Програш - це втрата державності.
Її ми відстояли ще весною 2022 під час битви за Київ.

Паліса на зустрічі з журналістами припустив, що більшість штурмових підрозділів об’єднають в одному командуванні – “як умовний резерв Головнокомандувача”.

Йдеться про командування обʼєднаних сил швидкого реагування, тобто про штурмові війська, як структурної одиниці у складі Збройних сил України

текст тут ➡️ на LB ua🔗

Вітаю нового командувача Сухопутних військ Святослава Заїця з призначенням.
Це круто 💪🇺🇦

Святослав Заїць вийшов з оточення в Криму, не склавши зброї. А потім брав участь у всіх основних боях на Сході – зі Слов’янська та Луганського аеропорту до Дебальцевого.
Пізніше очолював 79-ту окрему десантно-штурмову Таврійську бригаду. Під його командуванням десантники утримували один із найскладніших напрямків — Мар’їнки.

📸це фото з відкритим обличчям комбрига Заїця викладаю вперше. Тоді у 2023 не можна було через заходи безпеки. Це ми на околицях Марʼїнки. В розпал бойових дій. Зараз на жаль тут знаходиться ворог.

Четверта річниця звільнення Харківщини.
Мабуть, уперше в одному місці зібралося стільки людей, причетних до Харківської наступальної операції — найуспішнішої за цю війну. Тоді з небувалою швидкістю звільнили понад 500 населених пунктів і більш як 11 тисяч квадратних кілометрів української землі.

Учора було відчуття, що ми знову у 2022-му. Обійми, спогади, люди, з якими пережили стільки всього.

Презентація книги про цю операцію, організована Київська школа державного управління ім. С. Нижного стала неймовірним вечором української воєнної історії. Історії, про яку говорили ті, хто її творив.

Генерал Девід Петреус, який обіймав найвищі посади у збройних силах США та свого часу очолював ЦРУ, із захопленням говорив про Сили оборони України. А ще розповів, як познайомився з Олександром Сирським — майбутнім командувачем Харківської наступальної операції — ще під час ООС.

Лорд Майкл Ешкрофт — член Таємної ради Великої Британії (Privy Council),британський бізнесмен і меценат, який активно підтримує Україну, багато пише та знімає про нашу війну, — високо оцінив наступальні операції, сплановані Сирським.

Я з великою приємністю модерувала панель про оборону Харкова та звільнення його околиць навесні 2022 року. Саме тоді довелося працювати разом з усіма її учасниками. Сьогодні пишаюся цим знайомством.

З нами був Сергій Гузченко — керівник штабу оборони Харкова.

Два генерали — генерал поліції Олександр Фацевич та генерал СБУ Олександр Куць. Обидва на війні з 2014 року, кожен на своїй ділянці. Фацевич зі своїм підрозділом пройшов Іловайськ, бої в районі Дебальцевого, а з 2022-го — найгарячіші напрямки. Куць із перших днів війни працював на сході, виявляючи та викриваючи зрадників. Разом із підлеглими підрозділами одним із перших заходив на деокуповані території для проведення стабілізаційних заходів.

Ігор Терехов — міський голова Харкова. Тут варто хоча б раз приїхати до міста й побачити, як воно вже п’ятий рік витримує постійні атаки ворога та продовжує жити.

Світлана Петрова — харків’янка із Салтівки, яка не залишала місто в найважчі часи. Із 2014 року вона працює з конфліктами в деокупованих і прифронтових громадах.

Окремою була розмова з командувачем Харківської наступальної операції генералом Олександром Сирським. Він розповів раніше невідомі подробиці її задуму та планування. Модерував розмову речник 8-го корпусу ДШВ, молодший сержант Вадим Карп’як. Думаю, почуте ще увійде до наступних видань книги — настільки цінною для історії була ця інформація.

Андрій Шевченко модерував панель із безпосередніми учасниками наступальної операції на Харківщині. Серед них — легендарний комбриг 92-ї бригади Павло Федосенко та тодішній командувач Національної гвардії генерал Юрій Лебідь. А також Павло Белянський, «Паштет», — молодший сержант ЗСУ, учасник операції, автор неймовірної прози про війну та лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.

І Дмитро Комаров, який фільмував ті події та створив чудовий документальний серіал «Рік. Харківщина». П’ять серій, які обов’язково варто подивитися.

Цей вечір надихнув на подальшу боротьбу. Нагадав, скільки неймовірного вже зробили й продовжують робити наші Сили оборони.

Слава і шана кожному й кожній.

Укрпошта не повинна встановлювати статус кореспонденції.

Якщо працівник Укрпошти прийняв листа на відправлення і прийняв за це оплату, то в Укрпошти виникає зобовʼязання - доставити. Все!

Відмовити Укрпошта може на стадії прийому листа. Не прийняти. Приміром, якщо заборонений вміст - зброя, наркотики тощо, неналежне пакування, відсутня адреса отримувача.

Якщо ж порушено вимоги до написання листа чи способу оплати за доставку та будь-що інше, що має процесуальне значення, то це встановлюють субʼєкти кримінального провадження.

Не Укрпошта.

Останніми днями в європейському інфо та політичному просторі відчувається не аби який страх перед ескалацією російської агресії на країни Європи.

🇫🇷 18 вересня Макрон заявив про посилення російської гібридної загрози й доручив підготувати план захисту критичної інфраструктури та оборонних підприємств від атак дронів і кібератак.

🇩🇪 14 вересня Нацрада безпеки Німеччини під головуванням канцлера офіційно констатувала, що Німеччина залишається ціллю російських гібридних атак. Рада ухвалила нові заходи для захисту критичної інфраструктури, а також військової та цивільної оборони Німеччини. А канцлер Фрідріх Мерц заявив, що Росія веде війну не лише проти України, а й проти Заходу.

🇱🇻 У Латвії підготовка зараз має цілком практичний вигляд: відпрацьовують евакуацію населення, перевезення людей і роботу евакуаційних центрів.

🇬🇧 У Великій Британії начальник Штабу оборони Річард Найтон в інтерв’ю, оприлюдненому 16 вересня, назвав нинішній момент найнебезпечнішим за свою 35-річну кар’єру. Серед загроз — російська агресія.

НАТО теж давно говорить прямо. Ще в червні 2025 року Марк Рютте попереджав: росія може бути здатною застосувати військову силу проти Альянсу протягом п’яти років.

Така активізація заяв і підготовки, ймовірно, пов’язана з виборами, які в росії ніколи не бувають просто виборами. Зазвичай вони тягнуть за собою ряд нових політичних рішень і наслідків.
Тому, правильно наші партнери побоюються і правильно, що готуються.

Але нинішня абсолютно реальна загроза Європі — це передбачуваний наслідок політичних зволікань і недооцінки кровожерливості путіна та його режиму.

У 2022 партнери спочатку у нас не вірили, потім європейські бюрократичні процедури фатально гальмували постачання озброєння та техніки. Поки нам місяцями затримували стару військову техніку, війна технологічно змінювалась. Приміром, перші Леопарди нам передали через рік після початку повномасштабного вторгнення.

Було ще і таке – в політичних колах партнерів ширились побоювання, що ми накопичимо озброєння та техніку і «рванемо» на росію.
Страх «спровокувати ескалацію» відкрито впливав на рішення щодо озброєння України.

Це, власне, дало росії найважливіше – час.

Що змінилось з 2022? Загрозу Європі усвідомили всі. Українська армія показала за цей час «вищий пілотаж» боротьби з переважаючим в усьому ворогом. Звісно, без допомоги партнерів, ми б не вистояли – це факт. Але тепер і без нас вони не впораються з російськими провокаціями і загрозами. Бо наш досвід боротьби з росією унікальний та демонструє невідповідність певних стандартів НАТО такій війні.

Для України їхні страхи матимуть два наслідки.
З одного боку в нас будуть зацікавлені, а це вже не просто «бідні родичі», це вже реальне партнерство. З іншого – нам треба зміцнювати і масштабувати власне виробництво озброєння та техніки, бо свій стратегічний запас вони нам не віддадуть.

Представники європейських розвідувальних служб вказують на ймовірність того, що Росія найближчим часом може випробувати НАТО на міцність; за словами одного з них, потенційний напад може відбутися протягом «місяців, а не років».

Ці попередження пролунали після того, як прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск заявив у парламенті: дані розвідки свідчать, що Росія може завдати удару безпілотниками або ракетами по території НАТО найближчими місяцями, намагаючись довести, що «стаття 5 має радше теоретичний, ніж практичний характер».
👉🔗The Guardian

Як воювати зброєю - зрозуміло.

А от воювати з іншою ментальністю - надскладна задача.
Ні росіяни не можуть нас зрозуміти, ні ми їх.

Вони міряють по собі, а ми - по собі.

Вони думають, що в нас чекають «сильну руку» і царя.

А ми думаємо, що можна підняти російський народ через невдоволення владою і руйнуваннями.

Чим загрожує армії епідемія ейджизму?

Цікава стаття доктора військових наук Олега Семененко (1976 р.н. - зазначаю, щоб мінімізувати ейджистські упередження).

Далі трохи цитат зі статті, але варто читати повністю, бо там багато цікавого для роздумів та про ситуацію в армії:

▪️Ейджизм в оборонному секторі – це той самий булінг, тільки не в шкільному класі, а у сфері, від якої залежить існування держави.

▪️Держава не має вибирати між молодістю й досвідом. Вона має вибирати між компетентністю й некомпетентністю, а це зовсім інша вісь координат.

▪️Різниця між оновленням і ейджизмом проста: оновлення прибирає тих, хто не дає результату; ейджизм прибирає тих, хто народився надто рано чи надто пізно.
Перше робить систему сильнішою. Друге – просто змінює покоління носіїв тих самих вад, додаючи до них втрату пам’яті.

▪️ Призначення через знайомства руйнують вимоги до професійності.
▪️ Оцінювати людей слід за результатами.
▪️Карʼєрна драбина – це не привілей старших. Це страховка суспільства.
▪️Ні молодість, ні вислуга не є кваліфікацією.

І найгостріше застереження автора:

▪️після війни, коли мобілізовані залишать армію, ми отримаємо не оновлену систему, а порожню.

https://glavcom.ua/columns/o_semenenko/ofitseri-za-50-hrupa-riziku-chim-zahrozhuje-epidemija-ejdzhizmu-1145509.html

Що цікаво ⬆️ цю статтю видалили і розмістили вже з позитивною оцінкою військового керівництва.

Сподіваюсь, автора не звільнять.

Навіщо путін збільшує штатну чисельність армії?

путін видав черговий указ про збільшення чисельності збройних сил рф.

🖍️На початку повномасштабного вторгнення штат російської армії передбачав близько 1 мільйона військовослужбовців і майже 900 тисяч цивільних працівників.

Відтоді цивільний штат практично не змінився, а кількість військових посад зросла на 53%.
Останнім указом путін додав ще 15 500 військових посад. Тепер їх 1 550 500.

❓Для чого

З очевидного - це сигнал про намір утримувати більшу армію та продовжувати війну.
Водночас додаткові 15,5 тисячі посад самі по собі не розв’яжуть проблем ротації та резервів і не гарантують зміни ситуації на фронті.

Поповнити втрати? Втрати, звісно, посилюють потребу в наборі людей. Але для заміщення загиблих і звільнених не обов’язково збільшувати штат — можна заповнювати вже наявні посади.

Швидше за все, це збільшення пов’язане із комплектуванням нових з’єднань, підрозділів або органів управління.
Тобто це не про кількість. Це про зміни у структурі армії.

Навіщо директор ЦРУ наприкінці серпня здійснив таємний візит до Москви?

Про ціль візиту у західних ЗМІ вже є 6 версій - всі з поінформованих та наближених джерел.

І ось вчора у новинах зʼявилась ☝️ще одна версія.

За даними німецьких журналістів, Джон Реткліфф передав російській стороні оцінку американських спецслужб щодо війни та стану економіки РФ.

Як це працює?

Для того, щоб люди менше шукали реальну причину візиту, спецслужби передають у ЗМІ через свої джерела кілька версій. Джерела справжні, версії - ні.

Версії зазвичай покривають весь спектр суспільного запиту - для кожної групи є своя версія. Для конспірологів, для оптимістів, для песимістів, для тих хто вірить державі і тих хто не вірить… для тих хто мислить раціонально, і навпаки.

Тому версій багато. Про них говорять, дискутують і навіть частина людей змінює свою первинну позицію, бо хтось у цій дискусії стає переконливішим.

Ще версії можуть запускати для виконання певних політичних задач. Коли треба на когось чи на щось вплинути.

Але точно, джерела в ЦРУ не будуть розповідати «по секрету» те, що є державною таємницею і захищено американським законом.

І точно директор ЦРУ не буде летіти в Москву, щоб просто поінформувати. Це може робити людина статусом нижче. Директор ЦРУ - це ж вже політична фігура.

Тому якщо він їде, то для того аби від імені своєї держави домовитись про щось з представниками іншоі держави. Про щось делікатне. Що має залишитись таємницею.

Про що?

Або про спільні дії, або про взаємовигідний обмін - ви нам, ми вам.

От для запуску таких процесів спочатку домовляються топи, а потім система включається виконувати.

В даному випадку могло бути і перше, і друге одночасно.

Я два дні під таким емоційним враженням, що вирішила про це написати.

Це чудова ідея створити книгу спогадів жителів Бахмута про своє місто, про початок вторгнення, про життя в умовах війни.

Я два дні не чула тривогу в Києві, бо я жила в цій книзі.

Боротьба за Бахмут з вуст його жителів - це зовсім інший нерв. Це не про одне з міст Донеччини, це про окремий світ - теплий, затишний, рідний. Це про особливу гідність і вдячність оборонцям.
Стільки любові до міста, яке тепер лише у спогадах, - це неймовірно.

У книзі “Незламний Бахмут: війна очима освітян” - спогади директорів шкіл, вчителів та учнів. Там є такі талановиті тексти, що забуваєш де ти і що ти - просто поринаєш у світ автора.

Я так розумію, що реалізовували цю ідею Оксана Карпець і працівники Управління освіти Бахмутської міської ради - ви круті!
Це жива памʼятка про місто.

Посилання 🔗 на книгу

Книгу знайшла по пошуку випадково, шукала матеріали про Бахмут для одного хорошого проекту.

Обережно, ШІ.
Вчора зустрічаю новину про зміну руху поїздів метрополітену. З моєю цитатою «що до Києва повертатися рано…».

Це була колись новина за 14 березня 2022, а викладена вчора за свіжу. І це не перший раз.
Будьте уважні.
Навряд це людина генерує.

У політиці та державній службі можна бути чудовим фахівцем, ухвалювати правильні рішення, багато працювати — і водночас не мати довіри людей.

А можна роками вибудовувати авторитет і втратити його через одну необережну фразу, невдалий коментар чи рішення, яке суспільство сприйняло зовсім не так, як ви очікували.

Я добре знаю, наскільки непросто бути публічною людиною. Коли кожне слово можуть розібрати на цитати, будь-яку помилку — винести на загальне обговорення, а мовчання — трактувати як завгодно.
Але репутація перевіряється не лише в моменти криз. Вона проявляється щодня: у тому, чи відповідають ваші слова діям, чи здатні ви визнавати помилки й залишатися послідовними навіть під тиском.

🔹 31 жовтня та 1 листопада проведу авторський курс «Репутаційний капітал у політиці та державній службі» в Київській школі державного управління імені Сергія Нижного.

🔗 Детальна програма та реєстрація: https://kspa.com.ua/reputatsiinyi-kapital-u-politytsi-ta-derzhavnii-sluzhbi/

Такий дивний збіг - погана погода і погрози призупинити обмін розвідданими та закупівлю американської зброї через європейські механізми (PURL)

Якщо росія без американської підтримки не може нас завоювати, то це серйозне визнання нашої армії. Попри те, що у ворога вона значно переважає.

В Німеччині вийшла книга «Битва за Київ: як це було насправді та що це означає для Європи».
Документальна історія нашої війни, яку тепер буде знати широке коло європейських читачів.

Мої спогади про ті події теж є у цій книзі - щиро вдячна за цю нагоду директору берлінського історичного музею Berlin Story Bunker та автору книги Wieland Giebel

У книжці «Битва за Київ» Віланд Ґібель розповідає, як українські військові, бійці Національної гвардії та цивільні особи стримували одну з найпотужніших армій світу у вирішальні дні війни — в аеропорту «Гостомель», біля дамби в Козаровичах, під час наступу ворога з півночі та в запеклій боротьбі за виживання в Ірпені.

Книжка ґрунтується на 50 інтерв’ю, які автор провів в Україні у 2025 та 2026 роках із солдатами, командирами та очевидцями подій.

Автор розмірковує над тим, чому стійкість українського цивільного населення виявилася настільки глибокою.

Один із ключових висновків книги Віланд Гібель сформулював так: «Зброю можна купити, бойовий дух — ні».

На обкладинці: Сергій Фалатюк, боєць Національної гвардії, який збив перший російський бойовий гелікоптер — що стало вирішальним моментом — під час битви за Київ.

У дискусії щодо «мирних» переговорів із росією залишається надто багато невідомих, аби стверджувати що вони призведуть до миру чи бодай до зупинки війни.

Як мінімум, є три ключові питання, без відповідей на які немає сенсу говорити про перспективи мирних домовленостей.

Перше. Чи готова Росія домовлятися?

Для переговорів потрібна воля обох сторін. Не просто сісти за стіл переговорів, а саме домовлятися. Не тиснути, не шантажувати, не висувати ультиматуми, а шукати взаємоприйнятні рішення.

Чи готова до цього росія? Наразі її керівництво відкрито демонструє, що ні. І характер бойових дій свідчить про незмінність російських цілей — захопити всю Україну, а не лише її частину.

Друге. Як змусити Росію виконувати взяті на себе зобов’язання?

росія систематично порушувала свої зобов’язання перед Україною. Від міжнародних договорів до Мінських домовленостей.

Наразі немає дієвого механізму, який би гарантував виконання росією майбутньої мирної угоди.

Тому цілком можливий сценарій, за якого Україна виконає свої зобов’язання, а мир так і не настане. Натомість росія отримає вигідніші позиції для подальшого наступу.

Третє. На які поступки готове українське суспільство заради припинення війни?

Переговори передбачають пошук компромісів і взаємні поступки. Але де межа прийнятного для України?

Якщо суспільство і влада не знайдуть спільної позиції щодо можливих поступок з нашого боку, досягнення домовленостей, які матимуть підтримку всередині країни, буде вкрай складним.

І ще один принципово важливий момент. Чи можливі мирні переговори одночасно з бойовими діями?

Формально — так. Але тоді постає питання: де проходить межа між переговорами та примусом до поступок?

Адже продовження бойових дій з боку агресора — це не просто обставина, за якої відбуваються переговори. Це інструмент прямого тиску на іншу сторону. Тобто на нас.

І якщо військова сила використовується для нав’язування умов миру, то це не переговори, а продовження агресії іншими засобами.

Тому головне питання сьогодні — не лише в тому, коли почнуться переговори, а й у тому, чи здатні вони забезпечити реальний і тривалий мир, а не просто створити умови для наступного етапу війни.