— Когось любити - це все одно що оселитися в будинку, -
казала Соня. - Спочатку ти закохуєшся в усі нові речі, щоранку радієш, що все це належить тобі, ніби побоюючись, що хтось увірветься у двері й заявить, що сталася жахлива помилка і що ти не можеш жити в такому чудовому місці. Потім, з роками, стіни вивітрюються, дошки тріскаються тут і там, і ти починаєш любити цей будинок уже не так за його переваги, як за його недосконалості. Ти знаєш усі його закуточки й щілинки. І як зробити так, щоб у замку не застряг ключ, коли надворі мороз. І яка з дошок трохи прогинається під ногою. І як відчинити дверцята шафи, щоб вони не скри-піли. Ці маленькі секрети й роблять його твоєю домівкою.
- Фредрік Бакман, Чоловік на імʼя Уве
казала Соня. - Спочатку ти закохуєшся в усі нові речі, щоранку радієш, що все це належить тобі, ніби побоюючись, що хтось увірветься у двері й заявить, що сталася жахлива помилка і що ти не можеш жити в такому чудовому місці. Потім, з роками, стіни вивітрюються, дошки тріскаються тут і там, і ти починаєш любити цей будинок уже не так за його переваги, як за його недосконалості. Ти знаєш усі його закуточки й щілинки. І як зробити так, щоб у замку не застряг ключ, коли надворі мороз. І яка з дошок трохи прогинається під ногою. І як відчинити дверцята шафи, щоб вони не скри-піли. Ці маленькі секрети й роблять його твоєю домівкою.
- Фредрік Бакман, Чоловік на імʼя Уве
❤2
Інколи, мені хочеться просто,
Прийти додому і заснути.
Можливо, завтра буде ліпше,
Я просто сподіваюся на краще.
Та ніхуя не буде ліпше,
Так буває тільки в казках.
Коли нічого не робиш,
То нічого й не буде.
Сподівання буває важливе,
Але зазвичай марне.
Віра часто пʼянить,
Вірити треба безумовно.
Бо як тільки змінюється умова,
Все, вже не такий вірний.
А це вже не віра,
А якісь ділові домовленості.
Кому вони потрібні?
Нє, ну може комусь і потрібні,
Але якось це сумно.
Дуже сумно. І умовно.
Бо хочеться вірити в щось,
Постійне, щось вічне.
Таке, що й умови незмінні в цій системі,
Але це явно не про цей світ.
Але живемо тут,
Якась камінюка,
Тягне нас,
До себе.
І тримаємось,
Не падаємо.
А могли б впасти,
Якби не камінюка ця здорова.
Світ тримається, поки.
Отже й мені треба триматися, поки.
І тобі.
Прийти додому і заснути.
Можливо, завтра буде ліпше,
Я просто сподіваюся на краще.
Та ніхуя не буде ліпше,
Так буває тільки в казках.
Коли нічого не робиш,
То нічого й не буде.
Сподівання буває важливе,
Але зазвичай марне.
Віра часто пʼянить,
Вірити треба безумовно.
Бо як тільки змінюється умова,
Все, вже не такий вірний.
А це вже не віра,
А якісь ділові домовленості.
Кому вони потрібні?
Нє, ну може комусь і потрібні,
Але якось це сумно.
Дуже сумно. І умовно.
Бо хочеться вірити в щось,
Постійне, щось вічне.
Таке, що й умови незмінні в цій системі,
Але це явно не про цей світ.
Але живемо тут,
Якась камінюка,
Тягне нас,
До себе.
І тримаємось,
Не падаємо.
А могли б впасти,
Якби не камінюка ця здорова.
Світ тримається, поки.
Отже й мені треба триматися, поки.
І тобі.
❤3
не там, не свій, нічий, ніде. закляк на місці, і так зійде.
останній у черзі, минає трамвай, лунає останнє, гучне "прощавай".
невдовзі кінець, початок, брехня. замінники цукру, і всяка хуйня.
зібрав на квитки, купив лиш один. продовження буде...
хех, це неправда, не вірте всьому, шо пишуть, в інтернетах.
останній у черзі, минає трамвай, лунає останнє, гучне "прощавай".
невдовзі кінець, початок, брехня. замінники цукру, і всяка хуйня.
зібрав на квитки, купив лиш один. продовження буде...
хех, це неправда, не вірте всьому, шо пишуть, в інтернетах.
❤1
мій рух збирає все в один,
важкий тягучий крок.
в повітрі пританцьовую,
як шкіряний мішок.
важкий тягучий крок.
в повітрі пританцьовую,
як шкіряний мішок.
😁1
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
На це пішло 27 дублів. І це ще, якщо зі вчора рахувати. Так багато в житті я ще не матюкався.
❤8
Я не можу читати новини,
Розумію, що треба, та все ж.
Вони знову убили дитину.
Це невинне життя, його теж.
Розумію, що треба, та все ж.
Вони знову убили дитину.
Це невинне життя, його теж.
❤1