Вибачте, ммм, але це мене трохи розірвало

Якби Вінграновський писав вірш про Обліпиховий Чай:


Я випиваю сонце, я випиваю небо.
Спиваюсь в обліписі, краду у м’яти цвіт.
За вікном ще не темно, у серці ще не темно,
Допоки поглинаю я апельсинів плід.

Та йопересете

Я ніколи її не знайду,
Я ніколи вже не закохаюсь.
Темна ніч тепер тільки для сну,
Для любові її не зосталось.

Не знайдуться потрібні слова,
Моє серце вони оминуть.
Почуття послідовно згасають,
Мої тексти лиш їх збережуть.

Я ніколи не втрачу любові,
Що ніколи не зацвіла.
Кожен виклик - дарунок від долі,
Кожен келих пʼянкого вина.

Відчуваю, що треба сміятись,
Забуваю, що хочу пити.
Від нудьги ще нічого не сталось,
Може знову забув свої ліки.

І реальність вже не реальна,
І шпалери знову подерті.
Десь сховалась чергова кошмара,
Її кігті страшніші від смерті.

Бо коли прокидаєшся зранку,
Одягаєш на себе кольчугу.
Відчуваєш прокол у ділянку,
Де весь біль перетвориться в тугу.

Ти боїшся постійно померти,
Ти боїшся постійно жити.
А життя тобі завжди відверто,
Натякає, що треба спочити.

якісь емоційні гірки. знову все змінити в собі, стати кимось іншим, нашо? - хто зна. а може і знаю, постійні експерименти, щоб жити далі, шукати далі той код для відімкнення серць людей.

і песиків з котиками. але з ними простіше - люди складні.

і я складний. інколи здаюсь для себе неможливим. а як іншим - так взагалі жах: страшно, страшно буває від самого себе і від неможливості часом вплинути на речі, які від тебе не залежать.

так і живемо.

просто інколи відчуваєш себе дуже безсилим, інколи менше, інколи більше. буває, що взагалі не чуєш різниці, не бачиш, на запах і смак вже не так. все змивається в один довгий шлейф смутку та нудьги з присмаком кислих лимонів, але таких, не смачних.

— Когось любити - це все одно що оселитися в будинку, -
казала Соня. - Спочатку ти закохуєшся в усі нові речі, щоранку радієш, що все це належить тобі, ніби побоюючись, що хтось увірветься у двері й заявить, що сталася жахлива помилка і що ти не можеш жити в такому чудовому місці. Потім, з роками, стіни вивітрюються, дошки тріскаються тут і там, і ти починаєш любити цей будинок уже не так за його переваги, як за його недосконалості. Ти знаєш усі його закуточки й щілинки. І як зробити так, щоб у замку не застряг ключ, коли надворі мороз. І яка з дошок трохи прогинається під ногою. І як відчинити дверцята шафи, щоб вони не скри-піли. Ці маленькі секрети й роблять його твоєю домівкою.

- Фредрік Бакман, Чоловік на імʼя Уве

Інколи, мені хочеться просто,
Прийти додому і заснути.
Можливо, завтра буде ліпше,
Я просто сподіваюся на краще.

Та ніхуя не буде ліпше,
Так буває тільки в казках.
Коли нічого не робиш,
То нічого й не буде.

Сподівання буває важливе,
Але зазвичай марне.
Віра часто пʼянить,
Вірити треба безумовно.

Бо як тільки змінюється умова,
Все, вже не такий вірний.
А це вже не віра,
А якісь ділові домовленості.

Кому вони потрібні?
Нє, ну може комусь і потрібні,
Але якось це сумно.
Дуже сумно. І умовно.

Бо хочеться вірити в щось,
Постійне, щось вічне.
Таке, що й умови незмінні в цій системі,
Але це явно не про цей світ.

Але живемо тут,
Якась камінюка,
Тягне нас,
До себе.

І тримаємось,
Не падаємо.
А могли б впасти,
Якби не камінюка ця здорова.

Світ тримається, поки.
Отже й мені треба триматися, поки.
І тобі.

не там, не свій, нічий, ніде. закляк на місці, і так зійде.

останній у черзі, минає трамвай, лунає останнє, гучне "прощавай".

невдовзі кінець, початок, брехня. замінники цукру, і всяка хуйня.

зібрав на квитки, купив лиш один. продовження буде...


хех, це неправда, не вірте всьому, шо пишуть, в інтернетах.

мій рух збирає все в один,
важкий тягучий крок.
в повітрі пританцьовую,
як шкіряний мішок.

На це пішло 27 дублів. І це ще, якщо зі вчора рахувати. Так багато в житті я ще не матюкався.

Я не можу читати новини,
Розумію, що треба, та все ж.
Вони знову убили дитину.
Це невинне життя, його теж.