Восени 2022 року команда Ukraїner вирушила на південь України, щоб поспілкуватися з мешканцями звільнених населених пунктів правобережної Таврії і зафіксувати їхні історії спротиву. Однією з точок нашого маршруту стало Чкалове. Це невелике село за 80 кілометрів на північний схід від Херсона із поки що недекомунізованою назвою (назване на честь радянського льотчика). Чкалове перебувало під р*сійською окупацією із першого дня вторгнення — 24 лютого 2022 року — й було звільнене наприкінці жовтня того ж року в результаті успішного контрнаступу ЗСУ.
Як Чкалове чинило опір
дивіться за посиланням

​Сьогодні в бою неподалік від Бахмута загинув Герой України, командир 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі» Дмитро Коцюбайло («Да Вінчі»). Ще у 2014 році він пішов на фронт 18-річним юнаком, і за 9 років війни не брав участі в бойових діях лише близько двох місяців.

Кожна така втрата — нестерпний біль для українців. Біль, який ми не маємо права забути й пробачити ворогові. Ми повинні пам’ятати імена кожного та кожної, хто віддав найдорожче за незалежність нашої держави, і докладати зусиль, аби гідно продовжувати справу Героїв.
Дмитро Коцюбайло — український доброволець, військовослужбовець, молодший лейтенант, командир 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі» Збройних сил України. Активний учасник Революції гідності, згодом, у 18 років, пішов на війну у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» (ДУК ПС). Воював у Пісках, поблизу Авдіївки. У 2014 році був важко поранений, після одужання повернувся на фронт. У 2021 році отримав звання «Герой України».

24 лютого 2022 року Дмитро разом із його батальйоном застало поблизу міста Щастя на сході України. Потім зустрілися з р*сійськими військами на Подніпров’ї, біля Пологів та Оріхового.

Під час деокупації Слобожанщини підрозділ Дмитра брав участь в операції зі звільнення Балаклії. Після цього військові діяли в Куп’янську та звільнили ще три села.

Піски-Радьківські — слобожанське село на лівому березі річки Оскіл, що пробуло в російській окупації з середини квітня до кінця вересня 2022 року. В цей час тут з’явилося правило «білої стрічки» для ідентифікації цивільних — окупанти зобов’язували місцевих прив’язувати до одягу смужку білої тканини.

Але були в Пісках-Радьківських і ті, хто відмовився від такого маркування та попри небезпеку чинив спротив ворогові. Команда Ukraїner побувала в селі на початку лютого 2023 року та задокументувала історії опору.

Читайте історію на сайті

​Ви просили — і ось! Шість серій документального проєкту «Деокупація» ми переклали та зробили дубляж англійською та польською. Тепер іще більше іноземців можуть побачити, які жахи р*сійської окупації довелося пережити українцям та як вони чинили опір.

Протягом місяця ми опублікуємо на Ukrainer in English та Ukrainer po polsku серії про звільнення Херсона та підступів до нього, Святогірська, Лимана, Куп’янська та Чкалового. Ці відео — результат експедицій Ukraїner (у квітні–листопаді 2022) містами й селами, звільненими від загарбників.

Ми щоразу вирушаємо у звільнені населені пункти, щоб на власні очі побачити наслідки р*сійської окупації, зафіксувати злочини армії РФ та поспілкуватися із місцевими жителями, аби пам’ятати, якою ціною українцям дається свобода.

А ще у травні вийде друком книжка «Деокупація. Історія опору українців. 2022» — збірка репортажів, у якій засновник проєкту і постійний учасник цих експедицій Богдан Логвиненко описав побачене й почуте.

Ці відео зручно поширювати в іноземних спільнотах чи показувати друзям за кордоном. Кожне з них — це не тільки задокументовані свідчення очевидців, а й історії опору, які знову й знову підкреслюють — українці не підкоряться жодним окупаційним силам.

Поява «Деокупації» іншими мовами стала можлива завдяки підтримці ІСАР Єднання.

Дивіться на нашому YouTube

​Команда Ukraїner побувала в селі Піски-Радьківські на початку лютого 2023 року. Це слобожанське село на лівому березі річки Оскіл, що пробуло в р*сійській окупації з середини квітня до кінця вересня 2022 року. Попри небезпеку дехто з місцевих мешканців чинив спротив ворогові й усіляко допомогав бійцям ЗСУ. Ми задокументували кілька історій опору й ділимося ними у репортажі на нашому сайті.

Ми сидимо в батьківській хаті Олени — вчительки початкових класів та дружини В’ячеслава Кузьменка, якого всі називали «Диким». Тепер вона мешкає тут сама, а в дім, де жила з чоловіком, поселила українських військових.

В’ячеслав був родом із сусіднього Лозового. Молодим він воював в Афганістані. Після повернення додому працював на залізниці в Пісках, а згодом звільнився й почав заготовляти людям дрова. Останніми роками мріяв відкрити власну станцію техобслуговування (СТО).

Під час окупації села, В’ячеслав почав задарма розвозити односельчанам дрова й доглядати за собаками, які залишилися без господарів. Крім цього, 59-річний чоловік чинив «невидимий» спротив окупантам: нишком кидав вату в паливні баки, викрадав ящики з берцями, коригував вогонь.

Попри душевну радість, у день звільнення села фізичний стан В’ячеслава був кепським. Р*сіяни поламали йому ребра, через що кістки неправильно зрослися і, ймовірно, призвели до емфіземи легень.

— Ну оце вони його били тут дома, питали: «Ти українець?». А він каже: «Українець!». А що я вам скажу, він же… він їм сказав, що зрадників не люблять ніде. «Так хто ти? Українець чи р*сіянин?». «Українець!»

Більше в історії

​Цей репортаж із Ізюма, написаний Богданом Логвиненком, засновником Ukraїner і постійним учасником наших експедицій деокупованими територіями, — один із понад двадцяти, що ввійшли в книжку «Деокупація. Історії опору українців. 2022», яка вийде друком вже у травні.

— Я — Дуванський Олександр Олександрович, 1950-го року народження. Розшукуємо сина, Дуванського Олександра Олександровича, 1981-го року народження. Він пропав більше місяця тому. Найвірогідніше, р*сіяни його забрали і могли розстріляти.
Ліс на околиці Ізюма, де колись уже був цвинтар, у час р*сійської окупації став стихійним кладовищем. Після звільнення міста з’явилася можливість розкопати понад 400 могил українців, щоб ідентифікувати й перепоховати жертв війни. Це найбільше масове поховання на звільнених населених пунктах поблизу Харкова (Слобожанщина).

Працівники ДСНС та волонтери розкопують могили, а правоохоронці збирають інформацію для подальшого розслідування воєнних злочинів: пишуть протоколи, записують відео, фіксують ознаки насильницьких смертей, беруть зразки ДНК. Територія могил обнесена аварійними стрічками, повсюди написи «міни», раз у раз доносяться звуки вибухів від розмінувань. Ексгумовані тіла доправляють у морги.
Кладовищем снують люди, багато хто в медичних масках.

Стоїть сильний трупний запах — запах смерті, який ні з чим не сплутаєш. Тіла викопують і дістають з-під хрестів, на яких немає імен — лише номери. Люди сподіваються знайти своїх родичів — бодай уже мертвими.

Продовження читайте в лонгріді на сайті

​У 2022 році у Гаазі (Нідерланди) почався суд над 89-річним пропагандистом із Руанди Фелісьєном Кабугу. Після 26 років переховувань у різних країнах його таки спіймали в Парижі у 2020 році. Звинувачують підозрюваного в закликах до геноциду, фінансуванні пропагандистських ЗМІ, збройних загонів та політичних організацій, відповідальних за геноцид у Руанді 1994 року, що був одним із найжорстокіших в історії людства.

Геноцид мав на меті винищити одну з народностей Руанди — тутсі. Вчиняли його збройні загони тимчасового уряду. Але жертвами ставали і представники народності хуту, що будь-яким чином підтримували тутсі. Пропагандисти посприяли масовому знищенню нацспільноти тутсі.

Фелісьєн Кабугу був власником RTLM (абревіатура, в перекладі з англ. — «Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів»), що працювало як джерело пропаганди, розпалюючи ненависть і насильство. RTLM своїм контентом дегуманізувало тутсі, зокрема називаючи їх «тарганами» і закликаючи до їхнього вбивства, ведучі в ефірах зачитувати переліки «потенційно небезпечних осіб», називали адреси майбутніх жертв тощо.

Продовження читайте в лонгріді «Чи зможемо ми покарати пропагандистів?», в якому ми на історичних прикладах та паралелях із сучасністю розглядаємо справи пропагандистів у міжнародних судах та з’ясовуємо, де українському суспільству шукати справедливості в цьому питанні.

Читайте більше на сайті

​Архітектура Наддніпрянщини і Полтавщини — регіонів, багатих на глину та чорнозем — вкорінена ще в часи стародавніх культур. Утім, їй довелося пережити багато випробувань через століття окупацій та утисків. Водночас в умовах багаторічного поневолення регіони зуміли стати осередками національного відродження та розквіту української архітектурної традиції. У цій серії проєкту «Стріха» ми відвідуємо заповідник «Трипільська культура», фіксуємо збережені зразки народного будівництва та історії ентузіастів, що їх реставрують. Досліджуємо збережені дерев’яні церкви і млини як основні просторові домінанти українського села. А також показуємо виразні будівлі українського модерну, якими відома Полтавщина.

Разом зі студією Craft Story продовжуємо цикл публікацій «Стріха» про українську народну архітектуру, її регіональні особливості та шляхи порятунку. У першій серії розповідали про архітектурну спадщину та традиції заходу України, у другій — про північні регіони. Ця серія присвячена унікальним будівлям центру України.
Дивіться третю серію документального проєкту «Стріха» на ютуб-каналі:
https://youtu.be/YKy3KXRCAcc
Читайте більше у лонгріді на сайті: ukrainer.net/strikha-tsentr

​Нещодавно ми оголошували два збори на підтримку захисників і захисниць, які боронять нас на фронті. Серед них — двоє волонтерів Ukraїner, які з початком повномасштабного вторгнення доєдналися до лав ЗСУ. Це Павло Пашко і Михайло Шелест — відеооператори до великої війни, а нині аеророзвідники.
Розповідаємо, скільки вдалося зібрати, на що витратили кошти, а також додаємо фото наших щасливих аеророзвідників 🙂

🟢 Збір «Пташка для Пашка»

Скільки зібрали?
882 148 грн
Що придбали?
Дрон DJI Matrice 300 RTK (Universal Edition)
Акумулятор MATRICE 300 SERIES-PART08-TB60 (8 штук)
Зарядна станція MATRICE 300 SERIES-PART06-BS60
Камера нічного бачення DJI Zenmuse H20N
Перепрошивка
Усього: 1 090 160 грн

🟢 Мілітарі аукціони Ukraїner і БФ «Це моє місто»

Скільки зібрали?
382 087 грн:
1 етап — 310 589 грн
2 етап — 71 498 грн
Що придбали?
Дрон DJI Mavic 3 Thermal та набір додаткових акумуляторів і пропелерів Fly More Kit — 243 100 грн
Решта — 138 987 грн — йде на закупівлю пікапа Mitsubishi L200, про придбання якого на своїх сторінках прозвітує БФ «Це моє місто».

Друзі, дякуємо, що долучилися до зборів і допомогли нашим військовим іще ефективніше нищити ворога!

​Продовжуємо ділитися побаченим в експедиції деокупованими населеними пунктами України. В цій серії розповідаємо про село Олександрівка, розташоване на березі Дніпровської затоки, орієнтовно за 40 кілометрів на захід від Херсона.
Олександрівка перебувала під окупацією біля семи місяців.

Під час успішного контрнаступу ЗСУ 10 листопада 2022 року населений пункт було звільнено. Про те, як місцеві мешканці пережили окупацію, нам розповів Олег Марчук, волонтер Ukraїner і засновник проєкту «Скелька Тур». Крім цього, ми поспілкувалися з жителями Олександрівки, які розповіли про те, як селяни партизанили, здавали позиції р*сіян та іншими способами всіляко допомагали ЗСУ. Ніхто не знає, скільки днів буде тривати війна, але жителі Олександрівки впевнені, що Україна неодмінно переможе й поверне всі окуповані території.
Як Олександрівка чинила опис дивіться у новому відео на ютуб-каналі

Денис Тарасов — правозахисник, адвокат, громадський і політичний діяч.

Був керівником юридичної фірми та президентом ГО «Запорізька правозахисна ліга “Універсал”». Один із напрямів його роботи — захист інтересів противників незаконних забудов. Із перших днів повномасштабного вторгнення став на захист країни, приєднавшись до лав ЗСУ.

Загинув 8 січня 2023 року.

#цитати_небесного_полку

​Хтось вважає, що складання родового дерева — нудне й даремне заняття. У школі не вчать, як правильно робити генеалогічні дослідження, тому розуміння важливості таких пошуків приходить із віком, коли людина хоче зрозуміти, ким вона є і чому опинилася в певних обставинах. Тож вивчення свого родоводу частіш за все починають із простої цікавості: як виглядали предки, чим займалися чи, скажімо, які випробування змушені були пройти, зважаючи, що історія України повниться війнами, репресіями та депортаціями. Уже у процесі пошуків виявляється, що це захопливий, майже детективний процес.

Багато відомих людей теж прагнуть дізнатися про своїх предків, і про це навіть роблять документальні цикли. Так, британська оскароносна акторка Олівія Коулман попливла з Англії аж в Індію, щоб дізнатися про свою прапрапрабабусю.
Розповідаємо про всесвітньо відомих постатей культури, які мають українське походження.

Ленні Кравіц
Відомий співак Ленні Кравіц (народився у 1964 році) під час останнього приїзду до Києва (2008) сказав: «Приємно повернутися додому». Справа в тому, що дідусь Ленні — з Києва. Він був українським ашкенази, який переїхав у Нью-Йорк, а прізвище Кравіц — це американізований варіант українського прізвища Кравець.

Сам Ленні не раз згадував про свою причетність до України й особливо під час інтерв'ю наголошував, що дід його був саме зі столиці України. Тому музикант кілька разів навідувався до Києва без відома ЗМІ, зустрічався тут із дослідниками історії українських євреїв, адже це — також частина його ідентичності.

Девід Духовни
Дід американського актора Девіда Духовни (1960 року народження) — Мойше Духовний, емігрант із Бердичева, який у 1918 році був письменником і журналістом у Нью-Йорку. Бабуся — польська емігрантка. Під час Революції гідності Девід Духовни у своєму твіттері назвав себе українцем.

— Я виріс, думаючи, що я р*сіянин, але тільки зараз зрозумів, що завжди був українцем. Ніколи не пізно змінитися.

Читайте більше в історії

Ось уже минув рік відтоді, як окупанти атакували драмтеатр у Маріуполі. Уранці 16 березня 2022 року р*сійська авіація скинула бомби на споруду, в якій на той час від бомбардувань ховалися близько 1300 мирних жителів. Кількість жертв точно встановити було складно, тому в різних джерелах інформація різниться. Міська рада Маріуполя повідомляла про понад 300 загиблих, а іноземні медійники, які проводили розслідування, вважають, що їх було близько 600.

Марія — комунікаційниця та акторка з Маріуполя, яка була очевидицею авіаударів по драмтеатру, пригадує: «Пролунав вибух і літак полетів собі далі. Я підходжу до театру, а він зруйнований. Спершу я не могла цей пазл скласти до купи. Бачу — немає даху. Бачу людей, розкиданих по скверу. Довкола купа поранених. Крики. Частина театру у вогні, а я стою і не можу усвідомити: я ж була там».

Напередодні обстрілу волонтери театру написали слово «ДЕТИ» (з рос. «ДІТИ») на асфальтованій дорозі по обидва боки будівлі. Вони хотіли зрозумілою окупанту мовою попередити, що театр — не військова ціль, бо там цивільні люди, зокрема діти. Але це не зупинило р*сійських військових, які, як виявилося, не зважають на правила ведення війни. Розбомблений і зруйнований маріупольський драмтеатр став доказом жорстокості й цинізму військ РФ.

Повну історію Марії шукайте на нашому сайті в матеріалі «Почуйте голос Маріуполя. Марія», а також на ютуб-каналі Ukraїner у відео «Жила в Маріуполі і не розуміла, що це пуп Землі».

Більше читайте на сайті

Повне відео на ютуб:
https://www.youtube.com/watch?v=ReeOZ2KYOL0

​Місто Соледар, що на Донеччині, ще у 2014 році намагалися захопити окупаційні війська РФ. Однак тоді їм вдалося протриматися лише кілька місяців. Із 24 лютого 2022 року місто неодноразово зазнавало ворожих обстрілів, а на початку січня 2023 року р*сійські війська посилили штурм, внаслідок чого українські захисники перенесли лінію оборони за межі Соледара. Місто, де працювало одне з найбільших у Європі підприємств із солевидобутку та стрімко розвивався туризм, нині входить до переліку українських населених пунктів, майже вщент зруйнованих р*сійськими «асвабадітєлямі».

Продовжуємо розповідати про історію східних міст, які мають українське коріння, а не є «ісконно рускімі зємлямі», як намагаються переконати весь світ р*сіяни.

Історія міста Соледар, що за 12 км на північний схід від Бахмута, тісно пов'язана з розвитком Бахмутських соляних промислів. Поява перших присілків (хуторів) на місці сучасного Соледара припала на останню чверть XVII — початок XVIII ст.

Поселення Брянцівка (сучасний Соледар) з'явилося в кінці XVII ст., коли в районі річки Бахмутки почали видобувати сіль. Його заселяли козаки Ізюмського полку й переселенці з північних регіонів України.

Перехід до промислових масштабів солевидобутку на Донеччині відбувся у ХІХ — XX сторіччах після відкриття родовищ кам’яної солі, коли були побудовані рудники та заводи. У 1881 році було введено в експлуатацію першу соляну шахту «Брянцівська копальня». Згодом було відкрито ще п’ять соляних рудників, побудовано залізничну станцію «Сіль» і робітничі поселення.

Робітниче селище Брянцівка з 1926 до 1991 року мало назву Карло-Лібкнехтівськ — на честь одного із засновників комуністичної партії Німеччини Карла Лібкнехта. У 1965 році Карло-Лібкнехтівськ отримав статус міста. Під час Другої світової війни його соляні копальні було цілковито зруйновано (у 1947 році їх відновили). У липні 1991 року місто стало Соледаром.
Місто стало центром соляної промисловості України.

Солевидобування забезпечувало робочі місця, що сприяло економічному розвитку регіону. Ба більше, із видобутком соляних пластів у копальнях залишався простір, який згодом перетворили на унікальну туристичну атракцію, артпростір і лікувальний центр під землею.

Соледар — це місцевість із самобутньою природою, де є провальні (карстові) озера, індустріальні пейзажі, справжній український степ і солерос екзотичного червоного кольору, який вважають супутником сольових покладів.

Читайте лонгрід

​Коли говоримо про покарання пропагандистів, не варто мислити виключно категоріями міжнародних трибуналів, так само як і не варто чекати закінчення війни, щоб почати карати винних. Треба розуміти, що більшість із них ніколи не будуть покарані на міжнародному правовому рівні.
Ділимося іншими методами знеструмлення пропагандистської машини та позбавлення окремих індивідів можливості продовжувати свою злочинну діяльність.

Позбавляти пропагандистів платформи для мовлення
Кожен виступ р*сіян поруч з українцями — це крок назад у боротьбі з пропагандою РФ. Це не значить, що нам потрібно повністю ізолюватися і не зʼявлятися там, де є р*сіяни. Варто привертати до таких прецедентів максимальну увагу в інфопросторі — давати інтервʼю, підключати лідерів думок та журналістів, чітко й аргументовано доносити свою позицію у медіа та своїх соцмережах. Так тези пропагандистів «просідатимуть», ставатимуть менш вагомими й видимими, зокрема в гугл-видачі.

Протидіяти в кіберсередовищі
Є чимало установ та асоціацій, які займаються кібербезпекою та допомагають діяти в онлайн-середовищі. Приміром, українська IT-армія, що проводить DDoS-атаки на р*сійські державні та бізнес установи, а також здобуває доступ до інформації великих компаній-спонсорів війни, як от «Газпрому». Кіберполіція розшукує кіберзлочинців та розкриває ботоферми, керовані РФ. Також є загони користувачів у соцмережах, приміром, Nafo Fellas із мемними собаками на аватарках у твіттері протидіють р*сійській пропаганді.

Продовжувати переконувати міжнародну спільноту у важливості посилення санкцій проти РФ та розслідування окремих випадків
За наявності інформації про конкретних злочинців можна звертатися до фонду Justice Initiative Fund (JIF) (з англ. «Ініціатива справедливості»), заснованого журналістом Станіславом Асєєвим, яки провів 2,5 роки в донецькому концтаборі «Ізоляція». У 2022 році він заснував некомерційну організацію, що проводить журналістські розслідування воєнних злочинів РФ в Україні.

Читайте більше на сайті

​Олександра Матвійчук — правозахисниця і голова Центру громадянських свобод. На початку жовтня 2022 року вона отримала першу в історії України Нобелівську премію миру. В інтерв’ю Олександра розповіла, чому права людини — це база будь-якого суспільства, як на її діяльність вплинули українські шістдесятники й чому трибунал над Росією варто було би провести в Маріуполі.

10 грудня 2022 року в місті Осло Олександрі та ЦГС вручили Нобелівську премію миру. Водночас нагороду отримав Олесь Біляцький, який очолює білоруський правозахисний центр «Весна», і р*сійська правозахисна організація «Меморіал». Це викликало неоднозначні реакції серед українців. Олександра зазначає, що іноземці не розуміють такого резонансу довкола того, брати цю премію, чи ні. Тому вона мусить постійно пояснювати природу невдоволення українців.

Дивіться відео на нашому YouTube