Здавалося, чинив не гоже,
Ішов я на шляху турбот.
Турбот своїх, не більше, може,
Що зовсім загубив чеснот.

Ламав я двері, коли вікна,
Були відчинені завжди.
Мабуть, все правда очі ріже,
Я не хотів читати сни.

Когось штовхнув і не помітив,
Когось використовував тоді.
Не думав я, зустріну гірко,
Свої помічені сліди.

Хотів би я усе змінити,
Та час крокує лиш вперед.
Людей людьми не замінити,
Себе не замінити теж.

Як боляче на це дивитись,
Ти робиш крок, а далі форма.
В миттєвостях бувають норми,
А справжні літери десь там.

Ніхто не зможе повторити,
А осягнути зможеш ти.
Для відомостей вік забути,
А потім написати «ми».

Лиш щирість, чесність і довіра,
Могли спростити нам життя.
Та вірити не хочеш завше,
Не хочу вірити і я.

Який це має сенс, насправді,
Коли ми бачим лиш своє.
А далі носа - прірва й м‘ячик,
Летить, а він собі снує.

Я долечу та відіб‘юся,
І знову полечу наверх.
Та сила - це ресурс не вічний,
І хтось збагнув це врешті-решт.

І хочу вірити, що згодом,
Побачу море нових днів.
І не кидати м‘ячик знову,
Я це довірю лиш собі.

А що робити нам, коли стає так важко,
Коли немає сил почати все з кінця?
Ми раптом зізнаємось, стає ще дужче страшно,
Страшніше розуміти, що вибору нема.

Ми рухаємось поволі, ламаємо кордони,
І йдемо разом в бій рятуючи життя.
Та жити чомусь страшно, я відчував окови,
І рахував постійно своє серцебиття.

Не знаю куди діти ось ці строкаті нерви,
Все плигають і котяться, загадкою стають.
А потім відшукають на розвороті книжки,
Питання невідкладне: «А що вони дають?».

Ти можеш вічно битись і опір всім чинити,
Не вірити у правду, лежати до кінця.
Та годі вже мовчати, мовчання всіх каліче,
Колись і смерть покличе на проводи гінця.

Часом здається, що я якийсь недостатній,
Недостатній, щоби жити собою.
Часом роблю я вибір,
Але потім шкодую без бою.

Часом так хочеться впасти,
Лягти — і ніхто не побачить.
Часом я хочу з тобою,
Просто сісти і збирати пазли.

Часом я хочу зібрати,
Всі сили докупи і знову,
Я хочу збирати пазли,
Якби ж це було з тобою.

Не можу не помітити пітьму,
Здається, що усе окуталося нею.
Холодний вітер захопив весну,
А вічна темінь все ж досягла апогею.

Не хочеться, не віриться нічого,
Не знайдеться в мені й глибоких слів.
Я втратив мову сенсів, промовлення усього,
Ось тих прекрасних дум, що чарували мить.

Усе тепер інакше, ніколи вже не вчора,
Ми завжди були інші, то все були думки.
І світло ще постане, і будуть ще всі вірші,
Та для початку треба пітьму цю замочить.

Нотатки

Нотатки й альбоми, пластинки і вірші,
Все має казати: ніщо ще не вічне.
Плакати й стандарти, абзаци й картини,
Не певен, чи зможу дійти до руїни.

Стараюсь здаватись, сприймаю абстрактність,
Мої лейтмотиви мені невідомі.
Я знов пізнаю свою дивну ментальність,
Здається, що я ще собі незнайомий.

Відносна реальність, розгубленість думки,
І страх мій піти по комбучу на кухню.
Тривога моя вже мене оповила,
Та час вже прийшов розгорнути ці крила.

Мені не байдуже - це все, що я скажу,
Чекати цілі дні на відповідь твою.
Ще вчора було добре, сьогодні - щось не так,
Не бачу променів я у твоїх очах.

Дніпро, Пейзажка, автобус на Харьок,
Твої тендітні пальці тримають за курок.
Мене ти захопила, захопливо було,
Я потонув у хвилях, здається, це воно.

І вже не так тужливо, і вже усе мине,
Аж раптом за хвилину обірвалось це все.
Зловив холодний погляд, байдужість я зустрів.
Неначе це не бу‘ло - Дніпро, Пейзажка, гнів.

демочка міні

Увечері задуманий сиджу,
Чекаю на наступне СМС.
Ти пишеш про кар’єри, спеку й душ,
Я пишу про кохання, ще не змерз.

На вулиці вже мінус двадцять п’ять,
Топлю у пічці спогади й вірші.
Я думав, що зігріюсь хоч би так,
Як знов немає легкості в душі.

Можливо, ти до мене ще прийдеш,
Тебе не вистачає у ці дні.
І знову приголубиш, обіймеш,
Можливо, покохаєш, та може й ні.

https://youtu.be/M-58Obmuyic

В мене реліз

Ти немов опадаюче листя,
Що лине до землі,
І хоче зникнути навічно.

Як тебе звати?

Підвищення ставок, ти майже у цілі,
Не знаєш, де діти свої лейтмотиви.
Її погляд спокушує (і) змушує дії,
А серце ховається в пʼяти на ділі.

І от вже цинічність тебе зупиняє,
Ти вже уявив всі фіаско і драми,
Навіщо робити і щось починати,
Якщо доведеться грати вистави.

Забудь все що було і може не бути,
Наразі ти змусиш її це почути.
Це все є мінливим, та завжди на карті,
Спитай їй нарешті: «А як тебе звати?»

Сонце, ти посміхаєшся мені,
Ти грієш очі, розум,
Все ще світиш і даруєш дні.

Сонце, здається, я без тебе нікуди,
Усі світи без тебе обернуться на пустки.

Сонце, моє життя залежить від твоїх речей,
Від оксигену, що згорає у тобі.

«Але ми не ті одне для одного, кого потребує кожен із нас», — підсумовує він. Утім, упевнений, що одного дня я зустріну своє велике кохання. Він переконаний у цьому. Врешті-решт, пише він, краса притягує красу. Дуже мило сказано. Це, напевно, наймиліше з усього, що любов цілого твого життя може сказати замість: «ПОВЕРНИСЬ! НЕ ЙДИ! Я ЗМІНЮСЯ!»

Елізабет Ґілберт - Їсти, молитися, кохати

Молочні хмари

Молочні, молочні хмари.
Їх, мабуть, зробили із молока.
Надули через трубочку, пустили в кружечки,
Какао наварили літри два.

Відірвано, мінливо,
Спокусливо, манливо,
Пливе, збігає пінка,
З каструлі хлопака.

Ще вчора налигався,
Сьогодні надірвався,
Як біг до магазину,
Купляти молока.

Він мав у собі думку,
Тримав до поцілунку.
А як згадав той вечір,
Зламалася земля.

Та наш герой піднявся,
Із поспіхом зірвався,
Бо в цей спекотний вечір,
Прийде лише вона.

І вона хоче какао.

Мої нотатки знають ліпше,
Коли і в кого є загони.
Які шкарпетки носив Ніцше,
Чому купують всі айфони.

Вони мені напамʼятають,
Чому не мав тобі писати.
Як ми сварились через купу,
Яку ти встигла накидати.

Із одягу, звичайно.
Мені він був і так не треба.
Навіщо одягатися тому,
Хто має інше кредо.

Відносини будуються,
Планети всі руйнуються.
Їх заливають власні стайні,
Із мʼясом свіжим буцегарні.

А час іде,
А ми достатньо романтичні?
Чому утнули стільки хиби,
Хоч знаємо, не вічні.

Немає часу, він іде,
А, ой, він зник, яка біда.
Мої життєві плани теж,
А мої сили, тьху, піньята, бляха.
Так, так, я дужеее ввічливий, авжеж.

Це виховання, я гадаю,
Мабуть, мені повилізало.
Усі ті кляті «за гітару»,
Камон, не раз воно бувало.

Але. Але. Ну не буває,
Цей світ - один феномен за одним,
Щоб я увесь цей час зухвало,
Тримався курсу запасним.

Мені набридло розпинатись,
Тут вже немає що казать.
Бо вже усе, націлувались,
І дух покинув увесь чат.