НА БАЙКОВОМУ ЦВИНТАРІ ВШАНУВАЛИ ЗАСНОВНИКІВ УГГ
Сьогодні, 9 листопада відзначаємо 50-річчя із заснування Українського Гельсінської групи - правозахисної організації, яка стала одним з ключових рухів боротьби проти радянського тоталітаризму у 1970-1980-х роках.
Заходи розпочалися з вшанування пам’яті членів Української Гельсінської групи похованих на Байковому цвинтарі Києва. Учасники заходів відвідали могили Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого, Надії Світличної, Микола та Раїси Руденків, Оксани Мешко, Левка Лук’яненка та В’ячеслава Чорновола.
У меморіальних заходах взяли участь Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров та співробітники Інституту, члени Ветеранського об'єднання УГГ – Мирослав Маринович та Йосип Зісельс, представники Київського товариства політв'язнів, Центру громадянських свобод, Музею шістдесятництва та інших громадських організацій, а також медійники та просто небайдужі громадяни.
«50 років минуло з того часу, як була створена Українська Гельсінська група. Вони виступали за цінності захисту честі, свободи і демократизації суспільства в умовах радянського тоталітаризму. Це люди, які не боялися проговорювати про необхідність власної незалежності та конституційної рівності в країні, яка по суті була “тюрма народів”», - зазначив Голова УІНП Олександр Алфьоров.
Завершились заходи вшанування молебнем за всіма померлими та загиблими членами УГГ на Софіївській площі, біля могили патріарха Володимира, який також був членом Української Гельсінської групи під мирським іменем Василя Романюка.
Сьогодні, 9 листопада відзначаємо 50-річчя із заснування Українського Гельсінської групи - правозахисної організації, яка стала одним з ключових рухів боротьби проти радянського тоталітаризму у 1970-1980-х роках.
Заходи розпочалися з вшанування пам’яті членів Української Гельсінської групи похованих на Байковому цвинтарі Києва. Учасники заходів відвідали могили Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого, Надії Світличної, Микола та Раїси Руденків, Оксани Мешко, Левка Лук’яненка та В’ячеслава Чорновола.
У меморіальних заходах взяли участь Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров та співробітники Інституту, члени Ветеранського об'єднання УГГ – Мирослав Маринович та Йосип Зісельс, представники Київського товариства політв'язнів, Центру громадянських свобод, Музею шістдесятництва та інших громадських організацій, а також медійники та просто небайдужі громадяни.
«50 років минуло з того часу, як була створена Українська Гельсінська група. Вони виступали за цінності захисту честі, свободи і демократизації суспільства в умовах радянського тоталітаризму. Це люди, які не боялися проговорювати про необхідність власної незалежності та конституційної рівності в країні, яка по суті була “тюрма народів”», - зазначив Голова УІНП Олександр Алфьоров.
Завершились заходи вшанування молебнем за всіма померлими та загиблими членами УГГ на Софіївській площі, біля могили патріарха Володимира, який також був членом Української Гельсінської групи під мирським іменем Василя Романюка.
❤20👍1
Пам’яті старшого сержанта Ольги Таран (позивний «Зима»)
Там, де вона була, завжди лунав сміх
Народилася 22 травня 1987 року в селищі Котельва на Полтавщині. Після школи здобула фах фельдшера. Разом першим чоловіком-військовим льотчиком переїхала в Миколаїв, де працювала в школі-інтернаті. Згодом Ольга одружилася вдруге та народила доньку.
До Збройних Сил жінка долучилася у 2015 році. Служила медиком в 503 окремому батальйоні морської піхоти. Брала участь в Операції Об'єднаних сил та відзначена медаллю "За врятоване життя".
Повномасштабне вторгнення зустріла на бойовій службі в Маріуполі. Вона була медиком танкового батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти. Брала участь в обороні заводу "Азовмаш". Загинула 12 квітня 2022 року, коли надавала допомогу пораненому. Посмертно нагороджена званням Героя України.
Пам’ятаємо подвиг посестри. Назавжди в наших серцях. Честь!
Аліна Логвиненко
Фото: 36 окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Там, де вона була, завжди лунав сміх
Народилася 22 травня 1987 року в селищі Котельва на Полтавщині. Після школи здобула фах фельдшера. Разом першим чоловіком-військовим льотчиком переїхала в Миколаїв, де працювала в школі-інтернаті. Згодом Ольга одружилася вдруге та народила доньку.
До Збройних Сил жінка долучилася у 2015 році. Служила медиком в 503 окремому батальйоні морської піхоти. Брала участь в Операції Об'єднаних сил та відзначена медаллю "За врятоване життя".
Повномасштабне вторгнення зустріла на бойовій службі в Маріуполі. Вона була медиком танкового батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти. Брала участь в обороні заводу "Азовмаш". Загинула 12 квітня 2022 року, коли надавала допомогу пораненому. Посмертно нагороджена званням Героя України.
Пам’ятаємо подвиг посестри. Назавжди в наших серцях. Честь!
Аліна Логвиненко
Фото: 36 окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔15😢4
КОМУНІСТИ ЗРОБИЛИ З НЬОГО БОРДЮР: У ДНІПРІ ВРЯТОВАНО ПОЛЬСЬКУ СПАДЩИНУ
У Дніпрі зусиллями 25 окремої повітряно-десантної Січеславської бригади евакуювали вмонтований в придорожний бордюр надгробок польського шляхтича Тадеуша Леопольдовича Войтовича.
«Як свідчать записи адресної книги, Тадеуш Войтович мешкав у будинку номер 30 на розташованій неподалік від кладовища на вулиці Вознесенській. Відомо, що в 1913 році він працював діловодом в управлінні Катеринославської залізниці. Це була небідна людина, дворянин. У 1905 році він балотувався до міської думи», – розповідає координатор проєкту евакуації історичної пам’ятки офіцер групи цивільно-військового співробітництва 25-ї бригади Валерій Кас’яненко.
Вірогідно, надмогильний камінь використовували в якості будівельного матеріалу на початку 1930-х років, коли комуністична влада активно руйнувала церкви та старовинні кладовища, знищуючи пам’ять місцевих спільнот. На найстарішому цвинтарі Катеринослава (сучасне місто Дніпро) ховали як пересічних громадян, так і аристократів, на ньому розташовувалося багато пам’ятників та склепів, які можуть вважатися мистецькими об’єктами. У 1939 році на місці знищеного цвинтаря побудували футбольний стадіон «Сталь» (сучасна назва «Дніпро-Арена»). Під час його пізніших реконструкцій моторошні знахідки часто нагадували про історичне минуле цього місця.
Збереглися документи, у яких вказано, що Войтовичі були римо-католиками, належали до парафії Катеринославського костелу. Тому було прийнято рішення про евакуацію надгробку з неналежного місця та перенесення для встановлення на територію збудованого в 1877 році костелу Святого Йосипа в Дніпрі.
Дату перенесення пам’ятки було обрано не випадково, адже 11 листопада – День незалежності Польщі. Такі заходи з відновлення історичної пам’яті є важливими як для польської, так і для української спільнот та мають сприяти зміцненню українсько-польських культурних зв’язків. У церемонії взяли участь представники польських громадських об’єднань у Дніпрі «Агенція національної пам’яті» Павел Тишковський, «Крок перший» Олег Коваленко, представниця Українського інституту національної пам’яті в Дніпрі Ірина Рева. В рамках реалізації ветеранської політики службою супроводу 25 бригади до евакуації пам’ятки були залучені ветерани та члени родин десантників: Андрій Колодько, Володимир Павелко, Микола Підпалий, Віталій Сівер, а також краєзнавці та представники громадськості.
У Дніпрі зусиллями 25 окремої повітряно-десантної Січеславської бригади евакуювали вмонтований в придорожний бордюр надгробок польського шляхтича Тадеуша Леопольдовича Войтовича.
«Як свідчать записи адресної книги, Тадеуш Войтович мешкав у будинку номер 30 на розташованій неподалік від кладовища на вулиці Вознесенській. Відомо, що в 1913 році він працював діловодом в управлінні Катеринославської залізниці. Це була небідна людина, дворянин. У 1905 році він балотувався до міської думи», – розповідає координатор проєкту евакуації історичної пам’ятки офіцер групи цивільно-військового співробітництва 25-ї бригади Валерій Кас’яненко.
Вірогідно, надмогильний камінь використовували в якості будівельного матеріалу на початку 1930-х років, коли комуністична влада активно руйнувала церкви та старовинні кладовища, знищуючи пам’ять місцевих спільнот. На найстарішому цвинтарі Катеринослава (сучасне місто Дніпро) ховали як пересічних громадян, так і аристократів, на ньому розташовувалося багато пам’ятників та склепів, які можуть вважатися мистецькими об’єктами. У 1939 році на місці знищеного цвинтаря побудували футбольний стадіон «Сталь» (сучасна назва «Дніпро-Арена»). Під час його пізніших реконструкцій моторошні знахідки часто нагадували про історичне минуле цього місця.
Збереглися документи, у яких вказано, що Войтовичі були римо-католиками, належали до парафії Катеринославського костелу. Тому було прийнято рішення про евакуацію надгробку з неналежного місця та перенесення для встановлення на територію збудованого в 1877 році костелу Святого Йосипа в Дніпрі.
Дату перенесення пам’ятки було обрано не випадково, адже 11 листопада – День незалежності Польщі. Такі заходи з відновлення історичної пам’яті є важливими як для польської, так і для української спільнот та мають сприяти зміцненню українсько-польських культурних зв’язків. У церемонії взяли участь представники польських громадських об’єднань у Дніпрі «Агенція національної пам’яті» Павел Тишковський, «Крок перший» Олег Коваленко, представниця Українського інституту національної пам’яті в Дніпрі Ірина Рева. В рамках реалізації ветеранської політики службою супроводу 25 бригади до евакуації пам’ятки були залучені ветерани та члени родин десантників: Андрій Колодько, Володимир Павелко, Микола Підпалий, Віталій Сівер, а також краєзнавці та представники громадськості.
❤18👍3
Пам’яті морського піхотинця, митця Сергія Тєтєріна (позивний «Музикант»)
Мріяв про створення музею мініатюр
Сергій народився у Жмеринці на Вінниччині. Після школи вступив до Вінницького музичного училища культури та мистецтв імені Миколи Леонтовича, де опанував гру на трубі. Свого часу працював в оркестрах міського Палацу мистецтв, Центру військово-музичного мистецтва Повітряних Сил ЗСУ та ансамблю «Подоляни».
Окрім того, Сергія знали як відомого скульптора-мініатюриста, який успадкував хист від свого дідуся, всесвітньо відомого майстра Михайла Маслюка. Роботи Сергія експонувалися в Україні та за кордоном, зокрема в США та Португалії.
Сергій долучився до Сил оборони у травні 2025. Служив гранатометником в 38-й окремій бригаді морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Загинув 16 жовтня 2025 поблизу Мирнограда на Донеччині від удару КАБом.
Вічна пам’ять Герою!
Антоніна Мніх
Фото: 20 хвилин, з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мріяв про створення музею мініатюр
Сергій народився у Жмеринці на Вінниччині. Після школи вступив до Вінницького музичного училища культури та мистецтв імені Миколи Леонтовича, де опанував гру на трубі. Свого часу працював в оркестрах міського Палацу мистецтв, Центру військово-музичного мистецтва Повітряних Сил ЗСУ та ансамблю «Подоляни».
Окрім того, Сергія знали як відомого скульптора-мініатюриста, який успадкував хист від свого дідуся, всесвітньо відомого майстра Михайла Маслюка. Роботи Сергія експонувалися в Україні та за кордоном, зокрема в США та Португалії.
Сергій долучився до Сил оборони у травні 2025. Служив гранатометником в 38-й окремій бригаді морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Загинув 16 жовтня 2025 поблизу Мирнограда на Донеччині від удару КАБом.
Вічна пам’ять Герою!
Антоніна Мніх
Фото: 20 хвилин, з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔19👍1😢1
ДЕНЬ, КОЛИ ЗАВЕРШИЛАСЬ ВЕЛИКА ВІЙНА
11 листопада 1918 року неподалік міста Комп’єнь у Франції було підписано перемир’я між представниками Франції, Сполученого Королівства та Німеччини, яке поклало край бойовим діям Першої світової війни.
Перша світова забрала життя до 10 мільйонів військових та до 13 мільйонів цивільних осіб. Участь у конфлікті взяли загалом 38 держав, а головне протистояння розгорнулось поміж двома таборами - Антантою (на чолі з Британською імперією, Францією, Російською імперією та згодом США) і Четверним союзом (Німецька, Австро-Угорська, Османська імперії та Болгарія). У підсумку протистояння, перемогу здобула Антанта.
У Великій війні 1914-1918 років у різних протиборчих арміях воювало понад 4,5 млн. українців, понад 700 тисяч з них загинули й понад 1 мільйон людей зазнали поранень. Українці воювали на Східному, Західному, Балканському, Італійському, Близькосхідному фронтах. Для цивільного українського населення Перша світова війна стала великим гуманітарним потрясінням, яке включало руйнування, епідемії, примусові переселення та етнічні чистки.
Українські землі під час цієї війни були розділені між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. Території, де проживали українці, перетворилися на арену запеклих боїв. Найбільше постраждали Волинь, Галичина та Буковина – регіони, якими неодноразово прокочувалася лінія фронту, залишаючи по собі спустошені міста, зруйновані села й тисячі скалічених людських доль. Не маючи власної держави, українці опинилися по різні боки фронту. Вони змушені були воювати за інтереси чужих імперій, які не прагнули української незалежності. І нерідко – спрямовувати зброю проти своїх співвітчизників.
Велика війна докорінно змінила політичну карту Європи і призвела до краху чотирьох імперій – Російської, Німецької, Османської та Австро-Угорської. Вона також відкрила шлях до свободи для десятків народів Центральної та Східної Європи, серед яких були й українці. Найбільш визначальним підсумком війни для України стало проголошення незалежності, а на руїнах армій двох імперій постало самостійне українське військо.
Пам’ять про Першу світову війну – основа сучасних мілітарних комеморативних практик. Традиції могили невідомого солдата, вічного вогню та хвилини мовчання походять саме з того часу. 11 листопада в багатьох країнах є пам’ятним днем – Днем перемир’я, Днем пам’яті загиблих, Днем ветеранів.
Фото: Вікіпедія.
11 листопада 1918 року неподалік міста Комп’єнь у Франції було підписано перемир’я між представниками Франції, Сполученого Королівства та Німеччини, яке поклало край бойовим діям Першої світової війни.
Перша світова забрала життя до 10 мільйонів військових та до 13 мільйонів цивільних осіб. Участь у конфлікті взяли загалом 38 держав, а головне протистояння розгорнулось поміж двома таборами - Антантою (на чолі з Британською імперією, Францією, Російською імперією та згодом США) і Четверним союзом (Німецька, Австро-Угорська, Османська імперії та Болгарія). У підсумку протистояння, перемогу здобула Антанта.
У Великій війні 1914-1918 років у різних протиборчих арміях воювало понад 4,5 млн. українців, понад 700 тисяч з них загинули й понад 1 мільйон людей зазнали поранень. Українці воювали на Східному, Західному, Балканському, Італійському, Близькосхідному фронтах. Для цивільного українського населення Перша світова війна стала великим гуманітарним потрясінням, яке включало руйнування, епідемії, примусові переселення та етнічні чистки.
Українські землі під час цієї війни були розділені між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. Території, де проживали українці, перетворилися на арену запеклих боїв. Найбільше постраждали Волинь, Галичина та Буковина – регіони, якими неодноразово прокочувалася лінія фронту, залишаючи по собі спустошені міста, зруйновані села й тисячі скалічених людських доль. Не маючи власної держави, українці опинилися по різні боки фронту. Вони змушені були воювати за інтереси чужих імперій, які не прагнули української незалежності. І нерідко – спрямовувати зброю проти своїх співвітчизників.
Велика війна докорінно змінила політичну карту Європи і призвела до краху чотирьох імперій – Російської, Німецької, Османської та Австро-Угорської. Вона також відкрила шлях до свободи для десятків народів Центральної та Східної Європи, серед яких були й українці. Найбільш визначальним підсумком війни для України стало проголошення незалежності, а на руїнах армій двох імперій постало самостійне українське військо.
Пам’ять про Першу світову війну – основа сучасних мілітарних комеморативних практик. Традиції могили невідомого солдата, вічного вогню та хвилини мовчання походять саме з того часу. 11 листопада в багатьох країнах є пам’ятним днем – Днем перемир’я, Днем пам’яті загиблих, Днем ветеранів.
Фото: Вікіпедія.
❤10👍4
Пам’яті лейтенанта Віктора Ніколенка
Навички військового морський піхотинець почав здобувати із 13 років
Віктор народився 4 січня 2005 року. Його дитинство минуло на Сумщині. З ранніх років мріяв про військову кар'єру, тому в середній школі перейшов навчатися у Військовому ліцеї Державної прикордонної служби України.
Згодом продовжив навчання в Одеській військовій академії. У 2026 році молодий лейтенант з випускного відправився на фронт. Воював на Донеччині в складі морської піхоти.
Загинув у бою 3 листопада 2026 року. Похований у рідному місті Бурині.
Вічна пам’ять і слава!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Екатерина Павленко, Буринська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Навички військового морський піхотинець почав здобувати із 13 років
Віктор народився 4 січня 2005 року. Його дитинство минуло на Сумщині. З ранніх років мріяв про військову кар'єру, тому в середній школі перейшов навчатися у Військовому ліцеї Державної прикордонної служби України.
Згодом продовжив навчання в Одеській військовій академії. У 2026 році молодий лейтенант з випускного відправився на фронт. Воював на Донеччині в складі морської піхоти.
Загинув у бою 3 листопада 2026 року. Похований у рідному місті Бурині.
Вічна пам’ять і слава!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Екатерина Павленко, Буринська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔16😢4❤2
34 РОКИ ТОМУ В УКРАЇНІ «ПОМЕР» РАДЯНСЬКИЙ РУБЛЬ
12 листопада 1992 року о 23:00 радянський рубль, який на той момент лишався обіговою валютою України, офіційно припинив своє функціонування як платіжний засіб на території країни. Молода держава лише починала створення власної національної грошової системи, а обіг успадкованого від СРСР радянського рубля продовжував утримувати Україну в залежності від Росії, де здійснювався їх друк.
Указ «Про реформу грошової системи України», який остаточно вивів нас з «рублевої зони», підписав тодішній президент Леонід Кравчук. З тих пір єдиною законною грошовою одиницею став український карбованець, представлений купонами Національного банку України. Було встановлено офіційний обмінний курс карбованця відносно рубля: 1,45 карбованця за 1 рубль. Міняти рублі на карбованці можна було протягом року. Згодом, у 1996 році, його замінила українська гривня.
У перші роки незалежності НБУ доводилося працювати у надскладному середовищі. Попереду Україну чекали шалена інфляція, мільйонні купюри та грошова реформа у 1996 році. Та попри це, купоно-карбованець став одним із найяскравіших символів 1990-х років в Україні, уособлюючи одночасно здобуття незалежності та економічні труднощі перехідного періоду. А 12 листопада увійшло в історію як день, коли Україна поставила остаточну крапку в історії радянського рубля на своїй території.
12 листопада 1992 року о 23:00 радянський рубль, який на той момент лишався обіговою валютою України, офіційно припинив своє функціонування як платіжний засіб на території країни. Молода держава лише починала створення власної національної грошової системи, а обіг успадкованого від СРСР радянського рубля продовжував утримувати Україну в залежності від Росії, де здійснювався їх друк.
Указ «Про реформу грошової системи України», який остаточно вивів нас з «рублевої зони», підписав тодішній президент Леонід Кравчук. З тих пір єдиною законною грошовою одиницею став український карбованець, представлений купонами Національного банку України. Було встановлено офіційний обмінний курс карбованця відносно рубля: 1,45 карбованця за 1 рубль. Міняти рублі на карбованці можна було протягом року. Згодом, у 1996 році, його замінила українська гривня.
У перші роки незалежності НБУ доводилося працювати у надскладному середовищі. Попереду Україну чекали шалена інфляція, мільйонні купюри та грошова реформа у 1996 році. Та попри це, купоно-карбованець став одним із найяскравіших символів 1990-х років в Україні, уособлюючи одночасно здобуття незалежності та економічні труднощі перехідного періоду. А 12 листопада увійшло в історію як день, коли Україна поставила остаточну крапку в історії радянського рубля на своїй території.
👍12❤5😁1😱1
Пам’яті молодшого сержанта Романа Косьяненка
Воїну назавжди 45 років.
Роман народився на Донеччині. Після початку російської агресії на Донбасі, у 2014 році переїхав з родиною до Львова. Тут чоловік відкрив власну справу - виготовляв казкові фігурки для ландшафтного дизайну. Планував масштабувати виробництво, однак восени 2022 року долучився до Сил оборони.
Служив оператором РЕБ у 3-й окремій важкій механізованій Залізній бригаді. загинув 11 жовтня 2026 року під час бойового завдання на Харківщині, неподалік села Колодязне, внаслідок удару ворожого FPV-дрона. Похований в місті Берестин Харківської області, де живуть його родичі.
Ігор Петрук
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Воїну назавжди 45 років.
Роман народився на Донеччині. Після початку російської агресії на Донбасі, у 2014 році переїхав з родиною до Львова. Тут чоловік відкрив власну справу - виготовляв казкові фігурки для ландшафтного дизайну. Планував масштабувати виробництво, однак восени 2022 року долучився до Сил оборони.
Служив оператором РЕБ у 3-й окремій важкій механізованій Залізній бригаді. загинув 11 жовтня 2026 року під час бойового завдання на Харківщині, неподалік села Колодязне, внаслідок удару ворожого FPV-дрона. Похований в місті Берестин Харківської області, де живуть його родичі.
Ігор Петрук
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔17😢2🔥1
БАТУРИНСЬКА ТРАГЕДІЯ: РОСІЙСЬКИЙ САДИЗМ БЕЗ ТЕРМІНУ ДАВНОСТІ
13 листопада 1708 року, за наказом царя Петра І, московські війська під командуванням Олександра Меншикова захопили й знищили гетьманську столицю Батурин разом з усіма його захисниками та усім цивільним населенням міста. Ця трагедія стала реакцією на звістку про перехід гетьмана Івана Мазепи й козацької старшини на бік шведського короля Карла ХІІ – ворога московитів у Північній війні, що тривала з 1700 року.
Петро І сприйняв це як смертельну особисту зраду. Його наказ був цинічним і однозначним – знищити Батурин і показати всій Гетьманській Україні, що чекає на тих, хто наважиться кинути виклик Москві. Російське військо у складі 20 тисяч драгунів і 5 тисяч піхоти під проводом Меншикова рушило до гетьманської столиці.
Батурин був однією з найукріпленіших фортець України того часу. Його оточували земляні вали, рови та дубові палісади, а в самому місті було 40 гармат. Столицю захищав сердюцький полк – особиста охорона Мазепи – та понад 7 тисяч козаків, на складах було достатньо пороху й провіанту.
Очолили оборону Батурина наказний гетьман Дмитро Чечель та генеральний гарматний осавул Фрідріх Кенігсек. На пропозицію московитів скласти зброю козаки відповіли, що радше загинуть, ніж віддадуть Батурин. Перші штурми росіян показали, що місто так просто не взяти. Столиця мала всі шанси вистояти і дочекатися приходу Мазепи зі шведськими союзниками. Однак, усе обернулося інакше.
Основною причиною Батуринської трагедії в історіографії вважається зрада наказного полковника Прилуцького полку Івана Носа. Він виступав за капітуляцію перед московитами, а тому був заарештований до майбутнього суду. Утім, спромігся через свою людину, козака Соломаху, виказати противнику таємний підземний хід у фортецю.
Водночас, існує й інша версія подій. Чернігівський історик, мазепознавець Сергій Павленко на підставі аналізу величезної кількості документів припустив, що падіння гетьманської столиці могло мати іншу причину. За його версією, командування московського гарнізону, який із Батурина українці виманили у тому ж 1708 році, добре знало, де розташовані вилазки та потаємні ходи Батуринської фортеці. І саме московські командири, які приєдналися до Меншикова, підказали йому цей шлях.
Так чи інакше, а під покровом ночі 13 листопада російські війська пробралися за мури міста і почали різанину, яка тривала два дні.
Меншиков наказав не залишати в живих нікого – ні жінок, ні дітей. Їх убивали шаблями, кололи багнетами, заганяли в будинки й церкви і палили живцем. Пожежа, яка охопила місто, знищила палац гетьмана, церкви, унікальну книгозбірню та колекцію зброї.
Найстрашніша смерть чекала на захисників фортеці – живих четвертували, колесували, садили на палю, вигадували інші катування. Тіла вбитих розіп’яли на хрестах і на плотах пустили річкою Сейм, щоб застерегти інших від підтримки Мазепи. Дмитра Чечеля привезли до Глухова і колесували перед Петром І.
За даними Сергія Павленка, жертвами Батуринської різанини стали 5–7 тисяч цивільних і 6–7,2 тисяч військовиків, разом 11–14 тисяч батуринців, сердюків і козаків.
В російській історіографії Батуринська трагедія і досі подається як «справедлива помста» за «зраду» гетьмана Мазепи. Події ж сучасної російсько-української війни підтверджують, що садизм щодо військовополонених та цивільних - не виняток, а звична поведінка російських агресорів, яка не змінюється століттями.
13 листопада 1708 року, за наказом царя Петра І, московські війська під командуванням Олександра Меншикова захопили й знищили гетьманську столицю Батурин разом з усіма його захисниками та усім цивільним населенням міста. Ця трагедія стала реакцією на звістку про перехід гетьмана Івана Мазепи й козацької старшини на бік шведського короля Карла ХІІ – ворога московитів у Північній війні, що тривала з 1700 року.
Петро І сприйняв це як смертельну особисту зраду. Його наказ був цинічним і однозначним – знищити Батурин і показати всій Гетьманській Україні, що чекає на тих, хто наважиться кинути виклик Москві. Російське військо у складі 20 тисяч драгунів і 5 тисяч піхоти під проводом Меншикова рушило до гетьманської столиці.
Батурин був однією з найукріпленіших фортець України того часу. Його оточували земляні вали, рови та дубові палісади, а в самому місті було 40 гармат. Столицю захищав сердюцький полк – особиста охорона Мазепи – та понад 7 тисяч козаків, на складах було достатньо пороху й провіанту.
Очолили оборону Батурина наказний гетьман Дмитро Чечель та генеральний гарматний осавул Фрідріх Кенігсек. На пропозицію московитів скласти зброю козаки відповіли, що радше загинуть, ніж віддадуть Батурин. Перші штурми росіян показали, що місто так просто не взяти. Столиця мала всі шанси вистояти і дочекатися приходу Мазепи зі шведськими союзниками. Однак, усе обернулося інакше.
Основною причиною Батуринської трагедії в історіографії вважається зрада наказного полковника Прилуцького полку Івана Носа. Він виступав за капітуляцію перед московитами, а тому був заарештований до майбутнього суду. Утім, спромігся через свою людину, козака Соломаху, виказати противнику таємний підземний хід у фортецю.
Водночас, існує й інша версія подій. Чернігівський історик, мазепознавець Сергій Павленко на підставі аналізу величезної кількості документів припустив, що падіння гетьманської столиці могло мати іншу причину. За його версією, командування московського гарнізону, який із Батурина українці виманили у тому ж 1708 році, добре знало, де розташовані вилазки та потаємні ходи Батуринської фортеці. І саме московські командири, які приєдналися до Меншикова, підказали йому цей шлях.
Так чи інакше, а під покровом ночі 13 листопада російські війська пробралися за мури міста і почали різанину, яка тривала два дні.
Меншиков наказав не залишати в живих нікого – ні жінок, ні дітей. Їх убивали шаблями, кололи багнетами, заганяли в будинки й церкви і палили живцем. Пожежа, яка охопила місто, знищила палац гетьмана, церкви, унікальну книгозбірню та колекцію зброї.
Найстрашніша смерть чекала на захисників фортеці – живих четвертували, колесували, садили на палю, вигадували інші катування. Тіла вбитих розіп’яли на хрестах і на плотах пустили річкою Сейм, щоб застерегти інших від підтримки Мазепи. Дмитра Чечеля привезли до Глухова і колесували перед Петром І.
За даними Сергія Павленка, жертвами Батуринської різанини стали 5–7 тисяч цивільних і 6–7,2 тисяч військовиків, разом 11–14 тисяч батуринців, сердюків і козаків.
В російській історіографії Батуринська трагедія і досі подається як «справедлива помста» за «зраду» гетьмана Мазепи. Події ж сучасної російсько-української війни підтверджують, що садизм щодо військовополонених та цивільних - не виняток, а звична поведінка російських агресорів, яка не змінюється століттями.
💔13
У ХАРКОВІ ВІДЗНАЧИЛИ ЛАУРЕАТІВ СТИПЕНДІЇ ІМЕНІ ЕДУАРДА ЗУБА
12 листопада у Харківському національному університеті імені Василя Каразіна відбулася урочиста церемонія вручення Стипендії імені Едуарда Зуба – харківського історика, публіциста, співробітника Українського інституту національної пам’яті та військовослужбовця, який 14 листопада 2022 року зник безвісти під час боїв під Бахмутом.
Уже другий рік поспіль ця подія об’єднує людей, які знали Едуарда, працювали та воювали пліч-о-пліч із ним, а також тих, хто сьогодні продовжує близьку йому справу – досліджує та популяризує українську історію.
У церемонії вручення стипендій взяли участь Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров, проректор Каразінського університету Анатолій Бабічев, начальниця Другого міжрегіонального відділу УІНП Марія Тахтаулова, колеги та друзі Едуарда Зуба, його побратими з харківських добровольчих формувань та 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», студенти, викладачі й представники громадськості.
Цьогоріч підтримку отримали четверо дослідників, які працюватимуть над проєктами, покликаними відкрити маловідомі сторінки нашого минулого. Головними лауреатками Стипендії стали історикиня Світлана Павленко та музейниця Ірина Споденець. Кожна отримала диплом і 40 тисяч гривень на реалізацію свого дослідницького проєкту. Окрему відзнаку за рішенням засновників Стипендії – Олександри та Івана Зубів – отримав незалежний дослідник Олександр Пасічник. На реалізацію його задуму передбачено 20 тисяч гривень.
Ще одну конкурсну пропозицію підтримав співзасновник стипендії - Благодійний фонд родини Бекетових-Алчевських. Дослідниця Христина Семерин отримає 15 тисяч гривень на проєкт, присвячений гендерному виміру історії.
Голова УІНП Олександр Алфьоров наголосив, що Стипендія імені Едуарда Зуба є прикладом того, як пам’ять про Захисників може ставати основою для важливих суспільних ініціатив.
«Є багато сімей, які вкладаються у підрозділи своїх дітей. І нам сьогодні потрібно, щоб такі приклади вшанування пам’яті як Стипендія імені Едуарда Зуба були в багатьох містах. Харків показує гідний приклад для всієї України… Це демонстрація нашої єдності та солідарності», ‒ сказав очільник УІНП.
Попереду в стипендіатів – дослідження, наукові відкриття та нові історії, які ще належить розповісти.
12 листопада у Харківському національному університеті імені Василя Каразіна відбулася урочиста церемонія вручення Стипендії імені Едуарда Зуба – харківського історика, публіциста, співробітника Українського інституту національної пам’яті та військовослужбовця, який 14 листопада 2022 року зник безвісти під час боїв під Бахмутом.
Уже другий рік поспіль ця подія об’єднує людей, які знали Едуарда, працювали та воювали пліч-о-пліч із ним, а також тих, хто сьогодні продовжує близьку йому справу – досліджує та популяризує українську історію.
У церемонії вручення стипендій взяли участь Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров, проректор Каразінського університету Анатолій Бабічев, начальниця Другого міжрегіонального відділу УІНП Марія Тахтаулова, колеги та друзі Едуарда Зуба, його побратими з харківських добровольчих формувань та 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», студенти, викладачі й представники громадськості.
Цьогоріч підтримку отримали четверо дослідників, які працюватимуть над проєктами, покликаними відкрити маловідомі сторінки нашого минулого. Головними лауреатками Стипендії стали історикиня Світлана Павленко та музейниця Ірина Споденець. Кожна отримала диплом і 40 тисяч гривень на реалізацію свого дослідницького проєкту. Окрему відзнаку за рішенням засновників Стипендії – Олександри та Івана Зубів – отримав незалежний дослідник Олександр Пасічник. На реалізацію його задуму передбачено 20 тисяч гривень.
Ще одну конкурсну пропозицію підтримав співзасновник стипендії - Благодійний фонд родини Бекетових-Алчевських. Дослідниця Христина Семерин отримає 15 тисяч гривень на проєкт, присвячений гендерному виміру історії.
Голова УІНП Олександр Алфьоров наголосив, що Стипендія імені Едуарда Зуба є прикладом того, як пам’ять про Захисників може ставати основою для важливих суспільних ініціатив.
«Є багато сімей, які вкладаються у підрозділи своїх дітей. І нам сьогодні потрібно, щоб такі приклади вшанування пам’яті як Стипендія імені Едуарда Зуба були в багатьох містах. Харків показує гідний приклад для всієї України… Це демонстрація нашої єдності та солідарності», ‒ сказав очільник УІНП.
Попереду в стипендіатів – дослідження, наукові відкриття та нові історії, які ще належить розповісти.
❤7