Нарешті, чоботар з чоботами: я більше року вела колонку про читання різних неймовірно цікавих українців — вийшло під 70 інтерв'ю. І от, нарешті, розповідаю про читання своє.

Було складно. Книжки популярні, класні, корисні — ви всі бачили їх у соцмережах, у блогерів, на полицях книгарень. Тренди однакові (майже) у всіх країнах та аеропортах: селф-хелп, Харарі та ЖВЛ, лише у нас — плюс Ілларіон Павлюк, Катананхе та Жадан. Їх я також читала і люблю, але пропоную альтернативний «важкий люкс»: книжки лауреатів премій. Нобелівської, Гонкурівської та Букеровської, наприклад. Їх читати не завжди просто (і навіть купити в українському перекладі — неможливо), але мені здається це дуже цінним заняттям, що варте тих інтелектуальних інвестицій. Принаймні, щоб зрозуміти — за що ці тексти отримали таку високу нагороду?

Декілька років тому я придумала собі фільтр літератури, яку маю прочитати: це саме лауреати міжнародних премій. Почала з Нобеля (спочатку це була Алексієвіч та Токарчук, здається), потім знайшла інші важливі (для себе). Зізнаюсь, що моє читання — далеко не завжди є задоволенням та розслабленням, але я рада кожному такому досвіду.

За посиланням — найцікавіші прочитані книжки з «преміями», які я дуже рекомендую. Хоча всі вони — з недобрим фіналом. Хтось сказав, що такі твори вражають найбільше — може, так і є. Коротше, там:

Уельбек «Карта і територія» (Гонкурівська премія, 2010)
Йон Фоссе, «Алісс у вогнища» (Нобелівська премія, 2023)
Анні Ерно, «Пригода» (Нобелівська премія, 2022)
Джонатан Літтел, «Благоволительки» (Гонкурівська премія, 2006)
Хан Канг, «Вегетаріанка» (Нобелівська премія, 2024)
Дуглас Стюарт, «Шаггі Бейн» (Букерівська премія, 2020)
Юкіо Місіма, «Життя на продаж» (був номінований на Нобелівську премію 3 рази). Посилання на статтю - https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-tetiana-grinova-7-knizhok-vid-laureativ-mizhnarodnikh-premii/

Марія Матіос, «Мами»

Кажуть, зв’язок матері з сином сильніший, ніж з дочкою. Кажуть, на полі бою, чи після, коли найстрашніше за все, військові звуть на поміч Бога і маму. Ця книга чорна не просто так: вона страшна, про настрашніше, що може бути, - про осиротілих мамІв, як називає їх Марія Матіос. Цю книжку дивно навіть «рекомендувати» - про такий біль і горе вона, що від неї наврядчи комусь стане краще, ніж було. Але рекомендуватиму тому, що Матіос пише, як дихає: жах книги у тому, що Марія і сама втратила сина (вже дорослого), він загинув у 2019. Тому, що тексти її такі, що по ним можна закохатись в українську мову (власне, що я зрозуміла після «Солодкої Дарусі») і зрозуміти, чому вона «солов’їна».

А ще тому, що книга - про те, що робить з людьми війна: з бійцями, що повернулись з фронту і не можуть повернутись у звичне життя після пережитого, про байдужість і нерозуміння навколишнього світу. Про їх мам та родини, яким доводиться жити своє життя після, які часто чекають та сподіваються ще роками, що «він повернеться» і про розпач втрати найдорожчого. Про недосконалість бюрократичної машини військоматів та реальність війни, у якій крім смерті і жаху ще і купа незрозумілого, потворного, бездушного і злого.

Я мама сина, якому тільки 12, і мені читати це страшно і боляче: я щойно ледве відпустила дитину добиратись у школу самостійно, і ніколи, ніколи не забуваю час, коли і де він має бути і скільки хвилин займає кожна з дій. Як відпустити сина у потворний світ, де я можу не мати зв’язку з ним днями та тижнями? Як усвідомлювати, що світ не завжди милий до твоєї дитини? І що дитина твоя має власні вибори, з якими тобі, матері, прийдеться мовчки жити і страждати? Чи від’єднується ця пуповина, цей зв’язок взагалі колись у житті?

Я згадую страшний пост мами Ратушного:
«Я ще не прийняла
Як ти мене гатив по печінці, коли я тебе носила))
Мій досконалий рибко
Хлопці, твої побратими, вижили, знай це - все прилетіло в тебе».

Взагалі, читаючи сторінки мам загиблих воїнів, можна багато про книжку Матіос зрозуміти. Це, звичайно, неможливо коментувати, на це неможливо знайти слів: це такий інтимний біль і переживання, що хочеться висловити співчуття і допомогу, але будь-які слова будуть недоречними.

У книзі насправді 5 історій мам, що осиротіли через війну: всі переживають по-різному і всі однаково тяжко, не збожеволіти від горя важко, знайти сенс хоч у чомусь в житті - неважливо. Але найдовша історія - мами Сидонії, що знайшла собі сенс у допомозі чужим синам, що повернулись з війни (так, це реабілітація, ПТСР - коли цих слів ще не було у нашому щоденному ужитку). Прочитати це корисно, хоч і боляче (скільки раз я написала «боляче» у цьому тексті?), бо це наше суспільство і нам з цим треба навчитись жити. З емпатією, у розпачі, з постійною роботою над собою та ближнім. Бо коли це все закінчиться, коли буде Перемога, - ще багато чого не закінчиться… Книга тут - https://store.ababahalamaha.com.ua/mamy

"Якщо ви вважаєте, що ваше життя — жахливе, і ненавидите його, я не намагатимусь переконати вас у протилежному. Проте, я вважаю, що набагато більше користі ви отримаєте, якщо зміните об’єкт своєї ненависті. Замість того щоб ненавидіти життя — зненавидьте Бога.

Це не друкарська помилка. Ви прочитали правильно. Ненавидьте Бога. Як би парадоксально це не звучало, багато людей люблять Бога, зате ненавидять усіх інших. Людина, яка ненавидить ближнього, а любить лише Бога — насправді не любить Його.

Якщо у вас всередині живе ненависть, то найкраще, що ви можете зробити — це перенаправити її з людей на Бога, бо суть Бога — це любов. Людське ставлення до Нього не має жодного значення. На відміну від людей, Богові байдуже — любите ви Його чи ненавидите. Він подібний до вогню: ви можете любити його чи ненавидіти, але якщо наблизитесь — він вас зігріє. Відчуття ненависті й любові походять з одного і того ж джерела. Ненависть — це зворотний бік любові, і лише завдяки любові вона взагалі може існувати.

У Біблії, в книзі Об’явлення, розділ 3, вірш 16, сказано: «А що ти теплий, а не гарячий і не холодний, то виплюну тебе з уст Своїх». Отже, єдиний момент, коли Бог буде мовчати й ігнорувати вас — це тоді, коли ви повністю ігноруватимете Його. Але поки ви зосереджуєте свою увагу на Богові, Він буде очищати вас, підтримувати, упорядковувати. І, можливо, тоді ви побачите, як ваша ненависть перетворюється на Божественну любов."

"Кам'яне обличчя, чорне серце. Азіатська філософія перемог без поразок", Чу Чин-Нінґ

У спробах «знайти себе» під час кризи середнього віку я намагалась винайти короткий маршрут. Здавалось, що він існує: описаний у книгах, а ті, хто досяг успіху, можуть ним поділитись. Я шукала підказку, скрипт, методичку. Я шукала перелік недостаючих мені якостей, зон росту, які треба розвивати, щоби стати, нарешті, КИМОСЬ, ким хочу.

От, наприклад, я спостерігала за Альоною Мисько - талановитою українською підприємицею, яка декілька років пилить свій фінансовій стартап, підняла мільйони на його розвиток та взагалі дуже системно рухається до своїх цілей, незважаючи на війну. Я дивилась на її приклад, думала, «а як вона це робить?» І вирішила запитати у неї список книжок, що її зформували. Серед них буля ця:

«Кам’яне обличчя, чорне серце», - знову азійська філософія життя і успіху, «таємний закон природи», як магічно описують книгу, і, звичайно, продають її у такий самий спосіб. «Нарешті, шорткат!», - подумала я і у той самий день почала читати книгу, таємно сподіваючись, що ці знання стануть чарівною пігулкою для мого пошуку. Раз, два і в дамках!

Коротко: чарівної пігулки, як і шорткату, не існує. Навіть у давній азійській філософії: _особливо_ у давній азійській філософії. Адже одна із складових будь-якого азійського успіху - це терпіння (не сильно корелює зі швидкістю). Для успіху за теорією «кам’яного чорного» потрібна ціль, наполегливість і терпіння - ха-ха, теж мені секрет, здавалось би. Але найголовніша ідея книги - це те, що досягнути будь-якої мети можна, залишаючись собою, не змінюючи нічого у собі. Але у цьому і є найбільший виклик: бо весь світ навколо намагаються тебе змінити, тож зберігати стійкість стояти на своєму шляху - складна задача. Тобто послідовність ще складніша: 1) зрозуміти своє призначення (дхарму) 2) дотримуватись його все життя.

Складніше: «закон кам’яного чорного» називають формулою внутрішньої жорсткості. Кажуть, що з 1911 року ця книга і добірка правил заборонена в Китаї. Сенс наступний: кам`яне обличчя - це незалежність від чужої думки, не приймати обмеження інших і не створювати власні, впевненість у собі, незважаючи ні на що. Чорне серце - вміння діяти, не звертаючи уваги на те, як наслідки цих дій відіб`ються на оточуючих.

На перший вигляд, це правило - про нещадність і відсутність емпатії, про стиль «ходіння по головам», на другий і третій - це дійсно шлях до «величності», якщо додати до цього постійну роботу з самопізнання і розвитку стійкості. І поваги до себе у першу чергу: не поважаючи свої інтереси, складно щиро поважати інших. Очевидний закон, який чомусь не використовують всі. Чому? Відповідь проста: бо це страшно і відповідально, простіше підтримувати чужі інтереси.

Знати свої страхи, чітко формулювати свої інтереси, підтримувати високу планку у всьому - цілях, цінностях, якості роботи - непросто. Але закарбовуючи себе думками про важливість ментальної дисципліни, все має вийти. У крайньому випадку - ніт.

Книжку рекомендую: бо, як мінімум, як же не прочитати те, що заборонено у Китаї :)

Ну що, мені офіційно діагностували вигорання. І після того, як прописали ліки і застережуючий план «чого не робити» ю, тепер я намагаюсь зрозуміти свій план наступних дій. Бо, звичайно, я не працюю у корпорації, де дають оплачувану відпустку на півроку з цього приводу і психотерапевта впридачу. Що робити з моїми справами, рахунками і всім іншим? Як жити з цим далі?

❤️Звичайно, чогось сильно нового я не дізналась, але психіатр - все-таки авторитетна людина, і висновки зі сторони натякають на те, що те, що здавалось, не здається.

❤️Перша думка (про «що робити»): це нікому не говорити про це і відкласти на потім, на більш вчасний момент. Тобто - спочатку закінчити роботу, напрягтись ще на місяць-півтора, щоб змогти собі дозволити відпочити, а потім - влаштувати хоч трошки відпустки. Обдурити саму себе і проїхати на пустому баку ще трошки, але на 120% потужності. Краще - на 150%, на майбутнє. Коли говориш це вголос, смішно і сумно від абсурду і нелогічності.

❤️Друга думка: сором. За те, що не справилась, не встигла доїхати до якоїсь зрозумілої цілі, не дійшла до фінішу, не довела справи до кінця. Що неправильно стратегувала свою діяльність, приймала неправильні, необдумані рішення, які призвели до таких наслідків. Соромно, як нерозумно я з собою повелась. Адже ресурсу в мене було стільки, як у інших. Інші справляються, а я - ні.

❤️Третя думка: страх. Втратити все, що я маю, всі ідеї та думки, колег, друзів та партнерів. Що від бездіяльності і паузи все засохне і помре, що я ніколи не одужаю, що завжди буду отакою - хворою, безсильною, нездатною на велике і складне. А ще - годинник тікає, я не молодію, коли ще я встигну? Чи не буде тільки гірше?

❤️Четверта думка: недовіра. Можливо, це не вигорання, а лінощі? Прокрастинація? Відсутність таланту? Непрофесіоналізм? Якось знайома писала у соцмережах про те, що вигорання не існує, якщо ти на своєму місці. То просто може я не там, де маю бути і лінуюсь опинитись ТАМ? З іншої сторони, а де знайти у собі сили знайти себе тепер, якщо не міг, маючи енергію? Все складно. І страшно. І соромно.

❤️Пʼята думка (ну майже за стадіями Кюблер-Росс) - це прийняття. В принципі, прийняття, «здатись», піти на дно, як морський піхотинець на завданні, - це спосіб заповільнитись і подивитись на себе, хворого, зі сторони. Не те, щоб це було так само просто, як я говорю, але, нащастя, за 40 років життя я навчилась практиці «ок, тепер ми перестаємо кричати і барахтатись, і лягаємо у ліжко. Найкраще за все - без інтернету». Забрати все зайве, якщо не можна забрати ВСЕ.
Як Сіддхартха, що шукав вічну істину та просвітлення, проходив через вседозволеність та надмірність, перед тим, як повернутись до простоти.

💙Висновку доброго не буде по очевидним причинам (бо його нема!), але я стараюсь: вимкнути зайве, зберігати спокій, приймати ліки, слухати себе (як би то не звучало), не боятись. І ще намагаюсь намацати те заняття, що давало мені задоволення і радість, що було колись _мною_. Кожен раз повертаюсь до того, що це завжди був текст. Створення текстів, читання текстів, думання, на яке у мене є простір. З простором проблеми: давно я не могла думати вільно. Втім намагаюсь працювати над пошуком стану, точки, з якої я можу відштовхнутись і зійти з рельсів нищівної Сансари.

Халед Госейні, «Ловець Повітряних Зміїв». Цю книжку я купила рік тому разом із другом, що служить, у Києві. Він сказав «це про війну в Афганістані» і дуже рекомендував. Я відчувала, що мені потрібно це купити, але читання відкладала, бо історій про війну щодня - у новинах і не тільки - багато і без Афганістану. Думала я.

Зрештою, книжка була мною прочитана за два дні. Так, вона про війну, але у першу чергу про людину, тобто стосунки людини зі своєю совістю, з собою самим. З яким доводиться жити все життя: і у мир, і у війну, і навіть якщо переїдеш на іншу сторону океану. І книжка про нас з вами: про людей, які проживають війну, живуть із війною. Про вимушену еміграцію та біженство, про розділеності у суспільстві, про власні переживання та сімейні стосунки на фоні історичних катастроф.

Халед Госейні - афганець, що жив у Кабулі та емігрував у Америку після вторгнення радянських військ у 1979му. Працював лікарем у Каліфорнії, але у 37 років написав цю книжку, що (не одразу) стала бестселером, а потім кинув все на користь письменництва. «Ловець повітряних зміїв» - нібито не автобіографічна книжка, але повторює дуже багато подій та спогадів з життя автора. Без спойлерів: головний герой також покидає Кабул з початком війни, і так само, як і Госейні, переживає синдром вцілілого. У передмові автор не розповідає, наскільки це дійсно історія його самого чи видумана: співпадінь досить багато, але головний герой - доволі боягузливий і не занадто чесний персонаж, до якого багато разів за книгу відчуваєш щиру відразу вперемішку з емпатією (зрештою, це дуже тримає дочитати книжку за «один раз»). Цікаво, чи був автор таким сміливим, щоб розповісти і у цьому випадку свою історію? Такий камінг-аут він, здається, не робить.

Цікаво, що афганці не всі сприйняли книгу добре: іноді навпаки. Незважаючи на те, що Госейні описав Кабул - мирним, та своїх земляків дуже людяними (а не країну за уявленнями багатьох «з підземними тунелями та бородатими мужиками»), і описав болючі досвіди війни, втрати дому та біженства на долях конкретних людей, багато афганців були незадоволені. Тим, що «виніс брудну білизну з дому» та описував теми, які зазвичай табуйовані у їх суспільстві.

Втім, звичайно, для мене все ж важко і незвично читати про ставлення до жінок та їх абсолютну залежність від чоловіків у афганському суспільстві: навіть коли вони емігрують до Штатів, ця субординація та традиції залишаються. Від цього ще більше хочеться дякувати досягненням європейського суспільства у цьому контексті та своїй удачі бути тут і зараз, автономною та вільною…

Повертаюсь сюди з підсумками року :)

✨ Це був рік, від якого я втомилась так, що останній місяць (насправді більше) хочу лише тільки спати.

Рік, у якому я працювала дуже багато (годин), але так і не знайшла себе. Мені не соромно про це говорити, адже як я зможу радіти, що, нарешті, на місці, якщо брехала про те, що попереднє також було моїм? Зрештою, я займала багато місць — можливо, у цьому була і помилка. Треба було залишити собі порожній простір, аскезу, повітря для думок та можливостей.

Модно писати зараз про «що не вийшло», але якось сумно про це — адже я і так тільки й думаю про те, що у мене не виходить. Хотілося б підкреслити те, що вдалось: ну щось же вдалось, я робила спроби.

🌍 Це мій четвертий рік життя в Амстердамі. Я не заговорила нідерландською, але у 2025 році закінчила курси і здала екзамен на A2. План — продовжувати вчити і почати говорити: є з ким.

🏃‍♀️ Я не пробігла марафон за 3 години (як планувала на початку року), але зробила 3:30 — це мій PB. Ну і фінішувала 5 разів по 42,2 км: Роттердам, Рим, Берлін, Амстердам та Нью-Йорк.

✍️ Я не написала свою книжку, але написала якусь неймовірну кількість текстів для інших. Ці тексти (і сенси) все ще працюють (для інших), але, чесно кажучи, не було жодного навіть есею, яким би я по-справжньому пишалась.

✈️ Я не відвідала жодної нової країни, але була у 7 «старих». До речі, вперше за життя жодного разу за рік не була в Україні. Це сумно (про Україну), але, виявляється, так буває.

💼 Я не відкрила свій бізнес (навіть місцевий ФОП), майже закрила дещо старе, але маю великі плани на 2026. До речі, тут посилання на початок чогось нового, за чим також можна слідкувати у телеграмі.

🥹Я не купила своє житло (дуже хотіла, тож проманіфестую тут ще разик про це): але почала відкладати гроші (і відклала таки!) і взагалі складати план придбання.

🤍 Ой, і я весь рік вела свій волонтерський проєкт Ukrainian Running Club. Ми провели тільки в Амстердамі 7 благодійних забігів за день, а в Європі відкрилось ще 10 наших «точок» 🙂

Я працювала з дому майже весь рік, але проводила час і подорожувала з найближчими людьми. Познайомилась із чудовими новими друзями. І, так, отримала пропозицію від коханого чоловіка 💍

🧠 Я абсолютно втратила скіл фокусуватись і серйозно намагаюсь із цим працювати. Це і вигорання, і ADHD, і просто погана дисципліна — але це руйнує якість життя вщент.

Рік був. Я і мої — живі і здорові. Рухаємось далі.

У період популярності Фейсбуку (приблизно 2015–2019) у мене було понад 25 000 підписників: я була справжньою (нішевою) інфлюенсеркою першої хвилі.

Це сталося одночасно і випадково, і закономірно. Я просто постійно публікувала дописи у Facebook про своє життя, роботу, стосунки, подорожі, хобі та рефлексії. У мене не було контент-плану чи стратегії, а tone of voice, думаю, був таким, бо це був, власне, мій voice 😄

Я не замислювалася над тим, що можна чи потрібно писати і коли: мені просто було кайфово це робити. Була звичка — і я це робила.

Закономірність була у тому, що будь-які системні дії приносять результат. Випадковість — бо я просто опинилася у потрібний час на фейсбук-хвилі зі своїм графоманським станом, нічого не знаючи про персональний бренд чи подібні речі.

Потім прийшла хвиля інстаграм-селебріті, і тут я вже не відчувала такого природного захоплення, як із Фейсбуком. У мене ніколи не було великого хисту до продукування візуалів. Я писала туди свої лонгріди, проілюстровані картинками, але це не працювало.

Як відомо, довгі тексти читають значно гірше, і навіть абзац треба «станцювати» так, щоб виторгувати 5 секунд уваги. Тут мені важко конкурувати з Бейонсе, Надею Дорофєєвою та новими прикольними інста-стендаперами 🙂

💼 І ось — LinkedIn (там є посилання на мене, додавайтесь). Не те щоб я не знала про його існування раніше: я зареєстрована тут уже років 15, просто він не одразу був контент-платформою. З онлайн-резюме він крок за кроком перетворився на інфлюенс-платформу. До речі, доволі давно: впливовців почали туди запрошувати ще у 2012 році. Засновники зрозуміли, що професійна платформа — це природне місце для лідерства, і люди приходять туди не лише за нетворкінгом, а й за високоякісним експертним контентом та кейсами.

Важко визнавати, що ти «пізній фоловер», але я люблю і спортивний інтерес, і челенджі, хоч і хвилююся бути «нецікавою» та «непоміченою».

Але, будемо чесні, важко стати найкрутішою серед 1,2 мільярда людей (стільки тут зараз юзерів). Я чула від подружок, як вони пишуть щодня по одному посту в LinkedIn як частину роботи. Читала і про правило 5–3–2
(5 постів — value, 3 — credibility, 2 — sales),
і про дисципліну, і про тренінги з LinkedIn.

🚀 Класний час для початку нового (або забутого старого) LinkedIn. У нас є одна цікава професійна пригода на 2026 рік разом із подругою та експерткою (до речі, підписуйтесь на наш спільний канал - я проанонсую його окремо і розповім - AtelierT), тож я протестую різні стратегії та віднайду закопані скіли соцмережевого нано-лідера думок. Deliberate practice!

Про новорічні антиобіцянки

Цього року бачу скрізь протест проти звичних підсумків і планування року: замість цього — списки «чого я не встиг(ла) у 2025» і стейтменти на кшталт «жодних планів».
Останнє — бо 80% людей кидають новорічні обіцянки вже у другій половині січня, а до кінця року дотягують лише 8% (до речі, цікаво, як це взагалі вимірюють).

Я з тих, хто пише і підсумки, і плани, бо люблю все виписувати й рахувати, і вважаю, що записане й проманіфестоване наближає до результату
(«якщо все одно, куди потрапити, то яка різниця, яку дорогу вибирати?»).
Втім, мінімалізм рулить, і зараз рекомендують новий тренд у новорічних обіцянках — це відмова від чогось.

Тобто замість того, щоб додавати собі нові таски (вивчити, зробити, поїхати), ти відмовляєшся від зайвого: сюди потрапляють шкідливі звички й надмірне споживання.

На цю тему мені трапився майстер-клас Анни Лембке
«Дофамін: поверни собі свій мозок».

Я не читала її відому книгу «Дофамінове покоління», але думаю, що сенс той самий.

Ідея в тому, що у кожного з нас (ну, переважно) є певні залежності: звичка щось робити занадто часто або багато — просто заради відчуття задоволення й винагороди. Скролінг інстаграму, серіали, ігри, їжа, прокрастинація — you name it.
Щось, що дає миттєве задоволення, але відриває від іншого життя.
Анна називає це «drug of your choice».

Цікаво, що сама Лембке страждала на досить несподівану залежність: вона читала роментезі — любовні романи про вампірів і кохання — і захопилася ними настільки, що перестала нормально спати й проводити час із родиною.

У якийсь момент вона зрозуміла, що це хобі їй не допомагає, і вирішила зробити «детокс» — спочатку на місяць, а потім і на рік
(бо через місяць симптоми повернулися).


Так само з «наркотиком на ваш вибір» вона пропонує вчинити всім, хто бачить у собі подібну поведінку:

➡️ провести 30 днів аскези від звички,
➡️ щоб повернути нормальний обмін дофаміну й адекватне сприйняття життя.

Коротко — потрібно виключити шкідливу поведінку й замінити її у своєму графіку на здорові способи отримання дофаміну.

Як виявити, що у вас є проблема з якоюсь звичкою?
Вона пропонує список питань:

• Що я роблю, коли я у стресі, втомі або мені нудно?
• Що я роблю більше, ніж мені потрібно?
• Що я приховую або чого я соромлюся?
• Що залишає мене після використання в гіршому стані, ніж до?


Крок 2: рахуємо, скільки часу і як часто ми використовували цей «drug of choice» за останній тиждень, і даємо собі відповідь на питання «навіщо?».

Зазвичай причин дві:
— розважитися
— або вирішити проблему.

Після цього Лембке пропонує взяти 30 днів паузи, замінивши «drug» іншими діями
(або навіть нічим: нудьга також корисна).

Важливо підготуватися до тригерів:
визначити, що саме спонукає вас до шкідливої поведінки, та розробити сценарій, що ви будете робити у випадку сильного бажання порушити аскезу.

Попросити допомоги у близьких — одне з найголовніших.

Я також дещо собі запланувала, але розповім про це 1 лютого 😁

Серію про Лембке можна подивитися тут:
https://www.masterclass.com/course/494/lesson/3578

Подивилась три сезони The Diplomat на Netflix, і ходжу під враженням весь тиждень. Поки дивилась: я ніби злилась із тими героями і вони буквально являються мені у сні.

Я не люблю серіали і мені важко тримати фокус так довго на одній історії. Задумалась, що так сильно мене вчепило у тому Дипломаті (до речі, чому ДипломатКа в українському перекладі? Я впевнена, що фільм саме про Нього), що у мене практично метелики у животі і якісь дивні флешбеки.

Хто дивився - той, можливо, розділить зі мною моє захоплення: у інтернеті також говорять, що цей серіал дуже addictive, якщо вам заходять політичні драми (с)

По-перше, це про жінку selfmade у доволі чоловічому світі (а політичний світ - однозначно a men’s world). Жінку, яка постійно ставить під сумнів свої рішення, робить багато помилок, але несе за це відповідальність. Хоча, селфмейд, напевно, завжди несуть відповідальність за себе, інакше важко було би догрести далеко?
Побачила у головній героїні саму себе: я також роблю нерідко категоричні вибори, а потім вибачаюсь (і думаю). Не впевнена, що це найкраща якість лідера, але думаю, що це особливий «жіночий твіст» професії, - я про здатність вибачатись.

Так я слідкувала за кожним кроком Кейт: як швидко вона діє, як спілкується з колегами, як знайомиться з людьми і чому взагалі у неї всі або закохані, або ненавидять. Думаю, справа у енергії: цю швидкість, амбітність та категоричність складно не помітити.

По-друге, це про про стосунки, ще й стосунки на роботі: been there, done that, have a t-shirt. Коли робочі стосунки у політиці - це взагалі супер-складне комбо, враховуючи конфіденційність багатьох кроків, багатосотенкрокову стратегію, що змінюється з кожною зміною вітру та купою дипломатичних правил та умовностей. Ця частина викликає у мене взагалі щемке хвилювання, бо нагадує, наскільки сильною треба бути, щоб впорядкувати свою вразливість. Особливо, коли ти жінка. О, та і чоловік також!

По-третє (хоча воно ж і перше), політична розкладка світу і всі ці складні підходи та стратегії геополітичної гри, роль Штатів, стосунки з іншими країнами, статус-кво таких країн як Іран і, наприклад, рашка (яка відіграє там важлиииииву роль). І репутація типу «з росіянами ми ніколи не пили воду на зустрічах, бо вона може бути отруєною», аллюзія на Вагнера (терорист Лєнков з обличчям Пригожина - ох так співпадіння). Це все дуже satisfying для перегляду, неочікувано, хоча і знайомо у всіх образах. Вау.

Це дуже крута і неймовірна робота: я вжк прочитала інтервʼю з режисеркою та подивилась мейкінг оф, але ви і самі подивитесь, якщо цікаво: дуже рекомендую. Четвертий сезон вже снімають, до речі, ура!

На imdb 8/10, rotten tomatoes 92%.

Люди без освіти знецінюють наявність освіти у інших
Люди без експертизи знецінюють експертизу
Люди без почуттів знецінюють почуття
І так далі.

Не всі так роблять: але є тенденція. Ми всі чогось не знаємо (ок, ми всі не знаємо багато), але хтось усвідомлений свого незнання і бере це до уваги (“я знаю, що я нічого не знаю” / “я не знаю, як багато я не знаю” - тобто, допускаю можливість нескінченного простору невідомого). Хтось діє як слон у лавці з посудом, не усвідомлюючи своє незнання та ігноруючи будь-які прапорці та знаки.

Такі люди були скрізь і завжди, але у розвитку тренду винен також і АІ, я вважаю: наявність чату ДжиПіТі та подібних змінив концепцію навчання та знань. Тепер, щоб щось зрозуміти, не потрібно вчити, запамʼятовувати та використовувати логічні звʼязки, - потрібно просто задати питання та отримати відповідь. Доступ до знань став надзвичайно простим, доступ до інструментів - дешевим чи безкоштовним, питання тільки у тому, який імпакт ви хочете отримати за допомогою цих інструментів?

Мені здається, недостатньо вивчити всі AI тулзи і сидіти за hi-end комп’ютером вдома, щоб отримати супер-імпакт: для формування бачення потрібні людські якості. А це - смак, надивленість, емпатія, досвід спілкування, лідерські якості, інтуїція, комунікативні навички тощо. Звісно, ми ще на початку змін, але хочеться вірити, що ці речі важко чи неможливо змоделювати.
“Ти не можеш імітувати три речі: почуття гумору, професіоналізм і ерекцію”, - втім, я впевнена, що цим питанням вже хтось займався ))

Нещодавно дивилась майстер-клас “Як стати незамінним на роботі у часи AI”: троє профі - футурист, стратег та технологічний експерт з Нью-йоркського Університету відповідають на це питання протягом 80 хвилин.

Коротко: звісно, ти сам маєш адаптуватись під AI, і ніхто не допоможе тобі у цьому. Чому? Бо як спеціаліст, ти найкраще знаєш свою роботу і розумієш, як зробити її більш ефективною. Також всі наголошують на тому, що потрібно виявити та зберегти свої унікальні скіли та людські якості, і дивитись у невизначене майбутнє з цікавістю.
Пам’ятаючи про парадокс майбутнього: ми звикли уявляти його не як щось радикально нове, а як сильно покращене старе (умовно - дуже швидкий кінь, а не автомобіль).

Практична вправа від Коннора Гренона (AI architect у NYU) - проаналізувати вразливість своїх робочих навичок від AI і побудувати роудмеп по адаптації цього. Це виглядає дуже просто у табличці, потім згодовуєте її чату і виявляєте ризики, і що з цього можна автоматизувати і як, чому навчитись.

Тут посилання на майстер-клас: https://www.masterclass.com/classes/ai-strategy-at-work/chapters/how-to-become-indispensable

Stay curious, stay human 🙂

Власне, табличка - чекліст скілів з майстер-класу:

Три роки тому я вирішила прочитати всіх нобелівських лауреатів з літератури (ну, хоче би по 1-2 книжки, щоб зрозуміти, як вони пишуть і чому саме вони були обрані). Чесно, мене вистачило приблизно на 15 авторів, але я почала слідкувати за премією загалом та більш прицільно розглядати, а що ж написав лауреат цього року. Ну і Нобель – не Оскар, і книжки лауреатів часто не є популярними, ще і складні у прочитанні (наприклад, книги норвезького письменника Йона Фоссе досить специфічні і нагадують молитву).

Лауреатом 2025 року став Лазло Красногоркаї, - угорський письменник, що пише антиутопічні твори у дуже меланхолійному стилі. Нобеля він отримав за «за переконливу й провидчу творчість, яка посеред апокаліптичного жаху знову утверджує силу мистецтва»: про апокаліпсіс він пише з 1977 року (йому 71), - як бачимо, апокаліпсіс на нашій планеті розвертається дуже довго (тут без жартів). 👉🏼👉🏼

І книжка, яку я прочитала, – «Меланхолія спротиву»: повна екзистенційної туги і тривоги одночасно. Власне, атмосфера книги дуже знайома на те, що переживаємо ми з вами на цій планеті зараз: цінності суспільства гниють та ламаються (чи то просто це, нарешті, стає критично видним), і як (і, головне, навіщо?) вижити у цьому світі, країні, місті стає незрозумілим.

Це книга-апокаліпсис, але більше як тихий, повільний і майже беземоційний: не так, як у голівудському кіно, коли на Землю прилітає астероїд, і всі героїчно спасаються чи вмирають за секунди. Це боляче читати, бо це про кінець світу, який неминучий і зроблений людськими руками, від чого це все якось більш гидко і безнадійно (втім, хіба для нас є щось нове у цьому, хаха?).

Якщо по суті і сенсам: якщо осилити цей песимістичний твір, то можна (ще раз) побачити потворність натовпу без ідеології чи цінностей, про безнадійність людства і безсилля культури/мистецтва і іллюзорність її цінності.

Навіть не знаю, чи можна рекомендувати цей роман, адже гарного настрою він не обіцяє, як і жодної віри у світле майбутнє: абсолютний кінець світу, у якому всі повільно гниють. А, якщо ви читали «1984», - то він ще більш оптимістичний:))

Але книгу рекомендую тим, кому цікаво розслідувати нових авторів та пробувати зрозуміти «температуру по палаті», спостерігаючи за виборами найпотужніших організацій та мислителів (я зараз про Нобелівський комітет - але кому сьогодні можна вірити!).