На моєму улюбленому японському острові Наошіма на одному з пірсів з 1994 року стояв великий жовтий гарбуз у чорну крапку, і коли я вперше його побачила, перше, що я відчула, була якась безпричинна радість – ніби хтось поставив над морем велику дитячу іграшку, ствердження радості і безтурботності. На іншому боці острова є ще один гарбуз – червоний – в нього можна залізти, висунувши голову в одну із дірок-крапок.

Такі гарбузи в крапку і взагалі патерни в крапку стали візитною карткою Яйої Кусами – всесвітньо відомої японської художниці, яка померла 14 серпня 2026.
Їй було 97, і майже пів століття перед тим вона щоранку виходила з палати психіатричної клініки, переходила вулицю і йшла в майстерню працювати.

Крапки почалися, коли їй було близько десяти: візерунок зі скатертини раптом поповз по стінах, по підлозі, по її власних руках, і зупинити це вона не могла, а квіти на городі батьків заговорили з нею людськими голосами. Це були галюцинації, які супроводжували її все життя, і в 1977 році вона сама, добровільно, оселилася в клініці в Токіо, де й прожила до останнього дня, тримаючи майстерню через дорогу. Офіційно в неї був обсесивно-компульсивний розлад, можливо ще щось, але хворіла воне все життя.

Крапки заполонили її всісвіт, розмиваючі грані між реальністю і божевіллям. І вона знайшла спосіб жити з цим – малювати їх. Те, що затоплювало її зсередини і не мало ні форми, ні меж, вона виносила назовні – на полотно, на стіни, на власне тіло, на глядачів, яких у шістдесятих обклеювала наліпками.

Мені не подобається, коли з таких біографій роблять гарну легенду про те, що страждання нібито живить талант, бо творчість Кусаму не вилікувала: тривога нікуди не зникла, панічні атаки теж, і клініку вона так і не залишила. Але вона знайшла спосіб жити всередині цього, і сама казала, що без мистецтва не дожила б до старості.

Найдивніше в цій історії те, що зроблене з такого матеріалу виглядає життєрадісним. Той гарбуз у Наошімі восени 2021-го змило тайфуном, і на місце його повернули лише за рік – і це мені одночасно і про врзаливість, і про стійкість. Ніби арт-обʼєкт став проекцією місткині.

Я думаю тепер про те, скільки людей проходить повз ті крапки, фотографується, навіть не знаючи, з чого вони виросли, і чи не в цьому власне і є сенс: віддати світові свій жах у формі, яку можна полюбити.

А у вас є щось таке, що дає форму тому, що інакше вас затоплює?

Нове відео, про яке я вчасно забула сповістити тут. Як завжди: цікаві дослідження на тему і схематерапевтичний погляд. Якщо ще не підписані на мене в YouTube запрошую! Я все про себе розумію, але нічого не змінюється
https://youtu.be/T0T25hWTjng

Дуже відверто про себе

Повернувшись з короткої відпустки в Греції кілька тижнів тому, я ще раз перерила всі можливості переїзду з Болгарії в іншу країну і збагнула, що наразі шансів нема. Звісно, завжди можна сильно ризикнути - часом і грошима - але ми не готові поставити на це свій фізичний та психічний спокій, принаймні наразі. Та й взагалі, чи я впевнена, що хочу туди, куди думала переїхати? Я не знаю. Все останнім часом стало таким непередбачуваним і дбати тепер не тільки про себе, а й про родину. Я сказала собі: Аню, час перестати мріяти, час прийняти реальність як доросла. І тут мені стало скрутно.

Я відчула найсильнішу, мабуть, за весь час тугу за втраченим - місцем, яке я надійно вважала домом, звʼязками - з друзями, яких розкидало по різним країнам, життям яке ніколи більше не повернеться. Я маю маленьку чудову родину і улюблену професію, але цього недостатньо - бракує офлайн життя - можливістю бачити людей на вулицях, ходити в магазини та кафе, на виставки та в театр не дозовано, коли чоловік вивозить з села, а за власним бажанням, бракує справжніх живих контактів з людьми, які дихають тим самим, що і я. Просто зустрічатися на сніданок в улюбленому кафе, просто створювати щось руками у теплому колі, просто гуляти разом, обговорюючи прочитане.

Я відчула себе в клітці, з якої не можу вибратися. Комфортній - тераса з видом на гори, камін, свіже повітря, - але клітці. Я так прагнула відчувати себе на своєму місце і все життя ніби не можу його знайти, так щоб воно закріпилося надовго, і так тепер буде завжди - моя схема негативізму знов взяла верх. Я знов відчула себе неспроможною, бо так і не навчилася заробляти достатньо грошей, щоб обирати місце. Так і не стала широко відомою у вузькому колі письменницею. Так і не змінила спосіб життя раз і назавжди, щоб мати змогу сказати - я точно подолала своїх внутрішніх демонів.

Я кілька разів починала, щось важливе для мене, те, куди вкладаюсь сповна часом і ідеями, але не відчувала достатнього підкріплення і зацікавленості в широкому масштабі. Може я посередність чи людина, яка прагне здобути підтримку суспільства, щоб врешті решт переконатися у власній цінності?

Потім прийшла новина про загибель Дані Смирнова - єдиного воїна, якого я знала персонально - колись ми тусили з ним і його мамою та братом на Балі, купались, серфили, сміялись. Це було років 7-8 тому, а скільки за цей час змінилося. Даня з пухкого хлопчика перетворився на бородатого солдата, і тепер лежав у труні. Ця новина вразила мене до глибини. Я всім серцем відчула біль і співпереживання з його родиною, його мамою, яка навіть не могла приїхати на похорон, його вагітною юною дружиною, якій якось жити з цим далі.

Біль захопив мене, я плакала кожен день і в цей плач підтягувалось все - біль за тисячі загиблих у цій клятій війні, біль за тих, хто живе зараз в Україні і страждає через все це, біль за людей як вид - ми навчилися подовжувати собі життя, але так і не навчилися жити в мирі. Я згадувала смерті моїх батьків, подруги - те, про що я завжди досить спокійно думала тепер спричиняло додаткове страждання.

Ночами, коли не могла заснути, я читала книжку “Віра, надія, різня” - збірку бесід Ніка Кейва і журналіста Шона ОʼХагана - і в цьому знаходила спокій. Нік пережив смерть двох синів. Книжка була написана через кілька років після загибелі 15-річного сина Артура і в ній багато про це. Нік розповідає про те, як проживав горе, як знаходив віру, як продовжує рухатися далі. Як йому допомогло - вийти з мушлі і розкритися перед людьми, завести платформу Red Hand Files, на якій будь хто може поставити йому будь-яке запитання і він відповідає - так щиро і поетично. Читаючи, я наповнювалася, ніби сама була присутня в цих бесідах, бо вони давали мені те, чого так бракує в житті зараз - справжнього контакту і глибини.

Ці кілька тижнів мій стан, не був перманентно поганим - робота, дитина, короткі поїздки в місто - всі це підтримувало, хоча всередині себе я стояла в багнюці і страждала. Я якось по-новому переживала конечність існування і віддаленість від всіх і вся.

Якась частина мене спостерігала все це, качала головою і просто чекала. Вона спостерігала, як один за одним піднімаються мої страхи - важких хвороб, смерті близьких, того, що тепер моє життя буде виключно камерно-віртуальним до самого кінця, того, що ніхто мене по-справжньому не розуміє, того, що я лечу у прірву і сльози будуть моєю ковдрою назавжди.

Сьогодні я прокинулася і відчула, що мені стало набагато краще. Власне, відчула я це ще вчора після тренування - сьогодні просто переконалася, що стан не зник. І їм вівсянку і салат, я поспала 7 годин, я почуваюся стабільно. І навіть черговий лист з болгарського суду щодо справи про моє ніби-то “фальшиве” водійське посвідчення вивів мене з себе тільки на півгодини.

І в мене є дихання. Я знов повернулась до регулярних дихальних практик вранці і це вибудовує і підтримує мій звʼязок з собою. Але ще я знов відчула надію. Як сказав Кейв - надія, це оптимізм з розбитим серцем. І це серце продовжує стукати.

Чому я знову обираю одних і тих самих людей?
https://youtu.be/lRdavnbDqmk

Нове відео про те, чому люди часто обирають партнерів, які явно з red flags

Якщо ви постійно або час від часу прокрастинуєте - це відео для вас.

Чому ти все відкладаєш на останній момент

https://youtu.be/L2ruzXKD5bY?si=zMlg5_EQDYXTVa2s

Я нічого не встигаю

22:22 Посуд від вечері в раковині, у списку викреслено три пункти з дев'яти, і ти думаєш те саме, що вчора й позавчора: я нічого не встигаю.

А твоя подруга прожила приблизно такий самий день - робота, дитина, обід, сімнадцять повідомлень - і, вимикаючи світло на кухні, сказала собі: сьогодні я добре попрацювала. Справ однаково, годин однаково, а судження протилежні.

Зняла відео про цю різницю: чому години в сучасному дні розсипаються на шматки ще до того, як ти сідаєш працювати, чому зроблене стає невидимим швидше, ніж встигає порахуватися, і чому в декого внутрішній критерій вдалого дня звучить одним словом - «більше», а там, де немає верхньої межі, «досить» не настає ніколи.

Без порад про планери й ранкові рутини, зате з однією практикою, яку можна зробити вже сьогодні ввечері.

А ви впізнаєте себе в котрійсь із цих двох жінок?

https://youtu.be/Wl36TjC3ajk?si=ZUJL2qCvXZlJHC9y

Протилежність депресії – не щастя, а автентичність. Депресія не стільки відсутність радості, скільки втрата контакту із собою, відмова від своєї правди та від відповідальності за своє життя.

Джеймс Бьюдженталь

https://youtu.be/LDTfYMEkMl8?is=E6U_SGTFyOBKYwdY

Зняла нове відео про концентрацію уваги.
Читаю абзац і вже згадую про комуналку, недослухану лекцію, відео, яке відклала тиждень тому. Книжка лежить на тій самій сторінці.
Розбираю, чому «не можу зосередитись» - симптом, за яким може стояти що завгодно: тривога, недосип, інформаційне перевантаження, РДУГ. І окремо — схема-терапевтичний режим, який маскується під неуважність, а насправді захищає від сорому.
Плюс конкретні кроки, якщо проблема саме у втраті фокусу.

Зняла нове відео про самотність, яка буває, коли навколо люди.

Ти за столом із друзями, смієшся там, де треба, підтримуєш розмову, а всередині таке відчуття, ніби між тобою і всіма стоїть скло.

У відео розбираю:
-чому тіло реагує на відчуття зв'язку, а не на кількість людей поруч

- як самотній мозок за дві секунди знаходить у кімнаті того, хто відвернувся

- що з цим роблять схеми емоційної депривації та соціальної відчуженості

- чому порада «більше спілкуйся» тут часто не допомагає
https://youtu.be/GfVbXY3JHKc

Читаю зараз цю книжку - не з легких, але дуже цікаво

Філософське

Нове відео про те, чому так важко сказати «ні» і чому злість після вимушеного «так» найчастіше летить не на того, хто попросив, а на себе. Розбираю чотири причини, у кожної з яких свій голос: страх, що буде гірше, потреба в схваленні, звичка першою підставляти плече і страх, що тебе більше не покличуть. Розповідаю й про схему підпорядкування, і про те, чому навіть добре відомі ввічливі фрази не з'являються саме тоді, коли потрібні.

Наприкінці одна маленька практика на цей тиждень, яка дає кілька секунд, щоб вибір взагалі встиг з'явитися.

https://youtu.be/_WnYwZ8rj9k?si=vCwFw8tiihNDo22P

В психоаналіз я сильно не заглиблювалася ще, але от така типологія мені імпонує

Авторка таблиці Ніоза Факірі з Одеси по матеріалам Ненсі МакВільямс із Пенсільванії. Табла реально крута!

Що я читаю і дивлюся зараз

Книжку Христини Шалак «Нікого немає в лісі» я читаю повільно, бо після багатьох історій у ній хочеться відкласти її, помовчати і подивитися у вікно, а паралельно дивлюся серіал «Кохання на спектрі» і щоразу ловлю себе на тому, що посміхаюся екрану так, як давно не посміхалася, хіба що від чорного гумору.

У дитинстві «психушка» означала щось майже потойбічне – місце, куди потрапляють якісь геть інші люди, напівтаємниче і дуже похмуре, і я мало про це думала, бо воно мене не торкалося. Коли я почала надавати психологічну підтримку, то зіткнулася з тим, що до психлікарні потрапляють не лише з психозами чи шизофренією, і історії цілком притомних людей доповнили пазл, зробили це місце людянішим і менш жахливим. Розлади мене взагалі надзвичайно цікавлять, я постійно щось про них дивлюся чи читаю, а модуль про розлади на циклі клінічної спеціалізації від чудового харківського психіатра Вадима Мангубі став моїм улюбленим.

Тому, натрапивши на «Нікого немає в лісі», я одразу придбала доступ і почала читати. Книжка розповідає про українську психіатрію, про людей, які потрапляють до лікарні, і про тих, хто з ними працює, причому складних доль у ній стільки, що за один вечір її не проковтнути, та й не хочеться. Авторка, психіатриня зі Львова, веде читача за собою так, ніби запрошує зайти в приміщення, куди зазвичай ніхто не заходить, а метафора лісу, з якої виростає вся книжка, працює на рівні відчуття: назва ставить питання, чи чути звук дерева, що падає, коли поруч нікого немає, і ти поступово розумієш, що читач тут стає свідком. Мені здається, що в терапії діє схожий механізм, адже дуже багато в людині болить і загоюється тоді, коли поруч з'являється хтось, хто бачить і не відводить погляд. У книзі є стислий огляд історії світової та української психіатрії, яка ще недавно була сповнена мракобісся, а далі йдуть короткі історії, діалоги та біографічні замальовки мешканців однієї з західноукраїнських психлікарень. Читання не для всіх, але колегам раджу.

Якщо книжка нагадує про складний людський світ з його хворобами і злими долями, то серіал «Кохання на спектрі» (Netflix) працює для мене як тепле світло: я дивлюся, як люди на спектрі йдуть на побачення, хвилюються, чекають відповіді й намагаються бути поруч з іншою людиною, і мене розчулює їхня щирість так сильно, що я із захопленням закінчую вже третій сезон. Герої дуже різні – від високофункціональних і інтелектуально розвинених людей з аутизмом до тих, чия поведінка та світосприйняття нагадують дитячі, але всіх об'єднує бажання зустріти партнера чи партнерку. Ідея шикарна: показати, як світ сприймають нейровідмінні люди, сфокусувавшись не на складнощах, а на світлому боці.

Коли прокидаюся вночі і не можу заснути, читаю ще одну книжку, «Дар. 12 уроків, які врятують ваше життя» Едіт Еґер, жінки, що пережила Аушвіц і стала всесвітньо відомою психотерапевткою. Дайте сердечок, а я напишу про цю книжку окремо.

А ви що зараз читаєте чи дивитесь такого цікавого?

Зняла нове відео: «Емоційне вигорання: 7 ознак, які ми приймаємо за свій характер».
«Я просто лінива». «Мене дратують навіть близькі». «Лягаю відпочивати, а почуваюся винною». «Та я звикла». Іноді за такими фразами стоїть емоційне вигорання, і ми роками списуємо його на характер.
У відео розбираю 7 ознак через схема-терапію: як звучить караючий критик, чому відпустка не завжди допомагає, коли варто перевірити тіло, а коли звернутися до лікаря чи психотерапевта.
Яка ознака впізналася першою? Напиши в коментарях під відео.

https://youtu.be/MlLYxAmraiI