Мужской алкоголизм
Мои наблюдения отношений мужчин с алкоголем давали мне понять, что у них “всё по-другому”. Мужчины реже испытывают стыд и чувство вины наутро, им, казалось бы, проще остановиться и перестать. Алкоголь не бьет по их самооценке и пьяные приключения они воспринимают чаще как _приключения_, “мальчишник в Вегасе”, а не позор, от которого хочется орать и выйти в окно.
Всё поменялось, когда я начала записывать некоторые мужские истории - нет, им тоже не очень (не всем). Вот одна из историй, которой анонимно поделился со мной мой друг, который не пьет уже 11 лет.
Мой роман с алкоголем закончился в декабре 2011 года.
Тогда, на вечеринке к меня в доме, я как всегда пил столько, сколько заливалось в окружение компании соседей по коттеджному городку. Мы собрались в канун рождества - мы закончили строительство и ремонт дома, и к нам пришли на новоселье.
Мое поведение было типичным: мой алкоголизм заключался в том, что когда я веселился или хотел, чтобы было весело, - я пил.
Я был веселым алкоголиком. Конфликты не создавал и в них не лез.
Практически никогда я не пил один. Был один случай, когда после ухода гостей я допил бутылку джимбима и заснул на диване в гостиной. Если не считать пива (которое я не очень-то и любил), мой алкоголизм не развивался в отсутствие компании.
Но благо, когда ты молод и общителен, - есть очень много желающих составить тебе компанию.
В тот вечер я веселился и пил вместе со всеми. Вероятно это был виски, может быть, ром. Я не любил вино, пиво и всё, что слабее. Мне нужно было сразу почувствовать дозу. Первые 50-100 грамм всегда быстро меня приводили в повеселевшее состояние, а дальше уже можно было маленькими, но уверенными глотками доводить себя “до кондиции”.
Не всегда, но достаточно часто, чтоб считать это проблемой, домой меня доставляли в буквальном смысле.
Знакомые, жена, друзьям, попутчики. Потому, что в какой-то момент я утрачивал связь с реальным миром и буквально ничего не помнил и отключался.
Бывали случаи, когда я падал и отключался. В туалете такое пару раз было в разных местах: я иду туда проблеваться, всполоснуться, чтоб дальше продолжить и просто отключаюсь.
Меня почти всегда спасала моя жена. Она была моим алиби и рассказывала всем свидетелем, что у меня кишечное отравление или что мне кто-то что-то подсыпал и поэтому со мной такое произошло. Она откачивала меня дома всякими способами, следила, чтоб я не захлебнулся в собственной блевотине.
Иногда опускала руки и в момент моего очередного куража просто оставляла меня наедине с самим собой или в компании каких-то людей. И удалялась, понимая, что она просто бессильна.
В тот вечер у нас дома я позволил себе то, что не позволял никогда. Мы начали драться. Это не было дракой, но руками мы друг к другу прикладывались. Я что-то сломал в доме. Это вообще моя любимая тема - кинуть тарелку, чашку или стул.
Когда я был пьян и не находился под бдительным контролем жены, у меня случались адюльтеры. Их было не много, да я и не все помню. Вряд ли я был хорош. Жена если и догадывалась, то в точности не знала. Да и что там было знать: имен и лиц я не всех вспомнить могу через неделю, я же реально терял память.
Всё это не укрепляло наши отношения, а в тот момент у нас было уже двое детей. Проснувшись утром, опуская все детали, я понимал, что я опять исполнил и мне снова очень очень стыдно перед женой, детьми, гостями.
Мне было 33 года и я сказал себе - “ты алкоголик”.
Я не рисовал себе образы своего одинокого будущего. Все было предельно ясно. Семья не становилась крепче и это не то, чего мне хотелось.
Я начал искать способы взять себя под контроль.
У меня уже был опыт. Я курил 14 лет и 3 года до этого бросил. Бросил за 1 день с 1 пачки в день (а временами 1,5-2) до нуля.
Я прочёл книгу Алена Кара«Простой способ бросить курить» и она помогла мне. Я разобрался в себе и отказался от курения - мы все бросили в тот год и больше никогда не курили.
Я предположил, что, как и с курением, моя зависимость от алкоголя чисто психологическая. Я стал искать поиск такого же простого ответа на свой алкоголизм.
Мои наблюдения отношений мужчин с алкоголем давали мне понять, что у них “всё по-другому”. Мужчины реже испытывают стыд и чувство вины наутро, им, казалось бы, проще остановиться и перестать. Алкоголь не бьет по их самооценке и пьяные приключения они воспринимают чаще как _приключения_, “мальчишник в Вегасе”, а не позор, от которого хочется орать и выйти в окно.
Всё поменялось, когда я начала записывать некоторые мужские истории - нет, им тоже не очень (не всем). Вот одна из историй, которой анонимно поделился со мной мой друг, который не пьет уже 11 лет.
Мой роман с алкоголем закончился в декабре 2011 года.
Тогда, на вечеринке к меня в доме, я как всегда пил столько, сколько заливалось в окружение компании соседей по коттеджному городку. Мы собрались в канун рождества - мы закончили строительство и ремонт дома, и к нам пришли на новоселье.
Мое поведение было типичным: мой алкоголизм заключался в том, что когда я веселился или хотел, чтобы было весело, - я пил.
Я был веселым алкоголиком. Конфликты не создавал и в них не лез.
Практически никогда я не пил один. Был один случай, когда после ухода гостей я допил бутылку джимбима и заснул на диване в гостиной. Если не считать пива (которое я не очень-то и любил), мой алкоголизм не развивался в отсутствие компании.
Но благо, когда ты молод и общителен, - есть очень много желающих составить тебе компанию.
В тот вечер я веселился и пил вместе со всеми. Вероятно это был виски, может быть, ром. Я не любил вино, пиво и всё, что слабее. Мне нужно было сразу почувствовать дозу. Первые 50-100 грамм всегда быстро меня приводили в повеселевшее состояние, а дальше уже можно было маленькими, но уверенными глотками доводить себя “до кондиции”.
Не всегда, но достаточно часто, чтоб считать это проблемой, домой меня доставляли в буквальном смысле.
Знакомые, жена, друзьям, попутчики. Потому, что в какой-то момент я утрачивал связь с реальным миром и буквально ничего не помнил и отключался.
Бывали случаи, когда я падал и отключался. В туалете такое пару раз было в разных местах: я иду туда проблеваться, всполоснуться, чтоб дальше продолжить и просто отключаюсь.
Меня почти всегда спасала моя жена. Она была моим алиби и рассказывала всем свидетелем, что у меня кишечное отравление или что мне кто-то что-то подсыпал и поэтому со мной такое произошло. Она откачивала меня дома всякими способами, следила, чтоб я не захлебнулся в собственной блевотине.
Иногда опускала руки и в момент моего очередного куража просто оставляла меня наедине с самим собой или в компании каких-то людей. И удалялась, понимая, что она просто бессильна.
В тот вечер у нас дома я позволил себе то, что не позволял никогда. Мы начали драться. Это не было дракой, но руками мы друг к другу прикладывались. Я что-то сломал в доме. Это вообще моя любимая тема - кинуть тарелку, чашку или стул.
Когда я был пьян и не находился под бдительным контролем жены, у меня случались адюльтеры. Их было не много, да я и не все помню. Вряд ли я был хорош. Жена если и догадывалась, то в точности не знала. Да и что там было знать: имен и лиц я не всех вспомнить могу через неделю, я же реально терял память.
Всё это не укрепляло наши отношения, а в тот момент у нас было уже двое детей. Проснувшись утром, опуская все детали, я понимал, что я опять исполнил и мне снова очень очень стыдно перед женой, детьми, гостями.
Мне было 33 года и я сказал себе - “ты алкоголик”.
Я не рисовал себе образы своего одинокого будущего. Все было предельно ясно. Семья не становилась крепче и это не то, чего мне хотелось.
Я начал искать способы взять себя под контроль.
У меня уже был опыт. Я курил 14 лет и 3 года до этого бросил. Бросил за 1 день с 1 пачки в день (а временами 1,5-2) до нуля.
Я прочёл книгу Алена Кара«Простой способ бросить курить» и она помогла мне. Я разобрался в себе и отказался от курения - мы все бросили в тот год и больше никогда не курили.
Я предположил, что, как и с курением, моя зависимость от алкоголя чисто психологическая. Я стал искать поиск такого же простого ответа на свой алкоголизм.
То, что я сделал дальше, знает только моя мама и жена.
А теперь и ты, если дочитала до этого момента.
Я никогда никому об этом не говорил.
Я нашёл центр, который специализируется на лечении алкгоголизма при помощи гипноза. Они кодируют на любой срок, какой ты пожелаешь.
Я выбрал 1 год. После надо было продлевать.
Я прошёл достаточно простую процедуру и мне стало легче.
Через 2 недели мы отправились во Францию большой компанией кататься в горы. Как обычно, немного коньяка в горах, вино или что-то покрепче вечером и так каждый день. Все, кроме меня.
Я стал ощущать себя совершенно иначе, наблюдая за тем, как друзья отдыхают и за тем, как я на это реагирую.
Прошёл год. Я не стал продлевать и идти на очередной сеанс гипноза. Я решил проверить, хватит ли мне силы воли ещё на год.
Далее был ещё год и вот уже 11 лет я не пью алкоголь.
У меня по-прежнему есть страх его случайно попробовать. В этом и есть суть гипноза. Я понимаю, что я не умру от глотка вина, но я боюсь его даже случайно попробовать. Ничего алкосодержащего я не употребляю, даже ромовую бабку.
Что изменилось?
Люди. Я стал редким гостем вечеринок, а вечеринки у меня в доме стали все больше походить на семейные ужины, где жёны выпивают немного вина, а мальчики «за рулём».
Я стал точно чувствовать момент, когда должен уйти с мероприятия, ощущая общий градус участников и замечая перевоплощение публики. Все это тоже видели и поэтому почти все мои бывшие “собутыльники” перестали меня приглашать.
Никто не хочет плохо выглядеть в глазах трезвого.
Ты права, когда говоришь о том, что алкоголизм - это на всю жизнь. Я уверен, что если я начну выпивать вино, то скоро это превратится в ежедневный ритуал. Может уже и не будет «отключек», но в том, что это снова превратится в настоящий алкоголизм, у меня сомнений нет.
Инстаграм https://www.instagram.com/drinkdrunkdrunk/
Предзаказ книги https://kindchallenge.net/user/5fc8ab7c229b460007b625d1
А теперь и ты, если дочитала до этого момента.
Я никогда никому об этом не говорил.
Я нашёл центр, который специализируется на лечении алкгоголизма при помощи гипноза. Они кодируют на любой срок, какой ты пожелаешь.
Я выбрал 1 год. После надо было продлевать.
Я прошёл достаточно простую процедуру и мне стало легче.
Через 2 недели мы отправились во Францию большой компанией кататься в горы. Как обычно, немного коньяка в горах, вино или что-то покрепче вечером и так каждый день. Все, кроме меня.
Я стал ощущать себя совершенно иначе, наблюдая за тем, как друзья отдыхают и за тем, как я на это реагирую.
Прошёл год. Я не стал продлевать и идти на очередной сеанс гипноза. Я решил проверить, хватит ли мне силы воли ещё на год.
Далее был ещё год и вот уже 11 лет я не пью алкоголь.
У меня по-прежнему есть страх его случайно попробовать. В этом и есть суть гипноза. Я понимаю, что я не умру от глотка вина, но я боюсь его даже случайно попробовать. Ничего алкосодержащего я не употребляю, даже ромовую бабку.
Что изменилось?
Люди. Я стал редким гостем вечеринок, а вечеринки у меня в доме стали все больше походить на семейные ужины, где жёны выпивают немного вина, а мальчики «за рулём».
Я стал точно чувствовать момент, когда должен уйти с мероприятия, ощущая общий градус участников и замечая перевоплощение публики. Все это тоже видели и поэтому почти все мои бывшие “собутыльники” перестали меня приглашать.
Никто не хочет плохо выглядеть в глазах трезвого.
Ты права, когда говоришь о том, что алкоголизм - это на всю жизнь. Я уверен, что если я начну выпивать вино, то скоро это превратится в ежедневный ритуал. Может уже и не будет «отключек», но в том, что это снова превратится в настоящий алкоголизм, у меня сомнений нет.
Инстаграм https://www.instagram.com/drinkdrunkdrunk/
Предзаказ книги https://kindchallenge.net/user/5fc8ab7c229b460007b625d1
Разорвать круг
На церемонии аяуаски, перед одной из сессий мы с шаманом играли в игру - уж не помню, как она называлась, но смысл был в вытягивании карты и разборе её значения для тебя.
Я вытащила ПОВТОРЕНИЕ - кажется, там был нарисовано то самое колесо Сансары (примечание - в некоторых направлениях буддизма сансара рассматривается как результат неведения в понимании своего истинного «Я», неведения, под влиянием которого индивид принимает временный и иллюзорный мир за реальность).
⁃ Как ты думаешь, что это для тебя значит? - спросил шаман.
Я знала ответ. Я знала, что моё повторение - это зависимость, это мои отношения с алкоголем, это поведение несчастного человека, жертвы, бесконтрольного существа. Заканчивая один круг, я заходила на следующий. У меня никогда не было прогресса overnight, у меня никогда не было разрыва по-настоящему, - будто я боялась отпустить привычное (хоть и несчастное) настоящее. А оно, в свою очередь, не отпускало меня.
Почему мы не отпускаем эти круги несчастья? Я пробовала найти ответ - он в страхе неизвестности.
⁃ Кем будешь ты без своей _истории_? - задала мне вопрос подруга (задолго до аяуаски).
⁃
⁃ Этот вопрос настолько же сложный, как и «опишите себя одним словом». Мы так сильно состоим из историй, с каждым годом, с каждым десятилетием они так глубоко врастают в нас, что нам кажется, что эти истории - и есть _мы_сами_. Истории страдания, истории жертвенности, вины, бедности, бессилия и выученной беспомощности. Нам кажется, что мы - это история нашего тела, наши шрамы и лишний вес, наша прическа и форма ногтей, наш тембр голоса и привычка сутулиться… Кажется, это нельзя изменить, кажется, это и есть сами МЫ.
Я ответила шаману что-то невнятное, ведь я сама не хотела признаваться вслух об этом - это значило сделать шаг ИЗ круга, но это было страшно, непонятно, неудобно. Но шаману и не были нужны мои ответы (как и вам, дорогие читатели) - они нужны лишь мне самой.
На второй церемонии я чувствовала, как _истории_ покидают меня, как всё важное, к чему я привыкла, что знала и планировала, кем была, - что всё это становится неважным. Невозможно объяснить это вербально, - это чувство отделения всего ранее важного от тебя самого, болезненное чувство. Ум изо всех сил цепляется за мнимые _важности_, за всё то, что ты сам и социум назначили для тебя важным, определяющим самого тебя. Успех, внешность, семья, образование. Я отчаянно цеплялась за воспоминания «ну хоть ЭТО у тебя ещё есть, хоть этот, хоть…» и мне было ужасно страшно, я хватала шамана за руки и (нетипично для себя самой! Я независима, всегда) выдавила:
⁃ СПАСИ МЕНЯ! Помоги мне, я не справляюсь.
⁃ Тебя не нужно спасать, - монотонно отвечал он. - Ты больше, чем твоё тело. Ты больше, чем твои достижения, ты больше, чем твоя семья и знания. Тебе не нужен никто, чтобы быть самой собой, чтобы быть счастливой. Тебе не нужны мужчины, за которых ты постоянно держишься. Не нужна карьера, не нужны другие люди. Ты больше всего этого.
Да что же это такое, так не может быть, - кто я без всего этого, без этих историй? Кто я без своих людей, друзей, без сына, без _миссии_ в жизни? У каждого же должна быть миссия…
Сильно позже я поняла, что это значило - только отпуская абсолютно всё, что было, - без хитростей, без исключений, без «мусора под ковром» ты можешь стать свободным и нарисовать всё что угодно новое - на БЕЛОМ, чистом листе. Новая жизнь будет стоить тебе старой. Ты так хотел новой жизни? Избавься же от старых историй, прекрати полировать старые шрамы.
⁃ Как я узнаю, что я умерла? - спросила я у шамана, когда действие вещества закончилось и я вернулась в обычное состояние.
⁃ Никак, - загадочно ответил он, как Дон Хуан (уверена, что такие амбиции у него были, как и ролевая модель). - Может быть, теперь ты поймешь, что твоё сознание вечно?
На церемонии аяуаски, перед одной из сессий мы с шаманом играли в игру - уж не помню, как она называлась, но смысл был в вытягивании карты и разборе её значения для тебя.
Я вытащила ПОВТОРЕНИЕ - кажется, там был нарисовано то самое колесо Сансары (примечание - в некоторых направлениях буддизма сансара рассматривается как результат неведения в понимании своего истинного «Я», неведения, под влиянием которого индивид принимает временный и иллюзорный мир за реальность).
⁃ Как ты думаешь, что это для тебя значит? - спросил шаман.
Я знала ответ. Я знала, что моё повторение - это зависимость, это мои отношения с алкоголем, это поведение несчастного человека, жертвы, бесконтрольного существа. Заканчивая один круг, я заходила на следующий. У меня никогда не было прогресса overnight, у меня никогда не было разрыва по-настоящему, - будто я боялась отпустить привычное (хоть и несчастное) настоящее. А оно, в свою очередь, не отпускало меня.
Почему мы не отпускаем эти круги несчастья? Я пробовала найти ответ - он в страхе неизвестности.
⁃ Кем будешь ты без своей _истории_? - задала мне вопрос подруга (задолго до аяуаски).
⁃
⁃ Этот вопрос настолько же сложный, как и «опишите себя одним словом». Мы так сильно состоим из историй, с каждым годом, с каждым десятилетием они так глубоко врастают в нас, что нам кажется, что эти истории - и есть _мы_сами_. Истории страдания, истории жертвенности, вины, бедности, бессилия и выученной беспомощности. Нам кажется, что мы - это история нашего тела, наши шрамы и лишний вес, наша прическа и форма ногтей, наш тембр голоса и привычка сутулиться… Кажется, это нельзя изменить, кажется, это и есть сами МЫ.
Я ответила шаману что-то невнятное, ведь я сама не хотела признаваться вслух об этом - это значило сделать шаг ИЗ круга, но это было страшно, непонятно, неудобно. Но шаману и не были нужны мои ответы (как и вам, дорогие читатели) - они нужны лишь мне самой.
На второй церемонии я чувствовала, как _истории_ покидают меня, как всё важное, к чему я привыкла, что знала и планировала, кем была, - что всё это становится неважным. Невозможно объяснить это вербально, - это чувство отделения всего ранее важного от тебя самого, болезненное чувство. Ум изо всех сил цепляется за мнимые _важности_, за всё то, что ты сам и социум назначили для тебя важным, определяющим самого тебя. Успех, внешность, семья, образование. Я отчаянно цеплялась за воспоминания «ну хоть ЭТО у тебя ещё есть, хоть этот, хоть…» и мне было ужасно страшно, я хватала шамана за руки и (нетипично для себя самой! Я независима, всегда) выдавила:
⁃ СПАСИ МЕНЯ! Помоги мне, я не справляюсь.
⁃ Тебя не нужно спасать, - монотонно отвечал он. - Ты больше, чем твоё тело. Ты больше, чем твои достижения, ты больше, чем твоя семья и знания. Тебе не нужен никто, чтобы быть самой собой, чтобы быть счастливой. Тебе не нужны мужчины, за которых ты постоянно держишься. Не нужна карьера, не нужны другие люди. Ты больше всего этого.
Да что же это такое, так не может быть, - кто я без всего этого, без этих историй? Кто я без своих людей, друзей, без сына, без _миссии_ в жизни? У каждого же должна быть миссия…
Сильно позже я поняла, что это значило - только отпуская абсолютно всё, что было, - без хитростей, без исключений, без «мусора под ковром» ты можешь стать свободным и нарисовать всё что угодно новое - на БЕЛОМ, чистом листе. Новая жизнь будет стоить тебе старой. Ты так хотел новой жизни? Избавься же от старых историй, прекрати полировать старые шрамы.
⁃ Как я узнаю, что я умерла? - спросила я у шамана, когда действие вещества закончилось и я вернулась в обычное состояние.
⁃ Никак, - загадочно ответил он, как Дон Хуан (уверена, что такие амбиции у него были, как и ролевая модель). - Может быть, теперь ты поймешь, что твоё сознание вечно?
Такие выводы могут свести с ума кого-то слабого, могут швырнуть рационального человека в пучину духовных поисков и сомнений, но здесь, спустя полтора года после опыта, я выбираю другое значение.
Смерть, которую переживаешь ты, отпуская своё мнимое важное, - это большой шанс стать свободным человеком. Это смерть эго. Это свобода от всего наносного и в то же время - свобода от _историй_, которым даем мы такое значение. Ярлыков алкоголизма и несчастий, зависимостей от людей и бесконечных кругов повторений.
Прожить смерть эго - непростая (и небыстрая история). И я никому не желаю и ни в коем случае не советую подобные церемонии. Но размышления о том, от каких историй, каких клише о себе вы хотели избавиться могут дать вам свободу. От зависимости в том числе. Я на пути.
Инстаграм https://www.instagram.com/drinkdrunkdrunk/
Предзаказ книги https://kindchallenge.net/user/5fc8ab7c229b460007b625d1
Смерть, которую переживаешь ты, отпуская своё мнимое важное, - это большой шанс стать свободным человеком. Это смерть эго. Это свобода от всего наносного и в то же время - свобода от _историй_, которым даем мы такое значение. Ярлыков алкоголизма и несчастий, зависимостей от людей и бесконечных кругов повторений.
Прожить смерть эго - непростая (и небыстрая история). И я никому не желаю и ни в коем случае не советую подобные церемонии. Но размышления о том, от каких историй, каких клише о себе вы хотели избавиться могут дать вам свободу. От зависимости в том числе. Я на пути.
Инстаграм https://www.instagram.com/drinkdrunkdrunk/
Предзаказ книги https://kindchallenge.net/user/5fc8ab7c229b460007b625d1
Сьогодні мій день народження і я не можу відчувати нічого, крім вдячності.
За те, що я жива і здорова, за те, що поряд зі мною мій син та друзі, що всі мої рідні живі, що я можу робити свою улюблену справу.
За те, що незважаючи на те, що я півроку не була вдома, у мене _все_є_, - мені щастить кожного ранку прокидатись і самостійно приймати рішення і робити вибори.
Я вдячна мамі, рідним, друзям, випадковим і невипадковим знайомим, моїм вчителям, тренерам, лікарям та, звичайно, захисникам - хлопцям і дівчатам у ЗСУ.
Я не можу бажати нічого, крім Перемоги, і дуже хочу сьогодні зібрати кошти - 182 556 грн для лікування двох бійців ЗСУ – Віталія та Івана, які зараз перебувають у клініці ADONIS у Києві. Сім років я і моя родина проходили лікування та обстеження у цій клініці, тепер, під час повномасштабної війни, допомоги потребують і клініка, і бійці, яким вони допомагають (у березні 2022 орки влучили ракетою у пологовий будинок ADONIS…)
Ми збираємо 182 556 грн, щоб оплатити лікування клітинними технологіями для двох захисників. Зробіть подарунок мені та цим прекрасним сміливим людям – задонейтіть будь-яку суму тут - https://bekind.ua/uk/project?id=f4bdb842-4626-4b92-a06e-e4b75fcc7dbe
З 24 лютого 2022 група медичних компаній ADONIS безперервно надає якісну медичну допомогу цивільним громадянам та військовим. Для того, щоб продовжувати лікувати поранених військових, лікарня потребує нашої фінансової підтримки.
Віталій та Іван, для яких я збираю кошти, боронять Україну ще з 2014-2015 років, а у лютому 2022 року прийняли рішення повернутися в ЗСУ. Ось їхні історії:
Віталій
24 лютого Віталій був за кордоном, але відразу повернувся в Україну і 1 березня вже був у складі ЗСУ. У боях під Рубіжним під час артобстрілу снаряд влучив занадто близько від місця розположення підрозділу. Вибухова хвиля відкинула Віталія, а уламки влучили у руку. Лікарям вдалось зберегти руку бійця: Віталій вже пройшов через 5 операцій. Під час втручань травматологи вилучили багато уламків снаряда та кістки пацієнта і змогли стабілізувати кінцівку. Зараз військовий потребує лікування клітинними технологіями. Вони зможуть на клітинному рівні відновити кістку, внаслідок чого захисник повернеться до повноцінного життя.
Іван
Внаслідок розриву снаряду Іван отримав обширну мінно-вибухову травму з ураженням центральної нервової системи. Через те що у 2014 році він вже мав 2 контузії внаслідок вибухової травми, чергове поранення стало критичним. Функції його центральної нервової системи не можуть відновитися самостійно. Ситуацію не виправила фізіореабілітація: пацієнт не може зберігати вертикальне положення та виконувати вправи. Його стан поступово погіршується. Допомогти захиснику може сучасне лікування клітинними технологіями. Вони зможуть на клітинному рівні відновити уражені структури ЦНС, завдяки чому захисник повернеться до повноцінного життя.
За те, що я жива і здорова, за те, що поряд зі мною мій син та друзі, що всі мої рідні живі, що я можу робити свою улюблену справу.
За те, що незважаючи на те, що я півроку не була вдома, у мене _все_є_, - мені щастить кожного ранку прокидатись і самостійно приймати рішення і робити вибори.
Я вдячна мамі, рідним, друзям, випадковим і невипадковим знайомим, моїм вчителям, тренерам, лікарям та, звичайно, захисникам - хлопцям і дівчатам у ЗСУ.
Я не можу бажати нічого, крім Перемоги, і дуже хочу сьогодні зібрати кошти - 182 556 грн для лікування двох бійців ЗСУ – Віталія та Івана, які зараз перебувають у клініці ADONIS у Києві. Сім років я і моя родина проходили лікування та обстеження у цій клініці, тепер, під час повномасштабної війни, допомоги потребують і клініка, і бійці, яким вони допомагають (у березні 2022 орки влучили ракетою у пологовий будинок ADONIS…)
Ми збираємо 182 556 грн, щоб оплатити лікування клітинними технологіями для двох захисників. Зробіть подарунок мені та цим прекрасним сміливим людям – задонейтіть будь-яку суму тут - https://bekind.ua/uk/project?id=f4bdb842-4626-4b92-a06e-e4b75fcc7dbe
З 24 лютого 2022 група медичних компаній ADONIS безперервно надає якісну медичну допомогу цивільним громадянам та військовим. Для того, щоб продовжувати лікувати поранених військових, лікарня потребує нашої фінансової підтримки.
Віталій та Іван, для яких я збираю кошти, боронять Україну ще з 2014-2015 років, а у лютому 2022 року прийняли рішення повернутися в ЗСУ. Ось їхні історії:
Віталій
24 лютого Віталій був за кордоном, але відразу повернувся в Україну і 1 березня вже був у складі ЗСУ. У боях під Рубіжним під час артобстрілу снаряд влучив занадто близько від місця розположення підрозділу. Вибухова хвиля відкинула Віталія, а уламки влучили у руку. Лікарям вдалось зберегти руку бійця: Віталій вже пройшов через 5 операцій. Під час втручань травматологи вилучили багато уламків снаряда та кістки пацієнта і змогли стабілізувати кінцівку. Зараз військовий потребує лікування клітинними технологіями. Вони зможуть на клітинному рівні відновити кістку, внаслідок чого захисник повернеться до повноцінного життя.
Іван
Внаслідок розриву снаряду Іван отримав обширну мінно-вибухову травму з ураженням центральної нервової системи. Через те що у 2014 році він вже мав 2 контузії внаслідок вибухової травми, чергове поранення стало критичним. Функції його центральної нервової системи не можуть відновитися самостійно. Ситуацію не виправила фізіореабілітація: пацієнт не може зберігати вертикальне положення та виконувати вправи. Його стан поступово погіршується. Допомогти захиснику може сучасне лікування клітинними технологіями. Вони зможуть на клітинному рівні відновити уражені структури ЦНС, завдяки чому захисник повернеться до повноцінного життя.
А чи знали ви, що пахова зона не прикривається бронежилетом?
Зазвичай усі звикли до зборів на бронежилети - потреба очевидна. Але мало хто говорить про захист нижньої черевної частини та паху, які бронежилетом не прикриваються. Попадання туди = смерть у майже 100% випадків.
Пах – це анатомічно вразлива частина тіла. Пошкодження стегнової артерії спричиняє масивний крововилив, а швидка втрата крові і специфічність місця не дозволяють ефективно накласти турнікет.
$184,85 – це вартість одного модулю балістичного захисту нижньої черевної та пахової зони. Для бійців добровольчого підрозділу «Титан» на Харківському та південному напрямках разом з osahelp ми збираємо кошти на 40 таких модулів.
Долучіться, будь ласка, комфортною сумою за посиланням:
https://bekind.ua/uk/project?id=02874498-bfe7-484d-9ad5-11652c632287
банка монобанку - https://send.monobank.ua/jar/76jf9wS33j
Зазвичай усі звикли до зборів на бронежилети - потреба очевидна. Але мало хто говорить про захист нижньої черевної частини та паху, які бронежилетом не прикриваються. Попадання туди = смерть у майже 100% випадків.
Пах – це анатомічно вразлива частина тіла. Пошкодження стегнової артерії спричиняє масивний крововилив, а швидка втрата крові і специфічність місця не дозволяють ефективно накласти турнікет.
$184,85 – це вартість одного модулю балістичного захисту нижньої черевної та пахової зони. Для бійців добровольчого підрозділу «Титан» на Харківському та південному напрямках разом з osahelp ми збираємо кошти на 40 таких модулів.
Долучіться, будь ласка, комфортною сумою за посиланням:
https://bekind.ua/uk/project?id=02874498-bfe7-484d-9ad5-11652c632287
банка монобанку - https://send.monobank.ua/jar/76jf9wS33j
send.monobank.ua
Безпечний переказ коштів
Надсилайте безкоштовно та безпечно кошти
У ЗСУ зараз знаходиться понад 50 000 жінок, близько 5 000 служать на передовій.
Ми, як дівчата, що не служать, хочемо допомогти сміливим і прекрасним військовим захищати нашу країну. 27 серпня о 9:00 дівчата (і всі охочі) по всьому світу будуть бігти благодійний забіг, щоб зібрати 2 млн грн на 300 комплектів зимової форми для жінок у ЗСУ!
27 серпня ми з Wtech, Bekind.ua та Stavnitser Fund організовуємо забіг Wtech Kind Independence RUN - збираємо 2 мільйони грн, щоб одягнути 320 дівчат-військових у зимову форму та взуття! (закуповують та одягають Stavnitser Fund). Задонатити просто так на форму для дівчат можна тут - https://bekind.ua/en/project?id=9069115e-aa3a-4b84-a210-b5db5c9a8e96
Разом з міжнародним ком’юніті для жінок-лідерів Wtech ми збираємо кошти на 300 комплектів зимових форм, до яких входить:
47$ – взуття
45$ – кітель
30$ – штани
30$ – білизна
12$ – термобілизна
6$ – рукавиці
170$ – вартість одного повного комплекту
Умови участі:
- зареєструватись на забіг за посиланням (та знайти деталі по своєму місту): https://forms.gle/s5AjaaRytnL695fS7
- зробити благодійний внесок від $10: https://bekind.ua/en/project?id=9069115e-aa3a-4b84-a210-b5db5c9a8e96
- отримати стартовий номер на мейл, роздрукувати його
- пробігти дистанцію у вашому місті о 9:00 разом з іншими учасницями або онлайн у будь-який час з будь-якої точки світу
- запостити у соцмережах із хештегами #wtechkindrun #girlsrunforgirls
Дистанція – від 2 км до 10 км, але можна й пішки. Наша головна мета – привернути увагу до жінок у ЗСУ та зібрати для них кошти на зимову форму.
Офлайн-забіги відбудуться у таких містах:
Амстердам: https://www.facebook.com/events/920755458839887/
Берлін: https://www.facebook.com/events/826242751693596/
Лісабон: https://www.facebook.com/events/648217379679730/
Лондон: https://www.facebook.com/events/600092721686110/
Париж: https://www.facebook.com/events/348633647481530/
Варшава: https://www.facebook.com/events/1063765841010189/
Нью-Йорк - https://www.facebook.com/events/385000890267873?ref=newsfeed
Лос-Анжелес - https://www.facebook.com/events/1075172816466074/?ref=newsfeed
Чекаємо також на Торонто - скоро анонсуємо!
Загальний івент - https://www.facebook.com/events/751124802861280/
Якщо у вашому місті не запланований забіг, ми можете бігти онлайн з будь-якої точки світу або ж підтримати ініціативу благодійним внеском.
Усі учасники отримають віртуальну медаль електронною поштою протягом 5 днів після забігу.
Організатори ініціативи: Міжнародне ком’юніті для жінок-лідерів WTECH Ukraine - Viktoriya Tigipko та Veroslava Novosilnaya-Appy - та благодійна платформа bekind.ua KIND Challenge.
Закупівля та передача зимової форми для жінок у ЗСУ (Фонд Землячки) буде здійснюватися спільно з Благодійним фондом імені Олексія Ставніцера.
Ми, як дівчата, що не служать, хочемо допомогти сміливим і прекрасним військовим захищати нашу країну. 27 серпня о 9:00 дівчата (і всі охочі) по всьому світу будуть бігти благодійний забіг, щоб зібрати 2 млн грн на 300 комплектів зимової форми для жінок у ЗСУ!
27 серпня ми з Wtech, Bekind.ua та Stavnitser Fund організовуємо забіг Wtech Kind Independence RUN - збираємо 2 мільйони грн, щоб одягнути 320 дівчат-військових у зимову форму та взуття! (закуповують та одягають Stavnitser Fund). Задонатити просто так на форму для дівчат можна тут - https://bekind.ua/en/project?id=9069115e-aa3a-4b84-a210-b5db5c9a8e96
Разом з міжнародним ком’юніті для жінок-лідерів Wtech ми збираємо кошти на 300 комплектів зимових форм, до яких входить:
47$ – взуття
45$ – кітель
30$ – штани
30$ – білизна
12$ – термобілизна
6$ – рукавиці
170$ – вартість одного повного комплекту
Умови участі:
- зареєструватись на забіг за посиланням (та знайти деталі по своєму місту): https://forms.gle/s5AjaaRytnL695fS7
- зробити благодійний внесок від $10: https://bekind.ua/en/project?id=9069115e-aa3a-4b84-a210-b5db5c9a8e96
- отримати стартовий номер на мейл, роздрукувати його
- пробігти дистанцію у вашому місті о 9:00 разом з іншими учасницями або онлайн у будь-який час з будь-якої точки світу
- запостити у соцмережах із хештегами #wtechkindrun #girlsrunforgirls
Дистанція – від 2 км до 10 км, але можна й пішки. Наша головна мета – привернути увагу до жінок у ЗСУ та зібрати для них кошти на зимову форму.
Офлайн-забіги відбудуться у таких містах:
Амстердам: https://www.facebook.com/events/920755458839887/
Берлін: https://www.facebook.com/events/826242751693596/
Лісабон: https://www.facebook.com/events/648217379679730/
Лондон: https://www.facebook.com/events/600092721686110/
Париж: https://www.facebook.com/events/348633647481530/
Варшава: https://www.facebook.com/events/1063765841010189/
Нью-Йорк - https://www.facebook.com/events/385000890267873?ref=newsfeed
Лос-Анжелес - https://www.facebook.com/events/1075172816466074/?ref=newsfeed
Чекаємо також на Торонто - скоро анонсуємо!
Загальний івент - https://www.facebook.com/events/751124802861280/
Якщо у вашому місті не запланований забіг, ми можете бігти онлайн з будь-якої точки світу або ж підтримати ініціативу благодійним внеском.
Усі учасники отримають віртуальну медаль електронною поштою протягом 5 днів після забігу.
Організатори ініціативи: Міжнародне ком’юніті для жінок-лідерів WTECH Ukraine - Viktoriya Tigipko та Veroslava Novosilnaya-Appy - та благодійна платформа bekind.ua KIND Challenge.
Закупівля та передача зимової форми для жінок у ЗСУ (Фонд Землячки) буде здійснюватися спільно з Благодійним фондом імені Олексія Ставніцера.
Женщина, которая пьет, 0.0.
Сегодня я отправила всем, кто делал предзаказ, демо-версию своей первой книги. Демо - значит, четверть от того, что будет. Я вычленила некоторые главы и собрала в одну дилетантскую (но честную очень!) пдфку. Полная версия в электронном виде будет к концу сентября, в печатном виде - надеюсь, в этом году. Если вам тоже нужна демка - заказывайте здесь, я пришлю на ваш мейл (проверяйте спам!) - https://kindchallenge.net/user/5fc8ab7c229b460007b625d1
Перед тобой - незаконченная версия автобиографической книги о женском алкоголизме. Верней, демо-версия: я включила сюда часть книги, которая всё ещё не окончена (да), так как мыслей много, а времени мало, в дедлайны я таки не уложилась.
Потому ты, читатель, теперь со мной в одной лодке - бета-тестирования моей книги, моей длинной рефлексии о себе и зависимостях с участием историй некоторых людей. Безусловно, выдуманных - любое сходство с реальными людьми прошу считать случайным.
Я много думала о том, кому нужна эта книга. Кому-то, кто страдает этой же проблемой и надеется найти вдохновение к излечению? Или же просто - найти сходство с собой (согласитесь - любимые книги всегда про “точно-точно, именно это я всегда и хотел сказать”)?
Кому-то, кто любопытствует психологическими расстройствами людей? Или просто - моим?
Кому-то, кто любит мой слог и кого завораживает моя открытость в таких интимных вопросах как _зависимость_?
Кому-то, кто просто проходил мимо?
Наконец, моим друзьям - вам я благодарна больше всего, так как вы держите меня за руку (и иногда даете своевременные пощечины и пинки).
Я отдаю себе отчет в том, что я приоткрыла ящик Пандоры два года назад, написав большой пост на Фейсбуке о том, как я провела неделю на стационаре в клинике лечения зависимостей. Тогда я получила сотни сообщений (и продолжаю) о личных историях людей с зависимостями. Людей запутавшихся и в тяжелом эмоциональном состоянии. Людей, которые не понимали, где грань между зависимостью и “парой бокалов каждый вечер”. Людей-родственников зависимых. Людей, которые не верили, что я, марафонец, мать, предприниматель, благотворитель, такой позитивный, интеллигентный и проактивный образ, могу оказаться алкоголиком. В какой момент они не заметили эту “шторку”, за которую я уходила? Или это просто хайп и overthinking, который не несет ничего особого за собой? (таких сообщений было мало, но да).
Я понимаю, что эта книга нужна больше всего мне самой - изложить свою историю зависимости в хронологической последовательности, находя закономерности между причинами и следствиями, узнавая себя саму заново и добавляя собственные тяжелые переживания и чужие истории, которые мне рассказали “на ушко”.
Я высылаю вам семпл книги. И буду благодарна за обратную связь. Это не хрестоматия, не сокращенная версия, не “половина”. Это некий короткий прототип той истории, которую я собираюсь вам рассказать, оформив в _настоящую_ книгу в ближайшем месяце.
Я знаю, что вы все знакомы с современным искусством, которое имеет разные формы, и чем более непривычны формы, тем современней искусство.
Не уверена, что принято так - высылать семплы книг и просить обратную связь - но я попробую. Если хотите сказать мне что-то очень неприятное - не сдерживайте себя, - это полезный опыт.
Благодарю вас множество раз за поддержку. Жду писем.
(Сделать заказ демо - он придет сегодня же - можно здесь: https://kindchallenge.net/user/5fc8ab7c229b460007b625d1 )
Сегодня я отправила всем, кто делал предзаказ, демо-версию своей первой книги. Демо - значит, четверть от того, что будет. Я вычленила некоторые главы и собрала в одну дилетантскую (но честную очень!) пдфку. Полная версия в электронном виде будет к концу сентября, в печатном виде - надеюсь, в этом году. Если вам тоже нужна демка - заказывайте здесь, я пришлю на ваш мейл (проверяйте спам!) - https://kindchallenge.net/user/5fc8ab7c229b460007b625d1
Перед тобой - незаконченная версия автобиографической книги о женском алкоголизме. Верней, демо-версия: я включила сюда часть книги, которая всё ещё не окончена (да), так как мыслей много, а времени мало, в дедлайны я таки не уложилась.
Потому ты, читатель, теперь со мной в одной лодке - бета-тестирования моей книги, моей длинной рефлексии о себе и зависимостях с участием историй некоторых людей. Безусловно, выдуманных - любое сходство с реальными людьми прошу считать случайным.
Я много думала о том, кому нужна эта книга. Кому-то, кто страдает этой же проблемой и надеется найти вдохновение к излечению? Или же просто - найти сходство с собой (согласитесь - любимые книги всегда про “точно-точно, именно это я всегда и хотел сказать”)?
Кому-то, кто любопытствует психологическими расстройствами людей? Или просто - моим?
Кому-то, кто любит мой слог и кого завораживает моя открытость в таких интимных вопросах как _зависимость_?
Кому-то, кто просто проходил мимо?
Наконец, моим друзьям - вам я благодарна больше всего, так как вы держите меня за руку (и иногда даете своевременные пощечины и пинки).
Я отдаю себе отчет в том, что я приоткрыла ящик Пандоры два года назад, написав большой пост на Фейсбуке о том, как я провела неделю на стационаре в клинике лечения зависимостей. Тогда я получила сотни сообщений (и продолжаю) о личных историях людей с зависимостями. Людей запутавшихся и в тяжелом эмоциональном состоянии. Людей, которые не понимали, где грань между зависимостью и “парой бокалов каждый вечер”. Людей-родственников зависимых. Людей, которые не верили, что я, марафонец, мать, предприниматель, благотворитель, такой позитивный, интеллигентный и проактивный образ, могу оказаться алкоголиком. В какой момент они не заметили эту “шторку”, за которую я уходила? Или это просто хайп и overthinking, который не несет ничего особого за собой? (таких сообщений было мало, но да).
Я понимаю, что эта книга нужна больше всего мне самой - изложить свою историю зависимости в хронологической последовательности, находя закономерности между причинами и следствиями, узнавая себя саму заново и добавляя собственные тяжелые переживания и чужие истории, которые мне рассказали “на ушко”.
Я высылаю вам семпл книги. И буду благодарна за обратную связь. Это не хрестоматия, не сокращенная версия, не “половина”. Это некий короткий прототип той истории, которую я собираюсь вам рассказать, оформив в _настоящую_ книгу в ближайшем месяце.
Я знаю, что вы все знакомы с современным искусством, которое имеет разные формы, и чем более непривычны формы, тем современней искусство.
Не уверена, что принято так - высылать семплы книг и просить обратную связь - но я попробую. Если хотите сказать мне что-то очень неприятное - не сдерживайте себя, - это полезный опыт.
Благодарю вас множество раз за поддержку. Жду писем.
(Сделать заказ демо - он придет сегодня же - можно здесь: https://kindchallenge.net/user/5fc8ab7c229b460007b625d1 )
Лучший способ избавиться от страха - посмотреть ему в глаза.
Так как зависимость - это один большой страх жизни, то посмотреть на себя (трезво!) со стороны - самый терапевтичный сценарий. Скажу сразу - приятно не будет. Будет больно, мерзко, отвратительно. Возможно, вам захочется кричать, спрятаться. Возможно, вы будете проживать все эти стадии принятия Кюблер-Росс (шок, гнев, торг, депрессия и принятие). Но это и есть терапия.
Страх жизни (и осознания своей жизни) развивается постепенно и часто - незаметно. Сначала вам страшно делать что-то новое, потом - встречаться с новыми людьми, потом - говорить о новом со старыми, потом - возможно, и вовсе выходить из дому… Это похоже на депрессию, да, но с зависимостью так тоже работает. Всё, что я читала и слышала, то, что успела почувствовать на себе - это круговое движение, с которого есть несколько выездов, но с каждым днем, месяцем, годом у вас всё меньше и меньше сил на то, чтобы найти смелость выехать на первом же съезде…
Do one thing every day that scares you - научил меня этому мой друг (это фраза, на самом деле, Рузвельта), и мой мозг может (не всегда) взять себя в руки и сделать что-то резкое и неожиданное, то, от чего страшно.
Терапевтическое упражнение - спросить ваших друзей и близких о том, как они видели ваши отношения с алкоголем. Возможно, не все ответят. Но попробовать стОит. Мне повезло с друзьями, - они держат меня за руку, хотя могли бросить эти усилия множество раз. Пока вас не бросили - спросите их, что они видели, что чувствовали, когда начали замечать, что что-то не так? Будет холодный душ, о котором вы будете рефлексировать долго. Возможно, плакать. Может быть, спорить. Публикую нежный и болезненный текст моего близкого друга, который наблюдал годами меня с бокалом в разных условиях. Отвозил в рехаб и после наблюдал, как я возвращаюсь туда, откуда пришла…
⁃ Каждый раз, когда в твоих отношениях с алкоголем что-то было не так, мне не хотелось это признавать. Это как с мужчинами, в которых мы влюблены, - всегда найдём тысяча и одно оправдание любым их поступкам. Я даже не поверила в это, когда ты попросила отвезти тебя в рехаб, и когда прочла тотсамыйпост, и когда видела, как ты засыпаешь в середине вечера в компании друзей.
⁃ Не могу вспомнить, сколько времени мне понадобилось, чтобы в это поверить, но дальше было очень больно. Ты часто не помнила, о чем мы говорили вчера, а в диалоге просто исчезала: сначала в шёпот, а потом совсем. Возможно, я просто стала постепенно это замечать.
⁃ Я знала, с какими трудностями ты можешь справляться, и ни разу не думала, что не справишься с этой. Но было страшно, что что-то, что стала видеть, смогут увидеть другие. Мне хотелось, чтобы люди видели в тебе то красивое, что знала я.
Я чувствовала, будто бы в эти моменты рвётся наша связь, и разговор, в котором только что была близость, просто растворяется.
⁃ Кажется, за все время мы говорили про алкоголь всего несколько раз, и больше всего мне было страшно тебя задеть в этом уязвимом состоянии. И хоть мне всегда легко было сказать своим парням ‘пожалуй, сегодня тебе уже пора перейти на воду’, с тобой это не работало, да и будто бы права этого у меня не было. Настолько ты взрослый человек, что вовсе неясно где это границу можно переходить. Да и можно ли вообще.
⁃ Твой выбор говорить об этом так громко и публично, признаваясь в этом даже своему сыну, для меня был слишком смелый. После такого каминг-аута мы все как будто бы безоружны. Ведь каждый раз видя тебя с бокалом, я точно знаю, что только ты сама можешь делать или делать этот выбор, о котором знаешь всё.
Инстаграм https://www.instagram.com/drinkdrunkdrunk/
Предзаказ книги (сегодня вам придет ДЕМО - 60 страниц, до конца сентября - полная версия) https://kindchallenge.net/user/5fc8ab7c229b460007b625d1
Так как зависимость - это один большой страх жизни, то посмотреть на себя (трезво!) со стороны - самый терапевтичный сценарий. Скажу сразу - приятно не будет. Будет больно, мерзко, отвратительно. Возможно, вам захочется кричать, спрятаться. Возможно, вы будете проживать все эти стадии принятия Кюблер-Росс (шок, гнев, торг, депрессия и принятие). Но это и есть терапия.
Страх жизни (и осознания своей жизни) развивается постепенно и часто - незаметно. Сначала вам страшно делать что-то новое, потом - встречаться с новыми людьми, потом - говорить о новом со старыми, потом - возможно, и вовсе выходить из дому… Это похоже на депрессию, да, но с зависимостью так тоже работает. Всё, что я читала и слышала, то, что успела почувствовать на себе - это круговое движение, с которого есть несколько выездов, но с каждым днем, месяцем, годом у вас всё меньше и меньше сил на то, чтобы найти смелость выехать на первом же съезде…
Do one thing every day that scares you - научил меня этому мой друг (это фраза, на самом деле, Рузвельта), и мой мозг может (не всегда) взять себя в руки и сделать что-то резкое и неожиданное, то, от чего страшно.
Терапевтическое упражнение - спросить ваших друзей и близких о том, как они видели ваши отношения с алкоголем. Возможно, не все ответят. Но попробовать стОит. Мне повезло с друзьями, - они держат меня за руку, хотя могли бросить эти усилия множество раз. Пока вас не бросили - спросите их, что они видели, что чувствовали, когда начали замечать, что что-то не так? Будет холодный душ, о котором вы будете рефлексировать долго. Возможно, плакать. Может быть, спорить. Публикую нежный и болезненный текст моего близкого друга, который наблюдал годами меня с бокалом в разных условиях. Отвозил в рехаб и после наблюдал, как я возвращаюсь туда, откуда пришла…
⁃ Каждый раз, когда в твоих отношениях с алкоголем что-то было не так, мне не хотелось это признавать. Это как с мужчинами, в которых мы влюблены, - всегда найдём тысяча и одно оправдание любым их поступкам. Я даже не поверила в это, когда ты попросила отвезти тебя в рехаб, и когда прочла тотсамыйпост, и когда видела, как ты засыпаешь в середине вечера в компании друзей.
⁃ Не могу вспомнить, сколько времени мне понадобилось, чтобы в это поверить, но дальше было очень больно. Ты часто не помнила, о чем мы говорили вчера, а в диалоге просто исчезала: сначала в шёпот, а потом совсем. Возможно, я просто стала постепенно это замечать.
⁃ Я знала, с какими трудностями ты можешь справляться, и ни разу не думала, что не справишься с этой. Но было страшно, что что-то, что стала видеть, смогут увидеть другие. Мне хотелось, чтобы люди видели в тебе то красивое, что знала я.
Я чувствовала, будто бы в эти моменты рвётся наша связь, и разговор, в котором только что была близость, просто растворяется.
⁃ Кажется, за все время мы говорили про алкоголь всего несколько раз, и больше всего мне было страшно тебя задеть в этом уязвимом состоянии. И хоть мне всегда легко было сказать своим парням ‘пожалуй, сегодня тебе уже пора перейти на воду’, с тобой это не работало, да и будто бы права этого у меня не было. Настолько ты взрослый человек, что вовсе неясно где это границу можно переходить. Да и можно ли вообще.
⁃ Твой выбор говорить об этом так громко и публично, признаваясь в этом даже своему сыну, для меня был слишком смелый. После такого каминг-аута мы все как будто бы безоружны. Ведь каждый раз видя тебя с бокалом, я точно знаю, что только ты сама можешь делать или делать этот выбор, о котором знаешь всё.
Инстаграм https://www.instagram.com/drinkdrunkdrunk/
Предзаказ книги (сегодня вам придет ДЕМО - 60 страниц, до конца сентября - полная версия) https://kindchallenge.net/user/5fc8ab7c229b460007b625d1
Останнім часом багато думаю про Ван Гога: вже пять місяців ми живемо у 500 метрів від його музея в Амстердамі: кожного дня, пробігаючи повз, я бачу черги з 9 ранку на вхід.
Цей музей - найпопулярніший в Амстердамі та Нідерландах, купити квиток можна тільки на майбутнє, і це «майбутнє» - не раніше, ніж через тиждень. За ці півроку я жодного разу не пішла у цей музей (нібито таке довгострокове планування - не для мене). Але майже щодня проходжу поруч. І бачу черги. І думаю про долю і вибори Ван Гога. Про те, що він не був популярним за життя. Що ніколи не був заможним чи просто - успішним, не мав достатньо грошей і завжди був нещасним та бідним, про нього піклувався його брат…
За своє життя (37 років!) Вінсент зробив більше 2000 робіт, але здебільшого вони були нецікаві публіці… Але він продовжував і не змінював вектор. У нього не було соцмереж, за якими можна хоч якось провалідувати перспективність своїх робіт, і він продовжував малювати, незважаючи на відчай, «хворобливу самотність» та нещасливе кохання (можливо, це і штовхало його на творчість?!).
«Печаль буде тривати вічно», - відповідав Ван Гог на всі спроби допомоги йому. Він страждав від непотрібності та «невдалої» любові (так ми думаємо), і встиг, крім відомого всім відрубленого вуха, наїстись красок та пустив собі кулю у серце (від чого і помер у лікарні, хоча й не одразу). Тривожний розлад супроводжував його більшу частину життя.
Нікому не потрібний чоловік став найвідомішим у Голландії і де завгодно. Посмертно. Із 2100 його робіт за життя було продано лише одну («червоні виноградники»). Він Вибрав свій шлях, що був довше за життя. Вірив у нього. Чи просто не міг інакше? (Мені хочеться інтрепретувати це саме так, - про віру у свою справу, що більше за життя).
У моїй бізнес-школі Kyiv-Mohyla Business School [kmbs] ми вчимося будувати системи - які будуть існувати довше, ніж життя засновника (знову дякую Oleksandr Savruk Едуард Мальцев). Це складно уявити і прийняти (духовне питання - чи бачить там Вінсент «згори», з раю чи аду, ці черги та шалену популярність? Чи ображається за те, що більшість людей знають його як «о, це той чувак, що відрізав собі вухо. А, так, ше малював соняхи»). Можливий лиш один спосіб - творити те, що подобаєтся, що вважаєш важливим і не сходити зі шляху. Кажуть, що Ван Гог вважав, що художнику зовсім не є необхідним мати талант. Головне - багато працювати, тому він самостійно гнув свою лінію.
Здається, я роблю речі далекі від мистецтва. Але несвідомо чи свідомо мене завжди несе розібратись, що було «між вух» у цих людей, які робили абсолютно нові для світа речі та змінювали світ. Навіть якщо він змінювався після їх смерті.
In art we trust.
Цей музей - найпопулярніший в Амстердамі та Нідерландах, купити квиток можна тільки на майбутнє, і це «майбутнє» - не раніше, ніж через тиждень. За ці півроку я жодного разу не пішла у цей музей (нібито таке довгострокове планування - не для мене). Але майже щодня проходжу поруч. І бачу черги. І думаю про долю і вибори Ван Гога. Про те, що він не був популярним за життя. Що ніколи не був заможним чи просто - успішним, не мав достатньо грошей і завжди був нещасним та бідним, про нього піклувався його брат…
За своє життя (37 років!) Вінсент зробив більше 2000 робіт, але здебільшого вони були нецікаві публіці… Але він продовжував і не змінював вектор. У нього не було соцмереж, за якими можна хоч якось провалідувати перспективність своїх робіт, і він продовжував малювати, незважаючи на відчай, «хворобливу самотність» та нещасливе кохання (можливо, це і штовхало його на творчість?!).
«Печаль буде тривати вічно», - відповідав Ван Гог на всі спроби допомоги йому. Він страждав від непотрібності та «невдалої» любові (так ми думаємо), і встиг, крім відомого всім відрубленого вуха, наїстись красок та пустив собі кулю у серце (від чого і помер у лікарні, хоча й не одразу). Тривожний розлад супроводжував його більшу частину життя.
Нікому не потрібний чоловік став найвідомішим у Голландії і де завгодно. Посмертно. Із 2100 його робіт за життя було продано лише одну («червоні виноградники»). Він Вибрав свій шлях, що був довше за життя. Вірив у нього. Чи просто не міг інакше? (Мені хочеться інтрепретувати це саме так, - про віру у свою справу, що більше за життя).
У моїй бізнес-школі Kyiv-Mohyla Business School [kmbs] ми вчимося будувати системи - які будуть існувати довше, ніж життя засновника (знову дякую Oleksandr Savruk Едуард Мальцев). Це складно уявити і прийняти (духовне питання - чи бачить там Вінсент «згори», з раю чи аду, ці черги та шалену популярність? Чи ображається за те, що більшість людей знають його як «о, це той чувак, що відрізав собі вухо. А, так, ше малював соняхи»). Можливий лиш один спосіб - творити те, що подобаєтся, що вважаєш важливим і не сходити зі шляху. Кажуть, що Ван Гог вважав, що художнику зовсім не є необхідним мати талант. Головне - багато працювати, тому він самостійно гнув свою лінію.
Здається, я роблю речі далекі від мистецтва. Але несвідомо чи свідомо мене завжди несе розібратись, що було «між вух» у цих людей, які робили абсолютно нові для світа речі та змінювали світ. Навіть якщо він змінювався після їх смерті.
In art we trust.
👍1
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Балаклія. До сліз. Слава Україні! 💙💛 І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете,
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая!
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете,
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая!
- Мам, а якщо б ти могла вибрати, ти будеш знати ЯК ТИ ПОМРЕШ, чи КОЛИ ТИ ПОМРЕШ, що б ти вибрала? - запитує мене вранці син, поки ми їдемо до школи.
- Я б не хотіла знати ні то, ні інше, - кажу я. - Це жахливо. ЧОму ти запитуєш?
- Ну я би вибрав знати конкретний ЧАС, коли я помру. Тому що якщо я буду знати ВІД ЧОГО - наприклад, мене зіб'є автомобіль - я буду все життя боятись автомобілів. А я не хочу боятись. Я хочу жити без страху і радуватись кожному дню. Просто буду знати, у який день це закінчиться.
Мойому синові 9 років. Він ок, він не був у бомбосховищі, 24 лютого я його вивезла із країни, витративши три доби на кордоні. Типу все ок, - він нічого не бачив. Але він - дитина війни. Він знає забагато про смерть, війну, сльози, втрати, окупацію, - хоч не бачив ніколи.
Кажуть, що всі українські діти, що перебували 24 лютого 2022 у країні - діти війни. Тому що це - найбільше їх переживання за все життя, lifechanging event для всіх. Хтось просто переїхав із мамою за кордон швидко та (типу) безболісно - як мій син. Хтось сидів під повітряними тривогами. Хтось втратив дім. Хтось маму. Хтось тата. Хтось - усіх родичів. Хтось - ручку, ніжку... Життя. Це неможливо продовжувати без емоцій.
Я не знаю, що буде із дітьми війни після Перемоги. Через рік, два, десять, тридцять. Моя бабуся все життя розповідала мені історії про війну - у 1941му їй було 14 років.
Ми ніколи не позбавимось спогадів "дітей війни", але можемо їм трохи допомогти. Ми збираємо кошти на відпочинок 45 дітей, що втекли від окупантів та покинули свою оселю.
Зокрема, дев‘ять дітей під опікою Ніни Іванівни, які покинули Херсонську область. Батьки малечі не можуть або НЕ ХОЧУТЬ (я не знаю і не хочу знати подробиць такого) турбуватися про них.
Ми збираємо кошти на табір для цих дітей. 485 824,68 грн
Можна задонатити тут - https://cutt.ly/tCBRIX7
Табір для дітей, які постраждали від війни, проходитиме з 21 до 30 жовтня у Галичі Івано-Франківської області. Для дітей заплановані активності, майстер-класи, інтерактиви та екскурсії. Вони відвідають Галицький замок, музей етнографії, Касову гору тощо.
Завдяки спілкуванню дітей із різних куточків між собою країна стане ближчою кожному. Долучайся!
4 дні в дорозі, біля 30 блокпостів, на кожному з яких всі речі перетрушували знову і знову, ночівля на підлозі, в тому числі просто в церкві, аби лише з дахом над головою.
Частина колони, в якій рухалися діти, потрапила під обстріл.
Зараз вони обживаються на новому місці. Всім їм потрібна соціальна та психологічна підтримка, реабілітація після пережитого.
Їх можливо підтримати!
Підтримки потребують не лише вони.
💳 ПОТРІБНА СУМА ТА ІНФОРМАЦІЯ ПРО ПРОЕКТ — 485 824,68 грн
▶ ЛІНК ДЛЯ ДОНАТІВ: https://cutt.ly/tCBRIX7
- Я б не хотіла знати ні то, ні інше, - кажу я. - Це жахливо. ЧОму ти запитуєш?
- Ну я би вибрав знати конкретний ЧАС, коли я помру. Тому що якщо я буду знати ВІД ЧОГО - наприклад, мене зіб'є автомобіль - я буду все життя боятись автомобілів. А я не хочу боятись. Я хочу жити без страху і радуватись кожному дню. Просто буду знати, у який день це закінчиться.
Мойому синові 9 років. Він ок, він не був у бомбосховищі, 24 лютого я його вивезла із країни, витративши три доби на кордоні. Типу все ок, - він нічого не бачив. Але він - дитина війни. Він знає забагато про смерть, війну, сльози, втрати, окупацію, - хоч не бачив ніколи.
Кажуть, що всі українські діти, що перебували 24 лютого 2022 у країні - діти війни. Тому що це - найбільше їх переживання за все життя, lifechanging event для всіх. Хтось просто переїхав із мамою за кордон швидко та (типу) безболісно - як мій син. Хтось сидів під повітряними тривогами. Хтось втратив дім. Хтось маму. Хтось тата. Хтось - усіх родичів. Хтось - ручку, ніжку... Життя. Це неможливо продовжувати без емоцій.
Я не знаю, що буде із дітьми війни після Перемоги. Через рік, два, десять, тридцять. Моя бабуся все життя розповідала мені історії про війну - у 1941му їй було 14 років.
Ми ніколи не позбавимось спогадів "дітей війни", але можемо їм трохи допомогти. Ми збираємо кошти на відпочинок 45 дітей, що втекли від окупантів та покинули свою оселю.
Зокрема, дев‘ять дітей під опікою Ніни Іванівни, які покинули Херсонську область. Батьки малечі не можуть або НЕ ХОЧУТЬ (я не знаю і не хочу знати подробиць такого) турбуватися про них.
Ми збираємо кошти на табір для цих дітей. 485 824,68 грн
Можна задонатити тут - https://cutt.ly/tCBRIX7
Табір для дітей, які постраждали від війни, проходитиме з 21 до 30 жовтня у Галичі Івано-Франківської області. Для дітей заплановані активності, майстер-класи, інтерактиви та екскурсії. Вони відвідають Галицький замок, музей етнографії, Касову гору тощо.
Завдяки спілкуванню дітей із різних куточків між собою країна стане ближчою кожному. Долучайся!
4 дні в дорозі, біля 30 блокпостів, на кожному з яких всі речі перетрушували знову і знову, ночівля на підлозі, в тому числі просто в церкві, аби лише з дахом над головою.
Частина колони, в якій рухалися діти, потрапила під обстріл.
Зараз вони обживаються на новому місці. Всім їм потрібна соціальна та психологічна підтримка, реабілітація після пережитого.
Їх можливо підтримати!
Підтримки потребують не лише вони.
💳 ПОТРІБНА СУМА ТА ІНФОРМАЦІЯ ПРО ПРОЕКТ — 485 824,68 грн
▶ ЛІНК ДЛЯ ДОНАТІВ: https://cutt.ly/tCBRIX7
Зима близько! Збираємо 480 000 грн для обігріву немовлят та матерів Ніжинського Пологового будинку.
Враховуючи прийдешній зимовий період, що стане найскладнішим в історії незалежної України, закладу бракує засобів обігріву вагітних, породіль і немовлят.
Чернігівська область однією з найперших зазнала атаки окупантів, а з нею втрат та руйнувань. Ніжинський міський пологовий будинок приймає породіль не лише міста Ніжин, але й регіону. У 2021 році у закладі народилося 817 немовлят. Очікується, що протягом опалювального періоду підтримки потребуватимуть близько 800 осіб – матерів та немовлят.
Що потрібно купити:
210 000 грн – обігрівачі масляні/батареї масляні (олійні) (30 штук)
70 000 грн – водонагрівачі (бойлери) (10 штук)
76 500 грн – теплі ковдри (85 штук)
18 000 грн – жіночі байкові сорочки (60 шт)
60 200 грн – матраци з обігрівом для немовлят (7 штук).
Гроші давати сюди, будь-яку суму!!!
https://bekind.ua/uk/project?id=3d4a6854-09ba-4c72-8a62-783ceb352758
Чому важливо не допустити переохолодження новонароджених? (Очевидний факт, здається, - але нижче - конкретні пояснення лікарів).
1. Переохолодження призводить до порушення обмінних процесів та дихання вагітних, знижує активність імунної системи;
2. У новонароджених дітей площа поверхні шкіри велика щодо ваги, а механізми тепло- та терморегуляції ще незрілі. Тому переохолодження у маленьких дітей настає швидше, ніж у дорослої людини.
3. Діти до року не тремтять від холоду. Це означає, що зігріти самі себе, вивільняючи енергію шляхом м'язових скорочень, вони ще не здатні.Тому у новонароджених набагато швидше, ніж у дорослих, спазмуються судини шкірних покривів і настає гіпотермія.
4. У випадку, якщо гіпотермія була тривалою і глибокою, не тільки підриваються захисні сили організму дитини, - в ньому відбуваються незворотні процеси, які можуть мати свої наслідки в майбутньому.
Ще раз. Донат сюди: https://bekind.ua/uk/project?id=3d4a6854-09ba-4c72-8a62-783ceb352758
Враховуючи прийдешній зимовий період, що стане найскладнішим в історії незалежної України, закладу бракує засобів обігріву вагітних, породіль і немовлят.
Чернігівська область однією з найперших зазнала атаки окупантів, а з нею втрат та руйнувань. Ніжинський міський пологовий будинок приймає породіль не лише міста Ніжин, але й регіону. У 2021 році у закладі народилося 817 немовлят. Очікується, що протягом опалювального періоду підтримки потребуватимуть близько 800 осіб – матерів та немовлят.
Що потрібно купити:
210 000 грн – обігрівачі масляні/батареї масляні (олійні) (30 штук)
70 000 грн – водонагрівачі (бойлери) (10 штук)
76 500 грн – теплі ковдри (85 штук)
18 000 грн – жіночі байкові сорочки (60 шт)
60 200 грн – матраци з обігрівом для немовлят (7 штук).
Гроші давати сюди, будь-яку суму!!!
https://bekind.ua/uk/project?id=3d4a6854-09ba-4c72-8a62-783ceb352758
Чому важливо не допустити переохолодження новонароджених? (Очевидний факт, здається, - але нижче - конкретні пояснення лікарів).
1. Переохолодження призводить до порушення обмінних процесів та дихання вагітних, знижує активність імунної системи;
2. У новонароджених дітей площа поверхні шкіри велика щодо ваги, а механізми тепло- та терморегуляції ще незрілі. Тому переохолодження у маленьких дітей настає швидше, ніж у дорослої людини.
3. Діти до року не тремтять від холоду. Це означає, що зігріти самі себе, вивільняючи енергію шляхом м'язових скорочень, вони ще не здатні.Тому у новонароджених набагато швидше, ніж у дорослих, спазмуються судини шкірних покривів і настає гіпотермія.
4. У випадку, якщо гіпотермія була тривалою і глибокою, не тільки підриваються захисні сили організму дитини, - в ньому відбуваються незворотні процеси, які можуть мати свої наслідки в майбутньому.
Ще раз. Донат сюди: https://bekind.ua/uk/project?id=3d4a6854-09ba-4c72-8a62-783ceb352758
Play it like it lays (ГРАЙ, ЯК ПО ПИСАНОМУ), Джоан Дідіон
24 лютого змінило всі звички, і я ніяк не могла повернутися до своєї дисципліни читання: крім постійної тривожності та страху, причиною була неможливість вибрати доречну для часу книгу для читання. Я не могла фокусуватися на книгах з історії, філософії та селф-хелпу, художні здавалися надто несерйозними і навіть вульгарними, щоб читати їх у війну. Підсвідомо тянуло читати та дивитись про війну та Аушвіц, перечитувати Літтла, але я розуміла, що тяну себе на емоційне дно.
Після довгих роздумів про те, чому ж я не читаю (аудіокниги все ж-таки були), я вирішила читати те, що мені подобалося, від чого я не могла відірватися. Згадала Джоан Дідіон - відкриття мого року, - коли я проковтнула її «Рік магічного мислення» за ніч, і досі думаю про неї, як про людину, яка писала так, ніби це зробила я сама (будь менш лінивою і більш сфокусованою на тому, що я мрію займатися).
Play it like it lays (ГРАЙ, ЯК ПО ПИСАНОМУ)
Книга про людину з депресією описана зсередини людини з депресією. Коли в тебе все є, але нічого не має сенсу. Коли ти маєш вибори, але ти йдеш протоптаною стежкою. Коли ти знаєш, як треба, але робиш ірраціональні та дурні вчинки.
Це книга про не пов'язані з «нашими» людьми, у ній про «їхнє», інше, здавалося б, життя: американці з кіновиробництва, Голлівуд, який «з жиру біситься», «Багаті, які теж плачуть», в тонких і просто описаних переживаннях. У чесних скріншотах днів та подій. У коротких діалогах.
Ми нещодавно почали говорити вголос про ментальне здоров'я, - і як же дарма, як запізно. Як багато людей десятиліттями є живими мерцями, що не знають, що можна інакше. Як багато людей не тиснуть червону кнопку, коли все довкола втрачає сенс і в кращому разі ти рухаєшся за наїждженим сценарієм, у гіршому – виходиш у вікно.
Нічого не сталося, просто ти загубився.
Це не про нас, не про нас - адже ми знаємо сенси, правда, особливо тепер. Але як багато ми втратили, і смислів і опор тепер: і якщо уявити, що війна закінчилася, якщо заповнити перші кілька сходів піраміди Маслоу, що залишиться в нас? Якого розміру буде порожнеча? Що з нею робити та як жити?
Дідіон не робить жодних висновків, але ця розповідь-рефлексія так затягує всередину гри, що ти, здається, вже сам уявляєш себе десь у беззмістовній подорожі по шосе з Лос-Анжелеса в Малібу після зробленого (забороненого у 70х) аборту. Спойлер, упс, але це не має значення.
За книгою знято фільм і в його відгуках - «надто банальний сюжет», і це 70е, і я його не бачила. Але стиль Джоан Дідіон, ця рефлексивна терапія, що глибоко заповзає всередину, - рекомендую чутливим, але будьте обережні. Робіть добрі висновки.
PS: Кажуть, що у дитинстві Дідіон мріяла стати актрисою, грати провідні ролі, але, сівши за перший роман, зрозуміла, що на сторінках своїх книг вона завжди може бути головною героїнею. Багато пояснює. Мені.
24 лютого змінило всі звички, і я ніяк не могла повернутися до своєї дисципліни читання: крім постійної тривожності та страху, причиною була неможливість вибрати доречну для часу книгу для читання. Я не могла фокусуватися на книгах з історії, філософії та селф-хелпу, художні здавалися надто несерйозними і навіть вульгарними, щоб читати їх у війну. Підсвідомо тянуло читати та дивитись про війну та Аушвіц, перечитувати Літтла, але я розуміла, що тяну себе на емоційне дно.
Після довгих роздумів про те, чому ж я не читаю (аудіокниги все ж-таки були), я вирішила читати те, що мені подобалося, від чого я не могла відірватися. Згадала Джоан Дідіон - відкриття мого року, - коли я проковтнула її «Рік магічного мислення» за ніч, і досі думаю про неї, як про людину, яка писала так, ніби це зробила я сама (будь менш лінивою і більш сфокусованою на тому, що я мрію займатися).
Play it like it lays (ГРАЙ, ЯК ПО ПИСАНОМУ)
Книга про людину з депресією описана зсередини людини з депресією. Коли в тебе все є, але нічого не має сенсу. Коли ти маєш вибори, але ти йдеш протоптаною стежкою. Коли ти знаєш, як треба, але робиш ірраціональні та дурні вчинки.
Це книга про не пов'язані з «нашими» людьми, у ній про «їхнє», інше, здавалося б, життя: американці з кіновиробництва, Голлівуд, який «з жиру біситься», «Багаті, які теж плачуть», в тонких і просто описаних переживаннях. У чесних скріншотах днів та подій. У коротких діалогах.
Ми нещодавно почали говорити вголос про ментальне здоров'я, - і як же дарма, як запізно. Як багато людей десятиліттями є живими мерцями, що не знають, що можна інакше. Як багато людей не тиснуть червону кнопку, коли все довкола втрачає сенс і в кращому разі ти рухаєшся за наїждженим сценарієм, у гіршому – виходиш у вікно.
Нічого не сталося, просто ти загубився.
Це не про нас, не про нас - адже ми знаємо сенси, правда, особливо тепер. Але як багато ми втратили, і смислів і опор тепер: і якщо уявити, що війна закінчилася, якщо заповнити перші кілька сходів піраміди Маслоу, що залишиться в нас? Якого розміру буде порожнеча? Що з нею робити та як жити?
Дідіон не робить жодних висновків, але ця розповідь-рефлексія так затягує всередину гри, що ти, здається, вже сам уявляєш себе десь у беззмістовній подорожі по шосе з Лос-Анжелеса в Малібу після зробленого (забороненого у 70х) аборту. Спойлер, упс, але це не має значення.
За книгою знято фільм і в його відгуках - «надто банальний сюжет», і це 70е, і я його не бачила. Але стиль Джоан Дідіон, ця рефлексивна терапія, що глибоко заповзає всередину, - рекомендую чутливим, але будьте обережні. Робіть добрі висновки.
PS: Кажуть, що у дитинстві Дідіон мріяла стати актрисою, грати провідні ролі, але, сівши за перший роман, зрозуміла, що на сторінках своїх книг вона завжди може бути головною героїнею. Багато пояснює. Мені.
Найкраща ціна Перемоги - коли можна сказати «Дякую, Боже, що взяв грошима».
На фото - те, що лишилось від декількох машин підрозділу нашої нацгвардії на Півдні, де служать друзі моєї сестри (хотіла написати - а, значить, і мої друзі - але ні, ми тут всі вже багато місяців і років друзі і сестри-брати).
Ми якнайшвидше збираємо кошти на дві машини: позашляховик і бус для підрозділу. 450 000 грн разом. Всі вже знають, що автомобілі на фронті – це річ, яка може врятувати життя, надати мобільності, підтримати хлопців і допомогти у виконанні бойових задач. Але це також річ, яка у центрі бойових дій легко перетворюється на груду заліза.
Будь-які ваші 10-100-1000 грн допоможуть захисникам з Нацгвардії південного напрямку знову стати мобільними і щасливими.
Тут лінк для допомоги - https://bekind.ua/uk/project?id=121f37fc-6f4d-4475-8b45-b4ae51d973d0
Збираємо на мій, наш ГО Kind Challenge, закуповують, готують та відправляють машини волонтери сестри - це група друзів-друзів-друзів, які опікуються декількома підрозділами спецпризначення, на різних напрямках (Харків, Київ, Херсон вже теж).
Відзвітуємо чеками та фото, як завжди.
Банка монобанку нашого ж ГО - https://send.monobank.ua/jar/76jf9wS33j
На фото - те, що лишилось від декількох машин підрозділу нашої нацгвардії на Півдні, де служать друзі моєї сестри (хотіла написати - а, значить, і мої друзі - але ні, ми тут всі вже багато місяців і років друзі і сестри-брати).
Ми якнайшвидше збираємо кошти на дві машини: позашляховик і бус для підрозділу. 450 000 грн разом. Всі вже знають, що автомобілі на фронті – це річ, яка може врятувати життя, надати мобільності, підтримати хлопців і допомогти у виконанні бойових задач. Але це також річ, яка у центрі бойових дій легко перетворюється на груду заліза.
Будь-які ваші 10-100-1000 грн допоможуть захисникам з Нацгвардії південного напрямку знову стати мобільними і щасливими.
Тут лінк для допомоги - https://bekind.ua/uk/project?id=121f37fc-6f4d-4475-8b45-b4ae51d973d0
Збираємо на мій, наш ГО Kind Challenge, закуповують, готують та відправляють машини волонтери сестри - це група друзів-друзів-друзів, які опікуються декількома підрозділами спецпризначення, на різних напрямках (Харків, Київ, Херсон вже теж).
Відзвітуємо чеками та фото, як завжди.
Банка монобанку нашого ж ГО - https://send.monobank.ua/jar/76jf9wS33j
send.monobank.ua
Безпечний переказ коштів
Надсилайте безкоштовно та безпечно кошти
Про ємність зусиль та ковід.
Все своє життя я вважала, що можу все. Не у сенсі «все-все-все», як Сталлоне чи Супермен, а що у мене на все вистачить часу. Я майже завжди була «ТАК-людиною», що могла вписати десяток колів/зустрічей у день, декілька проектів одночасно, написання книжки, марафон та виховання дитини. І ще приватне життя, точно!
Періодично до мене долітали знаки про те, що щось тут не так. Коли я не встигала доводити справи до кінця, або результат мені здавався недостатньо класним і гірше інших, наприклад. Але трикляте FOMO і комплекс відмінниці, і «голодне» дитинство 90х, і постійний недолік любові збивали мене зі шляху і штовхали знову на «все й одразу» із впевненим «я можу».
Іноді мудрі (і добрі) люди нагадували мені про фокус і натякали, що чудес не буває, що ніхто не Ілон Маск крім Ілона Маска і навіть він перфомив би краще, поклади руку на серце, якби вибрав би тільки один проект. Тільки космос. Або тільки Теслу. Або… Ще щось.
Мудрі добрі люди обламувались мені коментувати щось, коли бачили, що нічого не змінюється. Навіть друзі тихо почали говорити «ну в тебе ж ЗАВЖДИ так було»… коли я знову жалілась на втому і відсутність результату.
Здається, найкращим моїм ментором став ковід. Він нагадав мені, що таке ЄМНІСТЬ життя, ємність дня. Втомлюваність підвищилась і я зрозуміла, що для активності в мене є «вікно». Приблизно з 8 ранку до 17. Далі починався розфокус та хочеться спати. Не встигла зробити важливе - бувай. Ніяких ілюзій, що я зможу більше. Зовсім.
Не розкажи хтось мені про те, що ковід має таку побочку - може я б і думала про те, що це я знову така лінива та безвідповідальна.
Тепер знаю, що я не просто безвідповідальна, але ще й не вчусь на важливих помилках. І боюсь вибирати важливе. Те, що поміститься у моє «вікно». Важливих можливостей.
Казати ні, відбирати, відмовляти - сильно простіше, ніж без розбору молоти все підряж м‘ясорубкою. Але, здається, прийшов час. Дякую, ковід.
Все своє життя я вважала, що можу все. Не у сенсі «все-все-все», як Сталлоне чи Супермен, а що у мене на все вистачить часу. Я майже завжди була «ТАК-людиною», що могла вписати десяток колів/зустрічей у день, декілька проектів одночасно, написання книжки, марафон та виховання дитини. І ще приватне життя, точно!
Періодично до мене долітали знаки про те, що щось тут не так. Коли я не встигала доводити справи до кінця, або результат мені здавався недостатньо класним і гірше інших, наприклад. Але трикляте FOMO і комплекс відмінниці, і «голодне» дитинство 90х, і постійний недолік любові збивали мене зі шляху і штовхали знову на «все й одразу» із впевненим «я можу».
Іноді мудрі (і добрі) люди нагадували мені про фокус і натякали, що чудес не буває, що ніхто не Ілон Маск крім Ілона Маска і навіть він перфомив би краще, поклади руку на серце, якби вибрав би тільки один проект. Тільки космос. Або тільки Теслу. Або… Ще щось.
Мудрі добрі люди обламувались мені коментувати щось, коли бачили, що нічого не змінюється. Навіть друзі тихо почали говорити «ну в тебе ж ЗАВЖДИ так було»… коли я знову жалілась на втому і відсутність результату.
Здається, найкращим моїм ментором став ковід. Він нагадав мені, що таке ЄМНІСТЬ життя, ємність дня. Втомлюваність підвищилась і я зрозуміла, що для активності в мене є «вікно». Приблизно з 8 ранку до 17. Далі починався розфокус та хочеться спати. Не встигла зробити важливе - бувай. Ніяких ілюзій, що я зможу більше. Зовсім.
Не розкажи хтось мені про те, що ковід має таку побочку - може я б і думала про те, що це я знову така лінива та безвідповідальна.
Тепер знаю, що я не просто безвідповідальна, але ще й не вчусь на важливих помилках. І боюсь вибирати важливе. Те, що поміститься у моє «вікно». Важливих можливостей.
Казати ні, відбирати, відмовляти - сильно простіше, ніж без розбору молоти все підряж м‘ясорубкою. Але, здається, прийшов час. Дякую, ковід.
Forwarded from Реальний Київ | Украина
Ракетным ударом орки разнесли кафедру российской филологии в КНУ им. Шевченко
надiслати новину👉@novosti_kieva_bot
👉СТЕЖИТИ
надiслати новину👉@novosti_kieva_bot
👉СТЕЖИТИ