Психотерапевтичний Акваріум на тему роботи з прив'язаністю з Ольгою Білінською
П'ятниця, 23 серпня з 20-00 по 21-30.
Серія вебінарів Олі Білінської про типи прив'язаності викликала неабиякий інтерес.
Тож, ми вирішили зробити останню подію в цьому циклі - психотерапевтичну роботу в форматі акваріуму.
Як все буде проходити?
Ми зустрічаємось в Zoom
Там буде Ольга Білінська, її клієнт і учасники акваріуму.
Після короткого представлення Оля проводить роботу з клієнтом, яка триває 40 хвилин.
Інші учасники спостерігають за роботою.
Після роботи буде час для емоційних зворотніх відгуків.
А далі - Оля прокоментує роботу, розкаже що і чому вона робила як психотерапевт, а також поділиться своїми міркуваннями, як відбувалась робота з точки зору теорії прив'язаності.
У учасників буде можливість задати свої питання про роботу Ольги.
Ще деякі особливості акваріуму:
- Зустріч в Zoom буде тривали біля 90 хвилин
- На зустріч розповсюджується правило конфеденційності
- Запису зустрічі не буде
- Клієнт на зустріч обирається заздалегідь, до початку (якщо ви хочете бути клієнтом - напишіть нам в особисті).
Ведуча Ольга Білінська Гештальт-терапевт, супервізор, травма терапевт, ведуча навчальних програм з гештальт-терапії, тренер УІППП. Ведуча спеціалізацій по ПТСР.
Вебінар проходить у рамках проєкт Гештальт Практикум.
Щоб, долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій(60+ вебінарів)
Вартість участі 500 грн/ місяць. Ви можете в будь-який момент скасувати підписку.
П'ятниця, 23 серпня з 20-00 по 21-30.
Серія вебінарів Олі Білінської про типи прив'язаності викликала неабиякий інтерес.
Тож, ми вирішили зробити останню подію в цьому циклі - психотерапевтичну роботу в форматі акваріуму.
Як все буде проходити?
Ми зустрічаємось в Zoom
Там буде Ольга Білінська, її клієнт і учасники акваріуму.
Після короткого представлення Оля проводить роботу з клієнтом, яка триває 40 хвилин.
Інші учасники спостерігають за роботою.
Після роботи буде час для емоційних зворотніх відгуків.
А далі - Оля прокоментує роботу, розкаже що і чому вона робила як психотерапевт, а також поділиться своїми міркуваннями, як відбувалась робота з точки зору теорії прив'язаності.
У учасників буде можливість задати свої питання про роботу Ольги.
Ще деякі особливості акваріуму:
- Зустріч в Zoom буде тривали біля 90 хвилин
- На зустріч розповсюджується правило конфеденційності
- Запису зустрічі не буде
- Клієнт на зустріч обирається заздалегідь, до початку (якщо ви хочете бути клієнтом - напишіть нам в особисті).
Ведуча Ольга Білінська Гештальт-терапевт, супервізор, травма терапевт, ведуча навчальних програм з гештальт-терапії, тренер УІППП. Ведуча спеціалізацій по ПТСР.
Вебінар проходить у рамках проєкт Гештальт Практикум.
Щоб, долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій(60+ вебінарів)
Вартість участі 500 грн/ місяць. Ви можете в будь-який момент скасувати підписку.
Dream big, роби ніхуя
Великі цілі паралізують. Мрії про значні результати спрацьовують у одиниць, а паралізують мільйони.
Особливо це актуально для людини, яка виросла в школі, де карають за помилки, і живе в суспільстві, де доїбатися — це основний спосіб зворотнього зв’язку і побудови стосунків.
Тобто майже для всіх.
Ми любимо великі цілі, тому що вони дають негайний потужний буст дофамінергічним структурам мозку. Але в дальній перспективі психіка дуже не любить, коли до цілі надто далеко. Особливо якщо вона втомлена. Особливо, якщо вона мала надмірне когнітивне навантаження. Особливо, коли є багато болючих спогадів про недосягнені результати. І перед очима купа оманливих прикладів швидкого успіху.
На рівні фізіології це відбувається приблизно так:
постійна робота з інформацією (навіть якщо це скролінг стрічки) хронічно перезбуджує глутаматні нейрони префронтальної кори
це призводить до загального накопичення глутамату в мозку, що ми відчуваємо як невизначену тривогу і блукання фокусу уваги
найприємніший спосіб пригальмувати тривогу — збудження дофамінових нейронів; тому ми шукаємо будь-що, що дасть нам відчуття драйву, наприклад, цікавий проект
але накопичення глутамату призводить також і до нетерплячості та пошуку якнайшвидших результатів
ми починаємо відволікатися, переважно знову на скролінг стрічки
відкладання планів підтягує спогади про попередні невдачі та стає додатковим джерелом тривоги.
Тому надто висока ціль спочатку збуджує, а потім паралізує.
Винятки можливі, але рідкісні.
Навіть якщо ви маєте досвід досягнення великої мрії, я впевнений, що так само у вас є багато досвіду недосягнення інших великих мрій саме за таким механізмом.
Так от, щоб велика ціль працювала, потрібно бути обережним:
1. Ми ставимо велику ціль не як обов’язкову, а щоби не обмежувати можливий максимальний результат.
2. Потім ставимо мінімально достатню ціль, яка нас задовольнить. Вона має бути досяжною в найближчій перспективі.
3. Все планування та дії спрямовуємо на досягнення мінімальної цілі.
4. Велику ціль згадуємо винятково перед ухваленням стратегічних рішень з думкою “чи мої поточні дії не заважають у потенційному майбутньому досягнути і велику ціль також”.
5. Дозволяємо собі ніколи не досягнути великої цілі. Фокус уваги завжди на мінімально достатній та успіхах на шляху до неї.
6. Весь цей час достатньо відпочиваємо і спимо, якісно харчуємося, рухаємося і всіляко піклуємося про себе. А також зупиняємо поглинання контенту та іншу зайву когнітивну діяльність, де це можливо (читаємо новини раз на день не більше за півгодини).
Цей алгоритм — не гарантований захист від паралічу дій.
Можливо, вам в принципі не варто dream big на цьому етапі життя, а краще суцільно зосередитися на найбільш приземлених речах і піклуванні про себе та своїх близьких. Насправді, якщо в цьому ви будете успішні — це вже дуже багато, тому що тоді піклуванням про вас і вашу сім’ю не доведеться займатися іншим людям
Автор: Петро Чероморець
https://www.facebook.com/petro.chornomorets
Великі цілі паралізують. Мрії про значні результати спрацьовують у одиниць, а паралізують мільйони.
Особливо це актуально для людини, яка виросла в школі, де карають за помилки, і живе в суспільстві, де доїбатися — це основний спосіб зворотнього зв’язку і побудови стосунків.
Тобто майже для всіх.
Ми любимо великі цілі, тому що вони дають негайний потужний буст дофамінергічним структурам мозку. Але в дальній перспективі психіка дуже не любить, коли до цілі надто далеко. Особливо якщо вона втомлена. Особливо, якщо вона мала надмірне когнітивне навантаження. Особливо, коли є багато болючих спогадів про недосягнені результати. І перед очима купа оманливих прикладів швидкого успіху.
На рівні фізіології це відбувається приблизно так:
постійна робота з інформацією (навіть якщо це скролінг стрічки) хронічно перезбуджує глутаматні нейрони префронтальної кори
це призводить до загального накопичення глутамату в мозку, що ми відчуваємо як невизначену тривогу і блукання фокусу уваги
найприємніший спосіб пригальмувати тривогу — збудження дофамінових нейронів; тому ми шукаємо будь-що, що дасть нам відчуття драйву, наприклад, цікавий проект
але накопичення глутамату призводить також і до нетерплячості та пошуку якнайшвидших результатів
ми починаємо відволікатися, переважно знову на скролінг стрічки
відкладання планів підтягує спогади про попередні невдачі та стає додатковим джерелом тривоги.
Тому надто висока ціль спочатку збуджує, а потім паралізує.
Винятки можливі, але рідкісні.
Навіть якщо ви маєте досвід досягнення великої мрії, я впевнений, що так само у вас є багато досвіду недосягнення інших великих мрій саме за таким механізмом.
Так от, щоб велика ціль працювала, потрібно бути обережним:
1. Ми ставимо велику ціль не як обов’язкову, а щоби не обмежувати можливий максимальний результат.
2. Потім ставимо мінімально достатню ціль, яка нас задовольнить. Вона має бути досяжною в найближчій перспективі.
3. Все планування та дії спрямовуємо на досягнення мінімальної цілі.
4. Велику ціль згадуємо винятково перед ухваленням стратегічних рішень з думкою “чи мої поточні дії не заважають у потенційному майбутньому досягнути і велику ціль також”.
5. Дозволяємо собі ніколи не досягнути великої цілі. Фокус уваги завжди на мінімально достатній та успіхах на шляху до неї.
6. Весь цей час достатньо відпочиваємо і спимо, якісно харчуємося, рухаємося і всіляко піклуємося про себе. А також зупиняємо поглинання контенту та іншу зайву когнітивну діяльність, де це можливо (читаємо новини раз на день не більше за півгодини).
Цей алгоритм — не гарантований захист від паралічу дій.
Можливо, вам в принципі не варто dream big на цьому етапі життя, а краще суцільно зосередитися на найбільш приземлених речах і піклуванні про себе та своїх близьких. Насправді, якщо в цьому ви будете успішні — це вже дуже багато, тому що тоді піклуванням про вас і вашу сім’ю не доведеться займатися іншим людям
Автор: Петро Чероморець
https://www.facebook.com/petro.chornomorets
Багато людей, коли чують про розлад дефіциту уваги та гіперактивності (РДУГ) думають, що йдеться про дефіцит уваги дорослих до дитини в перші роки життя. Або й не обов'язково перші. І хоча між цією увагою батьків та розвитком РДУГ, судячи з деяких досліджень зв'язок таки теж певний є (сподіваюсь, напишу про це пізніше), та насправді мова про інше.
РДУГ - це сучасна назва для розладу розвитку, який спостерігається як у дорослих, так і у дітей. Згідно досліджень, основні ознаки РДУГ - це дефіцит поведінкової інгібіції (гальмування) та підтримання уваги. Стан може варіюватись від легкого (симптоми призводять лише до незначних порушень у соціальному чи професійному житті) через помірний до важкого.
Стійкий патерн неуважності може проявлятись в тому, що людині складно зосередити або утримувати увагу, через це вона може робити помилки; люди можуть не слухати після прямого звертання, перебуваючи думками ніби в іншому місці; мати труднощі з організацією завдань; уникати завдань, які потребують тривалих розумових зусиль; губити речі, забувати про рутину.
Гіперактивність (частіше спостерігається у дітей, ніж у дорослих) та імпульсивність може проявлятись в подригуванні та постукуванні ногами та руками, вставанні з місця, біганні, коли це недоречно, надмірному говорінні, складнощами з очікуванням своєї черги, перебиванням у розмові.
Це парадоксально один з найбільш недодіагностованих, і в той же час, передіагностованих розладів.
Квінтесенція РДУ(Г): складно зосередитись на тому, що потрібно; і водночас, парадоксальна "фіча" - гіперконцентрація. Людина може годинами займатись чимось одним, не відволікаючись на переву, їжу чи інші нужди. Стає це проблемою, коли вона насправді не хоче гіперфокусуватись саме на цьому. (наприклад, варто зробити якісь задачі по проєкту, а я сиджу граю/прибираю/дивлюсь відео/захоплена книгою/залипаю в чаті і т.п.)
- Також люди, які мають РДУГ можуть бути забудькуватими, мати бардак багато де, їм може бути складно організувати якісь речі та складно робити вибір
- Є теорія, що раніше, коли люди займались мисливством та збиральництвом (а не, наприклад, намагались сидіти та читати 8 годин підряд), висока динамічність уваги і, відповідно, гени РДУ були дуже корисними і, відповідно, успадковувались. Та вже 35 тис. років ці гени піддаються негативному відбору
- В середньому розповсюдженість дефіциту уваги серед дорослих - 4-5% в США. Серед дітей він зустрічається частіше - приблизно 15-50% дорослих "переростають" цей розлад
- Серед підприємців ADD зустрічається в 6 разів частіше, ніж серед решти популяції
- Хоч синдром дефіциту уваги має генетичне підгрунтя (вчені ідентифікували ~25-45 генів, експресія яких визначає РДУГ), та середовище впливає як на те, чи розів'ється розлад в конкретної людини, так і на те, чи будуть в людини якісь проблеми, пов'язані з її особливостями. Наприклад, чим більший клас та менше уваги дорослого кожній дитині, тим більш імовірно, що якісь із дітей будуть відволікатись, буде проявлятися дефіцит уваги, і, відповідно, чим менше дітей в класі, тим більше дорослі можуть структурувати для них навчальний простір та РДУГ завдає менше незручностей. З типом роботи - те саме.
Тому для людей зі РДУГ важливо шукати середовище, типи діяльності, які би їй підходили.
Чи чули ви про РДУГ? Можливо, навіть самі маєте РДУГ чи знайомих зі РДУГ? Про що би ще було цікаво почитати в цій темі?
РДУГ - це сучасна назва для розладу розвитку, який спостерігається як у дорослих, так і у дітей. Згідно досліджень, основні ознаки РДУГ - це дефіцит поведінкової інгібіції (гальмування) та підтримання уваги. Стан може варіюватись від легкого (симптоми призводять лише до незначних порушень у соціальному чи професійному житті) через помірний до важкого.
Стійкий патерн неуважності може проявлятись в тому, що людині складно зосередити або утримувати увагу, через це вона може робити помилки; люди можуть не слухати після прямого звертання, перебуваючи думками ніби в іншому місці; мати труднощі з організацією завдань; уникати завдань, які потребують тривалих розумових зусиль; губити речі, забувати про рутину.
Гіперактивність (частіше спостерігається у дітей, ніж у дорослих) та імпульсивність може проявлятись в подригуванні та постукуванні ногами та руками, вставанні з місця, біганні, коли це недоречно, надмірному говорінні, складнощами з очікуванням своєї черги, перебиванням у розмові.
Це парадоксально один з найбільш недодіагностованих, і в той же час, передіагностованих розладів.
Квінтесенція РДУ(Г): складно зосередитись на тому, що потрібно; і водночас, парадоксальна "фіча" - гіперконцентрація. Людина може годинами займатись чимось одним, не відволікаючись на переву, їжу чи інші нужди. Стає це проблемою, коли вона насправді не хоче гіперфокусуватись саме на цьому. (наприклад, варто зробити якісь задачі по проєкту, а я сиджу граю/прибираю/дивлюсь відео/захоплена книгою/залипаю в чаті і т.п.)
- Також люди, які мають РДУГ можуть бути забудькуватими, мати бардак багато де, їм може бути складно організувати якісь речі та складно робити вибір
- Є теорія, що раніше, коли люди займались мисливством та збиральництвом (а не, наприклад, намагались сидіти та читати 8 годин підряд), висока динамічність уваги і, відповідно, гени РДУ були дуже корисними і, відповідно, успадковувались. Та вже 35 тис. років ці гени піддаються негативному відбору
- В середньому розповсюдженість дефіциту уваги серед дорослих - 4-5% в США. Серед дітей він зустрічається частіше - приблизно 15-50% дорослих "переростають" цей розлад
- Серед підприємців ADD зустрічається в 6 разів частіше, ніж серед решти популяції
- Хоч синдром дефіциту уваги має генетичне підгрунтя (вчені ідентифікували ~25-45 генів, експресія яких визначає РДУГ), та середовище впливає як на те, чи розів'ється розлад в конкретної людини, так і на те, чи будуть в людини якісь проблеми, пов'язані з її особливостями. Наприклад, чим більший клас та менше уваги дорослого кожній дитині, тим більш імовірно, що якісь із дітей будуть відволікатись, буде проявлятися дефіцит уваги, і, відповідно, чим менше дітей в класі, тим більше дорослі можуть структурувати для них навчальний простір та РДУГ завдає менше незручностей. З типом роботи - те саме.
Тому для людей зі РДУГ важливо шукати середовище, типи діяльності, які би їй підходили.
Чи чули ви про РДУГ? Можливо, навіть самі маєте РДУГ чи знайомих зі РДУГ? Про що би ще було цікаво почитати в цій темі?
Починаємо новий сезон освітнього проекту Гештальт Практикум
Чекаємо вас на найближчих подіях:
🗓 Дата і час: 16 вересня, 20:00
"Адаптація психіки і тіла до умов довготривалого стресу" 🧠💪
Майже всі ми живимо в умовах довготривалого стресу. Тож, ця зустріч краще допоможе вам пізнати і розібратись зі своїм стресом та як працювати з ним у клієнтських запитах.
Теми, які обговоримо:
🔹 Як захисні механізми допомагають психіці уникнути руйнування.
🔹 Особливості роботи психотерапевта з цими механізмами у сучасних реаліях.
🔹 Як адаптується тіло до стресу: тілесні прояви та методи роботи з ними.
Цей вебінар стане важливим інструментом для вашої професійної практики у роботі з клієнтами, які переживають стрес на довготривалій основі.
🗓 Дата і час: 4 жовтня, 19:00
Акваріум
Демонстраційна сесія
👩🏫 Запрошений терапевт: Світлана Григель практичний психолог, гештальт-терапевт, супервізор, провідний тренер НАКТУ.
Вебінар проходить у рамках проєкт Гештальт Практикум.
Щоб, долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій(60+ вебінарів)
Вартість участі 500 грн/ місяць. Ви можете в будь-який момент скасувати підписку.
Чекаємо вас на найближчих подіях:
🗓 Дата і час: 16 вересня, 20:00
"Адаптація психіки і тіла до умов довготривалого стресу" 🧠💪
Майже всі ми живимо в умовах довготривалого стресу. Тож, ця зустріч краще допоможе вам пізнати і розібратись зі своїм стресом та як працювати з ним у клієнтських запитах.
Теми, які обговоримо:
🔹 Як захисні механізми допомагають психіці уникнути руйнування.
🔹 Особливості роботи психотерапевта з цими механізмами у сучасних реаліях.
🔹 Як адаптується тіло до стресу: тілесні прояви та методи роботи з ними.
Цей вебінар стане важливим інструментом для вашої професійної практики у роботі з клієнтами, які переживають стрес на довготривалій основі.
🗓 Дата і час: 4 жовтня, 19:00
Акваріум
Демонстраційна сесія
👩🏫 Запрошений терапевт: Світлана Григель практичний психолог, гештальт-терапевт, супервізор, провідний тренер НАКТУ.
Вебінар проходить у рамках проєкт Гештальт Практикум.
Щоб, долучитися оформлюй підписку та отримуй доступ до всіх онлайн зустрічей впродовж місяця та до записів минулих подій(60+ вебінарів)
Вартість участі 500 грн/ місяць. Ви можете в будь-який момент скасувати підписку.
Виявляти себе таким, що втискується
у простір не свого розміру гірко й боляче.
Ось, наприклад, якщо одягнути пальто на 3 розміри менше, ви ж не станете його носити, правда?
Тисне, давить, врізається в тіло, і ці незручності відволікають від справ, забираючи сили й енергію на проживання і постійне виправлення цієї незручності, тобто в нікуди.
А пальто, зауважте, залишається того ж розміру.
А розміри, обсяги, масштаби і простір є також і у процесів, які не можна помацати і виміряти.
Відносини, оточення, проекти, роботи, спосіб життя також мають свої розміри, обсяги, масштаби.
І так трапляється, що періодично в них стає тісно. Нічим дихати, неглибоко стояти, ніде розвернутися, нема про що говорити або робити; або точніше - говорити, робити, мріяти з бажаним розмахом стає неможливо.
І для того, щоб втиснутися, щоб бути почутим і побаченим, як нібито доводиться зменшуватися і стискатися.
Ну щоб побачили і почули. Але тоді доводиться відрізати шматок того, що не помістилося. Якраз, саме той шматок, який виріс і розвинувся.
Тобто свої зріст і розвиток доводиться відрізати, щоб залишатися там, де були.
А як же зростати, якщо місця не вистачає? Якщо середовище - не живильне для зростання?
Та ніяк. І крапка.
У місці, де тісно, неглибоко і порожньо живильного середовища немає.
Середовище для виживання - так.
Середовище для розвитку - ні.
Хоча, колись, напевно, середовище для виживання було середовищем, де був можливим розвиток. І були зацікавленість і збудження. Вони були.
Але все в цьому світі закінчується.
І це нормально.
Якщо ви виросли зі старого піджака на 3 розміри - потрібен новий піджак, ну або якось удосконалювати і перешивати старий.
А іноді хочеться взагалі викинути до біса старий піджак і носити те, що мало носили, але завжди дуже хотілося.
І так буває.
У цьому процесі найскладнішим, на мій погляд, є чесне визнання свого розміру, і чого хочеться насправді.
Крізь страх відкидання і засудження, сором своєї інакшості і нових бажань, страх невідомості, провину перед оточенням, комплекс самозванця і нескінченні сумніви про "чи можу я/чи лайно я/...?"
Привласнюючи собі пройдений шлях, досвід і знання, свою силу і компетентність, свої м'які, ніжні і всі голодні місця. Привласнюючи те, що час життя йде, і що він є скінченним.
Визнати:
Я МОЖУ.
МЕНІ МОЖНА.
Я МАЮ ПОВНЕ ПРАВО.
І ЦЕ МАЄ СЕНС.
Автор: Ольга Кравцова
https://www.facebook.com/olga.kravtsova.148
у простір не свого розміру гірко й боляче.
Ось, наприклад, якщо одягнути пальто на 3 розміри менше, ви ж не станете його носити, правда?
Тисне, давить, врізається в тіло, і ці незручності відволікають від справ, забираючи сили й енергію на проживання і постійне виправлення цієї незручності, тобто в нікуди.
А пальто, зауважте, залишається того ж розміру.
А розміри, обсяги, масштаби і простір є також і у процесів, які не можна помацати і виміряти.
Відносини, оточення, проекти, роботи, спосіб життя також мають свої розміри, обсяги, масштаби.
І так трапляється, що періодично в них стає тісно. Нічим дихати, неглибоко стояти, ніде розвернутися, нема про що говорити або робити; або точніше - говорити, робити, мріяти з бажаним розмахом стає неможливо.
І для того, щоб втиснутися, щоб бути почутим і побаченим, як нібито доводиться зменшуватися і стискатися.
Ну щоб побачили і почули. Але тоді доводиться відрізати шматок того, що не помістилося. Якраз, саме той шматок, який виріс і розвинувся.
Тобто свої зріст і розвиток доводиться відрізати, щоб залишатися там, де були.
А як же зростати, якщо місця не вистачає? Якщо середовище - не живильне для зростання?
Та ніяк. І крапка.
У місці, де тісно, неглибоко і порожньо живильного середовища немає.
Середовище для виживання - так.
Середовище для розвитку - ні.
Хоча, колись, напевно, середовище для виживання було середовищем, де був можливим розвиток. І були зацікавленість і збудження. Вони були.
Але все в цьому світі закінчується.
І це нормально.
Якщо ви виросли зі старого піджака на 3 розміри - потрібен новий піджак, ну або якось удосконалювати і перешивати старий.
А іноді хочеться взагалі викинути до біса старий піджак і носити те, що мало носили, але завжди дуже хотілося.
І так буває.
У цьому процесі найскладнішим, на мій погляд, є чесне визнання свого розміру, і чого хочеться насправді.
Крізь страх відкидання і засудження, сором своєї інакшості і нових бажань, страх невідомості, провину перед оточенням, комплекс самозванця і нескінченні сумніви про "чи можу я/чи лайно я/...?"
Привласнюючи собі пройдений шлях, досвід і знання, свою силу і компетентність, свої м'які, ніжні і всі голодні місця. Привласнюючи те, що час життя йде, і що він є скінченним.
Визнати:
Я МОЖУ.
МЕНІ МОЖНА.
Я МАЮ ПОВНЕ ПРАВО.
І ЦЕ МАЄ СЕНС.
Автор: Ольга Кравцова
https://www.facebook.com/olga.kravtsova.148
Важливо знати себе! Приходь та пізнай себе! Будь собою! - лозунги всіх психологів, терапевтів, коучів. Та чи до кінця звичайна людина розуміє, що значить Бути собою або Пізнати себе? І чому це так важливо?
Спробую навести пару побутових прикладів для кращого розуміння.
🧑 Юнак славився своєю безвідмовністю. Ще зі школи його залучали або прибрати в класі, або на суботніки. Він був важливою людиною, якщо комусь треба було переїхати та перевезти речі, або когось конче необхідно кудись відвезти. Всі були задоволені! Окрім юнака, який прийшов в терапію пригнічений, із накопиченою втомою та зневірений в людях. Так, він не міг відмовити. Але не через те, що боявся самотності чи покинутості. Особливістю його організму була швидка втомленість. Та про подібні особливості, як виявилось, він не знав, не хотів визнавати, і тим більше поділитися із друзями. Тепер уявляєте, яке полегшення спіткало хлопця, який таки знайшов форму повідомити знайомих про свою особливість швидкої втоми, зміг збалансувати свій час між роботою та відпочинком та навчився відмовляти там, де перш за все потребував його організм?
👩🦰 Інший приклад - дівчина, яка зі сльозами на очах відпускала свого хлопця зустрітися з друзями, або на робочі корпоративи чи відрядження, або на родинні посиденьки. І справа була не в тому, що у неї не було власних друзів, роботи чи хобі. Несвідомо вона порівнювала будь-яку відсутність парубка із відсутністю батька, який лишив її з мамою ще в дитинстві. Вона подолала тривалий шлях в пошуку способів потурбуватися про себе в моменти його відсутності. Так, наприклад, знайшовши в собі мужність поділитися з хлопцем своїм болем розставання, вона попросила писати їй смс, якщо в нього є така можливість. Хлопець залюбки погодився, адже кожен раз бачити сльози коханої було так само нестерпно.
Сфери, де важливо знати себе - скрізь. При виборі роботи чи відпочинку, при виборі друзів чи діяльності, партнерів чи способів інвестування. Людина, яка любить спілкування один на один та цінує спокій, навряд чи із задоволенням буде відвідувати щотижневі гучні вечірки. А емоційна людина, яка цінує стабільність, навряд чи витримає стрибки криптовалюти.
Як визначити, що є необхідність дізнатися про себе більше? Прислухайтесь до будь-якого дискомфорту! Тіло (безпричинні хвороби, апетит, втома, тихий або гучний голос), емоційний стан (роздратування, огида, злість, пригніченність), поява залежності (харчової, алкогольної, наркотичної чи шопоголізму) - все це є підказками, що при якісному дослідженні приведуть до справжніх потреб та пошуків їх задоволення у прийнятний спосіб.
Стало трохи ясніше?
Автор: Катерина Тарасюк
Спробую навести пару побутових прикладів для кращого розуміння.
🧑 Юнак славився своєю безвідмовністю. Ще зі школи його залучали або прибрати в класі, або на суботніки. Він був важливою людиною, якщо комусь треба було переїхати та перевезти речі, або когось конче необхідно кудись відвезти. Всі були задоволені! Окрім юнака, який прийшов в терапію пригнічений, із накопиченою втомою та зневірений в людях. Так, він не міг відмовити. Але не через те, що боявся самотності чи покинутості. Особливістю його організму була швидка втомленість. Та про подібні особливості, як виявилось, він не знав, не хотів визнавати, і тим більше поділитися із друзями. Тепер уявляєте, яке полегшення спіткало хлопця, який таки знайшов форму повідомити знайомих про свою особливість швидкої втоми, зміг збалансувати свій час між роботою та відпочинком та навчився відмовляти там, де перш за все потребував його організм?
👩🦰 Інший приклад - дівчина, яка зі сльозами на очах відпускала свого хлопця зустрітися з друзями, або на робочі корпоративи чи відрядження, або на родинні посиденьки. І справа була не в тому, що у неї не було власних друзів, роботи чи хобі. Несвідомо вона порівнювала будь-яку відсутність парубка із відсутністю батька, який лишив її з мамою ще в дитинстві. Вона подолала тривалий шлях в пошуку способів потурбуватися про себе в моменти його відсутності. Так, наприклад, знайшовши в собі мужність поділитися з хлопцем своїм болем розставання, вона попросила писати їй смс, якщо в нього є така можливість. Хлопець залюбки погодився, адже кожен раз бачити сльози коханої було так само нестерпно.
Сфери, де важливо знати себе - скрізь. При виборі роботи чи відпочинку, при виборі друзів чи діяльності, партнерів чи способів інвестування. Людина, яка любить спілкування один на один та цінує спокій, навряд чи із задоволенням буде відвідувати щотижневі гучні вечірки. А емоційна людина, яка цінує стабільність, навряд чи витримає стрибки криптовалюти.
Як визначити, що є необхідність дізнатися про себе більше? Прислухайтесь до будь-якого дискомфорту! Тіло (безпричинні хвороби, апетит, втома, тихий або гучний голос), емоційний стан (роздратування, огида, злість, пригніченність), поява залежності (харчової, алкогольної, наркотичної чи шопоголізму) - все це є підказками, що при якісному дослідженні приведуть до справжніх потреб та пошуків їх задоволення у прийнятний спосіб.
Стало трохи ясніше?
Автор: Катерина Тарасюк
👏1
Для виживання та гарного фізичного розвитку, самопочуття і здоровʼя ми потребуєм певного рівня задоволення базових фізичних потреб з народження: це сон, їжа, фізична активність.
Для ментального здоровʼя та гарного емоційного стану, самопочуття ми теж потребуємо вдволення певних базових потреб, але крім фізичних ще й емоційних. І теж з народження, що підтверджено вже різними дослідженнями. Першим базові емоційні потреби виокремив та структурував Джефрі Янг, засновник схема-терапії.
В гештальт-терапії теж багато уваги приділяється усвідомленню потреб та пошуку способів їх реалізації. Вважаю це важливою темою, для того, щоб усвідомлювати та помічати, що наше благополуччя вимірюється не тільки матеріальними цінностями та функціональними досягненнями. Психоемоційні потреби та турбота про себе – це фундамент.
Розглянемо кожну з них детальніше:
БЕЗПЕЧНА НАДІЙНА ПРИВʼЯЗАНІСТЬ - це прийняття значимими дорослими (в дитинстві) та важливими людьми, з якими цінні стосунки в дорослому віці. Прийняття - це "ти мені вижливий/а та цінний/а, я тебе люблю таким/такою як ти є. Я тебе бачу. Я радію, що ти є в моєму житті .Відчуття безпеки, надійності та стабільності поруч з близькими.
АВТОНОМІЯ І ВІДЧУТТЯ ІДЕНТИЧНОСТІ – це відчуття "я є", визнання власної індивідуальності; адекватне сприйняття своїх сильних сторін та своїх слабкостей; визнання та присвоєння своїх вмінь, ресурсів і талантів; пошук та втілення власних способів самореалізації, які підходять та подобаються саме мені.
РЕАЛІСТИЧНІ МЕЖІ ТА САМОКОНТРОЛЬ – це усвідомлення та прийняття свого "кола контролю" та того, на що я впливати не можу; усвідомлення та прийняття відповідальності за власні вибори та вчинки; визнання ціни свого вибору, прийняття і свого "хочу", і свого "треба"; розуміння власних меж та суспільних правил.
СВОБОДА САМОВИРАЖЕННЯ – це валідація та прояв власних емоцій, почуттів та переживань; віра та впевненість, що мої переживання та емоції такі ж важливі, як емоції та переживання інших людей; довіра до своїх емоцій як до сигнальної системи, яка вказує на потреби; навички емоційної саморегуляції.
СПОНТАННІСТЬ І ГРА – це доступ до відчуття інтересу та задоволення; бажання та втілення експериментів, дослідження світу; можливість розвиватись, пробувати, не боятись та не здаватись після невдач та помилок; сміливість проявлятись у світ, дослідження та взаємодія не тільки з власними ресурсами та обмеженнями, а й ресурсами та обмеженнями світу.
Автор Ольга Кметюк
https://www.instagram.com/kmetiuk_psy?igsh=Z3htODhlM2NlcjQ=
Для ментального здоровʼя та гарного емоційного стану, самопочуття ми теж потребуємо вдволення певних базових потреб, але крім фізичних ще й емоційних. І теж з народження, що підтверджено вже різними дослідженнями. Першим базові емоційні потреби виокремив та структурував Джефрі Янг, засновник схема-терапії.
В гештальт-терапії теж багато уваги приділяється усвідомленню потреб та пошуку способів їх реалізації. Вважаю це важливою темою, для того, щоб усвідомлювати та помічати, що наше благополуччя вимірюється не тільки матеріальними цінностями та функціональними досягненнями. Психоемоційні потреби та турбота про себе – це фундамент.
Розглянемо кожну з них детальніше:
БЕЗПЕЧНА НАДІЙНА ПРИВʼЯЗАНІСТЬ - це прийняття значимими дорослими (в дитинстві) та важливими людьми, з якими цінні стосунки в дорослому віці. Прийняття - це "ти мені вижливий/а та цінний/а, я тебе люблю таким/такою як ти є. Я тебе бачу. Я радію, що ти є в моєму житті .Відчуття безпеки, надійності та стабільності поруч з близькими.
АВТОНОМІЯ І ВІДЧУТТЯ ІДЕНТИЧНОСТІ – це відчуття "я є", визнання власної індивідуальності; адекватне сприйняття своїх сильних сторін та своїх слабкостей; визнання та присвоєння своїх вмінь, ресурсів і талантів; пошук та втілення власних способів самореалізації, які підходять та подобаються саме мені.
РЕАЛІСТИЧНІ МЕЖІ ТА САМОКОНТРОЛЬ – це усвідомлення та прийняття свого "кола контролю" та того, на що я впливати не можу; усвідомлення та прийняття відповідальності за власні вибори та вчинки; визнання ціни свого вибору, прийняття і свого "хочу", і свого "треба"; розуміння власних меж та суспільних правил.
СВОБОДА САМОВИРАЖЕННЯ – це валідація та прояв власних емоцій, почуттів та переживань; віра та впевненість, що мої переживання та емоції такі ж важливі, як емоції та переживання інших людей; довіра до своїх емоцій як до сигнальної системи, яка вказує на потреби; навички емоційної саморегуляції.
СПОНТАННІСТЬ І ГРА – це доступ до відчуття інтересу та задоволення; бажання та втілення експериментів, дослідження світу; можливість розвиватись, пробувати, не боятись та не здаватись після невдач та помилок; сміливість проявлятись у світ, дослідження та взаємодія не тільки з власними ресурсами та обмеженнями, а й ресурсами та обмеженнями світу.
Автор Ольга Кметюк
https://www.instagram.com/kmetiuk_psy?igsh=Z3htODhlM2NlcjQ=
Помічали коли небудь, що спілкування з деякими людьми приносить постійний дискомфорт, він є хронічним, виникає не будь з ким, а в компанії одних і тих самих людей.
Які ознаки можуть натякати, що у вашому колі є люди, які можуть лишати після себе неприємний післясмак і відчуття спустошення.
🚩 Заздрість.
Кожен з нас має право на заздрість!))) Але далко не кожен здатен до продуктивної заздрості. Контекст продуктивної заздрості несе в собі нотки захоплення. "МОЛОДЕЦЬ!", "КРУТО!", "СУПЕР!"" Захоплення як елемент заздрості наповнене магією, що надихає свого носія на реалізацію мрій, планів і задумів. В захопленні є багато творчої енергії спрямованої до розвитоку і розширення своїх можливостей. Захоплення штовхає нас до дії, відкриває нові можливості і горизонти.
Але в токсичних людей все влаштовано іншим чином. Вони ніколи не покажуть, що радіють вашим досягненням чи не дай бог, захоплюються вашими здобутками, і це буде правда. Для них дуже важко змиритися з тим, що хтось має те, чого немає у них.
Пережити це нестерпне розчарування допомагає знецінення.
🚩 Знецінення.
Не рідко його можна помітити у формі ігнорування. Ви поділились своєю радістю від успіху, а у відповідь чуєте пісне "угу" , або "ще краще" мовчання з домішками байдужості, при цьому вираз фізіономії однозначно натякає на нанесення вами непоправної образи тому, хто чує ваш радісний голос.
Інколи заздрість просочується через сарказм, це дещо вищий рівень майстерності знецінювати інших, проте суть від цього не міняється- неспроможність розділили радість з іншими людьми.
🚩 Маніпуляція на почутті провини.
Як правило, вони себе вважають "хорошими" та краще інших знають "як і що треба" робити в конкретних ситуаціях навіть якщо ті, лежать дуже далеко від сфери їхніх професійних інтересів і особистісних досягнень. Словниковий запас збагачений виразами, що допомагають підживлювати власну "всеобізнаність" і вашу "нікчемніть": "Я ж казала як робити! Я була права! Треба було мене слухати! Я знала, що так і буде!".
Частим переживання поряд з такими людьми буде відчуття що ви, постійно чимось зобов'язані для них, можна помітити, як з'являється боязнь їх образити, поранити необережним словом, відмовити у чомусь. Тому, що ви добре знаєте або здогадуєтесь, якою буде реакція на ваше, навіть, ввічлеве "ні" - образа.
Токсичні люди майстерно вміють користуватись образою і досить часто їм вдається корегувати поведінку своїх рідних у потрібному для себе напрямку саме через демонстрацію образи, що викликає у відповідь почуття провини і боргу.
В "токсичних" людей із почуттям сорому справи дуже кепські. Вони його бояться як вогню, тому всіляко уникають і захищаються від нього. Намагаються не потрапляти в ситуації де б можна було засоромитись, але частіше обирають інший спосіб - соромити когось, щоб не відчувати власний сором і нікчемність.
Як правило, це дуже засоромлені в минулому діти, які були безсилі перед авторитетом дорослих, і тепер коли самі стали дорослими, відігрують на інших свою злість за сором, який доводилось не раз переживати вдома чи в школі.
Про що це у спілкуванні?
Дуже часто від них можна почути приблизно таке:
"Ти хіба не знав цього? Яяяяк? Як ти не чуууув?"
В голосі помітні нотки подиву, щось змішане між насолодою і величчю від передчуття сходження на вершину тріумфу спостерігаючи як хтось, хто навпроти, почне запинатися, ніяковіти зізнаватися в тому, що справді не знає якоїсь там останньої новини чи модної фішки.
Такі прийомчики на почутті сорому дуже поширені серед підлітків, коли їхня ідентичність переживає кризу в якій сорому за себе настільки багато, що витримувати його просто нереально.
Продовження: https://www.facebook.com/share/p/uJhb3mrJmShbgcXa/?mibextid=WC7FNe
Які ознаки можуть натякати, що у вашому колі є люди, які можуть лишати після себе неприємний післясмак і відчуття спустошення.
🚩 Заздрість.
Кожен з нас має право на заздрість!))) Але далко не кожен здатен до продуктивної заздрості. Контекст продуктивної заздрості несе в собі нотки захоплення. "МОЛОДЕЦЬ!", "КРУТО!", "СУПЕР!"" Захоплення як елемент заздрості наповнене магією, що надихає свого носія на реалізацію мрій, планів і задумів. В захопленні є багато творчої енергії спрямованої до розвитоку і розширення своїх можливостей. Захоплення штовхає нас до дії, відкриває нові можливості і горизонти.
Але в токсичних людей все влаштовано іншим чином. Вони ніколи не покажуть, що радіють вашим досягненням чи не дай бог, захоплюються вашими здобутками, і це буде правда. Для них дуже важко змиритися з тим, що хтось має те, чого немає у них.
Пережити це нестерпне розчарування допомагає знецінення.
🚩 Знецінення.
Не рідко його можна помітити у формі ігнорування. Ви поділились своєю радістю від успіху, а у відповідь чуєте пісне "угу" , або "ще краще" мовчання з домішками байдужості, при цьому вираз фізіономії однозначно натякає на нанесення вами непоправної образи тому, хто чує ваш радісний голос.
Інколи заздрість просочується через сарказм, це дещо вищий рівень майстерності знецінювати інших, проте суть від цього не міняється- неспроможність розділили радість з іншими людьми.
🚩 Маніпуляція на почутті провини.
Як правило, вони себе вважають "хорошими" та краще інших знають "як і що треба" робити в конкретних ситуаціях навіть якщо ті, лежать дуже далеко від сфери їхніх професійних інтересів і особистісних досягнень. Словниковий запас збагачений виразами, що допомагають підживлювати власну "всеобізнаність" і вашу "нікчемніть": "Я ж казала як робити! Я була права! Треба було мене слухати! Я знала, що так і буде!".
Частим переживання поряд з такими людьми буде відчуття що ви, постійно чимось зобов'язані для них, можна помітити, як з'являється боязнь їх образити, поранити необережним словом, відмовити у чомусь. Тому, що ви добре знаєте або здогадуєтесь, якою буде реакція на ваше, навіть, ввічлеве "ні" - образа.
Токсичні люди майстерно вміють користуватись образою і досить часто їм вдається корегувати поведінку своїх рідних у потрібному для себе напрямку саме через демонстрацію образи, що викликає у відповідь почуття провини і боргу.
В "токсичних" людей із почуттям сорому справи дуже кепські. Вони його бояться як вогню, тому всіляко уникають і захищаються від нього. Намагаються не потрапляти в ситуації де б можна було засоромитись, але частіше обирають інший спосіб - соромити когось, щоб не відчувати власний сором і нікчемність.
Як правило, це дуже засоромлені в минулому діти, які були безсилі перед авторитетом дорослих, і тепер коли самі стали дорослими, відігрують на інших свою злість за сором, який доводилось не раз переживати вдома чи в школі.
Про що це у спілкуванні?
Дуже часто від них можна почути приблизно таке:
"Ти хіба не знав цього? Яяяяк? Як ти не чуууув?"
В голосі помітні нотки подиву, щось змішане між насолодою і величчю від передчуття сходження на вершину тріумфу спостерігаючи як хтось, хто навпроти, почне запинатися, ніяковіти зізнаватися в тому, що справді не знає якоїсь там останньої новини чи модної фішки.
Такі прийомчики на почутті сорому дуже поширені серед підлітків, коли їхня ідентичність переживає кризу в якій сорому за себе настільки багато, що витримувати його просто нереально.
Продовження: https://www.facebook.com/share/p/uJhb3mrJmShbgcXa/?mibextid=WC7FNe
Минулий допис висвітлював, чому важливо знати себе. І я обіцяла поділитися роллю гештальт-терапевта в процесі пізнання себе.
🌝 Без чого неможлива гештальт-терапія, так це без фокусування на теперішньому моменті. В процесі пізнання це дає можливість виявити та усвідомити приховані емоції або реакції, які зазвичай ігноруються. Так, наприклад, при незручному запитанні в побутовому діалозі людина може емоційно відповісти. Гештальт-терапевт дасть можливість емоції проявитися та запропонує дослідити, що викликало подібну реакцію. За однією емоцією часто ховається ще одна або кілька. Якщо дати їм місце – наступний раз реакції можуть бути вже інші.
🌔 Терапевт допомагає виявити повторювані патерни поведінки, які можуть бути некорисними або шкідливими. Останнім часом клієнти вже приходять розумні та підковані в своїх патернах. Проте лишаються непомітні процеси, наприклад, уникання конфліктів, постійне самопожертвування або схильність до надмірного контролю, що можуть продовжувати перешкоджати людині бути автентичною і задоволеною життям. В прикладі с юнаком, який стримував визнання швидкої втоми як особливості організму, самопожертва призвела до пригнічення та уникнення людей взагалі.
🌖 Гештальт-терапія звертає увагу на «незавершені гештальти» — ситуації з минулого, які залишили сильні емоційні сліди і впливають на теперішнє життя. Терапевт допомагає людині знову прожити і завершити ці ситуації, щоб звільнити місце для нових досвідів. Так дівчина із травмою покинутості, прожила болючі моменти дитинства, та змогла обрати новий спосіб взаємодії в дорослому віці.
🌗 У процесі терапії терапевт підтримує клієнта у розвитку більшого усвідомлення через діалог, експерименти та вправи, що допомагають краще розуміти свої потреби, бажання і межі. Фрейд казав, що 80% успіху терапії – це проговорювання. Комусь цього вже достатньо для покращення стану. Творчим клієнтам можна запропонувати експерименти, які згодом приносять комфорт у реальне життя.
🌞 І як на мене, найважливіша роль гештальт-терапевт – це допомога клієнту знайти свою автентичність — бути собою, а не грати ролі або жити за очікуваннями інших. Це дозволяє краще розуміти свої справжні бажання і рухатися до життя, яке приносить задоволення.
Що думаєте ви з цього приводу? Яку користь гештальт-терапевт міг би принести вам?
Автор: Катерина Тарасюк
🌝 Без чого неможлива гештальт-терапія, так це без фокусування на теперішньому моменті. В процесі пізнання це дає можливість виявити та усвідомити приховані емоції або реакції, які зазвичай ігноруються. Так, наприклад, при незручному запитанні в побутовому діалозі людина може емоційно відповісти. Гештальт-терапевт дасть можливість емоції проявитися та запропонує дослідити, що викликало подібну реакцію. За однією емоцією часто ховається ще одна або кілька. Якщо дати їм місце – наступний раз реакції можуть бути вже інші.
🌔 Терапевт допомагає виявити повторювані патерни поведінки, які можуть бути некорисними або шкідливими. Останнім часом клієнти вже приходять розумні та підковані в своїх патернах. Проте лишаються непомітні процеси, наприклад, уникання конфліктів, постійне самопожертвування або схильність до надмірного контролю, що можуть продовжувати перешкоджати людині бути автентичною і задоволеною життям. В прикладі с юнаком, який стримував визнання швидкої втоми як особливості організму, самопожертва призвела до пригнічення та уникнення людей взагалі.
🌖 Гештальт-терапія звертає увагу на «незавершені гештальти» — ситуації з минулого, які залишили сильні емоційні сліди і впливають на теперішнє життя. Терапевт допомагає людині знову прожити і завершити ці ситуації, щоб звільнити місце для нових досвідів. Так дівчина із травмою покинутості, прожила болючі моменти дитинства, та змогла обрати новий спосіб взаємодії в дорослому віці.
🌗 У процесі терапії терапевт підтримує клієнта у розвитку більшого усвідомлення через діалог, експерименти та вправи, що допомагають краще розуміти свої потреби, бажання і межі. Фрейд казав, що 80% успіху терапії – це проговорювання. Комусь цього вже достатньо для покращення стану. Творчим клієнтам можна запропонувати експерименти, які згодом приносять комфорт у реальне життя.
🌞 І як на мене, найважливіша роль гештальт-терапевт – це допомога клієнту знайти свою автентичність — бути собою, а не грати ролі або жити за очікуваннями інших. Це дозволяє краще розуміти свої справжні бажання і рухатися до життя, яке приносить задоволення.
Що думаєте ви з цього приводу? Яку користь гештальт-терапевт міг би принести вам?
Автор: Катерина Тарасюк
Дослідження Заметкіна вийшло в 1990-му та присвячене вивченню активності роботу мозку у дорослих зі РДУГ (розладом дефіциту уваги та гіперактивності) та в контрольній групі шляхом вимірювання споживання мозком глюкози - джерела енергії - під час тесту на неперервну діяльність. Метаболізм глюкози вимірювали позитронно-емісійною томографією. За допомогою цієї методики Заметкін виявив в головному мозку учасників експерименту зі РДУГ в порівнянні з контрольною групою дефіцит споживання глюкози, тобто, енергії (на 8%). Зменшення споживання глюкози було в різних областях мозку, та найбільшим зменшення метаболічної активності було в префронтальній та премоторній областях кори.
Вау! То що, в людей зі РДУГ мозок працює трішки по-іншому, ніж у нейротипових? І всьому тому, що створює супер-сили цих людей, їх вразливості та особливості – є відповідники у мозку? Так
З часу дослідження, згаданого вище (а я взяла згадку про нього з "Чому я відволікаюсь"), пройшло багато років та досліджень, про багато які з них я не знаю, та сьогодні Dr. K в своєму Healthy Gamer каже про такі відмінності мозку люидини зі РДУГ від нейротипового.
• amygdala, мигдалеподібне тіло (яке Бессер ван дер Колк в «Тіло веде лік» влучно називає «детектором диму». Воно отримує інформацію від таламуса про відчуте органами чуття (очі, ніс, вуха,..) та відбирає із загального потоку сигнали, які можуть бути важливими для нашого виживання. Якщо мигдалина розпізнає небезпеку (в парі з гіпокампом, який порівнює отриману інформацію з попереднім досвідом), то негайно надсилає сигнал до гіпоталамуса та стовбура мозку, ініціюючи відповідь організма на загрозу – гормональну та нервову) та insula, острівець (теж управляє різними видами негативних емоцій) мають тенденцію бути меншими, ніж у нейротиповому мозку. Велика частина того, що робить тканина мозку - це гальмування. І якщо ми бачимо менші об'єми в мозку мигдалеподібного тіла та острівця, це корелює з більшою емоційною чутливістю/відповіддю, яку ми бачимо в людей зі РДУГ.
• далі, мигдалеподібне тіло та острівець мають більш міцний зв'язок з nucleus accumbens, прилеглим ядром перегородки (частина нашої системи дофамінової винагороди - те, що мотивує нашу поведінку та дозволяє відчувати винагороду) - що значить, що та поведінка, яку ми обираємо, є більш чутливою до емоцій, тобто, якщо людина з ADHD переживає якусь емоцію, то вона більш імовірно (ніж інші) включиться у якусь діяльність на основі цих переживань.
• відомо, що стимулюючі препарати допомагають при РДУГ. Як так може бути? Якщо люди і так вже думають надто швидко, надто швидко відволікаються і т.п.? Виявляється, те, що роблять стимулюючі медикаменти - вони стимулюють фронтальну кору, а її частини відповідають за таке: prefrontal cortex, префронтальна кора- залучена в планування та виконання поведінки, дій; orbitofrontal cortex, орбітофронтальна кора - відповідає за регулювання емоцій та прийняття рішень (наприклад, хочеться на когось накричати, та я можу це призупинити, от орбітофронтальна кора саме цим займається); dorsolateral prefrontal cortex, дорсолатеральна префронтальна кора - зважує варіанти, +-, ризики та переваги, альтернативи). Фронтальна кора управляє регуляцією інших частин мозку. Тобто, стимулюється можливість контролювати решту мозку. Препарати укріплюють наші "гальма".
Вау! То що, в людей зі РДУГ мозок працює трішки по-іншому, ніж у нейротипових? І всьому тому, що створює супер-сили цих людей, їх вразливості та особливості – є відповідники у мозку? Так
З часу дослідження, згаданого вище (а я взяла згадку про нього з "Чому я відволікаюсь"), пройшло багато років та досліджень, про багато які з них я не знаю, та сьогодні Dr. K в своєму Healthy Gamer каже про такі відмінності мозку люидини зі РДУГ від нейротипового.
• amygdala, мигдалеподібне тіло (яке Бессер ван дер Колк в «Тіло веде лік» влучно називає «детектором диму». Воно отримує інформацію від таламуса про відчуте органами чуття (очі, ніс, вуха,..) та відбирає із загального потоку сигнали, які можуть бути важливими для нашого виживання. Якщо мигдалина розпізнає небезпеку (в парі з гіпокампом, який порівнює отриману інформацію з попереднім досвідом), то негайно надсилає сигнал до гіпоталамуса та стовбура мозку, ініціюючи відповідь організма на загрозу – гормональну та нервову) та insula, острівець (теж управляє різними видами негативних емоцій) мають тенденцію бути меншими, ніж у нейротиповому мозку. Велика частина того, що робить тканина мозку - це гальмування. І якщо ми бачимо менші об'єми в мозку мигдалеподібного тіла та острівця, це корелює з більшою емоційною чутливістю/відповіддю, яку ми бачимо в людей зі РДУГ.
• далі, мигдалеподібне тіло та острівець мають більш міцний зв'язок з nucleus accumbens, прилеглим ядром перегородки (частина нашої системи дофамінової винагороди - те, що мотивує нашу поведінку та дозволяє відчувати винагороду) - що значить, що та поведінка, яку ми обираємо, є більш чутливою до емоцій, тобто, якщо людина з ADHD переживає якусь емоцію, то вона більш імовірно (ніж інші) включиться у якусь діяльність на основі цих переживань.
• відомо, що стимулюючі препарати допомагають при РДУГ. Як так може бути? Якщо люди і так вже думають надто швидко, надто швидко відволікаються і т.п.? Виявляється, те, що роблять стимулюючі медикаменти - вони стимулюють фронтальну кору, а її частини відповідають за таке: prefrontal cortex, префронтальна кора- залучена в планування та виконання поведінки, дій; orbitofrontal cortex, орбітофронтальна кора - відповідає за регулювання емоцій та прийняття рішень (наприклад, хочеться на когось накричати, та я можу це призупинити, от орбітофронтальна кора саме цим займається); dorsolateral prefrontal cortex, дорсолатеральна префронтальна кора - зважує варіанти, +-, ризики та переваги, альтернативи). Фронтальна кора управляє регуляцією інших частин мозку. Тобто, стимулюється можливість контролювати решту мозку. Препарати укріплюють наші "гальма".
• anterior cingulate cortex (передня поясна кора) - з'єднує префронтальну кору та nucleus accumbens. Ця штука в мозку людей зі РДУГ дещо слабша. Тобто, в більш нейротиповому мозку префронтальна кора може краще стримувати імпульси та емоції, ніж у людей зі РДУГ.
Якщо подивитись на конкретні речі, з якими люди зі РДУГ мають питання або навпаки переваги, то вони дуже добре відповідають конкретним областям мозку. Скажімо, хтось неорганізований - і це буде скоріше питання з frontal lobe. Іншим дійсно важко регулювати свої емоції, вони не можуть їх контролювати - це може бути слабкістю передньої поясної кори або наслідком мненших мигдалини та острівця. При цьому люди зі РДУГ є чутливими (що важливо в суспільному контексті) і скоріш за все (пишуть Сара Чайєт та Грейс Фрідман в «Перемога над РДУГ») їм доступне щось із цього: творчість, почуття гумору, імпульсивність, яка штовхає на ризик, і людина не боїться змін, швидкість реакцій (можуть моментально оцінити ситуацію та діяти по обставинах).
15-50% людей "виростуть" зі РДУГ з віком (скажу чесно, % подаються скрізь різні, хтось говорить про 10-25%, хтось (Рассел Барклі) – про 15-50%, є і інші оцінки).
Що ж станеться? Укріпляються (виростуть) їх фронтальна кора, і вже у віці десь 30-ти ці люди можуть стати більш оргіназованими та матимуть можливість гальмувати імпульси
Автор: Анастасія Загороднюк
https://www.instagram.com/alter_zahor/
Якщо подивитись на конкретні речі, з якими люди зі РДУГ мають питання або навпаки переваги, то вони дуже добре відповідають конкретним областям мозку. Скажімо, хтось неорганізований - і це буде скоріше питання з frontal lobe. Іншим дійсно важко регулювати свої емоції, вони не можуть їх контролювати - це може бути слабкістю передньої поясної кори або наслідком мненших мигдалини та острівця. При цьому люди зі РДУГ є чутливими (що важливо в суспільному контексті) і скоріш за все (пишуть Сара Чайєт та Грейс Фрідман в «Перемога над РДУГ») їм доступне щось із цього: творчість, почуття гумору, імпульсивність, яка штовхає на ризик, і людина не боїться змін, швидкість реакцій (можуть моментально оцінити ситуацію та діяти по обставинах).
15-50% людей "виростуть" зі РДУГ з віком (скажу чесно, % подаються скрізь різні, хтось говорить про 10-25%, хтось (Рассел Барклі) – про 15-50%, є і інші оцінки).
Що ж станеться? Укріпляються (виростуть) їх фронтальна кора, і вже у віці десь 30-ти ці люди можуть стати більш оргіназованими та матимуть можливість гальмувати імпульси
Автор: Анастасія Загороднюк
https://www.instagram.com/alter_zahor/
Алкоголь, наркотики, залежність від людей, емоцій, роботи, їжі, яскравого життя, досягнень, вражень, сексу, адреналіну. Цей список можна продовжувати і далі...
Порятунок від нестерпності навколишньої реальності. Вірніше, вихід від непереносимості виносити ті почуття, які народжуються в реальності залежного.
Це зовсім не рішення, зустріч із ситуацією, її проживання та завершення.
Це втеча. Від внутрішнього болю і порожнечі.
Іноді він може бути химерно барвистим і витончено красивим. Так, що навіть ніхто не здогадається, включаючи його самого.
Калейдоскоп яскравих або гострих, як лезо ножа, подій.
Залежність також дозволяє і забезпечує злиття залежного зі своїм уявленням про світ, про себе і про інших; про те, що він бачить навколо і якими життєвими переконаннями керується, і це забезпечує йому на тривалий час неможливість змін у житті.
Неможливість змін до тих пір, поки залежність не почне знищувати саму людину і руйнувати багато чого навколо: здоров'я, психіку, сім'ю, кар'єру, важливі відносини, фізичний, емоційний і фінансовий добробут.
Травма залежного - рання травма.
І залежність йому забезпечує масу опор і не закритих потреб.
Та насправді вони, навіть, як такі, не ідентифіковані і не названі. Він із ними майже що не знайомий.
Адже травма рання, і середовище, в якому зростав залежний, зовсім не припускало, що потреби маленької людини будуть розпізнані, названі, і вже тим більше задоволені. Так вийшло...
А залежність і злиття (поглинання) з об'єктом залежності - основна утримуюча конструкція і опора.
Терапія залежних передбачає в першу чергу визнання залежності. Будь-якої. Завжди. Це 1-й крок.
Поки цей факт не висвітлено - якісних змін навіть не варто чекати. Буде танець на граблях. Навіть зміна однієї залежності на іншу: людина припиняє пити і йде з головою в ігроманію, наприклад. Або в отруйно-токсичні відносини. Граблі змінюються - біль і порожнеча залишаються.
І тільки після визнання факту залежності можна просуватися далі, у виявлення ілюзорних опор, які дає залежність; які справжні потреби вона на час навіть не задовольняє, а просто знеболює і веде в полон переживань і подій; від яких почуттів, бажань і потреб намагається втекти залежний, і багато іншого, з чим навіть немає контакту у нього самого. Процес не усвідомлений, тому що в дитинстві він не отримав необхідного відображення себе і того, що з ним відбувається, на рівні почуттів і бажань у значущих дорослих. Та й не могли ці дорослі дати те, що у самих не було.
Функціональне виховання створює високофункціональних людей, які не звикли відчувати. Вони звикли робити і робити багато. І, хоча почуття прориваються, просто у вигляді афекту, вчинків або бажань, від яких стає соромно і дуже ніяково.
Як "не про мене", хоча роблю і відчуваю саме я.
І в цьому процесі усвідомлення необхідний провідник - людина, яка буде називати все своїми іменами, дбайливо допомагати розпізнавати почуття і визначати потреби, відокремлювати своє від чужого, оскільки доступу в ці "місця" сам залежний не має.
Порятунок від нестерпності навколишньої реальності. Вірніше, вихід від непереносимості виносити ті почуття, які народжуються в реальності залежного.
Це зовсім не рішення, зустріч із ситуацією, її проживання та завершення.
Це втеча. Від внутрішнього болю і порожнечі.
Іноді він може бути химерно барвистим і витончено красивим. Так, що навіть ніхто не здогадається, включаючи його самого.
Калейдоскоп яскравих або гострих, як лезо ножа, подій.
Залежність також дозволяє і забезпечує злиття залежного зі своїм уявленням про світ, про себе і про інших; про те, що він бачить навколо і якими життєвими переконаннями керується, і це забезпечує йому на тривалий час неможливість змін у житті.
Неможливість змін до тих пір, поки залежність не почне знищувати саму людину і руйнувати багато чого навколо: здоров'я, психіку, сім'ю, кар'єру, важливі відносини, фізичний, емоційний і фінансовий добробут.
Травма залежного - рання травма.
І залежність йому забезпечує масу опор і не закритих потреб.
Та насправді вони, навіть, як такі, не ідентифіковані і не названі. Він із ними майже що не знайомий.
Адже травма рання, і середовище, в якому зростав залежний, зовсім не припускало, що потреби маленької людини будуть розпізнані, названі, і вже тим більше задоволені. Так вийшло...
А залежність і злиття (поглинання) з об'єктом залежності - основна утримуюча конструкція і опора.
Терапія залежних передбачає в першу чергу визнання залежності. Будь-якої. Завжди. Це 1-й крок.
Поки цей факт не висвітлено - якісних змін навіть не варто чекати. Буде танець на граблях. Навіть зміна однієї залежності на іншу: людина припиняє пити і йде з головою в ігроманію, наприклад. Або в отруйно-токсичні відносини. Граблі змінюються - біль і порожнеча залишаються.
І тільки після визнання факту залежності можна просуватися далі, у виявлення ілюзорних опор, які дає залежність; які справжні потреби вона на час навіть не задовольняє, а просто знеболює і веде в полон переживань і подій; від яких почуттів, бажань і потреб намагається втекти залежний, і багато іншого, з чим навіть немає контакту у нього самого. Процес не усвідомлений, тому що в дитинстві він не отримав необхідного відображення себе і того, що з ним відбувається, на рівні почуттів і бажань у значущих дорослих. Та й не могли ці дорослі дати те, що у самих не було.
Функціональне виховання створює високофункціональних людей, які не звикли відчувати. Вони звикли робити і робити багато. І, хоча почуття прориваються, просто у вигляді афекту, вчинків або бажань, від яких стає соромно і дуже ніяково.
Як "не про мене", хоча роблю і відчуваю саме я.
І в цьому процесі усвідомлення необхідний провідник - людина, яка буде називати все своїми іменами, дбайливо допомагати розпізнавати почуття і визначати потреби, відокремлювати своє від чужого, оскільки доступу в ці "місця" сам залежний не має.
Знаходити контакт із самим собою доведеться вчитися в принципі, знайомитися з собою, розпізнавати імпульси і що вони покликані закривати насправді, ідентифікувати їх, відчувати почуття (а почуття нам дані теж, як відповідь і реакція на події, що відбуваються, у кожного почуття є своя функція), і називати, що ж із ним відбувається насправді. Чесно і як є. І всьому цьому доводиться вчитися.
У залежного великий об'єм почуттів заморожений в принципі, оскільки у середовищі, в якому він виріс, на них було накладено гласну або негласну заборону.
Було не прийнято (а значить соромно), або просто не можна.
Процес виявлення себе істинного вимагає часу, м'якої присутності поруч, чутливості і дбайливості, уваги до себе, чого залежні часто з собою зовсім не вміють робити.
Функціональність і діяльність - так.
Чутливість і дбайливість - з ними велика проблема.
Або чутливість така, що затоплює болем, і тоді потрібно відморожуватися, йти в залежність і переходити до функціонального стану.
Залежний також буде проходити через масу захистів: знецінення, раціоналізації (логічно пояснювати собі, чому він поводиться саме так), ідеалізації терапевта, заперечення, відволікання себе на інше, зривів знову в залежну і звичну поведінку -
тому що знайомитися з собою справжнім - це і правда велика і непроста робота.
Але всі результати цієї роботи, які отримає така людина, вже ніколи не розвидяться і не загубляться. Тому що вони будуть справжніми. Отриманими в реальному досвіді проживання, в контакті з іншою людиною.
Це забезпечить йому абсолютно інший і набагато більш міцний фундамент, на якому можна повільно і дбайливо, цеглинка за цеглинкою, будувати вже іншу конструкцію себе і свого нового життя.
Автор: Ольга Кравцова
https://www.facebook.com/olga.kravtsova.148
У залежного великий об'єм почуттів заморожений в принципі, оскільки у середовищі, в якому він виріс, на них було накладено гласну або негласну заборону.
Було не прийнято (а значить соромно), або просто не можна.
Процес виявлення себе істинного вимагає часу, м'якої присутності поруч, чутливості і дбайливості, уваги до себе, чого залежні часто з собою зовсім не вміють робити.
Функціональність і діяльність - так.
Чутливість і дбайливість - з ними велика проблема.
Або чутливість така, що затоплює болем, і тоді потрібно відморожуватися, йти в залежність і переходити до функціонального стану.
Залежний також буде проходити через масу захистів: знецінення, раціоналізації (логічно пояснювати собі, чому він поводиться саме так), ідеалізації терапевта, заперечення, відволікання себе на інше, зривів знову в залежну і звичну поведінку -
тому що знайомитися з собою справжнім - це і правда велика і непроста робота.
Але всі результати цієї роботи, які отримає така людина, вже ніколи не розвидяться і не загубляться. Тому що вони будуть справжніми. Отриманими в реальному досвіді проживання, в контакті з іншою людиною.
Це забезпечить йому абсолютно інший і набагато більш міцний фундамент, на якому можна повільно і дбайливо, цеглинка за цеглинкою, будувати вже іншу конструкцію себе і свого нового життя.
Автор: Ольга Кравцова
https://www.facebook.com/olga.kravtsova.148
З даними ВООЗ, психічні розлади стосуються кожної п'ятої особи, що проживають у зонах воєнних дій.
Класифікація психічних розладів, що пов'язані з війною за МКХ-11.
Гострі та транзиторні психотичні розлади (6А23).
Мають гострий початок та виражені психотичні симптоми. Початок розладу миттєвий, перебіг до 3-х місяців, можуть включати маячення та галюцинації.
Шизофренія та інші первинні психотичні розлади (6А20).
Спровоковані сильним стресом або травматичними переживаннями. Можуть спостерігатися гострі епізоди на фоні хронічного розладу.
ПТСР (6840).
Розвивається як відповідь на екстремальну травмуючу подію. Може супроводжуватися психотичними симптомами у вигляді галюцинацій, що пов'язані з психотравмуючими спогадами.
Гострий стресовий розлад (6841).
Розвивається через короткий час після травматичних подій та може включати короткотривалі психотичні симптоми - дезорієнтацію, галюцинації або маячення. Тривають до 1 місяця, симптоми схожі на ПТСР, але виникають відразу після травми.
Психотичний депресивний розлад (671).
Розвивається як відповідь на втрату близьких, порушення звичного життя або фізичні страждання. Тяжка депресія супроводжується психотичними симптомами (маячення, марення, галюцинації).
Розлади адаптації (6B43).
Розвивається у відповідь на травматичні події війни, сильну тривогу або потужний стрес. Включають як тривожні, так і депресивні симптоми, а також короткотривалі психотичні прояви. Ра виникають протягом 3-х місяців після стресу, симптоми можуть включати дезорієнтацію та сильну тривогу.
Органічні психотичні розлади (6E60).
Виникають при травмах голови або дії токсичних речовин (наприклад хімічної зброї або наркотиків). Характеризуються змінами свідомості, дезорієнтацією та психотичними симптомами (галюцинації, маячення, сплутаність свідомості). Ці порушення можуть бути зворотними після усунення основної причини.
Класифікація психічних розладів, що пов'язані з війною за МКХ-11.
Гострі та транзиторні психотичні розлади (6А23).
Мають гострий початок та виражені психотичні симптоми. Початок розладу миттєвий, перебіг до 3-х місяців, можуть включати маячення та галюцинації.
Шизофренія та інші первинні психотичні розлади (6А20).
Спровоковані сильним стресом або травматичними переживаннями. Можуть спостерігатися гострі епізоди на фоні хронічного розладу.
ПТСР (6840).
Розвивається як відповідь на екстремальну травмуючу подію. Може супроводжуватися психотичними симптомами у вигляді галюцинацій, що пов'язані з психотравмуючими спогадами.
Гострий стресовий розлад (6841).
Розвивається через короткий час після травматичних подій та може включати короткотривалі психотичні симптоми - дезорієнтацію, галюцинації або маячення. Тривають до 1 місяця, симптоми схожі на ПТСР, але виникають відразу після травми.
Психотичний депресивний розлад (671).
Розвивається як відповідь на втрату близьких, порушення звичного життя або фізичні страждання. Тяжка депресія супроводжується психотичними симптомами (маячення, марення, галюцинації).
Розлади адаптації (6B43).
Розвивається у відповідь на травматичні події війни, сильну тривогу або потужний стрес. Включають як тривожні, так і депресивні симптоми, а також короткотривалі психотичні прояви. Ра виникають протягом 3-х місяців після стресу, симптоми можуть включати дезорієнтацію та сильну тривогу.
Органічні психотичні розлади (6E60).
Виникають при травмах голови або дії токсичних речовин (наприклад хімічної зброї або наркотиків). Характеризуються змінами свідомості, дезорієнтацією та психотичними симптомами (галюцинації, маячення, сплутаність свідомості). Ці порушення можуть бути зворотними після усунення основної причини.
Як діти розвивають навички соціального й емоційного інтелекту? Відповідь проста: практика, практика і ще раз практика. Батьки повинні знову й знову пояснювати дітям ті чи інші ситуації, показувати позитивний приклад. І це може здаватися нескінченним. Проте є способи швидше розвинути емоційний інтелект у дітей, використовуючи для цього щоденні труднощі, які виникають у кожній родині. Наступного разу, коли у взаєминах між вашими дітьми з’являться проблеми, подумайте, який урок можна із цього винести.
1. Розмовляйте про почуття
Коли батьки щодня говорять з дітьми про почуття й потреби один одного, діти стають більш чутливими й відкритими, схильними розуміти точку зору один одного. Ця закономірність справедлива й відносно маленьких дітей: коли мама розповідає дитині про ймовірні почуття інших дітей, у малюка розвивається співчуття, він менше відчуває ревнощі.
2. Ставте запитання про почуття, потреби й вибір
«Як ти почуваєшся?»;
«Чого ти хочеш?»;
«Що ти зробив?»;
«До чого це привело?»;
«Чи ти домігся того, що хотів?»;
«Чи твій брат отримав бажане?»;
«Як ти думаєш, що він відчував?»;
«Як гадаєш, чи наступного разу варто чинити так само або слід зробити по-іншому?»;
«Як можна вчинити наступного разу?»;
«До чого це може привести?».
Вислухайте відповідь дитини, кивніть і повторіть за нею, щоб показати, що ви її правильно зрозуміли. Залишайтеся доброзичливими й неупередженими. Використовуйте почуття гумору. Якщо дитина каже: «Наступного разу я його вдарю», запитайте її: «Що може статися після цього?». Намагайтеся не вдаватися в моралізаторство, не засуджуйте дитину. У процесі рефлексії власних почуттів діти розвивають чесність і правильність суджень. Часто позитивні судження розвиваються з поганого досвіду.
3. Пояснюйте й показуйте приклад
Коли діти б'ються за те, щоб їм дісталася іграшка або інша річ, скажіть одному з них: «Сашко, скажи Катрусі: «Коли ти закінчиш гратися цією іграшкою, дай мені її, будь ласка». Після цього зверніться до іншої дитини: «Катю, скажи Сашкові: «Так, звичайно». Ви можете з подивом помітити, що діти будуть повторювати ваші фрази слово в слово. Ваші підказки допоможуть дітям вирішувати проблеми.
4. Шукайте рішення, сприятливі для всіх
У кожній родині щодня є можливості з'ясувати різницю в потребах і знайти рішення, яке задовольнить усіх. Наприклад, ви можете почати з такої фрази: «Ти хочеш піти в парк атракціонів, а твій брат – гратися у дворі. Що ми можемо зробити, аби всі залишилися задоволеними?»
5. Показуйте приклад «Я-повідомлень»
Це означає, що вам потрібно говорити про свої почуття замість того, щоб засуджувати когось. Наприклад, коли ви бачите, як ваша донька кричить на свого брата: «Сам дурень!», навчіть її говорити: «Мені не подобається, коли ти обзиваєш мене образливими словами».
«Я-повідомлення» полягають у тому, щоб описати, що ви відчуваєте, чого ви потребуєте, як ви бачите ситуацію. Можна попросити дитину зробити те, що ви хочете, щоб виправити ситуацію. Попросіть її доброзичливо, але чітко: «Я відчуваю занепокоєння, тому що прагну прийти в гості вчасно, а ти не хочеш одягатися. Будь ласка, узувайся швидше».
6. Показуйте приклад соціальної поведінки
Те, як батьки ставляться один до одного, стає прикладом для дітей. Використовуйте це на благо своєї сім'ї: показуйте приклад поведінки, яку ви хочете бачити у своїх дітей. Наприклад, ви можете сказати своєму чоловікові: «Залишився всього один банан, давай розділимо його». Покажіть приклад, як правильно встановлювати обмеження, наприклад: «Вибач, я взяла ноутбук. Як тільки закінчу працювати, ти зможеш узяти його». Говоріть це з посмішкою, обійміть чоловіка.
Матеріал спільноти «Дитячий психолог»
1. Розмовляйте про почуття
Коли батьки щодня говорять з дітьми про почуття й потреби один одного, діти стають більш чутливими й відкритими, схильними розуміти точку зору один одного. Ця закономірність справедлива й відносно маленьких дітей: коли мама розповідає дитині про ймовірні почуття інших дітей, у малюка розвивається співчуття, він менше відчуває ревнощі.
2. Ставте запитання про почуття, потреби й вибір
«Як ти почуваєшся?»;
«Чого ти хочеш?»;
«Що ти зробив?»;
«До чого це привело?»;
«Чи ти домігся того, що хотів?»;
«Чи твій брат отримав бажане?»;
«Як ти думаєш, що він відчував?»;
«Як гадаєш, чи наступного разу варто чинити так само або слід зробити по-іншому?»;
«Як можна вчинити наступного разу?»;
«До чого це може привести?».
Вислухайте відповідь дитини, кивніть і повторіть за нею, щоб показати, що ви її правильно зрозуміли. Залишайтеся доброзичливими й неупередженими. Використовуйте почуття гумору. Якщо дитина каже: «Наступного разу я його вдарю», запитайте її: «Що може статися після цього?». Намагайтеся не вдаватися в моралізаторство, не засуджуйте дитину. У процесі рефлексії власних почуттів діти розвивають чесність і правильність суджень. Часто позитивні судження розвиваються з поганого досвіду.
3. Пояснюйте й показуйте приклад
Коли діти б'ються за те, щоб їм дісталася іграшка або інша річ, скажіть одному з них: «Сашко, скажи Катрусі: «Коли ти закінчиш гратися цією іграшкою, дай мені її, будь ласка». Після цього зверніться до іншої дитини: «Катю, скажи Сашкові: «Так, звичайно». Ви можете з подивом помітити, що діти будуть повторювати ваші фрази слово в слово. Ваші підказки допоможуть дітям вирішувати проблеми.
4. Шукайте рішення, сприятливі для всіх
У кожній родині щодня є можливості з'ясувати різницю в потребах і знайти рішення, яке задовольнить усіх. Наприклад, ви можете почати з такої фрази: «Ти хочеш піти в парк атракціонів, а твій брат – гратися у дворі. Що ми можемо зробити, аби всі залишилися задоволеними?»
5. Показуйте приклад «Я-повідомлень»
Це означає, що вам потрібно говорити про свої почуття замість того, щоб засуджувати когось. Наприклад, коли ви бачите, як ваша донька кричить на свого брата: «Сам дурень!», навчіть її говорити: «Мені не подобається, коли ти обзиваєш мене образливими словами».
«Я-повідомлення» полягають у тому, щоб описати, що ви відчуваєте, чого ви потребуєте, як ви бачите ситуацію. Можна попросити дитину зробити те, що ви хочете, щоб виправити ситуацію. Попросіть її доброзичливо, але чітко: «Я відчуваю занепокоєння, тому що прагну прийти в гості вчасно, а ти не хочеш одягатися. Будь ласка, узувайся швидше».
6. Показуйте приклад соціальної поведінки
Те, як батьки ставляться один до одного, стає прикладом для дітей. Використовуйте це на благо своєї сім'ї: показуйте приклад поведінки, яку ви хочете бачити у своїх дітей. Наприклад, ви можете сказати своєму чоловікові: «Залишився всього один банан, давай розділимо його». Покажіть приклад, як правильно встановлювати обмеження, наприклад: «Вибач, я взяла ноутбук. Як тільки закінчу працювати, ти зможеш узяти його». Говоріть це з посмішкою, обійміть чоловіка.
Матеріал спільноти «Дитячий психолог»
Дослідження показали - коли ми відчуваємо дотик близької людини, активуються системи, пов’язані зі зменшенням стресу, зокрема парасимпатична нервова система, яка відповідає за розслаблення.
Цей фізичний контакт знижує активність у областях мозку, що реагують на біль і тривогу. Натомість він активує зони, пов’язані з почуттям безпеки й довіри. Цей механізм сприяє зниженню рівня гормонів стресу (кортизол) і підвищенню рівня окситоцину - «гормону прихильності» - що зміцнює відчуття підтримки та захищеності.
В одному з досліджень дорослі, які регулярно отримували фізичний контакт (наприклад, масаж), показували значно нижчий рівень кортизолу й загальне зниження стресу.
Проте, нам навіть не обовʼязкова фізична присутність людини, щоби легше переживати стрес. Експеременти підтверджують, що непряма підтримка або «підтримка у фоновому режимі» (тобто коли ми знаємо, що у світі є хтось за нас) - допомагає нам переживати себе менш вразливими і тривожними. Бо ми відчуваємо себе підтриманими, але не обмеженими у власних проявах.
Коли людина має надійні соціальні зв’язки, психологічно це створює стан, подібний до фізичного тепла: відчуття близькості, безпеки та заспокоєння, коли людина знає, що її підтримають у складній ситуації.
Таке «тепло присутності» також забезпечує базу для зростання автономії і впевненості у собі, оскільки ми відчуваємо, що можемо розраховувати на підтримку, навіть якщо намагаємося вирішити проблеми самостійно.
Фізичний контакт і соціальна підтримка активують області мозку, пов’язані з відчуттям задоволення. Ці області відповідають за вироблення дофаміну - нейромедіатора, який сприяє відчуттю радості та задоволення.
Дослідження Дінера і Селігмана продемонструвало, що соціальні зв’язки є ключовим фактором щастя. Вони дійшли висновку, що якість стосунків — глибина зв’язку, довіра і надійність — відіграє важливішу роль для відчуття щастя, ніж просто кількість знайомих чи соціальних контактів. На їхню думку, наявність підтримуючої соціальної мережі дає людям відчуття приналежності, безпеки та емоційного комфорту, що, в свою чергу, сприяє їхньому загальному благополуччю.
Кіп Вільямс досліджував соціальне відчуження та вплив «тепла присутності» на емоційне благополуччя людини. У своєму експерименті він зосередився на феномені соціального відчуження, зокрема, як відсутність соціальної підтримки може викликати емоційний біль, який за своїм впливом схожий на фізичний.
Один із його відомих експериментів проводився у форматі комп’ютерної гри, де учасники грали в просту гру з м’ячем із, як вони вважали, іншими учасниками (насправді ж це були комп’ютерні програми). На певному етапі гри «інші гравці» припиняли передавати м’яч учаснику, поступово виключаючи його з гри. Такий підхід дозволяв Вільямсу і його колегам дослідити, як відчуття соціального відторгнення впливає на психологічний стан учасників.
Результати показали, що соціальне відчуження викликає реакції, схожі на ті, які спричиняє фізичний біль. Учасники відчували емоційний дискомфорт, підвищення тривожності та навіть зниження самооцінки. Це підтвердило ідею «тепла присутності», за якою фізична і соціальна підтримка мають “зігріваючий” ефект на психіку, тоді як її відсутність може викликати біль і страждання, подібні до фізичного болю.
Ідея «тепла присутності» стосується відчуття емоційної підтримки і близькості, яке людина отримує від фізичної чи соціальної взаємодії з іншими. Цей термін часто вживається в контексті дослідження Кіпа Вільямса, яке показало, що наявність близьких людей у складні моменти може значно зменшити відчуття соціального відчуження та емоційного болю.
«Тепла присутність» може проявлятися через фізичний контакт (наприклад, обійми, тримання за руку), а також через просту фізичну присутність людини, яка викликає відчуття підтримки і безпеки. Вона активує в мозку системи, пов’язані із задоволенням і емоційним благополуччям, що допомагає знизити рівень стресу, тривожності та навіть фізичного болю.
Ця концепція підкреслює важливість соціальних зв’язків і емоційної підтримки в нашому житті, демонструючи, що навіть прості взаємодії
Цей фізичний контакт знижує активність у областях мозку, що реагують на біль і тривогу. Натомість він активує зони, пов’язані з почуттям безпеки й довіри. Цей механізм сприяє зниженню рівня гормонів стресу (кортизол) і підвищенню рівня окситоцину - «гормону прихильності» - що зміцнює відчуття підтримки та захищеності.
В одному з досліджень дорослі, які регулярно отримували фізичний контакт (наприклад, масаж), показували значно нижчий рівень кортизолу й загальне зниження стресу.
Проте, нам навіть не обовʼязкова фізична присутність людини, щоби легше переживати стрес. Експеременти підтверджують, що непряма підтримка або «підтримка у фоновому режимі» (тобто коли ми знаємо, що у світі є хтось за нас) - допомагає нам переживати себе менш вразливими і тривожними. Бо ми відчуваємо себе підтриманими, але не обмеженими у власних проявах.
Коли людина має надійні соціальні зв’язки, психологічно це створює стан, подібний до фізичного тепла: відчуття близькості, безпеки та заспокоєння, коли людина знає, що її підтримають у складній ситуації.
Таке «тепло присутності» також забезпечує базу для зростання автономії і впевненості у собі, оскільки ми відчуваємо, що можемо розраховувати на підтримку, навіть якщо намагаємося вирішити проблеми самостійно.
Фізичний контакт і соціальна підтримка активують області мозку, пов’язані з відчуттям задоволення. Ці області відповідають за вироблення дофаміну - нейромедіатора, який сприяє відчуттю радості та задоволення.
Дослідження Дінера і Селігмана продемонструвало, що соціальні зв’язки є ключовим фактором щастя. Вони дійшли висновку, що якість стосунків — глибина зв’язку, довіра і надійність — відіграє важливішу роль для відчуття щастя, ніж просто кількість знайомих чи соціальних контактів. На їхню думку, наявність підтримуючої соціальної мережі дає людям відчуття приналежності, безпеки та емоційного комфорту, що, в свою чергу, сприяє їхньому загальному благополуччю.
Кіп Вільямс досліджував соціальне відчуження та вплив «тепла присутності» на емоційне благополуччя людини. У своєму експерименті він зосередився на феномені соціального відчуження, зокрема, як відсутність соціальної підтримки може викликати емоційний біль, який за своїм впливом схожий на фізичний.
Один із його відомих експериментів проводився у форматі комп’ютерної гри, де учасники грали в просту гру з м’ячем із, як вони вважали, іншими учасниками (насправді ж це були комп’ютерні програми). На певному етапі гри «інші гравці» припиняли передавати м’яч учаснику, поступово виключаючи його з гри. Такий підхід дозволяв Вільямсу і його колегам дослідити, як відчуття соціального відторгнення впливає на психологічний стан учасників.
Результати показали, що соціальне відчуження викликає реакції, схожі на ті, які спричиняє фізичний біль. Учасники відчували емоційний дискомфорт, підвищення тривожності та навіть зниження самооцінки. Це підтвердило ідею «тепла присутності», за якою фізична і соціальна підтримка мають “зігріваючий” ефект на психіку, тоді як її відсутність може викликати біль і страждання, подібні до фізичного болю.
Ідея «тепла присутності» стосується відчуття емоційної підтримки і близькості, яке людина отримує від фізичної чи соціальної взаємодії з іншими. Цей термін часто вживається в контексті дослідження Кіпа Вільямса, яке показало, що наявність близьких людей у складні моменти може значно зменшити відчуття соціального відчуження та емоційного болю.
«Тепла присутність» може проявлятися через фізичний контакт (наприклад, обійми, тримання за руку), а також через просту фізичну присутність людини, яка викликає відчуття підтримки і безпеки. Вона активує в мозку системи, пов’язані із задоволенням і емоційним благополуччям, що допомагає знизити рівень стресу, тривожності та навіть фізичного болю.
Ця концепція підкреслює важливість соціальних зв’язків і емоційної підтримки в нашому житті, демонструючи, що навіть прості взаємодії
👌1
можуть мати потужний вплив на наше психологічне та фізичне здоров’я.
Ідея «теплої присутності» активує кілька ключових систем в мозку, які відіграють важливу роль у регуляції емоцій і реакцій на стрес:
1. Система задоволення: Фізичний контакт і соціальна підтримка активують області мозку, пов’язані з відчуттям задоволення. Ці області відповідають за вироблення дофаміну — нейромедіатора, який сприяє відчуттю радості та задоволення.
2. Окситоцинова система: Фізичний дотик, наприклад, обійми чи тримання за руку, сприяє вивільненню окситоцину, який відомий як «гормон прив’язаності» або «гормон любові». Окситоцин знижує тривожність, сприяє почуттю близькості і формує соціальні зв’язки.
3. Парасимпатична нервова система: Наявність близьких людей активує парасимпатичну нервову систему, яка відповідає за «відпочинок і переварювання». Це призводить до зниження серцевого ритму і зменшення рівня стресових гормонів (наприклад, кортизолу), що створює відчуття спокою і безпеки.
4. Амигдала: Соціальна підтримка може знижувати активність амигдали, області мозку, яка відповідає за обробку страху і тривоги. Зменшення її активності може привести до зниження емоційного стресу та покращення загального стану.
Таким чином, «тепла присутність» активує комплекс нейробіологічних механізмів, які сприяють емоційному благополуччю та знижують відчуття стресу й тривоги.
Автор: Тамара Ковч
Ідея «теплої присутності» активує кілька ключових систем в мозку, які відіграють важливу роль у регуляції емоцій і реакцій на стрес:
1. Система задоволення: Фізичний контакт і соціальна підтримка активують області мозку, пов’язані з відчуттям задоволення. Ці області відповідають за вироблення дофаміну — нейромедіатора, який сприяє відчуттю радості та задоволення.
2. Окситоцинова система: Фізичний дотик, наприклад, обійми чи тримання за руку, сприяє вивільненню окситоцину, який відомий як «гормон прив’язаності» або «гормон любові». Окситоцин знижує тривожність, сприяє почуттю близькості і формує соціальні зв’язки.
3. Парасимпатична нервова система: Наявність близьких людей активує парасимпатичну нервову систему, яка відповідає за «відпочинок і переварювання». Це призводить до зниження серцевого ритму і зменшення рівня стресових гормонів (наприклад, кортизолу), що створює відчуття спокою і безпеки.
4. Амигдала: Соціальна підтримка може знижувати активність амигдали, області мозку, яка відповідає за обробку страху і тривоги. Зменшення її активності може привести до зниження емоційного стресу та покращення загального стану.
Таким чином, «тепла присутність» активує комплекс нейробіологічних механізмів, які сприяють емоційному благополуччю та знижують відчуття стресу й тривоги.
Автор: Тамара Ковч
👏3👌2
Роль кожного з батьків у формуванні особистості дитини незамінна і унікальна. Мати та батько — це два полюси, які створюють рівновагу, необхідну для розвитку гармонійної, впевненої та емоційно стійкої особистості.
Батько – символ сили, впевненості та стабільності, який показує дитині шлях до самостійності та соціальної адаптації. Мати – джерело тепла, любові і турботи, що формує у дитини базову довіру до світу і здатність розуміти свої та чужі почуття. Взаємодія батьків, їхні спільні зусилля та взаємна повага є фундаментом для становлення дитини.
Турбота та увага матері створюють відчуття захищеності та довіри до світу. Це безумовне прийняття сприяє тому, що дитина вчиться висловлювати свої почуття, та розвивати емоційну відкритість.
Мати – перша фігура прихильності, яка формує у дитини базову довіру до світу та людей. На ранніх етапах розвитку мати відіграє найважливішу роль у формуванні цієї довіри, яка стане основою для подальших стосунків у житті дитини.
Вона також допомагає дитині усвідомлювати та розуміти свої та чужі почуття. Підтримуючи емоційні переживання дитини, навчає її емпатії.
Мати через свої дії демонструє дитині, що означає піклуватися про інших та враховувати їхні інтереси.
Один із важливих аспектів ролі матері – прищеплення дитині почуття відповідальності. Через виконання невеликих доручень чи участь у домашніх справах дитина починає усвідомлювати цінність праці та розвиває дисципліну.
Роль батька також важлива. В очах дитини він символізує стабільність, силу та захист. Його присутність у житті дітини забезпечує відчуття безпеки та психологічної стійкості. Коли батько підтримує дитину, він допомагає ій відчувати впевненість у собі та своїх силах.
Однією з ключових завдань батька є сприяння відокремленню дитини від матері, особливо у період формування самостійності. Батько допомагає дитині розвинути незалежність, а взаємодія з батьком зміцнює у дитини внутрішню опору та впевненість у своїй самостійності.
Також батько часто виступає наставником, який допомагає орієнтуватися у складному устрої зовнішнього світу. Він навчає правилам взаємодії із суспільством, показує, як справлятися з труднощами та відстоювати свої інтереси.
Батько нерідко є зразком рішучості та наполегливості. Своїми діями він показує, як досягати цілей, стикатися з труднощами та долати їх. Діти, спостерігаючи за прикладом батька, вбирають модель поведінки, де наполегливість та зусилля призводять до успіху. Надалі це допомагає їм не боятися труднощів і прагнути реалізації своїх цілей.
Підтримка і похвала батька значно впливають на самооцінку дитини. Якщо батько визнає досягнення дитини, це формує в неї відчуття власної цінності. І навпаки, надмірна критика може знизити, і навіть знищити, впевненість та самоцінність.
Разом батьки створюють безпечне середовище для дитини, яка тільки формується. Забезпечують баланс між любовʼю та вимогами, показують модель гармонійних відносин у парі. Якщо між батьком і матір’ю є повага та підтримка, дитина засвоює, що таке партнерство. Різні підходи до виховання з боку матері та батька вчать дитину бути гнучкою і дивитися на світ із різних точок зору. Розуміння того, що можна підходити до завдань та проблем по-різному, допомагає розвинути адаптивні стратегії у дорослому житті.
Батько – символ сили, впевненості та стабільності, який показує дитині шлях до самостійності та соціальної адаптації. Мати – джерело тепла, любові і турботи, що формує у дитини базову довіру до світу і здатність розуміти свої та чужі почуття. Взаємодія батьків, їхні спільні зусилля та взаємна повага є фундаментом для становлення дитини.
Турбота та увага матері створюють відчуття захищеності та довіри до світу. Це безумовне прийняття сприяє тому, що дитина вчиться висловлювати свої почуття, та розвивати емоційну відкритість.
Мати – перша фігура прихильності, яка формує у дитини базову довіру до світу та людей. На ранніх етапах розвитку мати відіграє найважливішу роль у формуванні цієї довіри, яка стане основою для подальших стосунків у житті дитини.
Вона також допомагає дитині усвідомлювати та розуміти свої та чужі почуття. Підтримуючи емоційні переживання дитини, навчає її емпатії.
Мати через свої дії демонструє дитині, що означає піклуватися про інших та враховувати їхні інтереси.
Один із важливих аспектів ролі матері – прищеплення дитині почуття відповідальності. Через виконання невеликих доручень чи участь у домашніх справах дитина починає усвідомлювати цінність праці та розвиває дисципліну.
Роль батька також важлива. В очах дитини він символізує стабільність, силу та захист. Його присутність у житті дітини забезпечує відчуття безпеки та психологічної стійкості. Коли батько підтримує дитину, він допомагає ій відчувати впевненість у собі та своїх силах.
Однією з ключових завдань батька є сприяння відокремленню дитини від матері, особливо у період формування самостійності. Батько допомагає дитині розвинути незалежність, а взаємодія з батьком зміцнює у дитини внутрішню опору та впевненість у своїй самостійності.
Також батько часто виступає наставником, який допомагає орієнтуватися у складному устрої зовнішнього світу. Він навчає правилам взаємодії із суспільством, показує, як справлятися з труднощами та відстоювати свої інтереси.
Батько нерідко є зразком рішучості та наполегливості. Своїми діями він показує, як досягати цілей, стикатися з труднощами та долати їх. Діти, спостерігаючи за прикладом батька, вбирають модель поведінки, де наполегливість та зусилля призводять до успіху. Надалі це допомагає їм не боятися труднощів і прагнути реалізації своїх цілей.
Підтримка і похвала батька значно впливають на самооцінку дитини. Якщо батько визнає досягнення дитини, це формує в неї відчуття власної цінності. І навпаки, надмірна критика може знизити, і навіть знищити, впевненість та самоцінність.
Разом батьки створюють безпечне середовище для дитини, яка тільки формується. Забезпечують баланс між любовʼю та вимогами, показують модель гармонійних відносин у парі. Якщо між батьком і матір’ю є повага та підтримка, дитина засвоює, що таке партнерство. Різні підходи до виховання з боку матері та батька вчать дитину бути гнучкою і дивитися на світ із різних точок зору. Розуміння того, що можна підходити до завдань та проблем по-різному, допомагає розвинути адаптивні стратегії у дорослому житті.
❤🔥8👏1
Тривога, сором і вина – три емоції, які провокують переїдання та напади ненажерливості.
Важливо пам'ятати: немає хороших і поганих емоцій, заборонених і дозволених, всі вони – просто інформація. Головне у процесі оволодіння власними емоціями – прийняти їх як даність. Не намагатися вдавати, що неприємних вам чи комусь ще емоцій не існує, усвідомити, що ви людина жива і можете відчувати гнів, смуток, сором, страх.
Другий крок – прийнявши, відокремити емоції від себе. Вони роблять нас живими, але не визначають - які ми.
Перша надзвичайно корисна навичка, щоб впоратися з будь-якою негативною емоцією: назвати її, про себе чи вголос. При називанні у нашому мозку та тілі відбуваються дивовижні процеси: збудження значно знижується, падає рівень гормону стресу кортизолу.
Приступи ненажерливості часто виникають не просто на тлі негативних емоцій, а разом з відчуттям, що ці переживання непереносні, p нашою несвідомою фантазією, що ми не витримаємо і зруйнуємося під натиском цих переживань, загинемо, і тому треба зробити все, що завгодно, щоб пригасити інтенсивність переживання (наприклад, об'їстися до втрати себе).
Вправа «Серфінг»
Показує, як можна регулювати силу емоції без допомоги їжі.
Сядьте зручно, прикрийте очі та постарайтеся розслабитися. Сфокусуйтеся на переживанні, яке зараз відчуваєте.
Як воно переживається у вашому тілі? Не намагайтеся придушити чи змінити емоцію – просто спостерігайте. Через якийсь час ви помітите, що в переживанні є піки, коли відчуття досягає свого «болючого» максимуму, і спади, коли воно стає м'якшим, його інтенсивність знижується.
Спостерігайте за зміною піків і спадів, ніби «ковзаючи хвилею», як роблять серфери в морі. Незабаром ви виявите, що піки тривають дуже недовго, а в інші моменти ви цілком здатні впоратися з переживаннями, вони неприємні, але переносяться. Напад переїдання завжди трапляється з нами на піку емоційного переживання, тому що здається, що максимум неприємних хворобливих відчуттів триватиме вічно, ніколи не закінчиться. Тепер ви знаєте, що це не так.
Тривога
Одна з головних емоцій, які ми заїдаємо. Тривога – продукт життя в умовах постійної конкуренції та високої потреби отримувати найкраще. Люди з порушеною харчовою поведінкою часто відчувають непомірну, неконтрольовану тривогу. Саме почуття тривоги найчастіше стає причиною харчових зривів. Вона заважає прислухатися до себе, вибирати те, що хочеться, збиває контакт із самим собою.
Щоб перестати заїдати тривогу, потрібно спочатку перестати забороняти собі ... заїдати тривогу чи карати себе це. Важливо, щоб ви відзначали – у щоденнику, у голові, перед дзеркалом – «Я їм, тому що я нервуюся, турбуюся. Їжа допомагає мені впоратися з почуттям тривоги та розслабитися. Нехай це сто тисяч разів неправильно, я не лаятиму себе за це. Це поки що єдиний дієвий спосіб, який я знаю. Зараз мені важливо вгамувати тривогу і подумати про те, що робити далі».
Продовження: https://www.facebook.com/photo/?fbid=1001036062062135&set=a.475594664606280
Важливо пам'ятати: немає хороших і поганих емоцій, заборонених і дозволених, всі вони – просто інформація. Головне у процесі оволодіння власними емоціями – прийняти їх як даність. Не намагатися вдавати, що неприємних вам чи комусь ще емоцій не існує, усвідомити, що ви людина жива і можете відчувати гнів, смуток, сором, страх.
Другий крок – прийнявши, відокремити емоції від себе. Вони роблять нас живими, але не визначають - які ми.
Перша надзвичайно корисна навичка, щоб впоратися з будь-якою негативною емоцією: назвати її, про себе чи вголос. При називанні у нашому мозку та тілі відбуваються дивовижні процеси: збудження значно знижується, падає рівень гормону стресу кортизолу.
Приступи ненажерливості часто виникають не просто на тлі негативних емоцій, а разом з відчуттям, що ці переживання непереносні, p нашою несвідомою фантазією, що ми не витримаємо і зруйнуємося під натиском цих переживань, загинемо, і тому треба зробити все, що завгодно, щоб пригасити інтенсивність переживання (наприклад, об'їстися до втрати себе).
Вправа «Серфінг»
Показує, як можна регулювати силу емоції без допомоги їжі.
Сядьте зручно, прикрийте очі та постарайтеся розслабитися. Сфокусуйтеся на переживанні, яке зараз відчуваєте.
Як воно переживається у вашому тілі? Не намагайтеся придушити чи змінити емоцію – просто спостерігайте. Через якийсь час ви помітите, що в переживанні є піки, коли відчуття досягає свого «болючого» максимуму, і спади, коли воно стає м'якшим, його інтенсивність знижується.
Спостерігайте за зміною піків і спадів, ніби «ковзаючи хвилею», як роблять серфери в морі. Незабаром ви виявите, що піки тривають дуже недовго, а в інші моменти ви цілком здатні впоратися з переживаннями, вони неприємні, але переносяться. Напад переїдання завжди трапляється з нами на піку емоційного переживання, тому що здається, що максимум неприємних хворобливих відчуттів триватиме вічно, ніколи не закінчиться. Тепер ви знаєте, що це не так.
Тривога
Одна з головних емоцій, які ми заїдаємо. Тривога – продукт життя в умовах постійної конкуренції та високої потреби отримувати найкраще. Люди з порушеною харчовою поведінкою часто відчувають непомірну, неконтрольовану тривогу. Саме почуття тривоги найчастіше стає причиною харчових зривів. Вона заважає прислухатися до себе, вибирати те, що хочеться, збиває контакт із самим собою.
Щоб перестати заїдати тривогу, потрібно спочатку перестати забороняти собі ... заїдати тривогу чи карати себе це. Важливо, щоб ви відзначали – у щоденнику, у голові, перед дзеркалом – «Я їм, тому що я нервуюся, турбуюся. Їжа допомагає мені впоратися з почуттям тривоги та розслабитися. Нехай це сто тисяч разів неправильно, я не лаятиму себе за це. Це поки що єдиний дієвий спосіб, який я знаю. Зараз мені важливо вгамувати тривогу і подумати про те, що робити далі».
Продовження: https://www.facebook.com/photo/?fbid=1001036062062135&set=a.475594664606280
