медичного університету в Щецині, а також представників фундації «Свобода і Демократія», Інституту національної пам’яті Республіки Польща. Пошукові дослідження є частиною виконання домовленостей, досягнутих за результатами діяльності Українсько-польської робочої групи у справах гідних поховань.
Український інститут національної пам’яті залучає фахівців івано-франківського комунального підприємства «Пам’ять» для забезпечення фахового нагляду та консультування при проведенні робіт.
У квітні – травні 2025 року відбулися ексгумаційні дослідження. У їх ході знайдено останки 42 осіб, а у вересні 2025 року їх урочисто перепоховано на території старого кладовища колишнього села Пужники. У церемонії перепоховання взяли участь делегації України та Республіки Польща.
Решта проведених пошукрових робіт у 2026 році не виявили місць поховань.
Історична довідка.
Пужники – колишнє село на Тернопільщині, де в період між світовими війнами компактно мешкали представники польського етносу.
У лютому 1945 року Пужники зазнали збройного нападу. За даними архівних джерел, частина мешканців села трагічно загинула, а саме село було спалене.
У червні 1945 року мешканців Пужників було переселено до Польщі (населені пункти Немисловіце та Ратовіце). У 1949 році радянська влада ліквідувала село. Територія колишнього села Пужники надалі залишалася незаселеною і поступово заросла лісовими насадженнями.
Фото на основі світлини Суспільне Тернопіль.
👍11💔4
Пам’яті молодшого сержанта Олега Зіміна
Йому назавжди 51
Олег народився та виріс у селі Агрономічне на Вінниччині. Після школи закінчив Фаховий коледж економіки і права Вінницького кооперативного інституту. Активно займався важкою атлетикою.
До 2014 року Олег відслужив строкову службу в ЗСУ, тому з початком АТО, добровільно став на захист України.
Після демобілізації прожив зовсім трохи цивільним життям, адже вже 2022 року чоловік вдруге став на захист України.
Воював у 61-й окремій механізованій Степовій бригаді на Миколаївщині, Херсонщині, Чернігівщині, Сумщині та Донеччині. Разом з побратимом Костянтином Тітовим перевівся в розвідку З-ї окремої важкої механізованої Залізної бригади.
10 лютого 2025 року побратими загинули в бою з ворогом в районі села Тополі на Харківщині. Довгий час вважався зниклим безвісти. Поховати воїна у рідному селі вдалося лиш нещодавно.
Шана і вдячність Захисникові!
Ігор Петрук
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Йому назавжди 51
Олег народився та виріс у селі Агрономічне на Вінниччині. Після школи закінчив Фаховий коледж економіки і права Вінницького кооперативного інституту. Активно займався важкою атлетикою.
До 2014 року Олег відслужив строкову службу в ЗСУ, тому з початком АТО, добровільно став на захист України.
Після демобілізації прожив зовсім трохи цивільним життям, адже вже 2022 року чоловік вдруге став на захист України.
Воював у 61-й окремій механізованій Степовій бригаді на Миколаївщині, Херсонщині, Чернігівщині, Сумщині та Донеччині. Разом з побратимом Костянтином Тітовим перевівся в розвідку З-ї окремої важкої механізованої Залізної бригади.
10 лютого 2025 року побратими загинули в бою з ворогом в районі села Тополі на Харківщині. Довгий час вважався зниклим безвісти. Поховати воїна у рідному селі вдалося лиш нещодавно.
Шана і вдячність Захисникові!
Ігор Петрук
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔20😢1
У Харкові відбудеться церемонія нагородження переможців Стипендії ім. Едуадра Зуба
Запрошуємо представників медіа та усіх охочих долучитися до церемонії нагородження переможців та лауреатів окремих відзнак Стипендії імені Едуарда Зуба, яка відбудеться 12 листопада 2026 року о 18:00 у місті Харків.
Цьогоріч ми вдруге відзначимо молодих дослідників, які продовжують вивчати й популяризувати історію України, та привітаємо нових стипендіатів із їхніми здобутками.
У відктритті на нагородженні візьмуть участь:
▪Олександр Алфьоров - Голова Українського інституту національної пам’яті;
▪Олександра Зуб - мати Едуарда Зуба;
▪Світлана Павленко та Ірина Споденець - переможці Конкурсу;
▪Олександр Пасічняк - лауреатка окремої відзнаки та премії;
▪Олена Рофе-Бекетова - голова Організаційного комітету Стипендії;
▪Члени Конкурсної комісії: культурна менеджера Наталя Вальтер, журналіст Філіпп Дикань, історик та військовослужбовець Вахтанг Кіпіані, дослідник історії Харкова Андрій Парамонов, історикиня та начальниця Другого відділу УІНП Марія Тахтаулова.
▪побратими та шанувальники Едуарда Зуба.
Будемо раді бачити вас серед гостей!
Реєстрація на захід є обов’язковою. Посилання на реєстраційну форму.
https://forms.gle/KRBdqBBRugjhn8jr7
З безпекових міркувань місце проведення заходу не розголошується.
Усі зареєстровані учасники отримають лист із детальною інформацією на електронну пошту напередодні події. Просимо перевірити актуальність зазначеної адреси електронної пошти.
Про Стипендію.
Едуард Зуб присвятив своє життя дослідженню минулого Харкова та України, поверненню забутих імен і відкриттю маловідомих сторінок історії. Історик, публіцист, журналіст, краєзнавець, співробітник Українського інституту національної пам’яті — він умів розповідати про складне просто й захопливо. Особливу увагу приділяв дослідженню злочинів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму.
З початком повномасштабного вторгнення Росії Едуард став на захист України. Спочатку боронив Харківщину в складі добровольчого підрозділу «Фрайкор», згодом воював у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». Після поранення та реабілітації повернувся на фронт. Із 14 листопада 2022 року вважається зниклим безвісти.
Засновники Стипендії – Олександра та Іван Зуби. Ініціативу реалізовано за участі Українського інституту національної пам’яті, благодійної організації «Благодійний фонд родини Алчевських-Бекетових» та Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.
Запрошуємо представників медіа та усіх охочих долучитися до церемонії нагородження переможців та лауреатів окремих відзнак Стипендії імені Едуарда Зуба, яка відбудеться 12 листопада 2026 року о 18:00 у місті Харків.
Цьогоріч ми вдруге відзначимо молодих дослідників, які продовжують вивчати й популяризувати історію України, та привітаємо нових стипендіатів із їхніми здобутками.
У відктритті на нагородженні візьмуть участь:
▪Олександр Алфьоров - Голова Українського інституту національної пам’яті;
▪Олександра Зуб - мати Едуарда Зуба;
▪Світлана Павленко та Ірина Споденець - переможці Конкурсу;
▪Олександр Пасічняк - лауреатка окремої відзнаки та премії;
▪Олена Рофе-Бекетова - голова Організаційного комітету Стипендії;
▪Члени Конкурсної комісії: культурна менеджера Наталя Вальтер, журналіст Філіпп Дикань, історик та військовослужбовець Вахтанг Кіпіані, дослідник історії Харкова Андрій Парамонов, історикиня та начальниця Другого відділу УІНП Марія Тахтаулова.
▪побратими та шанувальники Едуарда Зуба.
Будемо раді бачити вас серед гостей!
Реєстрація на захід є обов’язковою. Посилання на реєстраційну форму.
https://forms.gle/KRBdqBBRugjhn8jr7
З безпекових міркувань місце проведення заходу не розголошується.
Усі зареєстровані учасники отримають лист із детальною інформацією на електронну пошту напередодні події. Просимо перевірити актуальність зазначеної адреси електронної пошти.
Про Стипендію.
Едуард Зуб присвятив своє життя дослідженню минулого Харкова та України, поверненню забутих імен і відкриттю маловідомих сторінок історії. Історик, публіцист, журналіст, краєзнавець, співробітник Українського інституту національної пам’яті — він умів розповідати про складне просто й захопливо. Особливу увагу приділяв дослідженню злочинів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму.
З початком повномасштабного вторгнення Росії Едуард став на захист України. Спочатку боронив Харківщину в складі добровольчого підрозділу «Фрайкор», згодом воював у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». Після поранення та реабілітації повернувся на фронт. Із 14 листопада 2022 року вважається зниклим безвісти.
Засновники Стипендії – Олександра та Іван Зуби. Ініціативу реалізовано за участі Українського інституту національної пам’яті, благодійної організації «Благодійний фонд родини Алчевських-Бекетових» та Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.
❤15👍3😁1
Пам’яті штаб-сержанта Андрія Шостака
Кадровий військовий був учасником АТО/OOC
Андрій народився 16 травня 1973 року в Кам’янському на Дніпропетровщині (тоді - Дніпродзержинськ).
Після школи отримав фах електрозварювальника, а потім призваний на строкову службу. Розпочинав служити в радянській армії, а демобілізовувався вже в українській.
У 1992 році чоловік одружився і вирішив продовжити військову кар'єру. Брав участь в миротворчій місій ООН в Югославії у 1995 році.
З початку 2000-х і до 2016 року працював в системі охорони місць позбавлення волі. З 2017 року перейшов в Національну гвардію та брав участь в ООС на Маріупольському напрямку.
З 2020 року служив в навчальному центрі 31-ша бригада імені генерал-майора Олександра Радієвського.
Загинув 27 травня 2022 року внаслідок ракетного удару росіян по навчальному центру. Поховали штаб-сержанта на Алеї Слави військового кладовища Кам'янського. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять військовослужбовцю, вдячність і шана!
Валентина Кащенко
Фото надані Едуардом Шостаком
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Кадровий військовий був учасником АТО/OOC
Андрій народився 16 травня 1973 року в Кам’янському на Дніпропетровщині (тоді - Дніпродзержинськ).
Після школи отримав фах електрозварювальника, а потім призваний на строкову службу. Розпочинав служити в радянській армії, а демобілізовувався вже в українській.
У 1992 році чоловік одружився і вирішив продовжити військову кар'єру. Брав участь в миротворчій місій ООН в Югославії у 1995 році.
З початку 2000-х і до 2016 року працював в системі охорони місць позбавлення волі. З 2017 року перейшов в Національну гвардію та брав участь в ООС на Маріупольському напрямку.
З 2020 року служив в навчальному центрі 31-ша бригада імені генерал-майора Олександра Радієвського.
Загинув 27 травня 2022 року внаслідок ракетного удару росіян по навчальному центру. Поховали штаб-сержанта на Алеї Слави військового кладовища Кам'янського. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять військовослужбовцю, вдячність і шана!
Валентина Кащенко
Фото надані Едуардом Шостаком
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔14
УІНП ДОЛУЧИВСЯ ДО МІЖНАРОДНОЇ ВИСТАВКИ У БРАТИСЛАВІ
Український інститут національної пам’яті взяв участь в реалізації міжнародної документальної виставки «Угорська революція 1956 року очима таємної поліції» (Maďarská revolúcia 1956 očami tajnej polície), яка стартувала 22 жовтня цього року у Братиславі (Словаччина), і присвячена 70-й річниці Угорської революції 1956 року.
Виставку підготували словацький Інститут національної пам’яті та Інститут Ліста за участю міжнародного колективу дослідників. Окрім УІНП, до проєкту також долучились польський Інститут національної пам’яті та румунська Національна рада з вивчення архівів Секурітате. Архівні фотографії та документи для експозиції також надали Історичний архів служб державної безпеки Угорщини (ÁBTL) та Архів органів безпеки Чехії
Участь у відкритті виставки взяв Надзвичайний та Повноважний посол України в Словацькій Республіці Мирослав Кастран.
З 26 жовтня вона є доступною для широкої громадськості у приміщенні Інституту Ліста в Братиславі. Цей проєкт також стане частиною програми «Фестивалю свободи» (Festival slobody).
Виставка «Угорська революція 1956 року очима таємної поліції» висвітлює передумови, перебіг і придушення СРСР Угорської революції 1956 року, приділяючи особливу увагу реакції комуністичних режимів сусідніх держав. На основі архівних документів, фотографій, агентурних повідомлень та матеріалів органів державної безпеки показано, як події в Угорщині вплинули на ситуацію в інших країнах тогочасного соціалістичного блоку, викликали занепокоєння комуністичного керівництва та спричинили посилення політичного контролю й репресій.
Проєкт приділяє окрему увагу подіям в Українській РСР, зокрема діяльності радянських органів держбезпеки, реакції населення Закарпаття на революцію, переслідуванню громадян за прояви солідарності з угорськими повстанцями та утриманню депортованих учасників революції на території України. Таким чином, виставка розглядає Угорську революцію 1956 року не лише як подію угорської національної історії, а й у ширшому контексті подій у Центральній та Східній Європі.
Онлайн-версія виставки доступна за покликанням: https://www.upn.gov.sk/.../madarska-revolucia-1956-ocami...
Фото: Ústav pamäti národa
Український інститут національної пам’яті взяв участь в реалізації міжнародної документальної виставки «Угорська революція 1956 року очима таємної поліції» (Maďarská revolúcia 1956 očami tajnej polície), яка стартувала 22 жовтня цього року у Братиславі (Словаччина), і присвячена 70-й річниці Угорської революції 1956 року.
Виставку підготували словацький Інститут національної пам’яті та Інститут Ліста за участю міжнародного колективу дослідників. Окрім УІНП, до проєкту також долучились польський Інститут національної пам’яті та румунська Національна рада з вивчення архівів Секурітате. Архівні фотографії та документи для експозиції також надали Історичний архів служб державної безпеки Угорщини (ÁBTL) та Архів органів безпеки Чехії
Участь у відкритті виставки взяв Надзвичайний та Повноважний посол України в Словацькій Республіці Мирослав Кастран.
З 26 жовтня вона є доступною для широкої громадськості у приміщенні Інституту Ліста в Братиславі. Цей проєкт також стане частиною програми «Фестивалю свободи» (Festival slobody).
Виставка «Угорська революція 1956 року очима таємної поліції» висвітлює передумови, перебіг і придушення СРСР Угорської революції 1956 року, приділяючи особливу увагу реакції комуністичних режимів сусідніх держав. На основі архівних документів, фотографій, агентурних повідомлень та матеріалів органів державної безпеки показано, як події в Угорщині вплинули на ситуацію в інших країнах тогочасного соціалістичного блоку, викликали занепокоєння комуністичного керівництва та спричинили посилення політичного контролю й репресій.
Проєкт приділяє окрему увагу подіям в Українській РСР, зокрема діяльності радянських органів держбезпеки, реакції населення Закарпаття на революцію, переслідуванню громадян за прояви солідарності з угорськими повстанцями та утриманню депортованих учасників революції на території України. Таким чином, виставка розглядає Угорську революцію 1956 року не лише як подію угорської національної історії, а й у ширшому контексті подій у Центральній та Східній Європі.
Онлайн-версія виставки доступна за покликанням: https://www.upn.gov.sk/.../madarska-revolucia-1956-ocami...
Фото: Ústav pamäti národa
👍17
Памʼяті добровольця, механіка-водія Сергія Хлопоніна
Понад усе любив автомобілі та музику
Сергій народився 13 червня 1972 року у селі Рибці Полтавського району. З юності захоплювався автомобілями, любив музику та грав на кількох музичних інструментах.
Після школи здобув фах механіка та працював за фахом.
З початком повномасштабного вторгнення добровільно долучився до Сил оборони. Воював механіком-водієм.
Вічна пам'ять і шана Герою!
Фото: Полтавська міська рада
За матеріалами: Полтавська міська рада, Суспільне Полтава
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Понад усе любив автомобілі та музику
Сергій народився 13 червня 1972 року у селі Рибці Полтавського району. З юності захоплювався автомобілями, любив музику та грав на кількох музичних інструментах.
Після школи здобув фах механіка та працював за фахом.
З початком повномасштабного вторгнення добровільно долучився до Сил оборони. Воював механіком-водієм.
Вічна пам'ять і шана Герою!
Фото: Полтавська міська рада
За матеріалами: Полтавська міська рада, Суспільне Полтава
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔18
Пам’яті командира роти Романа Майстерюка
Загинув у бою на Донеччині, врятувавши побратимів із ворожої засідки
Роман народився 23 листопада 1971 року в селі Миколаївка на Кіровоградщині. Строкову службу проходив в радянських військах у Чехословаччині, після чого вирішив стати офіцером. Курсантські роки Романа припали на розпад СРСР, тому майбутньому командирові довелося повчитися і в країнах Балтії, і в Ленінграді, і в Дніпропетровську. Однак отримавши лейтенантські погони, Роман вирішив залишитися служити Україні.
Значна частина офіцерської служби Романа пов'язана з частинами спеціального призначення з Кіровограду. Окрім щоденної військової служби, чоловік також вів програму "Армія" на місцевому телебаченні.
У 2010 році чоловік звільнився в запас за вислугою років, однак уже навесні 2014 року добровільно повернувся в стрій, щоб боронити Україну. Став командиром роти в 34-у батальйоні тероборони "Кіровоград-2".
Загинув у бою в районі селище Неліпівка на Донеччині 21 липня 2014 року. Підрозділ Майстерюка потрапив у засідку, командир з боєм виводив підлеглих з під ворожого вогню.
Похований на Алеї Слави в Кропивницькому. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
Христина Микитин
Фото та інформаційні матеріали: Вікіпедія, ОУНБ ім. Д. І. Чижевського, Persha, Книга пам’яті полеглих за Україну
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Загинув у бою на Донеччині, врятувавши побратимів із ворожої засідки
Роман народився 23 листопада 1971 року в селі Миколаївка на Кіровоградщині. Строкову службу проходив в радянських військах у Чехословаччині, після чого вирішив стати офіцером. Курсантські роки Романа припали на розпад СРСР, тому майбутньому командирові довелося повчитися і в країнах Балтії, і в Ленінграді, і в Дніпропетровську. Однак отримавши лейтенантські погони, Роман вирішив залишитися служити Україні.
Значна частина офіцерської служби Романа пов'язана з частинами спеціального призначення з Кіровограду. Окрім щоденної військової служби, чоловік також вів програму "Армія" на місцевому телебаченні.
У 2010 році чоловік звільнився в запас за вислугою років, однак уже навесні 2014 року добровільно повернувся в стрій, щоб боронити Україну. Став командиром роти в 34-у батальйоні тероборони "Кіровоград-2".
Загинув у бою в районі селище Неліпівка на Донеччині 21 липня 2014 року. Підрозділ Майстерюка потрапив у засідку, командир з боєм виводив підлеглих з під ворожого вогню.
Похований на Алеї Слави в Кропивницькому. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
Христина Микитин
Фото та інформаційні матеріали: Вікіпедія, ОУНБ ім. Д. І. Чижевського, Persha, Книга пам’яті полеглих за Україну
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔18
Пам’яті оператора-радіотелефоніста Віктора Марфіна
Розбирався в людях і був душею компанії
Віктор народився 5 січня 1970 року в селі Клембівка на Вінниччині. Після школи закінчив військово-морський технікум зв'язку та розпочав службу на радянському Тихоокеанському флоті.
Після демобілізації повернувся в рідне село, вже в незалежну Україну. Працював на місцевій фабриці наладчиком електрообладнання, згодом обіймав посаду обліковця у сільраді. Якийсь час займався бізнесом.
Після вступу сина у столичний виш, вся родина перебралася до Києва. Віктор працював у Київспецтрансі.
У січні 2023 року Віктора мобілізували. Чоловік пройшов вишкіл у Німеччині та розпочав службу зв'язківцем у 32-й окремій механізованій бригаді.
Загинув 5 жовтня 2026 року на Покровському напрямку, під час виконання бойового завдання. Штабс-сержант Марфін розгортав радіоретранслятор, коли в нього влучив ворожив FPV-дрон. Похований у рідному селі.
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото: 32 ОМБр, Молодіжний театр в Чернігові
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Розбирався в людях і був душею компанії
Віктор народився 5 січня 1970 року в селі Клембівка на Вінниччині. Після школи закінчив військово-морський технікум зв'язку та розпочав службу на радянському Тихоокеанському флоті.
Після демобілізації повернувся в рідне село, вже в незалежну Україну. Працював на місцевій фабриці наладчиком електрообладнання, згодом обіймав посаду обліковця у сільраді. Якийсь час займався бізнесом.
Після вступу сина у столичний виш, вся родина перебралася до Києва. Віктор працював у Київспецтрансі.
У січні 2023 року Віктора мобілізували. Чоловік пройшов вишкіл у Німеччині та розпочав службу зв'язківцем у 32-й окремій механізованій бригаді.
Загинув 5 жовтня 2026 року на Покровському напрямку, під час виконання бойового завдання. Штабс-сержант Марфін розгортав радіоретранслятор, коли в нього влучив ворожив FPV-дрон. Похований у рідному селі.
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото: 32 ОМБр, Молодіжний театр в Чернігові
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔21😢4
НА БАЙКОВОМУ ЦВИНТАРІ ВШАНУВАЛИ ЗАСНОВНИКІВ УГГ
Сьогодні, 9 листопада відзначаємо 50-річчя із заснування Українського Гельсінської групи - правозахисної організації, яка стала одним з ключових рухів боротьби проти радянського тоталітаризму у 1970-1980-х роках.
Заходи розпочалися з вшанування пам’яті членів Української Гельсінської групи похованих на Байковому цвинтарі Києва. Учасники заходів відвідали могили Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого, Надії Світличної, Микола та Раїси Руденків, Оксани Мешко, Левка Лук’яненка та В’ячеслава Чорновола.
У меморіальних заходах взяли участь Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров та співробітники Інституту, члени Ветеранського об'єднання УГГ – Мирослав Маринович та Йосип Зісельс, представники Київського товариства політв'язнів, Центру громадянських свобод, Музею шістдесятництва та інших громадських організацій, а також медійники та просто небайдужі громадяни.
«50 років минуло з того часу, як була створена Українська Гельсінська група. Вони виступали за цінності захисту честі, свободи і демократизації суспільства в умовах радянського тоталітаризму. Це люди, які не боялися проговорювати про необхідність власної незалежності та конституційної рівності в країні, яка по суті була “тюрма народів”», - зазначив Голова УІНП Олександр Алфьоров.
Завершились заходи вшанування молебнем за всіма померлими та загиблими членами УГГ на Софіївській площі, біля могили патріарха Володимира, який також був членом Української Гельсінської групи під мирським іменем Василя Романюка.
Сьогодні, 9 листопада відзначаємо 50-річчя із заснування Українського Гельсінської групи - правозахисної організації, яка стала одним з ключових рухів боротьби проти радянського тоталітаризму у 1970-1980-х роках.
Заходи розпочалися з вшанування пам’яті членів Української Гельсінської групи похованих на Байковому цвинтарі Києва. Учасники заходів відвідали могили Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого, Надії Світличної, Микола та Раїси Руденків, Оксани Мешко, Левка Лук’яненка та В’ячеслава Чорновола.
У меморіальних заходах взяли участь Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров та співробітники Інституту, члени Ветеранського об'єднання УГГ – Мирослав Маринович та Йосип Зісельс, представники Київського товариства політв'язнів, Центру громадянських свобод, Музею шістдесятництва та інших громадських організацій, а також медійники та просто небайдужі громадяни.
«50 років минуло з того часу, як була створена Українська Гельсінська група. Вони виступали за цінності захисту честі, свободи і демократизації суспільства в умовах радянського тоталітаризму. Це люди, які не боялися проговорювати про необхідність власної незалежності та конституційної рівності в країні, яка по суті була “тюрма народів”», - зазначив Голова УІНП Олександр Алфьоров.
Завершились заходи вшанування молебнем за всіма померлими та загиблими членами УГГ на Софіївській площі, біля могили патріарха Володимира, який також був членом Української Гельсінської групи під мирським іменем Василя Романюка.
❤19👍1