«Публіцист» — це ресторан у будівлі колишнього видавництва, тому й айдентика замішана на всьому, що пов’язане з видавничою справою та друком.

Наприклад, вивіска — це рама для верстки, заповнена літерами. Вона зроблена по принципу кліше для високого друку, тільки не віддзеркалене. Такі кліше використовували для друку тиражованої продукції десь до 70х років. В рамах вручну набиралися металеві літери, з яких потім друкували наприклад газети. Уявіть кожна літера газети, це окремий металева деталь, кожна відстань від слова до слова, точка, тощо. Тож рядки в нашій вивісці затиснуті справжнім інструментом, призначеним для того щоб рядок всередині цієї рами тримався і нікуди не рухався. Він називається квойнс — це щось на кшталт лещат, тільки навпаки. Вони автентичні, ми замовляли їх у Британії. Тож кожен брусок на вивісці це окремий обʼєкт з металу, для кожної літери був свій окремий блок певної висоти. Лишалось всього то приварити цю купу металу в правильній послідовності один до одного.

А резерви на столах — це каретки, на яких із літер викладали рядок перед тим, як перенести його в раму. У них різними накресленнями набрано слово RESERVED. Самі літери ми вирізали з металу в Україні, а каретки — справжні, вінтажні. Ми скупили все, що на той момент було на eBay в Америці.

Тут звісно окремий низький уклін Валіку, власникові Публіциста, що проникся цією глибиною і не пошкодував бюджетів. А також Михайлу Станіславському, архітектору, що допоміг розібратись і напрягти будівельників все зробити як треба.

На цю історію у мене зберіглись навіть цифри із заміток. Всі виробничі історії завжди впираються в бюджети, тому це важливо.

В обкладинці меню «Публіциста» ми хотіли використати сірий макулатурний некрейдований картон, але не змогли його знайти. Хоча звучить наче просто, просто найдешевший і найпростіший картон.

У першому тиражі все потрібно було зробити дуже терміново, і часу на експерименти не було. Тому ми надрукували шовкотрафаретом на дизайнерському рожевому картоні й заламінували. Оскільки виріб вийшов дорогим, без ламінації його вистачило б буквально на тиждень. У результаті папки прожили 6 місяців. Їхня вартість була 120 грн/штука при тиражі 100 штук.

А нам хотілося створити образ старої, усім знайомої дешманської папки для документів «ДЕЛО» із сірого макулатурного картону. Без ламінації, щоб усе було по-справжньому. Здавалося б, що тут особливого, але на українському ринку такого просто немає: є або палітурний картон щільністю 1000 г, який неможливо зігнути, або є крейдований з одного боку — тобто з одного боку білий.

До речі, були ще виробництва, які друкують ці самі дешманські папки, але вони працюють із тиражами від сотень тисяч, тому такий варіант нам не підходив. Там слухавку брала радянська тьотя з рівнем сервісу, як у приймальні державної поліклініки, і просто не розуміла, чого ці діти хочуть. А коли чула тиражі, просто клала слухавку.

Ось таке замкнене коло, яке довго й болісно не вирішувалося.
Рішенням цієї головоломки стало каширувати два картони з крейдованим покриттям з одного боку — білими сторонами всередину. Зрозуміло, що поліграфія дуже довго впиралася, але зрештою ризикнула. Другою проблемою був друк на зворотному боці картону: друкар відмовлявся друкувати на цій стороні своїми новими офсетними валами. А ми сказали: то давайте старими, нам якраз і потрібно, щоб друк був поганий.

У результаті все вийшло, і вартість такої папки склала 18 грн/штука при тиражі 1000 штук. Зрозуміло, що витрата таких папок значно більша, але й ціна у 6 разів нижча!

Хто, як не ви, зможе добитися красивого виходу із ситуації.

До речі, тут ми ще й заморочилися з різним дизайнерським папером, зістареним швидкозшивачем, шумами на папері, ніби це ксерокс, і купою-купою всього іншого.

У київському ресторані China Ma ми придумали використовувати голографічний матеріал як фірмову константу. Оскільки цей заклад — про нову азійську кухню й футуризм, в інтер’єрі використні сучасні матеріали й різні відсилки до естетики на кшталт *Blade Runner,* зокрема, величезна об’ємна голова-екран, ніби це голограма з майбутнього.

Коротше, ми придумали, що було б круто використати такий матеріал, але в Україні на той час його не виявилося. По суті, це простий ПВХ, але певного забарвлення. Він не мав би коштувати дорого, але питання — де його взяти. Довелося самим шукати на AliExpress. Там можна було замовити тільки одразу великий об’єм, який загалом був посильним для ресторану, але що було б, якби приїхало щось не те? Або якби ми уявляли, що матеріал працюватиме інакше?

У результаті ми знайшли його в невеликих форматах у Берліні, через знайомих передали, пощупали, відшили прототип зразка, потім усе погодили й уже замовили велику партію.

Такий шлях, знову ж таки, може пройти тільки людина, яка дуже зацікавлена в реалізації задуманого. Тобто ви.