Ви не звикли

Ви не звикли читати рядки.
Ви не звикли писати мелодії.
Ви не звикли кричати «лиш ти».
Ви «лиш» звикли мовчати в агонії.

Ви не звикли ставати на поміч.
Ви не звикли боротися разом.
Ви не звикли, що всі - це не здобич.
Тільки звиклі шукати образу.

Ви не звикли молитися серцем.
Ви не звикли ділитися болем.

Ще їбать вам балакати «страшно»,
Бо запруть в автозаках гандони.

Літературні записки

Література не пояснить тобі світ.
Вона лиш грається уявою твоєю.
«Навіщо?» ти спитаєш, це магніт,
Це вітер, що прикинувся зорею.

Він знає все, а руки його довгі.
Тягнувся він усе своє життя.
Як соняшник, сонцепоклонник, вічний спомин.
Орфей, цілитель, творчості дитя.

Здається, він лише її коханець,
Вона взяла троянду і пішла.
А він пустивсь у неквапливий танець,
Вдав, що це була не квітка, а зола.

Я так закохано дивлюся,
В твої близькі-далекі очі,
Безмежні посмішки і смішки,
У вдуманість, у простоту.

Все чисто, світло у моїй думці,
Що лине далі, переплітається,
Твоє волосся, що зізнається,
Живе по-своєму і так.

І лиш ця мить, що є між нами,
Вона чекати не бажає,
А хоче бути лише вами,
А як інакше? Мабуть, ніяк

Навчіть хтось мене чекати…

Навчіть хтось мене чекати,
Хоча б дочекатися ранку.
А далі чекати ще місяць…
Давайте почнемо з світанку.

Ніколи не вмів я чекати,
Хотів я усе і одразу.
Спішив помилятись, кохати,
А це викликало відразу.

І хтось мені скаже знову,
Ти ще почекай, ну трохи.
А потім все буде, серйозно,
Та я кажу: «Пройдуть епохи!».

Ну справді, якщо щось чекати,
То краще чекати нічого,
Життя нам це каже постійно,
А ти знов шукаєш нового.

А може не треба шукати?
А може потрібна лиш ти?
Невже це потрібно чекати?

Навіщо, як можна іти.

Можливо я сказав тобі занадто,
Багато слів про те, як відчуваю.
Це тиск, я все це наче знаю,
Але не зміг я стримати себе.

Та зараз це чомусь інакше бачу,
Змінився я чи дивлюся ясніш.
Можливо все простіше, ніж здалося,
І треба нам знайти себе скоріш.

Ми помиляємось та крутимо педалі,
І рушимо у світ різноманітних див.
Я можу бути поруч, допомагати далі,
Якщо мені дозволиш для тебе це робить.

Лелека, що хотів полетіти

Якщо лиш стояти на місці,
Ти будеш стояти далеко,
Далеко, на відстані світла,
Ти не досягнеш їх, лелеко.

Стояв, чорногузе, ти довго,
Чому, ти не хочеш літати?
Невже заважають ці крила,
Що неба не можеш дістати?

Стояти могли і мурахи,
Але ж вони вічно ходять.
Ногами своїми тягаючи,
Мистецтво тяжіння доводять.

Бусоле, ну що ти шукаєш?
Навіщо тобі літаки?
Коли ти, насправді, все маєш,
А хочеш летіти - лети!

Маски були чимось іншим,
Тим, що ховало обличчя,
Ховало емоції,
Вони були більшими,
Дивилися одне на одного,
Та шепотіли,
Хотілося бачити,
Та руки не гріли.

Я вже забув,
Як то дивитися,
І бачити посмішку,
На чужім обличчі.
Ту посмішку, що вустами,
Очі можуть казати інше,
Чомусь стає одразу страшно,
Бо незвично заболівше.

Всі тут рухались кудись,
Бажали летіти,
Хто просто хотів присісти,
Але не було іншим діла.
Якось маски заховали,
Те що бачу я прямо зараз,
І моє відчуття відрази,
Зникло з першим ароматом.
Літа.

Час вже далі йде,
Та не хотілося нам зупинитись.
Моє серце мре,
Я вже не знаю, на що молитись.

Боже, як тільки ти,
Глянеш на наші скалічені душі.
Маєш прийняти це,
Бо наболілому завжди бути.