Вам не купити мене такою дешівкою, гггг

Нам 10 років! 👉 Читати ще:
Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Головна слабкість цього фільму в тому, що його творцям, на жаль, забракло сміливості піти далі й пов’язати реаліті-шоу To Catch a Predator (на якому телевізійники виманювали на "живця" потенційних сексуальних злочинців) із нинішньою культурою публічного звинувачення й осуду, де однієї гучної заяви у соцмережах часто досить, щоб запустити колективний моральний суд ще до підтвердження інформації. Згадаємо улюблену розвагу української блогосфери останніх років, що дістала дуже влучну назву — «шакалячий експрес».

Тому «Праймтайм» з погляду чистого кіномистецтва вражає значно сильніше, ніж як діагноз нашого часу. Це дуже стильний, похмурий трилер із чудовими акторськими роботами, передусім Роберта Паттінсона, і безпомилковим відчуттям нервової телевізійної естетики. Для дебюту це чимало, тож особисто я тепер чекатиму на наступний фільм Ленса Оппенгейма щонайменше з надією.

Нам 10 років! 👉 Читати ще:
Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Можете сміятися, але для мене це один із найочікуваніших серіалів. Четвертий сезон стартує вже завтра.

Нам 10 років! 👉 Читати ще:
Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

П’ятеро вже немолодих гангстерів — у виконанні Ліно Вентури, який кумедно обігрує свій «крутий» образ, Жака Бреля в ролі гангстера-гея, як завжди безмежно чарівного Шарля Жерара та майже не гірших за них Шарля Деннера й Альдо Маччоне — розуміють, що старі способи відбирання грошей більше не працюють.

Грабувати банки вже не в моді, куди вигідніше викрадати знаменитостей, влаштовувати революції та політичні провокації, захоплювати літаки — словом, розігрувати цілі медійні вистави в дусі 1968 року. Перший же екс — викрадення рок-зірки, вдається більш ніж успішно. Джонні Голлідей, який грає самого себе, навіть визнав, що опинитися таким чином на перших шпальтах усіх газет коштувало дешевше, ніж заплатити за рекламу.

З одного боку, це хуліганська й доволі легковажна авантюрна комедія, а з іншого — велика сатира на сімдесяті, що тільки-но почалися, і де усі продають видовище: й політики, й революціонери, й гангстери, й зірки шоу-бізнесу.

Брель із Вентурою тут прекрасні саме тим, що поводяться так, ніби щиро не розуміють, чому світ довкола вважає їх злочинцями: за їхньою логікою, вони просто раніше за інших збагнули, що ідеологія теж може бути бізнес-моделлю. Переконань вони взагалі не мають, зате чудово розуміють ринок. І саме тут фільм анітрохи не застарів: сьогодні цю п’ятірку легко уявити, приміром, власниками якогось скандального стартапу.

У 1972 році критикам фільм, ясна річ, не сподобався: у Клода Лелуша капіталізм здолав революцію, навчивши революціонерів продавати її. Але саме тому старе кіно й називають великим: можна просто відкинути всі політичні алюзії та сатиричні шпильки й дивитися «Пригода — це пригода» заради самого задоволення. А фільм справді смішний і легкий. Гарних вам вихідних!

PS. У ролі адвоката в суді знявся Ів Робер — режисер дилогії про високого блондина та чудової комедії «І слони бувають невірні» з Жаном Рошфором. А іконічного революціонера в береті Че Гевари й з бородою, як у Фіделя, зіграв син Луїса Бунюеля — Хуан Луїс.

PPS. Позивний «Абель Данос» — жарт для тих, хто в темі. Так звали відомого колаборанта й гангстера, учасника легендарної банди «Шаленого П’єро» — перших у повоєнній Європі нальотчиків, які здогадалися використовувати швидкі автомобілі. У фільмі Клода Соте 1960 року «Зваж на всі ризики» Даноса зіграв, власне, Ліно Вентура.

Якщо Вам сподобався текст, підтримайте, будь ласка, мій канал на комфортну для вас суму. Номер картки Monobank: 4441111050724420

Нам 10 років! 👉 Читати ще:
Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Сьогодні для українського глядача фільм «Донні Дарко», якому вчора виповнилося 25 років, звучить уже не як фантастична притча про парадокси часу, а як цілком упізнаваний досвід життя під небом, звідки будь-якої миті може прилетіти смерть. Але якщо Донні точно знає, скільки часу залишилося до кінця його світу, то українські підлітки живуть у зворотному відліку без цифр.

Ми п’ятий рік перебуваємо в реальності, де апокаліпсис — просто звичне тло кожного дня. І тому нечасто замислюємося, що означає сьогодні дорослішати кільком поколінням юних українців, які лише входять у велике життя, але вже розуміють: майбутнє більше не здається певним, а дорослі не можуть уберегти їх від небезпеки.

Звісно ж, молоді не перестали закохуватися, вступати до університетів, шукати роботу, будувати своє майбутнє — це суперечило б самому світовідчуттю юності. Просто тепер вони планують майбутнє короткими відрізками: що буде після семестру, після зими, після наступної тривоги. Ось вона, нова психологія часу.

Більше за посиланням 👇

Нам 10 років! 👉 Читати ще:
Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

"Гелловін для всіх шанувальників кіно давно асоціюється з жанром горору. Медіа готують рейтинги найкращих фільмів, мережі кінотеатрів влаштовують традиційні покази «Ночі жахів». Проте проблема жанру в тому, що сучасні горори дедалі рідше лякають. За останнє десятиліття Еlevated horror навчився говорити про травму, переживання горя, гендер і соціальні проблеми, але водночас став надто респектабельним і почав соромитися власної жанрової природи — поганого смаку, тілесності, чорного гумору та ґіньйольного божевілля. Чи не тому найкращі фільми жахів останніх років знову повертають нам не лише сенс, а й задоволення від страху?"

З нагоди всенародно улюбленого свята всіх кінокритиків написав для ZN.UA усе, що думаю про жанр.

Нам 10 років! 👉 Читати ще:
Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Як стало модно писати, це розйоб! Давно мені так цинічно не відкривали мізки, наче консервним ножем. Але поки дивився, ловив себе на думці, що почуваюся абсолютно щасливим: останній рік подарував багато радощів від хорошого кіно. І так уже не вперше: кожного разу кіно дивовижним чином відтворює себе наново і знову вміє здивувати. Мій розгорнутий відгук на фільм вийде днями, а поки дуже раджу подивитися.

Нам 10 років! 👉 Читати ще:
Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Написав для "Фокусу", як стрічка Жан-П’єра Жене стала для американців формою колективної терапії після трагедії 11 вересня.

Нам 10 років! 👉 Читати ще:
Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

"Декстер" починався як моральна провокація: чи можна змусити глядача ототожнювати себе із серійним убивцею? Двадцять років по тому експеримент можна вважати успішно завершеним. За цей час ми ззвикли до того, що харизма, травма, дотепність і психологічне пояснення вчинків здатні зробити головним героєм історії майже будь-якого монстра. Технологія морального виправдання зла – головна спадщина "Декстера". Але частина задоволення від цього серіалу взагалі не пов'язана зі справедливістю. Нам просто подобається дивитися, як людина надзвичайно майстерно виконує свою роботу – навіть якщо ця робота полягає в розчленуванні людей".

Написав к 20-річчю «Декстера» для УП.Культура, як преміальне ТВ навчило глядачів не відрізняти добро від зла.

Нам 10 років! 👉 Читати ще:
Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали

Вийшов новий трейлер «Нових злощасних пригод Кліффа Бута» — і викликав чимало запитань у всіх, хто любить фільм «Одного разу в… Голлівуді». Головне: чому Тарантіно не захотів сам знімати продовження власного фільму? Скоріше за все, він вичерпав не персонажа, а свій інтерес до цього художнього світу: що ще можна додати до такого фіналу? Але режисера більше не цікавить те, що він сам придумав, і це вже тривожний сигнал.

Очевидно, Фінчер зняв фільм, зовсім не схожий на той, з якого вийшов головний герой. Адже Кліфф Бут прийшов до нас із ностальгійної голлівудської казки — елегії за епохою, що минає, історії про дружбу, старіння, кіно та можливість переписати минуле. У Фінчера, судячи із заявленого сюжету, зовсім інша історія: кримінальний трилер із шантажем, корупцією та брудними таємницями знаменитостей.

Різниця не так у жанрах, як у ставленні до Голлівуду. Тарантіно його міфологізує, а Фінчер протягом усієї кар’єри послідовно руйнує міфи. Саме в цьому я бачу головну суперечність проєкту, причому вона може виявитися як його слабкістю, так і навпаки.

У нещодавньому інтерв’ю Фінчер доволі несподівано порівнює новий фільм із «Шампунем» (1975) — саркастичною комедією Хела Ешбі про голлівудського перукаря за сценарієм Роберта Тауна. За словами Фінчера, в матеріалі Тарантіно його цікавили передусім мешканці Лос-Анджелеса, не здатні змиритися зі змінами у власному житті: усі ці постарілі каскадери, агенти, марнославні телевізійні зірки тощо. Тобто це вже не так історія про окремого каскадера чи кіноіндустрію, як історія про сам Лос-Анджелес. Як я розумію, без глянцю й ностальгії.

Є й ще один момент. Тепер Ріка Далтона, якого грав Леонардо Ді Капріо, не буде. Кліфф стає самостійним героєм кримінальних пригод. Але цей герой був такий цікавий для нас саме тому, що не прагнув стати головним героєм власної історії. У цьому й ризик: зробити центральним персонажем людину, чия привабливість полягала саме в тому, що він залишався на другому плані.

До речі, Тайлер Дерден у «Бійцівському клубі» теж працював кіномеханіком, як і Кліфф Бут у Фінчера. Ви ж пам’ятаєте, що Тайлер Дерден робив із чужими фільмами. Цікаво, чи не збирається Фінчер зробити щось подібне з голлівудською казкою Тарантіно?

Побачимо: фільм виходить у прокат 25 листопада.

Нам 10 років! 👉 Читати ще:
Мої кінотексти | Кіно та психоаналіз | Моя книга про серіали