Пам'ятник Марку Лукичу Кропивницькому, з фотоальбому «Кіровоград», К.: «Мистецтво», 1983. (фото ч/б)
У 1968 році у сквері біля театру встановили пам'ятник драматургу і актору М. Л. Кропивницькому. Скульптор Е. М. Кунцевич.
Пам'ятник являє собою гранітну вертикальну стелу, нижня частина якої відполірована, а у верхній, необробленій, в техніці високого рельєфу виконаний портрет Кропивницького.
На фасадній стороні напис:
Висота пам'ятника 1,3 м, а постамента - 1,2 Х 1,0 м.
Після чергової реконструкції театру пам'ятник Кропивницькому перемістили і встановили у 2012 році на новому місці - тепер він стоїть з лівого боку від входу до театру, відкриваючи Театральну площу – з боку вулиці Театральна (кольорове фото 2)
У 1968 році у сквері біля театру встановили пам'ятник драматургу і актору М. Л. Кропивницькому. Скульптор Е. М. Кунцевич.
Пам'ятник являє собою гранітну вертикальну стелу, нижня частина якої відполірована, а у верхній, необробленій, в техніці високого рельєфу виконаний портрет Кропивницького.
На фасадній стороні напис:
Марко Лукич Кропивницький. 1840 – 1910 роки
Висота пам'ятника 1,3 м, а постамента - 1,2 Х 1,0 м.
Після чергової реконструкції театру пам'ятник Кропивницькому перемістили і встановили у 2012 році на новому місці - тепер він стоїть з лівого боку від входу до театру, відкриваючи Театральну площу – з боку вулиці Театральна (кольорове фото 2)
❤15👍11💯4🔥2
Газета «Зінов’євський пролетар» у номері за 6 вересня 1928 року розмістила фотографію (фото 1)
триповерхового будинку з наступним підписом:
Cьогодні це будинок № 22 по вулиці Великій Перспективній, на розі з вулицею С.Бандери (фото 2).
А ще в 2015 році будівля мала такий вигляд (фото 3).
* за матеріалами книги "Спершу в «Ювілейний», а потім у гарнізонний" В.В.Поліщук
триповерхового будинку з наступним підписом:
Наше житлобудівництво. Будинок робітників зв’язку, збудований нещодавно на розі вул. Карла Маркса та Олексіївської
Cьогодні це будинок № 22 по вулиці Великій Перспективній, на розі з вулицею С.Бандери (фото 2).
А ще в 2015 році будівля мала такий вигляд (фото 3).
* за матеріалами книги "Спершу в «Ювілейний», а потім у гарнізонний" В.В.Поліщук
👍25❤7💯5🔥2
Історія водогону Єлисаветграду
Перше документальне свідчення планів з будівництва водогінної системи відноситься до 3 червня 1880 року, коли це питання обговорювалося на засіданні міської управи. На цьому засіданні питання щодо доцільності відкриття в місті водогону було внесено на обговорення міським головою Олександром Пашутіним. Відтак, постановили створити комісію на чолі Голови та гласних (аналог сьогоднішніх депутатів) Г.Я. Близніна, М.Б. Баушартена, І.М. Макєєва, священика Парфьонова та ін, якій було виділено близько 5 000 карбованців для пошуків води і розробки технічного проекту водогону.
Інженер-технолог М.І. Алтухов зобов'язався за 4 000 карбованців здійснити визначення кількості і якості води джерел Озерної Балки, з колодязів на березі Інгулу, а також нівелювання міста в розмірах, необхідних для складання проекту міського водогону в межах до 30 верст (верста – 1.06 км).
Творцям єлисаветградського водогону довелося розв'язувати чимало проблем, в т.ч. і фінансову — відтак, через брак коштів роботи із запуску водогону відклали до 1891 року.
До ідеї будівництва водогону повернулися лише у 1891 році. Алтухову запропонували переробити проект на потужність 150 тисяч відер води за добу замість запланованих раніше 300 тисяч. Для будівництва запросили представників відомих фірм та заводів, які займалися водогінними роботами. Однак жодна з фірм не гарантувала необхідну кількість та якість води, а лише прокладку труб та встановлення машин. Тоді місто запропонувало Алтухову узяти на себе усі обов'язки з реалізації проекту .
Завершили споруджувати водогін у 1893 році. 17 травня відбулося його урочисте відкриття. Після молебню міський голова відкрив фонтан ключем. Водночас були пущені струмені із трьох розташованих поблизу бульвару пожежних кранів.
Священики освятили водонапірну башту, машинне приміщення і водозбірні колодязі. Алтухов провів водогін довжиною 15 верст 127,6 сажня (сажень – 2,13 м) з 146 пожежними кранами і 95 дворовими водогонами.
1 квітня 1896 року єлисаветградський водогін згідно з контрактом перейшов у відання міського управління. Тоді ж міською водогінною конторою мережа вуличних труб була збільшена до 17 верст 20 сажнів, кількість пожежних кранів — до 167, а дворових водогонів — до 160.
З 1898 року питаннями водо- та електрозабезпечення Єлисаветграда займався інженер-технолог Є.Тамм.
Сьогодні
Якщо першим водопроводом подача води здійснювалась за допомогою нагнітання води з Озерної Балки у водонапірну вежу, що стояла на місці обласного управління ДСНС, на початку вулиці Пашутинської, і звідти - самопливом системою труб, то з появою потужних електричних насосів стало можливим розширювати систему подачі води, але до початку 70 років минулого століття робилося це дуже повільно. Справа в тому, що абсолютні позначки поверхні землі коливаються в діапазоні від 102 до 180 метрів. Тобто перепад висот від нижньої точки до верхньої становить майже 180 метрів!
В умовах, коли місто знаходиться далеко від великих джерел поверхневих вод, надія була тільки на підземні джерела, які, як відомо, були в основному освоєні при будівництві водопроводу. За сто років і мережі зносилися, і місто виросло до майже 300 тисяч жителів та площі понад 10 тисяч гектарів. Звичайно, система водопостачання розвивалася, але постійно відчувалася диспропорція між потребами міста і можливостями водопроводу.
У 1970-му подача води становила 40 тисяч кубічних метрів на добу, при необхідності 60 тисяч кубометрів. Місцеві джерела, в тому числі й водозабори, побудовані до 1917 року і після, працювали вже з максимальною потужністю.
в 1973 році для вирішення цієї проблеми ввели в експлуатацію Першу чергу водогону «Дніпро-Кіровоград» довжиною 120 км, другу - в 1984-му, з сумарною потужністю майже 125 тисяч кубометрів води на добу. Але проблема старих міських розподільчих комунікацій так і залишилась...
Перше документальне свідчення планів з будівництва водогінної системи відноситься до 3 червня 1880 року, коли це питання обговорювалося на засіданні міської управи. На цьому засіданні питання щодо доцільності відкриття в місті водогону було внесено на обговорення міським головою Олександром Пашутіним. Відтак, постановили створити комісію на чолі Голови та гласних (аналог сьогоднішніх депутатів) Г.Я. Близніна, М.Б. Баушартена, І.М. Макєєва, священика Парфьонова та ін, якій було виділено близько 5 000 карбованців для пошуків води і розробки технічного проекту водогону.
Інженер-технолог М.І. Алтухов зобов'язався за 4 000 карбованців здійснити визначення кількості і якості води джерел Озерної Балки, з колодязів на березі Інгулу, а також нівелювання міста в розмірах, необхідних для складання проекту міського водогону в межах до 30 верст (верста – 1.06 км).
Михайло Алтухов був знаним інженером: він побудував у Царському Селі перший у Росії міський водогін та дві водонапірні башти, провів значні роботи з водопостачання міст Білостока, Двінська, Калуги, Новгорода та Феодосії.
Творцям єлисаветградського водогону довелося розв'язувати чимало проблем, в т.ч. і фінансову — відтак, через брак коштів роботи із запуску водогону відклали до 1891 року.
До ідеї будівництва водогону повернулися лише у 1891 році. Алтухову запропонували переробити проект на потужність 150 тисяч відер води за добу замість запланованих раніше 300 тисяч. Для будівництва запросили представників відомих фірм та заводів, які займалися водогінними роботами. Однак жодна з фірм не гарантувала необхідну кількість та якість води, а лише прокладку труб та встановлення машин. Тоді місто запропонувало Алтухову узяти на себе усі обов'язки з реалізації проекту .
Завершили споруджувати водогін у 1893 році. 17 травня відбулося його урочисте відкриття. Після молебню міський голова відкрив фонтан ключем. Водночас були пущені струмені із трьох розташованих поблизу бульвару пожежних кранів.
Священики освятили водонапірну башту, машинне приміщення і водозбірні колодязі. Алтухов провів водогін довжиною 15 верст 127,6 сажня (сажень – 2,13 м) з 146 пожежними кранами і 95 дворовими водогонами.
1 квітня 1896 року єлисаветградський водогін згідно з контрактом перейшов у відання міського управління. Тоді ж міською водогінною конторою мережа вуличних труб була збільшена до 17 верст 20 сажнів, кількість пожежних кранів — до 167, а дворових водогонів — до 160.
З 1898 року питаннями водо- та електрозабезпечення Єлисаветграда займався інженер-технолог Є.Тамм.
Сьогодні
Якщо першим водопроводом подача води здійснювалась за допомогою нагнітання води з Озерної Балки у водонапірну вежу, що стояла на місці обласного управління ДСНС, на початку вулиці Пашутинської, і звідти - самопливом системою труб, то з появою потужних електричних насосів стало можливим розширювати систему подачі води, але до початку 70 років минулого століття робилося це дуже повільно. Справа в тому, що абсолютні позначки поверхні землі коливаються в діапазоні від 102 до 180 метрів. Тобто перепад висот від нижньої точки до верхньої становить майже 180 метрів!
В умовах, коли місто знаходиться далеко від великих джерел поверхневих вод, надія була тільки на підземні джерела, які, як відомо, були в основному освоєні при будівництві водопроводу. За сто років і мережі зносилися, і місто виросло до майже 300 тисяч жителів та площі понад 10 тисяч гектарів. Звичайно, система водопостачання розвивалася, але постійно відчувалася диспропорція між потребами міста і можливостями водопроводу.
У 1970-му подача води становила 40 тисяч кубічних метрів на добу, при необхідності 60 тисяч кубометрів. Місцеві джерела, в тому числі й водозабори, побудовані до 1917 року і після, працювали вже з максимальною потужністю.
в 1973 році для вирішення цієї проблеми ввели в експлуатацію Першу чергу водогону «Дніпро-Кіровоград» довжиною 120 км, другу - в 1984-му, з сумарною потужністю майже 125 тисяч кубометрів води на добу. Але проблема старих міських розподільчих комунікацій так і залишилась...
👍31🔥7💯6❤5